V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Рівень життя населення

Мета: Ознайомити учнів з рівнем життя в Україні, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Якими особливостями характеризувались етносоціальні процеси в 60-80-ті роки?

2. Що включає в себе поняття «рівень життя» і що його характеризувало у 80-ті роки?

3. Причини невдач у реалізації програм реформування економіки України кінця 80-х — початку 90-х років та їх вплив на рівень життя населення.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Економічна криза кінця 80-х — початку 90-х років мала негативний вплив на рівень життя населення України та його відтворення. В 1993 р.чисельність населення України досягла найвищої за всю історію позначки — 52,2 млн чоловік і після цього пішла на спад, склавши в 2000 р. близько 49,5 млн чоловік. Це сталося за рахунок значного скорочення народжуваності, загального постаріння населення та зростання смертності, зменшення в'їзду з інших республік до нашої держави та збільшення кількості тих, хто з різних причин, в першу чергу економічних, залишав Україну. В 1991 р. смертність перевищила народжуваність на 40 тис, а в 1992 р. — на 100 тис. чоловік. В подальшому поліпшення ситуації не відбулося. Незважаючи на все це, за чисельністю населення Україна залишається однією з найбільших держав Європи.

Тривалість життя в Україні майже на 10 років менша, ніж у розвинутих країнах світу. Вдвічі вищим, ніж у країнах Заходу, є рівень дитячої смертності. Високою є смертність населення у працездатному віці: кожна третя людина помирає так і не доживши до пенсійного віку. Катастрофічно низькою є народжуваність. Чорною тінню нависла над генофондом України Чорнобильська катастрофа. За висновками фахівців, її жахливі наслідки можуть проявитися при народженні дітей навіть у п'ято-му-сьомому поколіннях.

Особливою складністю відзначається демографічна ситуація в українському селі. Вже довгі роки його залишає наймолодша і найактивніша частина населення. Внаслідок цього село швидко старіє — близько 5 млн селян, або практично кожен третій - непрацездатного віку. Щорічно в кожному п'ятому селі України не народжується жодного малюка.

Водночас з середини 90-х років спостерігається процес повернення до села жителів міст. Це пов'язано з відсутністю в багатьох містах, особливо невеликих, роботи, а значить і можливостей утримувати сім'ю.

Криза економіки, невдалі спроби реформування господарського життя, перехід до первісних ринкових відносин негативно позначилися на матеріальному становищі основних верств суспільства.

Господарська криза викликала деструктивні процеси в робітничому середовищі. Чисельність робітників постійно скорочувалась. Усе більше число підприємств не працювало взагалі або працювало неповний робочий тиждень. Загальна кількість зайнятих зменшилась більш як на 25%. Новим явищем стало безробіття, яке з кожним днем зростало. При цьому поряд з явним значного поширення набуло так зване приховане безробіття. Його сутність полягала у тому, що формально вважаючись трудівниками підприємств, робітники по півроку і більше не працювали чи були зайняті на виробництві 1-2 дні на тиждень. Проблема зайнятості, відсутності нових робочих місць стала однією з найбільш гострих для України.

Аналогічні процеси відбувалися й на селі. Криза колгоспно-радгоспної системи, повільне впровадження нових форм власності призвели до поширення на селі деструктивних соціальних процесів. Водночас активно йшло формування соціальної групи сільських підприємців — фермерів.

Кризові явища охопили інтелігенцію. Низький рівень заробітної плати, падіння престижності багатьох видів розумової праці негативно позначилися на її складі. Частина спеціалістів була вимушена зайнятися нетрадиційною для них комерційною діяльністю. Внаслідок цього відбувалася масова декваліфікація кадрів, спостерігався відплив здібної молоді з науки й виробництва у комерційні структури, значна кількість учених виїхала на роботу за кордон.

В особливо складному становищі опинились найменш соціально захищені категорії населення — діти, молодь, пенсіонери.

Протягом більш як 70-річного існування радянської влади рівень життя населення як у всьому СРСР, так і в Україні був низьким. У другій половині 80-х років СРСР за рівнем споживання перебував на 77-му місці в світі. У першій половині 90-х років незалежна Україна посідала вже 83 місце.

Мільйони людей опинилися на межі зубожіння. Були повністю «з'їдені» інфляцією ті скромні заощадження, які громадяни тримали в ощадних касах. Цей процес населення справедливо розцінювало як відкритий грабунок. Адже саме ці заощадження, запущені в обіг, дали можливість «новим українцям» нагромадити значні капітали.

