V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини.

Мета: Ознайомити учнів з станом українських земель у складі Румунії та Чехословаччини, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. До складу якої держави входила до 1918 р. Буковина?

2. Кому належали до 1918 р. землі Бессарабії?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

До Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території. 11 вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з Австрією Сен - Жерменський договір, за яким Буковину було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і Японія так званим Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії.

На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих землях Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на приєднані землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту - префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ.

У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і в Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.

У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218 українських початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до 157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті закрилися українські кафедри. Лише після скасування стану облоги в українській частині Буковини в 1928 р. постала змога боротися за українську народну школу. Результатом цієї боротьби був закон 1929 р., за яким у школах із українською більшістю учнів впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих класах і 6 годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані. Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і автономну буковинську митрополію.

Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали для румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з ручною і напівручною працею. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості: обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним супутником трудящих. Особливого розмаху воно набуло в умовах економічної кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число підприємств на 1935 р. скоротилося майже наполовину. Зупинилися трикотажні та текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії.

У 1919 р. було проголошено початок аграрної реформи. На Буковині, наприклад, парцеляції і передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку землі.

Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Що ж стосується Північної Буковини і української частини Бессарабії, то навіть для Румунії вони відзначалися своєю злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних.

Політика королівського уряду на окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти повстанців було кинуто регулярні румунські війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Після придушення Татарбунарського повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів ув'язнення було засуджено 85 чоловік.

З 1928 по 1938 р. у Румунії тривав період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій. У 1929 р. на Буковині розгорнула легальну діяльність прокомуністична організація «Визволення», яка виступила з програмою одержавлення економіки, аграрних перетворень і приєднання до Радянської України. Однак масової підтримки населення «Визволення» та інші організації подібного спрямування не домоглися.

Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську національну партію, керівником якої став В. Залозецький. Під керівництвом О. Забачинського, І. Григоровича і Д. Квітковського в середині 30-х років стала формуватися конспіративна радикальна націоналістична організація на засадах, багато в чому подібних до оунівських. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові й діяльність політичних партій була заборонена, УНП та інші легальні українські об'єднання перестали існувати.

Входження Закарпаття до складу Чехо-Словаччини.

Після розпаду наприкінці 1918 р. Австро-Угорської імперії постало питання про майбутнє українців Закарпаття. Головним прагненням населення краю було об'єднання з українською державою. 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародний конгрес усіх українців Угорщини, на якому було 420 делегатів, проголосив злуку Закарпаття з Україною. Але вкрай несприятлива зовнішньополітична ситуація не дозволила тоді реалізувати це прагнення. Центральна руська рада - представницький орган частини населення краю—8 травня 1919 р. проголосила злуку Закарпаття з Чехо-Словаччиною. Паризька мирна конференція у Сен-Жерменському договорі в вересні 1919 р. санкціонувала передачу Закарпаття Чехо-Словаччині, гарантувавши автономний статус краю. Гарантії автономії Карпатській Україні (офіційна назва - Підкарпатська Русь) передбачала й Конституція ЧСР.

Карпатська Україна була далекою окраїною Чехо-Словаччини. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців, що становило 3,8 % загальної кількості населення Чехо-Словацької Республіки (ЧСР). Керівництво ЧСР не виконало своєї обіцянки надати Закарпаттю автономний статус. Воно вело тут політику, яка поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою краю. Як і в інших західноукраїнських землях, на всіх рівнях адміністративного керівництва насаджувалися вихідці з метрополії. Внаслідок цього у краї, де в 1918 р. майже не було чехів, наприкінці 20-х років 80 % урядовців були вихідцями з Чехії.

У результаті земельної реформи великі землевласники позбавлялися частини їхніх земель, а 35 тис. безземельних хліборобів одержали по клаптику власної землі. Уряд розгорнув програму будівництва сучасних доріг, мостів, здійснював електрифікацію краю, у тому числі сільської місцевості. У розвиток краю центра-, льні власті вкладали більше коштів, ніж вилучали з нього.

Становище української школи в Закарпатті після декількох віків мадяризації дещо поліпшилося, а її мережа стала розширюватися. Але рішенням вищого адміністративного суду Чехо-Словаччини від 28 червня 1925 р. українську мову було визнано «чужою» для населення Закарпаття. Це спричинило поступове звуження викладання української мови й розширення чеської. Чеські школи засновували навіть там, де оселялося 3-4 родини чеських чиновників. Процес згортання української освіти посилився після окупації 1939 р. краю хортистською Угорщиною. Тут не залишилося жодної української школи.

У Закарпатті політичне життя було особли во складне. Суто української партії, яка б діяла цілком самостійно, тут тривалий час не було. Усі значні чехо-словацькі партії, у тому числі найвпливовіші - Аграрна, Комуністична, Людова, Соціал-демократична - мали свої організації в Закарпатті, які відбивали настрої і соціально-економічні інтереси різних груп місцевого населення.

У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився. Внаслідок Мюнхенської угоди західних держав з А. Гітлером відбулося розчленування Чехо-Словаччини.

Влада центрального уряду стала номінальною. 23 жовтня 1938 р. Закарпаття, врешті-решт, одержало автономію. Автономний уряд краю спочатку очолили москвофіли, але, вони не дістали підтримки в суспільстві. До такого повороту подій були готові українофіли, лідер яких Августин Волошин і очолив новий крайовий кабінет. Почалася розбудова в Закарпатті автономної української держави.

2 листопада 1938 р. німецько-італійський арбітраж у Відні віддав Угорщині не лише угорські етнографічні області, а й Ужгород і Мукачеве, декілька українських сіл. 10 листопада угорські війська зайняли відступлені області. Залізничне сполучення з Румунією та Словакією було перервано, і уряд А. Волошина був змушений перенести столицю до Хуста.

З ініціативи А. Волошина у січні 1939 р. була заснована політична організація закарпатського населення, яка стояла на платформі творення суверенної держави, - Українське національне об'єднання (УНО). На 13 лютого 1939 р. було призначено вибори до парламенту - Сойму Карпатської України. Вибори завершилися блискучою перемогою прихильників суверенітету Закарпаття: за них віддали голоси 86,1 % всіх виборців, які брали участь у голосуванні.

15 березня 1939 р. на засіданні Сойму за ініціативою УНО було проголошено самостійність Карпатської України.

Президентом Карпатської України став Августин Волошин. Це рішення приймалося під гуркіт гармат. 14 березня угорські війська вторглися в кордони Карпатської України. Під час засідання Сойму бої точилися за 12 км від Хусту. Воєнізована організація, створена для охорони краю, — Карпатська Січ, яка на той час мала 2000 членів під зброєю, незважаючи на героїчний опір, не змогла відвернути вторгнення.

Карпатська Україна була окупована Угорщиною, підтримуваною фашистською Німеччиною. А. Волошин разом з урядом був змушений емігрувати.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.