32. Перша політична еміграція українців. П.Орлик та його «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького».

У ніч з 21 на 22 серпня на еміграції помер Іван Мазепа. Його тіло поховали спочатку в православній парафіяльній церкві с. Варниця, що поблизу Бендер, а пізніше перенесли до монастирської церкви св. Юрія в м. Гадані. Згодом могила гетьмана була знищена російськими військами.

Справа обрання нового гетьмана через низку причин затяглася на кілька місяців. На гетьманський уряд козаки висунули дві кандидатури - полковника Дмитра Горленка, котрого підтримували старші за віком і за своїм службовим становищем старшини, та генерального писаря Пилипа Орлика, довіру якому висловлювали молодші, а відтак - і більш енергійні лідери української еміграції. На Генеральній раді 5 квітня 1710 р. на гетьманство було обрано Пилипа Орлика.

Обираючи Пилипа Орлика на гетьманство, генеральна старшина та кошовий отаман разом з усім Військом Запорозьким уклали з ним "договір і постанову" - відомі в літературі під назвою "Конституції прав і свобод Війська Запорозького". Цей документ, який вважають першою Конституцією Української держави, безперечно став визначною пам'яткою української державно-політичної думки початку XVIII ст.

Конституція була наслідком компромісу трьох основних українських політичних сил, що довгі десятиліття змагались між собою на батьківській землі, а порозумітися зуміли лише на еміграції, а саме: гетьмана як верховного правителя, старшини - провідної суспільної верстви Гетьманату - та Запорозької Січі, що тривалий час намагалася досягнути поважного місця в політичній системі козацької України. Конституційний акт 1710 р. в доволі гармонійному вигляді поєднав інтереси різних політичних сил, підпорядкувавши їх головній меті - виборенною Українською державою незалежності.

В основній частині документа найперше йшлося про гарантування прав православної церкви і православної віри, яка проголошувалася пануючою релігією України. Українській церкві гарантувалися автокефалія та належність до Константинопольської патріархії. Але найбільше уваги в Конституції 1710 р. було приділено питанню ефективного функціонування політичної системи Гетьманату, запорукою чого мала стати система законних обмежень гетьманського авторитаризму завдяки чітко структурованій драбині виборних влад. Так, усі найважливіші державні справи мали вирішуватися гетьманом спільно з генеральною старшиною, полковниками і генеральними радниками від кожного полку, що мали утворювати Генеральну військову раду. Обов'язковими її учасниками мали бути й повноважні представники Запорозької Січі. Передбачалось обов'язкове скликання Генеральних рад у гетьманській резиденції тричі на рік - на Різдво Христове, Великдень та свято Покрови Богородиці. У період між скликанням Генеральних рал при вирішенні важливих справ гетьман мав радитись із членами свого уряду - генеральними старшинами. Розпоряджання гетьманом Військовим скарбом обмежувалося вілновленням інституту генерального підскарбія, у відання якого перелапалися всі фінансові справи, управління якими він мав здійснювати за згодою гетьмана. Так само обмежувалося й право гетьманської юрисдикції всі важливі судові справи повинні були обов'язково розглядатися в Генеральному військовому суді.

Конституція 1710 р. стала яскравою сторінкою розвитку української політико-правової державницької думки. Документ узагальнив увесь попередній історичний досвід функціонування української державності та намітив шляхи гармонізації інтересів різних соціальних верств тогочасної козацької України, маючи на меті консолідувати їх задля досягнення величних завдань звільнення Вітчизни віл іноземною поневолення та розбудови міцної держави.

Для того, аби проголошені в Бендерах навесні 1710 р. положення не залишилися порожніми деклараціями, а стали політичними реаліями, гетьману П.Орлику та його однодумцям потрібно було будь-що підновити свою владу в Україні. У боротьбі з російським царем козаки-емігранти й надалі могли розраховувати на політичну підтримку шведського короля, в якого однак на той час не було достатніх військових сил. Реальним же військовим союзником Орлика став кримський хан Девлет-Герей, з яким упродовж 1710 р. тривали напружені переговори щодо умов спільної боротьби з Росією. Результати цих перемовин було узагальнено в підписаній у Бахчисараї в січні 1711 р. українсько-кримській угоді.

