27. Гетьман п.Дорошенко та його роль в історії України.

Своє життя та діяльність гетьман України Петро Дорошенко підпорядкував боротьбі за її незалежність. Державний діяч і дипломат, він пройнявся метою вивести свою Вітчизну з руїни, об'єднати її розірвані частини, відновити самостійну Українську державу. На обох сторонах Дніпра він зустрічав визнання, довіру й пошану українського народу.

Три сильні держави того часу — Московія, Річ Посполита, Оттоманська Порта, змагаючись між собою, намагалися завоювати Україну. Розраховуючи використати суперечності між ними, Дорошенко для успішного ведення бойових дій у війні з Польщею звернувся за допомогою до султанської Туреччини. Руйнації, розорення турками й татарами українських міст і сіл, знищення та захоплення в неволю людей обернули прихильне ставлення народу до гетьмана в обурення та прокляття.

На середину 60-х років XVII ст. старшинство, козацтво та поспольство на гір¬кому досвіді переконалися, що польська орієнтація несе народові нову шляхетську неволю, а московська — гніт царської бюрократії. Чесних громадян утомили роки лицемірства й анархії, вони проймалися почуттям патріотизму, любові «до милої Вітчизни», прагнули порядку, організованого державного життя в соборній Україні. Шукаючи гідного представника таких настроїв, старшинська рада, яка зібралася в Чигирині перед святом Покрови 10 жовтня 1665 р., обрала гетьманом Петра Дорошенка (1665-1676).

Петро Дорошенко народився в 1627 р. у родині спадкових козацьких старшин. Його дід Михайло — соратник Петра Сагайдачного, протягом 1625-1628 рр. був гетьманом реєстрового козацтва та загинув у поході до Криму в 1628 р. Його батько Дорофій був полковником Війська Запорозького. Петро Дорошенко мав п’ятеро братів і сестру. Імовірно він навчався в Києво-Могилянському колегіумі, володів латинською та польською мовами, добре знав історію, мав ораторський хист. Розпочав свою службу рядовим козаком. У 1657 р. Б. Хмельницький призначив його прилуцьким полковником. До часу обрання на гетьманство П. Дорошенко проявив себе талановитим політиком, полководцем, адміністратором та дипломатом.

Головними засадами своєї політики П. Дорошенко обрав незалежність та соборність. Так він вирішив утілити в життя задуми Б. Хмельницького.

Коли Дорошенкові стало відомо, що в квітні 1666 р. у с. Андрусові поблизу Смоленська між Польщею та Московією розпочатися мирні перемовини, він будь-що вирішив перешкодити укладенню мирного договору й розпочав активні бойові дії проти Польщі. Гетьман і старшини усвідомлювали, що, опираючись на сили виснаженого Правобережжя, у боротьбі проти Польщі та Московії їм не вистояти.

Коли на Лівобережжі розпочалося повстання, П. Дорошенко в січні 1668 р. на Старшинській раді в Чигирині порушив питання про об’єднання України та здійснення походу на Лівобережжя для підтримки повстанців. На початку літа він виступив у похід. Щойно Дорошенко наблизився до табору лівобережного гетьмана під Опішнею, як козаки збунтувалися проти Брюховецького й убили його. Так трагічно обірвалося життя політичного діяча, який спромігся критично переглянути свої політичні погляди, набратися мужності й виступити за незалежність України. Дорошенко звелів поховати Брюховецького з належними гетьманові почестями.

18 червня 1668 р. Дорошенка проголосили гетьманом обох берегів Дніпра. Возз’єднання козацької України стало тріумфом його політики, великою перемогою національно-патріотичних сил, яка перекреслювала наслідки андрусівської змови Московії та Польщі проти України.

Однак закріпити досягнутий успіх Дорошенку не вдалося. Адже у возз’єднанні Української держави не була зацікавлена жодна сусідня держава. Вони підбурювали проти Дорошенка найрізноманітніших авантюристів. Тому вже через місяць гетьман повернувся на Правобережжя й знову занурився в кровопролитну боротьбу, залишивши на лівому березі наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного.

