Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
НЕОРИТОРИКА_Опорні конспекти.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

Тема 6 : судове красномовство : жанри, специфіка. Основи полемічного мистецтва.

1.Загальна характеристика судового красномовства.

2.Жанри судового мовлення та їх риторична специфіка.

3.Судове красномовство - це мистецтво промови на суді.

4.Особливості судової промови у порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва.

5.Особливості обвинувальної та захисної паромови.

6.Видатні судові оратори Ф.М.Плевако, А.Ф.Коні.

7.Культура мовлення юриста.

Література

1.Гурвич С.С.,Погорілко В.Ф., Герман М.А. Основи риторики.К.,1988.

2.Алексеев Н.С.,Макарова З.В. Ораторское искусство в суде.Л.,1985.

3.Грошевой Ю.М.Проблемы формирования убеждения в уголовном судопроизводстве.-М.,1987.

Дюбуа Т.,Эделин Ф.,Клинкенберг Ж.и др. Общая риторика. М.,1986.

  1. Киселев Я.С. Речевая культура судебных прений \ Правоведение. 1976 №4.

  2. Матвиенко Е.А. Судебная речь. Минск,1967.

  3. Михайловская Н.Г.,Одинцов В.В. Искусство судебного оратора.М., 1981.

  4. Молдован В.В. Судова риторика.-К.,1996.

  5. Сергеич П. Искусство речи на суде. М.,1960.

  6. Судебные речи знаменитых русскихъ адвокатов \ Сост. Е.Л.Рожникова. -М.,1997.

  7. Судебные речи известных русских юристов. Сборник. М.,1957.

Теорія судового красномовства, як і риторика взагалі, виникла в Сицилії (у - ІУ ст. до н.е.). Судове красномовство виникло з появою держави, судів і законів. Воно є класовим і історичним. Розвиваючись та удосконалюючись, судове красномовство переживало періоди розкваіту і занепаду. Яскраву сторінку в історії та теорії судового красномовства вписав відомий політичний діяч Давнього Риму Марк Туллій Цицерон.

В історії судового красномовства дореволюційної Росії помітний слід залишили такі прогресивні юристи, як А.Коні, С. Андрієвський, Ф. Плевако, М. Карабчевський, П.Пороховщиков, В Спасович.

Поступово розвивалась і теорія судового красномовства, спочатку вона опиралась на праці Цицерона і Квінтіліана, а потім і на свій досвід.

Першими фунгдаментальними працями з судового красномовства, написаних на матеріалах судової практики Росії, було «Судове красномовство в Росії» доцента Московського університету А.Г.Тимофєєва, «Біля правосуддя» - М.П.Карабчевського, «Мистецтво промови на суді» П.С.Пороховщикова (П.Сергеїча). Останню роботу високо оцінив А.Коні, який сам вніс великий вклад в теорію судового красномовства. Він назвав цю роботу П.Пороховщикова «прекрасним, систематичним з судового красномовства твором».

Але в буржуазному суспільстві теорія і практика судового красномовства служать інтересам панівних класів. Інший, якісний зміст і направленість має судове красномовство в соціалістичному суспільстві. Воно зароджується з першими відомими судовими процесами проти ворогів.

В останній час теорія і практика судового красномовства у нашій країні значно далі пішли вперед. Про це свідчать, зокрема, багато численні збірники захисних і звинувачувальних промов, праці судового красномовства.

Судовий жанр

звинувачувальна промова

промова потерпілого

захисна самозахисна

промова промова

Теорія судового красномовства розвивається переважно як наука про звинувачувальну і захисну промови.

Судове красномовство - це мистецтво судочинства, мистецтво промови на суді. Сутність його - у вмінні, можливості уміло говорити за змістом і майстерно за формою. Це стосується як учасників судового процесу, так і представників правосуддя.

Судове красномовство як наука являє собою відповідну систему ідей, положень, поглядів на майстерність судочинності і закономірності професійної мови представників правосуддя. Існує також відповідна навчальна дисципліна.

Судове красномовство як наука і навчальна дисципліна виникла на стику двох різних наук - ораторського мистецтва і судового (кримінального) процесу.

Судове красномовство - один із найважливіших аспектів правосуддя, судочинства, важливим видом суспільної діяльності.

Судове красномовство є одним із видів ораторського мистецтва, яке виконує ідеологічну функцію. Разом з тим судове красномовство є складовою частиною культури судочинства і підпорядковується загальним правилам судової етики.

