V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Окупаційний режим. Розгортання руху Опору в Україні.

Мета: Ознайомити учнів з окупаційним режимом та розгортанням руху Опору в Україні, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. У чому полягав режим воєнного часу в прифронтових районах України в 1941 р.?

2. Яким був розмах евакуаційних заходів в Україні під час відступу радянських військ?

3. Коли Україна була повністю окупована нацистськими військами?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Розчленування України.

Захопивши Україну, окупанти перш за все знищили її цілісність. Вони поділили українські землі на чотири частини. Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини - Румунії. Одещину, південні райони Вінницької, західні Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також проголосили частиною Румунського королівства. Західноукраїнські землі — Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області - на правах окремого дистрикту (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу генерал-губернаторства, що охоплювало польські землі з центром у Кракові. Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню. Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. На пост рейхско-місара України Гітлер призначив Еріха Коха, який навіть серед німецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю.

Що ж до Закарпатської України, то вона ще з 1939 р. залишалась у складі Угорщини.

Нацистський «новий порядок».

Окупаційні власті спиралися на каральні органи — державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), службу безпеки (СД) тощо. Крім окупаційних воєнної і цивільної адміністрацій, на захоплених територіях створювалася допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами: бургомістри у містах, голови у районах, старости в селах, допоміжна поліція.

Домагаючись підтримки населення, окупанти особливо охоче використовували факти недавнього минулого. Через газети, плакати та інші пропагандистські матеріали вони оприлюднювали трагічні факти насильницької колективізації, голодомору 1932-1933 рр., масових репресій, здійснюваних органами НКВС в Україні. Зокрема, в багатьох містах і містечках були виявлені масові поховання невинних жертв сталінських репресій. Ці невідомі населенню факти справляли гнітюче враження.

Водночас окупанти обіцяли їм аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення солдатів додому. У деяких місцях роздавали колгоспну худобу реманент. Частину полонених українців випустили із концтаборів. Такі дії окупантів були схвально сприйняті всіма незадоволеними радянською владою. Але «новий порядок» не виправдав надій цих жителів. Він приніс такі поневіряння, такий розмах терору, в порівнянні з якими недавнє радянське минуле здавалося майже райським.

На власній території українці та інші жителі республіки перетворилися на людей «третього гатунку». Окупанти заборонили їм користуватися кафе, ресторанами, стадіонами, іншими громадськими закладами. Навіть біля деяких криниць і колодязів вивішувалися попередження: «Тільки для німців».

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Місцеве населення, в тому числі українці, росіяни, євреї та інші, підлягали витісненню і навіть фізичному винищенню. Сотні тисяч жителів великих міст України стали жертвами організованого окупантами голоду. Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п'ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв. Свій «Бабин Яр» був у кожному великому місті України. Всього в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тисяч євреїв.

Жорстоких репресій зазнало сільське населення. В ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні було вбито й замучено 3,9 млн цивільного населення, понад 1,3 млн військовополонених, 150 концентраційних таборів, влаштованих в Україні, перетворилися в страхітливі «фабрики смерті». Найбільшими серед них були Львівський, Славутський, Житомирський, Уманський, Кам'янець-Подільський, Володимир-Волинський, Кіровоградський, Сирецький і Дарницький (в Києві) концтабори.

Економічне пограбування України. Вивіз населення до Німеччини.

Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування країни. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, метали, продовольство, твори мистецтва, музейні експонати і навіть родючі українські чорноземи. На роботу в промисловості й сільському господарстві Німеччини було вивезено з України 2,3 млн найпрацездатніших чоловіків і жінок. Це становило майже 80 % усіх депортованих з СРСР. Окупаційні власті прагнули налагодити роботу підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут тривав 12-14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю німецької держави, гітлерівці разом з тим не пішли на ліквідацію колгоспів. їх вважали «державними маєтками» з примусовою працею селянства й передачею вирощеного окупаційним властям. Передбачалося, що з часом кращі землі перейдуть до німецьких колоністів.

Дві течії руху Опору в Україні.

Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. Однією з найпоширеніших форм боротьби з окупантами був саботаж. Поступово пасивні форми опору переростали в активні: антигітлерівське підпілля і партизанський рух.

Факти свідчать, що в антигітлерівському русі Опору було дві течії, перша з яких справді керувалася радянськими гаслами, а друга орієнтувалася на створення незалежної української держави.

Радянське підпілля і партизанський рух 1941-1942 рр.

До 1941 р. сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.

У червні-вересні 1941 р. на окупованій території було залишено 23 підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і груп КП(б)У. За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 3 500 груп. Однак уже в перші тижні окупаційного режиму сотні непідготовлених до підпільної роботи комітетів і груп були викриті та розгромлені гітлерівцями. Тоді ж були виявлені заготовлені для диверсійних і партизанських груп запаси зброї і продовольства, а самі групи розгромлені або ж розпалися. З 3500 на червень 1942 р. діяли лише 22.

Провал радянського підпілля свідчив про відсутність належної підтримки його населенням. З часом, коли терористично-грабіжницький характер нового режиму відчули мільйони жителів України і до боротьби з нацизмом почало за власним бажанням включатися багато безпартійних, зокрема оточенців, утікачів-військовополонених, літніх людей, жінок і навіть дітей, радянський рух Опору в Україні став набувати активніших і організованіших форм.