Після повернення на Правобережжя П. Дорошенко змушений був боротися з претендентами на гетьманську булаву, за спинами яких стояли Крим та Польща. Готуючись до рішучої боротьби, як колись Б. Хмельницький, він хотів укласти договір з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, але його лист потрапив до поляків. Дорошенко звертався й до Москви, до Д. Многогрішного, навіть до С. Разіна. Проте Московія відмовилася підтримати П. Дорошенка, посилаючись на умови Андрусівського договору.

Тому Дорошенко звернувся до турецького султана, який був готовий надати реальну допомогу. У березні 1669 р. гетьман скликав Старшинську раду, що ухвалила прийняти турецький протекторат на таких умовах, на яких його прийняли дунайські князівства.

Восени 1671 р. польські війська окупували Брацлавщину. Як протектор-захисник України, турецький султан суворо попередив польського короля, щоб той не нападав на «козацьку державу з усіма її повітами», і поставив вимогу звільнити Брацлавщину, погрожуючи розпочати війну. На початку 1672 р. він ще двічі повторив свою вимогу. Отже, Річ Посполита мата достатньо часу, щоб уникнути війни, але вона не хотіла визнати існування Української держави. Наприкінці травня 1672 р. 100-120-тисячна турецька армія, очолена султаном Мухамедом IV, рушила в похід. Її метою було Поділля. До підходу турецької армії П. Дорошенко в липні розгромив під Четвертинівкою на Брацлавщині об’єднаний загін поляків і приєднався під стінами Кам’янця-Подільського до військ султана. За три тижні, наприкінці серпня, фортеця капітулювала, а невдовзі козацькі та султанські війська оточили Львів.

Польський король попросив миру, і 18 жовтня 1672 р. було укладено Бучацький мирний договір. За його умовами, Польща віддавала Туреччині все Подільське воєводство з Кам’янцем-Подільським. Брацлавщина й Правобережна Київщина були під владою II. Дорошенка й протекторатом султана. У складі Польщі залишалися Галичина, Волинь і Північна Київщина. Умови договору були ганебними для Польщі й небезпечними для Західної Європи, адже Османська імперія створила в Східній Європі своєрідний плацдарм для просування на захід.

Бучацький договір не приніс спокою Правобережжю. Польща визнала його найганебнішим за всю свою історію й шукала приводу для скасування. Московія сприйняла його як відмову Польщі від прав на Правобережну Україну, зафіксованих Андрусівськнм договором. На початку 1674 р. московські й лівобережні війська переправилися через Дніпро і до березня зайняли основні міста Правобережжя. 10 полків Правобережжя визнали владу І. Самойловича й проголосили його гетьманом об’єднаної України, а П. Дорошенка з кількома тисячами сердюків відтіснили до Чигирина, у липні взяли місто в облогу і два тижні штурмували його.

Турецька армія знову вирушила на допомогу Дорошенкові, і московсько-українські сили відступили на Лівобережжя, спаливши Черкаси. Турки й татари вигубили й спалили Ладижин і Умань, поляки — Брацлав. Після того як турки повернули додому, роз¬гніваний Дорошенко вдався до жорстоких репресій проти тих 10 полків, які піддалися Самойловичу. Багато людей загинуло, а ще більше розбіглося, аби вирватися з того пекла. Правобережна Україна перетворювалася на пустелю, засіяну людськими кістками, знівечену руїнами й згарищами.

Колишня популярність Дорошенка перетворилася на ненависть до нього, як винуватця страждань народу. Його покинули всі, навіть родичі, зневірившись в успіхові його справи. Тому, коли у вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича знову взяли Чигирин в облогу, він поклав свої клейноди до ніг гетьмана Лівобережжя.

Петро Дорошенко оселився у м. Сосниця, де жив приватним життям. Проте через рік цар зажадав його переселення в Підмосков’я, де Дорошенко до смерті виконував обов’язки в’ятського воєводи.