Судове красномовство являє собою складане поняття. Воно охоплює різні види і форми судомовства. Відповідно основним видам судочинства - кримінального і цивільного ; розрізняють і форми судового красномовства : кримінальне і цивільне. Основними формами судового красномовства у кримінальному судочинстві взагалі і в судових дебатах зокрема є промови і репліки прокурора, захисника та інших учасників процесу.

Для підготовчої частини кримінального процесу характерні такі форми судомовства як вияснення судом явки учасників прцесу, перевірка їх повноважень, роз’яснень учасникам прцесу їх прав і обов’язків і попередження про відповідальність за порушення їх, оголошення обвинувального висновку, звернення до підсудного та ін. форми. Для останньої частини кримінального процесу типові такі форми, як останнє слово підсудного, оголошення вироку і т.д.

Звичайно, майстерність, досконалість, краса промови в однаковій мірі важлива для всіх форм судомовства і для всіх учасників процесу і суддів.

Відносно кримінального судочинства судове красномовство як сукупність форм і методів усного, словесного відбиття об’єктивної істини й оцінки (кваліфікації) в судовому засіданні суспільно небезпечних дій, характеристики осіб, обвинувачених у скоєному і обгрунтувати доцільність і необхідність призначення (вибору) визначеного виду і міри покарання цих особистостей чи виправдання їх.

Слід зазначити, що у загальній теорії ораторського мистецтва і в теорії судового красномовства цей вид мистецтва традиційно тлумачать трохи звужено.

По - перше, сфера судового красномовства як говорилось вище, обмежується кримінальним судочинством. Громадянському судочинству не приділяється належна увага, хоча мистецтво судової промови в громадянському процесі також має велике значення і його роль постійно зростає.

По-друге, судове красномовство в кримінальному процесі зв’язується переважно з однією його стадією - судовими дебатами, перш за все промовами прокурора і захисника. Що ж стосується інших стадій, питання про судове красномовство спеціально не виділяється. У іншому випадку воно розглядається у плані судової етики, культури судочинства.

По - третє, судове красномовство у рамках кримінального процесу розглядається як мистецтво слова всіх його учасників (прокурора, захисника, громадського обвинувача, громадського захисника та ін.) крім суддів. Але мистецтво професійної промови суддів не менш важливе, ніж майстерність судомовства прокурора, захисника та інших учасників процесу.

По - четверте судове красномовство розглядається переважно у відношенні судочинства у суді першої інстанції, тобто судове красномовство розглядається відповідно судових дебатів у кримінальному процесі суду першої інстанції. Це пояснюється важливістю даної ділянки правосуддя. Однак у цілому такий підхід до судового красномовства не може бути виправданим мистецтво усного слова, промови має велике значення для всіх судових органів, для всіх видів судочинства, для всіх його стадій і учасників, а також суддів.

Тому судове красномовство доцільно розглядати як мистецтво судомовлення у широкому розумінні відносно всіх видів і стадій судочинства, відносно всіх судових інстанцій. Крім того, судове красномовство бажано розглядати також як мистецтво професійної промови суддів, прокурорів, усіх працівників правосуддя у широкому розумінні слова.

Судове красномовство має багато спільного з іншими видами ораторського мистецтва.

Подібно академічному, науковому красномовству воно характеризується суворою аргументацією, доказовістю, має творчий характер. Судова промова і інші форми судомовства підпорядковуються одній меті - всебічному і повному виясненню всіх обставин справи і встановлення об’єктивної істини.

Для судового красномовства, як і для суспільно-політичного, характерна яскраво виражена політична (класова, історична) направленість. У судових промовах часто дається загальна характеристика даного історичного періоду або навіть окремої епохи, вказуються завдання, які стоять перед суспільством на даному етапі його розвитку, проводиться аналіз і оцінка різних суспільно-політичних подій і явищ. Так, прокурори і захисники, виступаючи на судових процесах із промовами, звертають увагу на ті завдання, які ставить перед народом уряд, дають політичну оцінку справам, які розглядаються, аналізують причини і дії злочинів і обумовлюють заходи боротьби з ними і попередження їх у майбутньому.

Подібно соціально-побутовим та іншим промовам невідємними елементами судової промови є характеристика особистості, висвітлення позитивних і негативних рис підсудного, його біографії, нахилів, інтересів, смаків і т. ін.

