48)Західноукраїнські землі у 1920-1930-х рр. (під Польщею, в складі Румунії і Чехословаччини)

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території Підкарпатської Русі, що ввійшла до складу Чехо-Словаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до української меншини.Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР: а) насильницька асиміляція; б) стримування економічного розвитку, його колоніальний характер; в) репресії проти діячів національно-визвольного руху; г) національний гніт; д) відмова від міжнародних зобов’язань щодо надання автономних прав українцям.Форми, у яких здійснювалась ця політика, різнилися – від м’якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж із високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету – повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За 1919–1939 рр. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.У 1919–1923 рр. польське керівництво намагалося довести світовій громадськості свої права на українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (Львівське, Станіславське, Тернопільське воєводства). Але тільки-но 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишилися на папері. У цей період українці теж намагалися відстояти свої права, удаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису населення 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений. У 1923–1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща «А», до якої входили корінні польські землі, і Польща «Б» – переважно західноукраїнські і білоруські землі. До різних частин відповідно проводилась і різна політика. Стосовно Польщі «Б» застосовувалася політика штучного стримування соціально-економічного розвитку та повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною. Розпочалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи, яким виділялися кращі землі. Протягом 1921–1929 рр. сюди переселилося 77 тис. поляків.Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці щодо українців. Третій період (1926–1937 рр.) пов’язаний зі встановленням режиму «санації» на чолі з Й. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки та компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшено державні інвестиції на Волинь, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.Така політика проводилася з метою розколу в середовищі українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками порозуміння з Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 1930-ті рр. У 1935 р. найбільша українська партія Українське народно-демократичне об’єднання взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі Картузькій. Але, починаючи з 1937 р., польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялися, що українське питання стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки українцям сприятливим підґрунтям для зростання сепаратизму. Прокотилася нова хвиля репресій.У другій половині 1920-х – 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Здійснюючи ці заходи, він докладав зусиль, аби відвернути населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на «мовному питанні» .Як і в Польщі, урядові кола ЧСР не сприяли розвитку економіки краю. Вони усвідомлювали, що край входить до ЧСР тимчасово і розвивали лише ті галузі, що не потребували значних капіталовкладень.Румунія з самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів – ось чим характеризувалося становище краю. Лише в 1927 р. утворилась партія, що відстоювала національні інтереси українців, – Українська національна партія (УНП). Це була партія ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами. Лідером партії був В. Золозецький. Молоде покоління українських діячів, невдоволене поміркованою політикою УНП, у середині 1930-х рр. утворило конспіративну радикальну націоналістичну організацію, близьку за програмними засадами та діями до Організації українських націоналістів (ОУН). Українські партії намагалися максимально використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролися за місця у польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 сенаторів, то в липні 1930 р. – із 50 послів і 14 сенаторів.Після розпаду Австро-Угорської імперії Закарпатська Україна опинилась у складі Чехо-Словаччини. За Сен-Жерменським договором ЧСР повинна була надати автономію цій території. Але за Конституцією 1920 р. ЧСР стала унітарною державою. Невиконання своїх обіцянок уряд ЧСР пояснював непідготовленістю краю до самоврядування через низький рівень освіти, відсутність політичної еліти.Мюнхенська угода 1938 р. примусила уряд ЧСР реорганізувати країну на федеративних засадах. Перед Закарпаттям відкрилась можливість дістати автономію. Населення краю переважно підтримувало русофільський рух. Тож 11 жовтня 1938 р. уряд ЧСР доручив лідеру русинського руху А. Бродію сформувати автономну адміністрацію. До адміністрації автономії увійшли і представники народовського (українського) руху. Через деякий час лідеру народовського руху А. Волошину доручили сформувати адміністрацію автономії. А. Бродій був звинувачений у співробітництві з угорською розвідкою і в прагненні приєднати край до Угорщини. Нова адміністрація краю опинилась у скрутному становищі. Від Закарпаття за рішенням Першого віденського арбітражу були відторгнуті найбільш економічно розвинуті райони і міста: Ужгород, Мукачеве, Берегове та інші, які були передані Угорщині.Державотворчі процеси в краї стали розгортатися згідно з теорією інтегрального націоналізму. Так, було заборонено діяльність усіх політичних партій, крім Українського національного об’єднання. Усіх незгодних ізолювали у концентраційному таборі (це не був табір смерті, які утворювали нацисти). Вибори в січні 1939 р. були сфальсифіковані, у результаті вийшло, що за УНО проголосувало 86 % виборців. Спроба створити збройні загони «Карпатська Січ» викликала конфлікт із чехами. Так, у ніч з 13 на 14 березня 1939 р. частини чехо-словацької армії завдали поразки загонам «Карпатської Січі», які намагалися оволодіти складами зі зброєю, а згодом усунули помірковане керівництво Карпатської України. Цей конфлікт виник напередодні вторгнення на територію краю угорських військ. 14 березня 1939 р. 40-тисячне угорське військо вдерлося на територію краю. Чеські війська за наказом з Праги не стали чинити опір. За таких складних умов на захист краю стали загони «Карпатської Січі» (2 тис. осіб).