У районах, де партизанський рух був особливо інтенсивним, окремі загони зливалися в з'єднання. Так, незабаром після окупації Сумщини гітлерівцями, розгорнули бойову діяльність партизанські загони С. Ковпака і С. Руднєва. Невдовзі вони об'єдналися, в результаті чого виникло досить велике угруповання під командуванням С. Ковпака. Боротьбу з окупантами вели також загони на чолі з О. Федоровим, Я. Мельником, М. Наумовим, О. Сабуровим.

ДКО 30 травня 1942 р. створив при Ставці Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), начальником якого було призначено П. Пономаренка. В червні 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР), підпорядкований безпосередньо ЦК КП(б)У. Начальником штабу було призначено Т. Строкача.

Багато шкоди завдавали нацистам підпільні організації, діяльність яких охопила не лише лісові регіони України, а й степові, де умови для розгортання руху Опору були несприятливі. Підпільники виробили своєрідну тактику, що включала інформування населення про події на фронтах, зрив відправки молоді до Німеччини, організацію саботажу на підприємствах, диверсії, збройні напади на поліцію і німецьких військових.

Організація українських націоналістів (ОУН) на початку війни.

Організація українських націоналістів, зокрема та її частина, яка йшла за Андрієм Мельником, котрий заступив місце керівника ОУН Євгена Коновальця, вбитого в Голландії 1938 р., на початку війни покладала певні надії на Німеччину. Оунівці виходили з того, що більшовизм був спільним ворогом як ОУН, так і націонал-соціалістів, і проти нього вони можуть діяти спільно.

Більшість же в ОУН була невдоволена курсом А. Мельника на зближення з гітлерівцями. Цю частину очолив Степан Бандера - з 1933 р. голова ОУН на західноукраїнських землях. У вересні 1939 р. після вторгнення Німеччини в Польщу він вийшов з польської тюрми, куди був ув'язнений ще в 1935 р. Степан Бандера, не відкидаючи можливості співпраці з німцями, виступав за утворення власної армії і розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись переважно на сили і можливості українського народу.

Таким чином, ОУН напередодні радянсько-німецької війни розкололася на дві фракції: прибічників С. Бандери - ОУН-Б, яких називали бандерівцями, і прибічників А. Мельника - ОУН-М, або мельниківців. Між фракціями склалися напружені стосунки, які нерідко виливалися в жорстоку міжусобну війну.

Нацистське керівництво Німеччини, відкидаючи ідею української державності, разом з тим погоджувалося на співпрацю з ОУН, сподіваючись використати її в боротьбі з Червоною армією. Зокрема, воно погодилося на комплектування з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» Легіону українських націоналістів, особовий склад якого планувалося використати при проведенні диверсійних операцій на радянських територіях. Зі свого боку, ОУН-Б у цих військових частинах вбачала ядро майбутньої української армії.

«Акт проголошення відновлення Української держави».

Ввечері 30 червня, одразу ж після відступу радянських військ зі Львова, скликані керівниками ОУН-Б Українські національні збори ухвалили відновлення державної незалежності України та формування національного уряду, прем'єром якого став Ярослав Стецько, один із провідних діячів ОУН. «Акт проголошення відновлення Української держави» та благословення митрополита Андрія Шептицького були широко оприлюднені, в тому числі й через львівську радіостанцію.

Однак вище партійно-державне керівництво нацистської Німеччини відмовилося підтримати проголошення Української держави. 9 липня 1941 р. уряд Я. Стецька було розігнано. 15 вересня 1941 р., за наказом Гітлера, були ув'язнені С. Бандера і Я. Стецько, а також деякі члени уряду. Тоді ж окупанти заарештували близько 300 членів ОУН, а 15 керівних діячів організації розстріляли.

Ці репресії вплинули на настрої в батальйонах «Роланд» і «Нахтігаль», і вони відмовилися виконувати німецькі накази. Через деякий час ці частини було розпущено, а їхніх українських офіцерів - заарештовано. ОУН перейшла до саботажу політики нацистських властей і підготовки власних збройних сил для боротьби з окупантами, розширення підпільної мережі.

На відміну від радянської влади, ОУН завчасно подбала про організацію підпілля. Ще до початку війни для майбутньої роботи на окупованих гітлерівцями територіях стали формуватися так звані похідні групи. Члени «похідних груп» орієнтувалися на лояльність окупаційних властей, а в разі відмови останніх погодитися з проголошенням незалежності України, мали розгорнути підпільну боротьбу під антигітлерівськими й анти-сталінськими гаслами.

У жовтні 1942 р. дрібні загони оунівців, які діяли на Волині і Поліссі, об'єдналися під спільним керівництвом і одержали назву Українська повстанська армія (УПА). 14 жовтня - день Покрови святої Богородиці, яка вважалася покровителькою Війська Запорозького, — стало офіційною датою створення Української повстанської армії.

Ще в листопаді 1941 р. окупаційні каральні органи одержали наказ заарештувати й знищити всіх керівників і членів оунівського підпілля. В Києві гітлерівці заарештували близько 300 осіб як бандерівців, так і мельниківців. Серед страчених у Бабиному Яру — Олена Теліга, відома поетеса українського зарубіжжя. В 1942-1943 рр. потрапили до лабет ворога тисячі членів самостійницького підпілля в Сталіному (Донецьк), Миколаєві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Нікополі, Херсоні та інших містах Лівобережжя, Правобережжя та Півдня України. Але, попри важкі удари, оунівці, продовжували боротьбу до останніх днів окупації.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.