Разом з тим судове красномовство має багато специфічного, притаманне тільки цьому виду ораторського мистецтва.

Основними особливостями судової промови у порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є :

- офіційний характер промови;

- полемічність;

- спрямованість (до суду);

- попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд);

- підсумковий характер судової промови.

Однією з основних особливостей судової промови є її офіційний державно-правовий характер. Судова промова - це один із інститутів правосуддя, елемент судового, зокрема кримінального процесу. Проголошення судової промови передбачається і регулюється кримінально-процесуальним законодавством. Судова промова проголошується тільки на судовому засіданні, яке може проходити у приміщенні суду.

Отже, судовою вважається та промова, яка проголошена на суді. Вона може включати окремі елементи політичної, академічної або ін. промови (за формою чи за змістом), але вважається судовою, поскільки проголошена на судовому засіданні.Виступати з промовою на суді можуть лише з дозволу суду уповноважені для цього особи. У відповідності з кримінальним законодавством(наприклад, ст. 318 Кримінального кодексу України) у судових дебатах беруть участь прокурор, громадський обвинувач, потерпілий, громадський позивач, громадський відповідач або їх представники, а також захисник, а на випадок відсутності захисника - підсудний. Їм надається право виступити на суді, час їх не обмежується.

Судова промова має полемічний характер. Вона направлена на доказ або відвернення злочинності підсудного, наявність чи відсутність у його діях складу злочинності, на виявлення позитивних або негативних рис характеру підсудного(а інколи й потерпілого), позитивної чи негативної характеристики його і т.ін.

Для більшості видів ораторського мистецтва характерна масова аудиторія. Що ж стосується судової промови, то вона адресується вузькому колу осіб - суду, який вирішує долю підсудного.

Характерною особливістю судової промови є її попередня обумовленість. Судова промова проголошується у ході судових дебатів, під час розгляду конкретної справи, що крім цієї справи для промови не може бути іншої теми. Прокурор, захисник, виступаючи на судовому засіданні, можуть говорити і про суспільно-політичні, культурні, побутові дії, але лише про ті, які безпосередньо стосуються справи, яка розглядається на суді.

Особливістю промови на суді є те, що тема промови чи виступу заздалегідь відома аудиторії. Майстерність її не у виборі теми, не в підборі цікавих фактів, а в майстерності відображення і оцінки їх виступу. Успіх судової промови не у повідомленні нових фактів, а в логічному викладі матеріалу, в правдивості, об’єктивності характеристики суспільних явищ, у доказовості і переконанні промови, у силі впливу на суд.

Судова промова має підсумковий характер. Це зумовлено природою судових дебатів, під час яких учасники процесу викладають свої висновки, формують свою процесуальну позицію.

У теорії і практиці судового красномовства виділяють два основні види судової промови:

  • звинувачувальну,

  • захисну.

Особливості обвинувальної промови.

Звинувачувальна промова є грізною зброєю у боротьбі зі злочинністю. Це меч правосуддя.Вона викриває тих, хто знаходиться на лаві підсудних, і попереджує інших про злочинні дії і неминучість покарання на випадок скоєння їх. Звинувачувальна промова морально показує і виховує (перевиховує) підсудного, направляє його на правильний шлях, допомагає суду знаходити істину, правильно й швидко вирішувати справу.

Промова обвинувача на суді - це одна із форм доказу провини підсудного і необхідності наказання його. Однак її мета - не тільки розкрити, доказати винність підсудного і необхідність його покарання, але й показати всі причини та умови, які сприяли суспільно небезпечним діям підсудного.

Звинувачувальна промова має багато спільного з іншими видами судової промови, перш за все із захисною промовою. Вона проголошується лише на

судовому засіданні під час судового розбору справи ( у ході судових дебатів). Коло осіб, які мають право чи зобов’язані виступати з такою промовою, чітко обмежений. Обвинувальна промова проголошується тільки з конкретної справи, тільки з дозволу суду і звернена, перш за все, до нього. Вона має полемічний (звинувачувальний) характер, підсумовує пошук судом об’єктивної дійсності у справі і містить конкретні пропозиції відносно рішення його.Обвинувачувальна промова має офіційний, державно-правовий характер як за передумовами, підставами (дозвіл, обов’язок) і формами прголошення її, так і за її наслідками. Суд повинен аргументувати свою незгоду чи згоду із сказаним у звинувачувальній промові. Разом з тим обвинувачувальна промова має багато специфічного, притаманного лише їй або переважно їй.

