Еміграція з срср

Прийнято говорити про „хвилі” еміграції з СРСР. В першу хвилю (1918-1922 рр.) виїзжали ті, хто втікав від радянської влади, голоду і розрухи.

Серед емігрантів були і військові, і цивільні особи. За приблизними оцінками, країну за той час залишило близько 2 млн. чол. (без урахування населення тих районів Росії, що відокремилися – Польщі, Фінляндії, Прибалтики).

Другу хвилю (1941-1947 рр.) становили люди, що опинилися за межами СРСР в ході Другої світової війни і вирішили після її закінчення не повертатися на батьківщину – так звані „невозвращенці” (0,5 – 0,7 млн. чол.).

До емігрантів третьої хвилі (1948-1986 рр.) відносять громадян СРСР, які залишали батьківщину з політичних мотивів чи в пошуках кращого життя (близько 0,5 млн. чол.).

Четверта хвиля почалася в 1987 р., після спрощення закону про виїзд і кордони стали відкритими.

Еміграція і революція

Першу хвилю емігрантів не випадково називають „білою” еміграцією: серед них було чимало військових – учасників білого руху. Після поразок на північному заході – країну залишили білогвардійці з війська генерала М.М. Юденича. На Далекому Сході після розгрому армії О.В. Колчака вцілілі солдати й офіцери разом із сім’ями і тими, хто не хотів залишатися в Росії, пішли в Китай (близько 400 тис. чол.). Більшість з них осіли в Маньчжурії. Пароплави, що відходили з чорноморських портів (Новоросійськ, Севастополь і Одеса) везли з батьківщини солдат, які воювали в арміях П.М. Врангеля й А.І. Денікіна.

З цивільних осіб першими Росію залишили монархісти, потім стали виїзжати представники вищого світу, а за ними – лікарі, юристи, університетські викладачі, люди бізнесу, журналісти тощо.

Ця хвиля еміграції унікальна. По-перше, велика кількість людей переселилась в різні країни світу в надзвичайно короткий термін. По-друге, російські емігранти перенесли на чужий грунт цілий суспільно-культурний устрій, умов для існування якого на батьківщині вже не було. По-третє, майже всі, хто залишив Росію фактично свідомо відмовлялися вливатися в нове для них суспільство. Зберегти професію вдавалося порівняно небагатьом, головним чином представникам творчої та наукової інтелігенції. Визнаними центрами першої хвилі стали Берлін, Париж, Харбін, Белград, Софія і Прага.

З початку 20-х років в Радянській Росії з’явилося поняття „внутрішня еміграція”, „внутрішній емігрант”. Так називали людей, які не просто були не згодні із встановленими порядками, але й відкрито виражали свій протест. Серед них були філософи, літератори, історики, університетські викладачі. Цих людей відрізняли незалежний образ думок, свобода мислення і несприйняття більшовизму. Радянська Росія в той час вела переговори про торгівельне співробітництво з західними країнами, тому просто піддати репресіям цих людей не наважувались: серед „внутрішніх емігрантів” було чимало людей зі світовим ім’ям, і їх арешт міг не сподобатися Заходу. Разом з тим терпіти їх підкреслену незалежність – значило підривати ідеологічну основу нової влади.

Більшовистське керівництво прийняло „мудре” рішення: „внутрішніх емігрантів” перетворили на емігрантів справжніх. За рішенням ХІІ партконференції вони були вислані з країни.

Восени 1922 р. в Гамбург прибув радянський корабель. На його борту знаходився цвіт російської науки і культури: філософи М. Бердяєв, С. Булгаков, Б. Вишеславцев, М. Лосський, Ф. Степун, С. Франк, історики Л. Карсавін і О. Кізеветтер, журналіст О. Ізгоєв, письменник М. Осоргін, і навіть колишній соратник В. Леніна, історик і публіцист Б. Ніколаєвський, а також багато інших (всього 161 чол.) – („Філософський пароплав”).

В Німеччині до грудня 1922 р. опинилося близько 600 тис. колишніх російських громадян, у Франції в середині 1920-х рр. – 400 тис., в Китаї – близько 100 тис. чол.

Чужа земля зустріла російських емігрантів неласкаво. За даними російських благодійних товариств, тільки у Франції в 1925 році нараховувалося півмільйона емігрантів, які потребували допомоги. Бойові офіцери йшли в лакеї, швейцари, водії таксі, прибиральники. Колишні світські дами наймалися посудомийками. Вдачею вважалося отримати місце домашнього вчителя іноземних мов чи музики. Нужда гнала людей все далі й далі від Росії. Одні вербувалися робітниками на плантації в Америці й Австралії, інші – у Французький іноземний легіон.

Безпорадність існування примушувала деяких зводити рахунки з життям. Серед колишніх білих офіцерів виникла жорстока гра під назвою „російська рулетка”. На відміну від „гусарської рулетки”, популярної у старій армії Росії, коли в барабан револьвера заряжався один патрон і гравець наугад стріляв собі у скроню, тепер із зарядженого барабана виймався лише один патрон. Шансів „виграти” в таку рулетку було небагато.