Наприкінці 1710 р. Росії оголосив війну турецький султан. У першій половині січня 1711 р. Девлет-Герей на чолі 50-тисячної Кримської орди та у взаємодії з Кубанською ордою вирушив на Слобожан шину. Трохи згодом у похід на Правобережжя виступили козаки П.Орлика (всього близько 4 тисяч вояків), які діяли спільно з 3-тисячним польським загоном прибічників Лєшинського та майже 20-тисячною татарською ордою, що складалася з буджацьких і бєлгородських татар.

Наступ Девлет-Герея на Слобожанщину, в якому брали участь і декілька сотень запорожців, успішно розвивався лише на початку походу. Тільки-но татари дійшли до Харкова, як випали глибокі сніги, і це паралізувало подальше просування татарської кінноти. Хан був змушений ні з чим повертатися до Криму та відпускати своїх союзників на Кубань. Щоправда, по дорозі назад татари вдалися все ж до захоплення ясиру і цим остаточно зірвали розроблений спільно з Орликом план звільнення України з-під російської зверхності.

Більш успішними були дії Орлика на Правобережжі. На початку походу гетьман звернувся із універсалами до населення України, закликаючи підтримати його виступ і скинути владу царя. Одночасно роз'яснювалися й мотиви участі в поході татар та давалися гарантії їх миролюбного ставлення до місцевого населення.

Із середини березня союзники взяли в облогу найпотужнішу правобережну твердиню - Білу Церкву. Орлику вдалося з ходу захопити нижнє місто, однак штурми фортеці виявилися безуспішними. Після цього польські союзники українського гетьмана попрямували на Полісся та Волинь, а татари, попри угоду кримського хана з українською стороною, вдалися до грабунків населення та захоплення його в ясир. За таких умов чимало з місцевих козаків, що пристали до Орлика, кинулися по домівках рятувати своїх рідних і майно. Гетьман був змушений відійти з військами до Бендер. Так безславно завершився останній з масштабних походів татар на Правобережжя, що мав фатальні наслідки й для української політичної еміграції на чолі з Орликом.

У квітні 1712 р. російському цареві через підкуп впливових турецьких сановників вдалося підписати Адріанопольську угоду, за якою територією "козацької України" визнавались лише землі Правобережжя, від претензій на які Росія зрікалась, Лівобережжя та Київ залишалися за царем. Ще напередодні підписання Адріанопольської угоди турецький султан видав привілей на ім'я Пилипа Орлика, яким визнавав його права володаря на Правобережну Україну. Держава Орлика мала перебувати під протекторатом султана за кримським зразком, тобто без сплати данини султану, а лише з обов'язковою участю у військових походах турецької армії.

Щоправда, через рік, у квітні 1714 р., Туреччина, яка вела виснажливу війну на Балканах, взагалі за певну плату поступилася своїми правами на Правобережжя керівництву Польщі, погодившись на відновлення пунктів Карловицького трактату.

Після цього гетьман Орлик і його оточення, позбавлені будь-яких надій на утвердження своїх позицій в Україні за допомогою турецького султана, виїхали через Відень до Швеції. Відтепер всі зусилля української еміграції були спрямовані на залучення великих європейських держав, насамперед Франції, до справи визволення України. Цій благородній меті гетьман в екзилі присвятив решту свого життя, що обірвалось на початку літа 1742 р. в Яссах, у Молдавії.

Тим часом восени 1713 - навесні 1714 р., напередодні офіційної передачі Правобережжя з-під влади російського царя польському королю, російські війська вже вкотре зігнали населення цієї спірної території на лівий берег Дніпра. Козацький устрій на Правобережжі було остаточно ліквідовано. Щоправда, про нього залишалася пам'ять в народі, й ця обставина неминуче мала датися взнаки в майбутньому.