Основними особливостями звинувачувальної промови є:

  • політична направленість;

  • спеціальна правова (звинувачувальна) направленість (доказування, обгрунтування наявності факту злочинності і провинності підсудного);

  • приоритетний характер (у часі) відносно захисної промови;

  • категоричність і наполегливість;

  • чітко визначена структура її, системніст

Політична направленість характеру не тільки для обвинувальної промови на так званих політичних процесах, т.б. у справах про державні злочини, але й у всіх інших кримінальних справах. Кожна справа має відповідний політичний аспект, який завжди потрібно помітити, зрозуміти і належним чином відтворити у промові. Обвинувач повинен звернути увагу суду на те, виявленням яких суспільно-політичних явищ, подій, тенденцій є злочин, з якого слухається справа, які суспільно-політичні причини та умови скоєння його підсудним . У кожній справі необхідна політична оцінка злочину і соціальна небезпека особи підсудного, а також визначення суспільно-політичних наслідків злочину.

Висвітлюючи політичну сторону справи, обвинувач звертає увагу на разюче протиріччя між злочинністю, проступком підсудного і досягненням у різних областях суспільного життя, показує, як розходяться наміри і прагнення підсудного із прагненням, ідеалами більшості людей, свідомих членів суспільства. Зрівняння, співставлення, контраст - розповсюджений прийом обгрунтування, доказу цих тез. Відображаючи у промові політичну сторону факту злочинності, обвинувач показує його як темну пляму на загальному фоні дійсності, а особистість підсудного - як людину, яка викликає гнів і обурення усіх чесних, свідомих громадян і, перш за все, колективу, членом якого він був (чи є ), т.б. показує великим планом убогість і духовне зубожіння особистості підсудного, огидність і мерзенність злочину, який йому інкримінується.

Політична оцінка злочину може даватся у вступній частині промови, в її середині (при характеристиці) особи підсудного ї кваліфікації злочину) або у кінці. Це залежить від справи обвинувача та інших обставин. Однак у будь-якому випадку таку політичну оцінку злочину дати необхідно.

Наприклад : суспільно-політичною характристикою справи є вступна частина заключної промови головного обвинувача від СРСР Р. А. Руденка на Нюренберському процесі.

Наведений уривок із промови є прикладом не тільки суспільно-політичнорї характеристики справи, але й аналізу обставин справи, оцінки доказів, обгрунтування повинності підсудного і т.д.

Наведеній озвинувачувальній промові притаманні всі основні риси судової промови, зокрема офіційний і підсумковий характер, полемічність, чітке обгрунтування тексту і разом з тим типові риси обвинувальної промови : політична направленість категоричності і наступальності, спеціальна правова направленість і т.д.

І за назвою, і за змістом звинувачувальна промова підпорядкована відповідній меті - підтримання державного чи громадянського звинувачення, доказу винності підсудного, необхідності покарання його і т.д. Це головна вісь, основна лінія обвинувальної промови, її лейтмотивів.

Не все, звичайно у картині злочинності має бути зображено в чорних фарбах. Однак цей колір є основним, визначал ним, які б не були світлі сторони в характері і вчинках, діях, в біографії підсудного.

Основною зброєю звинувачення є, звичайно, докази, т.б. фактичні дані, перевірені чи установлені судом у ході судового розгляду. Одним їз завдань звинувачення ї є обгрунтування достовірності доказів на яких будується звинувачення і на основі яких підсудний визнає себе винним у скоєнні даного злочину. У кримінальному процесі доказами рахують показання свідків, потерпілих, підсудних, висновки експертів, речові докази та інші дані.

Доказовість - основа звинувачення. Достатня кількість їх - головна передумова підтвердження винності підсудного. Однак потрібно уміти користуватися доказами, уміти дати їм належну оцінку. Адже недостатньо доказати провинність підсудного у скоєному злочині: потрібно довести наявність складу злочинності і правильність кваліфікації його, тому що від цього залежить міра покарання.

Однією з найважливіших завдань обвинувальної промови є також висвітлення передумов скоєного злочину підсудним і його антисуспільної поведінки і характеристика особистості підсудного, його образ життя до скоєння злочину мотивів, причин скоєного злочину, його оточуючої безпеки.

Логічною завершеністю звинувачення є обгрунтування необхідності і доцільності покарання і внесення пропозиції відповідно виду і міри покарання і порядку застосування його.

