49. Селянський рух та опришківство на західноукраїнських землях в 1 пол. Хvііі ст

За своїм характером селянсько-козацькі рухи були: національно визвольними, антифеодальними.

Рушійними силами цих рухів були: селянство, козацтво, міщанство, робітничі люди, православне духовенство. Повсталі боролися за відновлення козацьких вольностей,визволення від шляхетсько-магнатської залежності, за права православної церкви. Протест проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні та західноукраїнських землях набрав форм гайдамацького та опришківського рухів. Опришківський рух у Карпатах і на Підгір'ї відомий став після втрати державності. Опришки, так само, як і гайдамаки, починали свої дії навесні й продовжували їх аж до осені. Виступали невеликими загонами, застосовуючи партизанську тактику несподіваних нападів, чому сприяло їхнє прекрасне знання місцевості. Але до боїв із регулярним військом опришки не вв’язувались. Розвиткові опришництва сприяло також географічне положення самої території, на якій вони діяли. Закріпачене селянство під тиском феодального гніту тікало в такі місця, куди не завжди досягала панська влада. В Західній Україні такими місцями були малодоступні Карпатські гори, які мали свій специфічний рельєф: важкі для переходу скелі, непролазні ліси. Основне ядро опришківських загонів складалось з випробуваних у боях народних месників. Вони групували навколо себе значну кількість малоземельних і безземельних селян, убогих сільських ремісників, наймитів та інших знедолених, чиє становище було особливо тяжким і нестерпним. Основною межею опришків було знищення панів. Опришківський рух мав власні характерні риси. Загони організовувались шляхом договореності між окремими опришками. Селяни йшли в опришки добровільно. Свої загони опришки називали товариствами або ватагами. Опришківські загони були нечисленними – від 5 до 45 чоловік. У 20-30 роках XVIII століття почався новий період у розвитку опришківського руху в Галицькій землі. Основними причинами його піднесення було посилення феодально-кріпосницького гніту. Основною рушійною силою селянських виступів, у тому числі і опришківського руху, в першій половині XVIII століття були безземельні та малоземельні селяни. Активізація руху галицьких опришків була пов’язана з посиленням козацьких виступів наприкінці XVII – початку XVIII століття на Правобережній Україні, особливо на Поділлі. Рух опришків був породжений виключно соціально-економічними причинами. Тому все опришківство у своїй суті є виявом народних прагнень до зміни пануючих порядків.

Посилення феодального гніту викликає нову хвилю народних заворушень. До середини XVIII ст. вони охопили все Правобережжя. Основною рушійною силою цих повстань було селянство, яке активно підтримували козаки й міські мешканці. Гайдамаками(від тюркського «гайде» — гнати, нападати, турбувати) називали українських повстанців-месників на Правобережній Україні у XVIII ст. Перші згадки про гайдамаків належать до 1712 р. Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Поряд з українцями активну участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси, молдавани. Керували загонами переважно запорозькі козаки, які мали великий досвід боротьби проти польських панів та турецько-татарських завойовників. Запорозька Січ не тільки давала притулок гайдамакам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці. Спочатку гайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено, переважно партизанськими методами. Гайдамаки нападали на панські маєтки, знищували панів та шляхту. Відібране у феодалів майно ділили між собою та віддавали селянам. Не випадково одного з керівників гайдамацького загону називали Гнатом Голим, адже він усе віддавав людям, нічого не залишаючи собі. Гайдамакам цілковито співчувало просте населення й православне духовенство. Часто, втікаючи від переслідування, гайдамаки знаходили притулок у православних монастирях. Поява гайдамацьких загонів наводила жах на панів. Про мужність і хоробрість цих борців народ складав пісні й легенди.

Виступи селян на Правобережжі та в Галичині тривали, а з 1750 р. перетворилися на могутнє антифеодальне повстання. На допомогу селянським загонам прийшли гайдамаки, яких очолювали М. Сухий, П. Таран, О. Письменний, М. Тесля. Повстанці вбивали феодалів, ксьондзів, палили й руйнували замки, костьоли, знищували боргові документи й архіви. Загони повстанців взяли Умань, Вінницю, Чигирин, Корсунь та Фастів. Боротьба зі шляхтою тривала з весни до зими 1750 р. На допомогу польському уряду прийшли російські війська. Повстання було придушено. Польські пани люто розправлялися з учасниками народних повстань, але це не припинило гайдамацького руху. Протягом 50—60-х рр. XVIII ст. гайдамацькі виступи охопили майже всю Україну, що перебувала під владою Польщі.