Тема 3: вітчизняне красномовство план

1. Традиції давньоруського красномовства. Ораторське мистецтво Київської Русі. Видатна проповідь київського митрополита Іларіона «Слово про закон та благодати».

2. Перша слов’янська риторика (1620 р.), особливості її побудови.

3. Українська школа красномовства; курс риторики в Києво-Могилянській академії. Перший друкований підручник з риторики І.Галятовського.

4. Структура і зміст «Риторики» Феофана Прокоповича.

5. Поетично-риторична спадщина Григорія Сковороди.

6. Система риторичної освіти в ХУІІ-ХУІІІ столітті. «Коротке керівництво до красномовства» М.Ломоносова; структурні елементи публічної промови за М.Ломоносовим.

7. Риторика у ХІХ столітті. Риторичні системи М.Сперанського, М

8. .Кошанського, К.Зеленецького.

9. Академічне і судове красномовство другої половини ХІХ століття. Судові промови видатних юристів А.Коні, П.Александрова, Ф.Плевако.

10. Видатні політичні промови Івана Франка.

11. Красномовство у ХІХ столітті. Неориторика.

ЛІТЕРАТУРА

1. Молдован В.В. Риторика загальна та судова. К., 1999.

2. Гурвич С.С.,Погорілко В.Ф., Герман М.А. Основи риторики. К., 1988.

3. Аннушкин В.И. Первая русская риторика. М., 1989.

4. Вомперский В.П. Русские риторики ХУІІ - ХУІІІ в.в. М.,1988.

5. Чепіга І.П. Ораторське мистецтво на Україні в ХУІ - ХУІІ ст.

ж. «Українська мова і література в школі» № 10, 1989.

6. Дюбуа Т., Розенталь Д.Э. Клинкенберг Т. и др. Общая риторика, М.,1986.

7. Михайличенко Н.А. Основы риторики . М. 1986.

У період середньовіччя у галузі риторики царювали догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що виливався у суворо визначені, незмінні формули. Дослідник О.Тимофеєв писав: «Рішителем доль держави і приватних осіб був меч, а не слово».

Авторитет католицизму гнітюче діяв на розвиток риторики, бо тримав ключі від майбутнього блаженства. У тих умовах ораторське мистецтво не могло володіти творчою силою справжнього мистецтва, а оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичне красномовство тоді майже не існувало, а ораторське мистецтво розвивалося в основному на церковних кафедрах, в університетах і судах.

Занепад і відродження риторики не могли не відбитися на розвиткові людини й суспільства. Реабілітація риторики в системі освіти знайшли втілення в кінці середньовіччя, з поверненням трівію й квадрію, серед яких риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос - єдність і гармонію думки й слова.

Першою серйозною спробою опису історії риторики Київської Русі є робота В.І.Аннушкіна «Перша російська «Риторика», видана у Москві, тов-вом «Знання» у 1989 р., №8, де аналізується риторика «Сказання про сім вільних мудрощів», «Риторика» 1620 року, що дає багатий і глибокий матеріал для аналізу історії слов’янської риторичної думки.

Київська Русь - давньоруська держава ІХ -ХІІ століття - розквітала при Ігорі, Ользі, Святославі, Володимирі, Ярославі Мудрім. У Києві відкривалися перші бібліотеки, школи, розвивалися різні ремесла.

Розквіт ораторського мистецтва у Київській Русі припадає на кінець Х-ХІ століття.

Після хрещення Русі активно створюються пам’ятки писемності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов’ян, зокрема й риторична.

Перлина слов’янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, «змішане із сльозою», що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найбільш відомими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (ХІ ст.) - перший руський митрополит, давньоруський письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово про закон і благодать», у якій він з патріотичних позицій оцінив діяльність давньоруських князів і міжнародну діяльність Київської Русі. У ній автор-патріот гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Русь, красномовно й переконливо доводить містичність вчення про месіанську місію будь-якого народу, обстоює самостійність Русі. Дослідники риторичної спадщини Іларіона відзначали такі риси «Слова про закон і благодать», як яскрава образність, емоційність, надзвичайна мелодійність».

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина надихали нащадків на опанування риторичними й морально-естетичними секретами цієї видатної фігури слов’янської культури.

Особливість самої постаті Іларіона полягає в тому, що він був митрополитом із слов’ян (до і після нього київськими митрополитами були греки). Князь Ярослав поставив Іларіона на посаду в 1051 році, переслідуючи власні політичні цілі. Ярослав прагнув більшої незалежності від Візантійської імперії. Найважливішим твором Іларіона є його проповідь під назвою «Слово про закон і благодать», яку він виголосив у Софіївському соборі в Києві у 1052 році. Цю промову структурно поділено на три частини, в яких автор вирішує три основні проблеми:

1. про духовну вищість Нового Заповіту («Благодаті») над Старим Заповітом («Законом»);

2. про світове значення хрещення Русі і вище покликання великих князів Володимира і Ярослава;

3. про ствердження величі Руської землі, котра посіла гідне місце серед християнських народів.

Іларіон використовує традиції візантійського красномовства, а саме традиції уславлення християнського монарха і похвального слова, яке спиралося на античну риторику. Таким твором у Візантії був життєопис царя Костянтина. Автором цього твору був Євсевій Памфіл (ІУ ст.). Спираючись на античну риторику, Памфіл створює хвалебну оду царю Костянтину, який був першим християнським правителем Римської імперії. Його змальовано як нового Мойсея.

У такому ж історіософському руслі Іларіон уславлює князя Володимира, якого він називає новим Костянтином. Особлива увага зосереджена на богословських чеснотах. Проповідь має і політичний підтекст. «Слово про закон і благодать» є взірцем давньоруського красномовства.