Основним видом обвинувальної промови є промова прокурора, державного обвинувача, завдання якого - довести наявність складу злочину і вини підсудного і обгрунтувати правильність пред’явленого йому звинувачення. Аналізуючи матеріал, зібраний по справі, оцінюючи його з позиції звинувачення, державний обвинувач доказує недійсність версії підсудного, коли він не признає вину і дає суду неправильні свідсення, або обгрунтовує достовірність даних про злочин, у тому числі тих, які повідомлені підсудним. Аналіз і оцінка доказів по справі, обгрунтування правильності пред’явленого звинувачення, вини підсудного у скоєнні ним злочину допомагають суду встановити істину у справі і прийняти правильне рішення. Завдання прокурора - викрити підсудного і вимагати для нього відповідної міри покарання з урахуванням всіх обставин справи.

Однією з особливостей обвинувальної промови є її приоритетний характер відносно захисної: вона проголошується, як правило, першою. Це, на перший погляд формальне, обгрунтування має важливе значення для вирішення справи по суті. Вміло побудований, змістовний, переконуючий виступ обвинувача часто грає вирішальну роль у формуванні кінцевої думки суду у справі: про провинність підсудного, мірі покарання та ін. Але якщо обвинувач, переоцінюючи значення цієї особливості проголошення обвинувальної промови, старанно не готується до виступу і розгляду справи взагалі, не знає його належним чином, то приоритетний характер звинувачувальної промови практично не впливає на хід судових дебатів і вирішення справи по суті. Більше того, вдала захисна промова спричиняє у такому разі інколи достатньо сильне враження, і суду за таких обставин потрібно добре орієнтуватися у справі, щоб винести справедливий вирок, не попадаючипід вплив недостатньо аргументованого звинувачення або надмірно ефектного захисту.

Невдалу промову обвинувач завжди намагається компенсувати реплікою, але це мало допомагає звинуваченню і вирішенню справи по суті. До того ж швидко переорієнтуватися, знайти додаткові, більш переконливі аргументи обвинувачу вдається в такій ситуації не завжди. Звичайно, і захисник, навіть маючи суттєву перевагу, не відмовляється від свого права на репліку. Отже, приоритет звинувачувальної промови в проголошенні її має значення лише в тому випадку, коли ця промова ні в чому не поступається захисній, хоча б за змістом. Обвинувальна промова, як і кожна судова промова, є офіційною, залежно від того, ким вона проголошувалась - державним чи громадським обвинувачем чи зацікавленою особою у справах приватного звинувачення/ Офіційний (державно-правовий) характер судової промови у тому, що проголошення її передбачене законодавством, і направлена вона на виконання відповідних функцій державних органів (правосуддя). Особливістю обвинуавльної промови відносно інших судових промов у цьому плані є її категоричність і наступальність. Звинуваченню, перш за все державному, не притаманні гіпотези, сумніви, припущення. Обвинувальна промова характеризується категоричністю суджень. Категоричність не повинна бути формальною і надмірною. Не слід зловживати словами, які установлюють незаперечність думки, такими як «цілком і повністю», «абсолютно», безперечно» і т.д.

Перш за все потрібно турбуватися про обгрунтування, аргументованість, переконання, доказовість промови. Категоричний характер обвинувальної промови вимагає від обвинувача максимальної конкретності, чіткості, ясності, послідовності у всьому, про що він говорить.

Офіційний характер обвинувальної промови зумовлює її діловий, змістовний, спокійний, урівноважений, але владний, імпративний тон, характер її.

Наступальний характер звинувачувальної промови обумовлює її палкість у кращому розумінні цього слова. Вона не повинна бути односторонньою, упередженою, у ній не допустимі перебільшення або зменшення, змовчування або надмірне акцентування уваги на явно другорядних деталях справи.

Разом з тим обвинувальна промова досягває мети лише у тому випадку, коли вона проголошується з пафосом, підйомом. У ній і глибока прконаність обвинувача у винності підсудного і засудження його злочину.

Перш ніж вимагати від суду конкретної міри покарання для підсудного, обвинувач повинен не тільки доказати очевидність складу злочинності і винності у ньому підсудного, але й викликати у присутніх чуття засудження, обурення відносно складу злочину і особистості підсудного винного в ньому. Отже, обвинувальна промова повинна впливати не тільки на думки але й на чуття усіх тих, кому вона адресується.