Скорочення прибутків населення призвело до суттєвого падіння рівня споживання. Показник частки заробітної плати у виробленому національному доході істотно знизився. Це означає, що все менше часу робітник працював на власну заробітну плату і все більше — на державу та нових власників підприємств. За умов зростаючого безробіття реально протистояти цьому робітники не могли.

Швидко знижувалась купівельна спроможність населення. За таких умов навіть середня заробітна плата нездатна була забезпечити прожиткового мінімуму. У цій ситуації понад 70% отриманих грошей витрачається на продовольство. Для порівняння зазначимо, що аналогічні витрати в розвинутих країнах становлять 18-20% доходів.

У результаті падіння життєвого рівня для переважної більшості населення товари довгострокового вжитку стали недоступними.

Болюче вдарила по доходах громадян України фінансова криза 1998 р., внаслідок якої заробітна плата громадян України у доларовому еквіваленті, за умов, коли споживчий ринок у значній мірі формувався за світовими цінами, зменшилась майже вдвічі. За різними підрахунками за межею бідності в Україні на кінець 90-х років перебувало від 50 до 80% населення.

Така ситуація вимагала прийняття радикальних рішень. Визнаючи її, уряд своїми стратегічними цілями визначив розвиток людського потенціалу, зниження рівня бідності та примноження багатства нації. Першочергова увага до проблем соціальної сфери вже в 2000 р. дала позитивні результати. Реальні доходи населення, за оцінкою Кабінету Міністрів України, зросли на 6%, істотно скоротилась заборгованість із заробітної плати. Повністю ліквідовано заборгованість по пенсіях. Все це дас надію, що за умов економічної стабілізації поступово вдасться подолати зубожіння основної маси українського суспільства.

Природним наслідком впровадження ринкових відносин, процесу «початкового накочення капіталу» є соціальна диференціація,

тобто розшарування населення, його поділ на заможних, серед-ньо забезпечених і бідних. Диференціація — це неминуча ціна, яку суспільство повинне платити за соціально-економічний прогрес. Але суспільство зацікавлене в тому, щоб розшарування відбувалося цивілізованими методами, щоб його наслідком було утворення потужного «середнього» класу, а між соціальними полюсами не виникали глибокі суперечності.

Та в Україні події розгортаються за іншим сценарієм. Внаслідок непродуманих форм впровадження ринкової економіки відбувалося стрімке, «вибухове» розшарування суспільства. Процес первісного нагромадження капіталу, що в західних країнах відбувався за кілька поколінь чи століть, у нас проходив прискореними темпами. Бідними в Україні часто стають не зі своєї вини, а джерелом багатства часто бувають не праця, спадщина, підприємливість та заощадливість, а спритна економічна діяльність в умовах недосконалого законодавства і нерідко — спекуляція, крадіжки, маніпулювання державною власністю, ресурсами та робочою силою.

За таких умов значна частина людей, аби вижити, змушена змінювати професію, що викликає у них апатію, невдоволення, втрату соціальних, моральних, ідеологічних орієнтирів. Серед незадоволених опинилися мільйони пенсіонерів, біженці, безробітні, інші незахищені групи населення. Вони створюють основне середовище підтримки опозиційних сил.

Проте поряд із цими негараздами в Україні проходить формування «середнього класу», який в усіх розвинутих країнах с основою політичної та соціальної стабільності. Його основу на нинішньому етапі складає нова соціальна група — індивідуальні та дрібні підприємці. Подальше збільшення середнього класу - основа формування в Україні громадянського суспільства і стабілізації соціальних відносин.

Стан довкілля Однією з найболючіших і найгостріших проблем молодої української держави залишається забруднення довкілля. Значна частина республіки виявилась зоною екологічного лиха. Окрім численних проблем, спричинених Чорнобилем, необхідно згадати про катастрофічне забруднення регіону Нижньої Наддніпрянщини, Донбасу, головної водної артерії — Дніпра, «вимираюче» Азовське море, отруєні пестицидами сільськогосподарські райони, деградацію українських ґрунтів.

Здобуття Україною незалежності мало що змінило в справі охорони навколишнього середовища. За цих умов загроза техногенних та екологічних катастроф посилилася.

Щороку українськими підприємствами в атмосферу викидається 17 млн т шкідливих речовин. У 21 місті, де мешкає 22% населення, забрудненість повітря в 15 разів перевищує граничнодопустимі концентрації. Особливо загострилася ситуація в Донецько-Придніпровському економічному районі.

Гострою залишається проблема забруднення Дніпра. Колективи вчених, письменники неодноразово зверталися до уряду, Верховної Ради з вимогами прийняття плану невідкладних заходів щодо оздоровлення його екологічного стану та забезпечення населення якісною питною водою. Але як і раніше, щорічно до 4 штучних водоймищ Дніпра потрапляє 8 млн т забруднюючих речовин. В результаті майже п'ята частина населення України постачається водою, що не відповідає санітарним нормам.