Природньо, що звинувачувальна промова повинна бути притаманна при цьому як сила думки, так і сила чуття, т.б. вона повинна мати відповідний емоційний заряд, пробуджуючи негативні емоції (ненависть, зневага). Обвинувальна промова повинна впливати на думки і почуття суду і присутніх, повинна бути здатною розвязати всі сумніви відносно складу злочинності підсудного і переконати усіх, до кого вона звернена, у необхідності покарання підсудного.

Специфічною особливістю обвинувальної промови є стабільність її структури, т.б. постійна наявність у кожній обвинувальній промові даних елементів, складових частин її і розташування їх у відповідному порядку. Звичайно, окремі елементи промови можуть бути розташовані по різному або зовсім опущені, але жоден з основних елементів не може бути розташований довільно або зовсім вилучений, поскільки це значно знецінює промову знижує її рівень, обвинувальну силу.

Чітко визначена структура обвинувальної промови не є формально обов’язковою, вона не затверджена в кримінально - процесуальному законодавстві, але загальноприйнята в теорії та практиці кримінального судочинства і відповідно в теоріїї і практиці судового красномовства.

Звичайно різні автори та оратори в судах по - різному деталізують структуру обвинувальної промови, розрізняють неоднакову кількість елементів промови і дають їм різні назви, але всі вони визнають доцільність і необхідність даної системи (структури) в обвинувальній промові, незалежно від того, де, коли, ким і вякій справі вона проголошувалась.

Елементи судової промови - це об’єктивно необхідні складові частини її, кожна з яких виконує окрему функцію і є етапом у розвитку, проголошенні, думки оратора (обвинувача).

Жодна звинувачувальна промова, навіть одного й того ж обвинувача з тієї самої категорії справ, не схожа на другу у всіх деталях. У кожній промові різні співвідношення її складових частин, різна цінність їх і навантаження, яке вони несуть. Але не дивлячись на це, обвинувальна промова має у своїй структурі багато спільного

основними частинами звинувальної промови є :

  • вступ;

  • виклад складу злочинності (фабула справи);

  • аналіз і оцінка добутих судом доказів у справі певності злочину і винності підсудного у його скоєнні;

  • кваліфікація злочину, т.б. обгрунтування правильності кваліфікації пред’явленого підсудному звинувачення і наявності складу злочину, яке йому інкримінується;

  • характеристика особистості підсудного, його відношення до заподіяного злочину; характеристика мотивів, причин і умов скоєння його, попереднього життя підсудного і поведінки після скоєння злочину;

  • пропозиція відносно відповідальності (кримінальної, громадянської) підсудного, т.б. пропозиція відповідно міри покарання підсудного за скоєний злочин, і обурення завданого цим злочином матеріальної шкоди.

У тероії судового красномовства є різні погляди відносно структури звинувачувальної промови.

Особливості захисної промови.

Якщо звинувачувальна промова є мечем правосуддя, то захисна є її щитом. Якщо обвинувальна промова є способом підтримання державного звинувачення, доказовість наявності факту злочинності і вину підсудного, то захисна промова є способом спростування, пом’якшування, запречення цього факту. Звичайно, і звинувачення і захист проходять на основі і в межах добутих судом доказів. Адвокат не просто запречує пред’явлене підсудному звинувачення, а заперечує, доводить необгрунтованість сумнівність, суперечність або необгрунтованість його, якщо це витікає з результатів попереднього і судового розгляду.

Основними особливостями захисної промови є

  • морально-психологічна направленість;

  • послідовність (у часі) відносно звинувачувальної промови;

  • Спеціально правова направленість : захист прав і законних інтересів підсудного;

  • проблематичність і контрасність ;

  • обумовленість її структури, змісту і форми звинувачувальної промови.

Морально-психологічна направленість захисної промови зумовлюється тим, що вона, навідміну від промови обвинувальної, яка проголошується від імені держави і має державно-правовий характер, має суспільно правовий характер. Захисна промова проголошується від імені громадської організації - колегії адвокатів, а в окремих випадках - від імені масових, суспільних організацій. У обвинувальній промові дається суспільно-політична характеристика справи, оцінка його. Це не означає, що морально-психологічна направленість притаманна виключно захисній промові, а суспільно-політична - лише обвинувальній. І обвинувальна, і захисна промови мають елементи суспільно-політичної і морально-психологічної характеристики (складу злочинності, особистості підсудного та інше).

Історія пам’ятає відомих судових ораторів, які виступали із захисними і звинувачувальними промовами, чиї промови чарували присутніх. Це А. Коні, М. Карабчевський, Ф Плевако, Р. Руденко та ін.

Анатолій Коні (1844 - 1927 ). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній сім’ї; батько - викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати - актриса і письменниця. 1865 р. А.Коні закінчив юридичний факультет Московського університету. Починав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім - товаришем прокурора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий, об’єктивний звинувач.

27-річний А.Коні стає прокурором Петербурзького окружного суду, а через 6 років призначається головою окружного суду - першого суду Російської імперії. Як голова суду пов’язав своє ім’я з одним із найвідоміших політичних процесів того часу - процесом Віри Засулич.

Олександр 11, висока судова адміністрація вимагала від гололви суду винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуворішого. Проте А.Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В.Засулич закінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. «Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну колегію «воювати з паперами». А його покровителя - міністра юстиції графа Палена було звільнено «за недбале ведення справи В.Засулич».

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за ін. царя, А.Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором, членом Державної Ради. В 1888 році він знову в Україні, в Харкові, керує слідством у справі про аварію царського потягу в районі ст. Борки. Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений ступінь доктора кримінального права за сукупністю робіт.

У 1917 р. указом Тимчасового уряду А.Коні призначено головою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету, професором Інституту живого слова - унікального навчального закладу, де готували судових ораторів, спеціалістів з мистецтва мовлення, письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії.

Ще у 1910 р. Академією наук Російської імперії А.Коні ( разом з Л.Толстим, А.Чеховим, В.Короленком ) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уряду, причому перший орден Святого Станіслава 11 ступеня з імператорською короною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден - Олександра Невського - у віці 71 р. За архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних, медичних, філологічних та ін. товариств.

Про А.Коні написано багато, всі відзначають його прекрасне ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм слова», як його називали сучасники.

У Москві видавництвом «Юридическая литература» було випущено ( у 1966 - 1969 р.р.) зібрання творів А.Коні у восьми томах. Його праця «Судові промови», де зібрано звинувачувальні промови, напутні слова присяжним засідателям, касаційні висновки, витримала кілька видань. А.Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій судовим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності, глибокої аргументації об’єктивного і обгрунтованого розбору доказів.

Сучасники відзначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри, відсутності натяжок і односторонності, ніж А.Коні. Він завжди глибоко вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки робив рідко. Сила ораторського мистецтва А.Коні проявлялась і в тому, що він умів показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні дар психологічного аналізу поєднувався з даром художника слова. Його промова була багата образами, порівняннями, узагальненнями, влучними зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало слухачів.

Микола Карабчевський ( 1851 - 1925 р.р.). Народився в Херсонській губернії. Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської реальної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, який успішно закінчив із ступінню кандидата права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимагалося для роботи в установах міністерства юстиції, М.Карабчевський вступає до адвокатури Петербурзької судової палати. Досить швидко завоював популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у багатьох «гучних» процесах: про інтендантські зловживання під час російсько-турецької війни; на захист Ольги Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських, мултанських вотяків, у вирішенні долі яких активну участь брав його земляк, письменник В.Короленко; широку популярність набула його промова у справі про катастрофу пароплава «Володимир»; захисні промови з політичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі, впевнені, пристрасні. Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить активним був на судовому слідстві. Умів показати помилки і вади протилежної сторони.

У 1894 р. М.Карабчевський проголосив знамениту промову у справі Сазонова, який звинувачувався у вбивстві міністра внутрішніх справ Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголосив:

«Панове судді! Мабуть, бомба, яку кинув Сазонов, була наповнена не динамітом, а гнівом народу!» Тут його перебиває головуючий: «Це крамола». Але М.Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: «Так думав Сазонов».

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багатогранними: активно займався наукою, публіцистикою, критикою, художньою прозою і віршами. Його літературні твори опубліковані у збірнику «Піднята завіса». Окремими виданнями вийшли дві фундаментальні праці - «Около правосудия». і «Промови» (М.,1916); редагував ж. «Юрист».

Помер М.Карабчевський за кордоном в еміграції.

СПИСОК

РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ОСНОВНА

  1. Адамов Е.А. Выдающиеся ораторы древнего мира и средних веков. - М., 1996.

  2. Адамов Е.А. Выдающиеся русские ораторы. - М., 1962.