Найбільшим багатством України є її чорноземи. Через відсутність резерву вільних земель, під будівництво продовжують використовувати землі сільськогосподарського призначення. З цієї причини загальні втрати сільгоспугідь за останні 30 років перевищили 2 млн га. Якщо на початку століття українські чорноземи містили 18% гумусу (родючого компонента ґрунту), то нині — майже у 5 разів менше. Площа окиснених ґрунтів збільшилася на 30%, засолених та солонцюватих — на 25%.

Десятки тисяч людей отримали великі дози опромінення радіацією, ліквідуючи наслідки Чорнобильської катастрофи. Сотні тисяч захворювань тією чи іншою мірою пов'язані з Чорнобилем. Жодна держава світу не знала аналогічної за масштабами та наслідками екологічної трагедії.

Соціальні потрясіння, глибока економічна криза, забруднення довкілля серйозно загрожують українському народу і вимагають першочергового вирішення. Міжнаціональні Україна — багатонаціональна держава. На рубежі 80-90-х років у ній проживало 37,4 млн, 11,4 млн росіян, 483,6 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 324,5 тис. молдаван, 134,8 тис. румунів, 233,8 тис. болгар, 219,2 тис. поляків, 163 тис. угорців, 99 тис. греків, 87 тис. татар, 54 тис. вірмен, 48 тис. циган, 47 тис. кримських татар, 38 тис. німців. В Україні мешкають представники більш як 130 націй і народностей.

Вплив деяких з національних меншин на суспільне життя, наприклад росіян, значно вищий, ніж їхня частка у загальній кількості населення.

З прийняттям у 1989 р. Закону про мови українська мова набула статусу державної. Поступово, хоча і надзвичайно низькими темпами, зростала кількість україномовних шкіл. У 1993 р. понад 60% учнів шкіл навчалося українською мовою. Переважно це були сільські чи селищні школи. В містах же більшість школярів навчалося російською мовою.

Безперечною заслугою молодої держави стала розробка законодавчої бази, яка врегульовувала міжнаціональні відносини і зводила до мінімуму можливість в Україні міжнаціональних конфліктів, на кшталт тих, що палають на теренах колишнього СРСР.

Турбота про національні меншини стала однією з головних проблем національної політики. У прийнятій 1 листопада 1991 р. Верховною Радою Декларації прав національностей України підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні та культурні права.

Наступним важливим кроком в даному напрямку став Закон «Про національні меншини в Україні». Він закріпив право кожного народу на культурно-національний розвиток, творення своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, розвиток літератури, мистецтва, засобів масової інформації, створення національних культурних та навчальних закладів.

У 2000 р. в Україні діяло 450 національно-культурних товариств, 25 з яких мали всеукраїнський статус. Вони представляли інтереси майже 40 зі 130 представлених в Україні етнічних груп.

Таким чином, держава дбала, аби всі національні меншини мали рівні умови розвитку з корінною нацією — українцями.

Після проголошення незалежності України зазнали динамічних змін кількісні показники різних етносів.

Чисельність представників корінної нації-українців скорочувалась. Вони с одним із найстаріших етносів. Число росіян залишалась відносно стабільним, хоча в другій половині 90-х років розширюється їх виїзд з України на історичну батьківщину.

Продовжувався виїзд з України євреїв. За роки незалежності їх вибуло з України близько 300 тисяч чоловік. Мігрувала з України і велика кількість етнічних німців — понад 20 тис. чоловік.

Натомість, протягом всього періоду 90-х років в Україні зростала кількість представників народів Закавказзя та Середньої Азії, до Криму в'їхало близько 300 тисяч кримських татар. Україна єдиною з республік колишнього СРСР взяла на себе справу їхнього облаштування.

Такі зміни, каталізовані скороченням чисельності корінного етносу - українців — суттєво впливали на політику держави, вимагаючи надзвичайної зваженості й національної терпимості.

Водночас Україна активно виступає проти сепаратизму, вимог деяких політиків про передачу Криму Росії, створення автономій у південних та східних регіонах, інших претензій, спрямованих на підрив суверенітету та територіальної цілісності держави.

Створюючи необхідні умови для національно-культурного розвитку етнічних меншин, Україна сподівається, що й права українців у сусідніх державах також будуть поважатися.

В цілому ж створення умов для розвитку цивілізованих міжнаціональних відносин в Україні стало важливим досягненням молодої держави. Вдалося найголовніше — зберегти мир, що є найважливішою передумовою вирішення всіх со-ціально-економічних і політичних питань.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.