  3. Ажам М. Искусство говорить публично. Сиб. 1910.

  4. Алексеев Н.С., Макарова З.В. Ораторское искусство в суде. - Л.,1985.

  5. Аннушкин В.И. Зачем нужна риторика ( Рус. речь. 1988 № 5.

  6. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити. -Львів, 1994.

  7. Апресян Г.З. Ораторское искусство. - М., 1978.

  8. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. Львів, 1990.

  9. Безменова М.А. Очерки по теории и истории риторики. М.,1991.

  10. Бельчиков Ю.А. Говори ясно и просто. М., 1980.

  11. Васильева А.Н. Основы культуры речи. - М., 1990.

  12. Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи. - М., 1984.

  13. Вомперский В.И. Русские риторики ХІІ - ХУІІІ вв. -М.,1988.

  14. Высоцкий С. А.Ф.Кони. - М., 1988.

  15. Головин Б.Н. Основы культуры речи. - М., 1988.

  16. Гурвич С.С., Погорілко В.Ф., Герман М.А. Основи риторики. - К., 1988.

  17. Гиндин С.И. Риторика и проблемы структуры текста ( Общая риторика )

М., 1986.

  1. Граудина Л.К., Миськевич Г.И. Теория и практика русского красноречия.

М., 1989.

  1. Добрович А. Общение: наука и искусство. М.,1978.

  2. Древняя русская литература. Хрестоматия. М., 1980.

  3. Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж.М. и др. Общая риторика. - М., 1986.

  4. Єрмоленко С.Я. Культура української мови ( Мова, людина, суспільство)

К., 1977.

  1. Зеленецкий К.П. Исследования о риторике. М., 1991.

  2. Иванова С.Ф. Лекторское мастерство. М., 1983.

  3. Иванова С.Ф. Специфика публичной речи. - М., 1983.

  4. Кони А.Ф. Избранные произведения. - М., 1960 (т.1).

  5. Кохтев Н.Н. Риторика. - М., 1994.

  6. Кохтев Н.Н., Розенталь Д.Э. Искусство публичного выступления. М., 1988.

  7. Кузнецова Т.И., Стрельникова И.П. Ораторское искусство в Древнем Риме. - М., 1976.

  8. Культура української мови. Довідник \ С.Я.Єрмоленко, Н.Я.Дзюбишина-Мельник, К.В.Ленець та ін. - К., 1990.

  9. Михайловская Н.Г., Одинцов В.В. Искусство судебного оратора. -М., 1981.

  10. Михневич А.Е. Ораторское искусство лектора. - М., 1984.

  11. Молдован В.В. судова риторика. - К., 1996.

  12. Никольская С.Т. Техника речи. - М., 1976.

  13. Ножин Е.А. Мастерство устного выступления. - М., 1989.

  14. Одинцов В.В. Структура публичной речи. - М., 1976.

  15. Онуфриенко Г.С. Культура речи как индикатор коммуникативной культуры\\ Язык и культура. - К., 1996.

  16. Ораторы Греции. - М., 1985.

  17. Савкова З.В. Средства речевой выразительности. - Л., 1982.

  18. Сагач Г.М. Золотослів. - К., 1993.

  19. Сагач Г.М., Юнина Е.А. Риторика \ Сучасна інтерпретація. ч. 1 і 11. К., 1998.

  20. Сергеич П. Искусство речи на суде. - М., 1960.

  21. Смолярчук В.И. Ф.Н.Плевако - судебній оратор. - М., 1989.

  22. Сперанский М.М. Правила высшего красноречия. М., 1973.

  23. Томан І. Мистецтво говорити. - К., 1986.

ДОДАТКОВА

  1. Аннушкин В.И. Зачем нужна риторика\\ Русская речь. - 1988, №5.

  2. Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи. - М.,1984.

  3. Вихованець І.Р. Таїна слова. - К.,1990.

  4. Граудина Л.К. Миськевич Г.И. Теория и практика русского красноречия. - М., 1989.

  5. Карнеги Дейл. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. - М., 1994.

  6. Малахов В. Етика. Курс лекцій. - К.,1996.

  7. Общая риторика: сб.ст. - М.,1986.

  8. Пороховщиков П.С. Искусство речи на суде.-М.,1988.

  9. Романов М. Справочник по этикету.-К.,1994.

  10. Чепіга І.П. Ораторське мистецтво на Україні в 16-17 ст. \\Українська мова і література в школі. - 1989,№10.