Кирило Туровський (XI ст.) — блискучий оратор і представник урочистого й повчального красномовства на Русі. Він закликав письменника й оратора («літописця й піснетворця») уважно вивчати й вслухатися у те, що від­булося, прикрашати діяння героїв відповідними словами: «прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх. похвалами кінчають».

Кирило Туровський — яскравий приклад творця ве­личально-похвальних епідиктичних промов, якого ми з повним правом можемо назвати великим «піснетворцем» Давньої Русі.

Велику риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після Пасхи», яке К. Туровський побудував за суворими законами красномовства: матеріал подано на порівнянні зраділої «церкви Христової» з навколишньою природою. В ньому — низка блискучих метафор про роль ритора, проповідника: «Нині ратаї слова, приводячи сло­весних ягнят до духовного ярма і занурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й за­сипаючи сім'я духовне, надіями майбутніх благ веселять­ся...».

На жаль, до наших днів не дійшли імена багатьох давніх слов'янських ораторів-патріотів, але перлини їх словесного таланту, мудрості й краси думки увійшли у могутній фольклорний золотослів рідного народу.

Cоловейко України А. С. Малишко у вірші «Буду я навчатись мови золотої» закликав патріотичну молодь вміти прислухатись до кожного поруху серця матері-Ук­раїни:

Буду я навчатись мови золотої

у трави-веснянки, у гори крутої,

в потічка веселого, що постане річкою,

в пагінця зеленого, що зросте смерічкою,

Буду я навчатись мови-блискавиці

в клекоті гарячім кованої криц,

в корневищі пружному ниви колоскової,

в леготі шовковому пісні колискової:

щоб людському щастю дбанок свій надбати,

щоб раділа з нами Україна-мати;

щоб не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою, в гніві бився блисками, а в любові— рутою!

* * *

Національне красномовство слов'ян базувалося як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки. Безмежні можливості людської мови у зображенні навколишньої дійсності дуже вміло й тонко відзначив зачинатель європейської літератури Гомер у безсмертній «Іліаді»: «Смертних же язик гнучкий, і багато у нього всіляких висловів, поле для слів і сюди і туди величез­не» (переклад В. П. Маслюка). Роль художнього рито­ричного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов’янських народів за соціальне, національне визволення, проти духовного рабства, проти окатоличення, полоніза­ції, проти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народ­ними, національними, зокрема, деякі поезії українського Аристотеля Г. С. Сковороди типу «Всякому городу нрав і права» стали народними піснями, зажили своїм самос­тійним і прекрасним життям.

Слов'янська риторика України, Росії, Білорусі увібрала в себе латиномовні риторики, поетики, грецькі й за­хідноєвропейські поетики й риторики, ідеї яких розвива­ли кращі гуманісти-просвітителі: М. В. Ломоносов, Ф. Прокопович та їхні сподвижники.

Народи створювали тисячолітній золотослів націо­нальних культур, що знайшло відображення у дорогоцін­ній скарбниці—фольклорі, зокрема у прислів'ях, при­казках українського, російського та інших народів, їх з любов'ю збирали й передавали нащадкам патріоти-гу­маністи В.І. Даль, Б. Д. Грінченко та інші.

XVII — перша половина XVIII ст. — період становлення і розвитку української літератури, її родів і видів, і, безперечно, народна творчість мала значний вплив на розвиток шкільних курсів теорії поетичного та оратор­ського мистецтва, їх етико-естетичною основою, підґрун­тям була любов до своєї батьківщини, рідного народу, боротьба за свободу й щасливе життя у гармонії з собою.

Після складного для Русі Смутного часу, епохи міжцарювання на початку XVII ст., обрання нового царя Ми­хайла Федоровича Романова й повернення до мирних часів, починають розвиватися словесні науки.

У 1620 р. створюється перша російська риторика не­відомого автора, яка дійшла до нас у тридцяти шести списках, її вивчали на Русі понад сімдесят років, вона була дуже популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустоші, Соловецькому монастирі тощо.

Це не самостійний російський твір, а переклад латин­ської «Риторики» німецького вченого Пилипа Меланхтона у стислій переробці його учня Дуки Лоссія (видання 1577 р., Франкфурт). Але при творчому ставленні давньоруського книжника до тексту оригіналу до «Ритори­ки» були введені уривки з глави про риторику «Сказан­ня про сім вільних мудрощів», текст було пристосовано до потреб російської освіти.

«Риторика» 1620 року має дві книги: «Про винайден­ня справ» та «Про прикрашання слова», написані у фор­мі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.

Безумовно, перша російська «Риторика» — цінна пам'ятка історії розвитку слов'янського красномовства. Ось її наказ («наречение») усім нам: «Я—риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика виконується й діалектика прикрашається. Зв'язуючись із цими вченнями, я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні промови».

Як бачимо, перша слов'янська «Риторика» є прямою спадкоємицею традицій Давнього Світу, настанов Цицерона, Демосфена, Квінтіліана та інших. Вона стала підгрунтям для подальшого розвитку слов’янського красномовства, спираючись на риторичний геній кращих її служителів — М. В. Ломоносова, Ф. Прокоповича та їхніх сподвижників.

Петровська епоха перетворень та реформ викликає до життя серію блискучих керівництв з ораторського мис­тецтва: «Про силу риторичну» Софронія Ліхуди, заснов­ника й викладача Слов'яно-греко-латинської академії (1698), «Риторика» Михайла Качова (кінець XVII ст.), «Наука проповідей» та «Книга сія філософська» (коротка риторика) Андрія Бідобоцького (початок ХУІІІ ст.), «Риторична рука» Стефана Яворського (1705 р.), перекладена з латині Федором Полікарповим, «Книга прекрасного злотослова» грека Кузьми Афоноіверського {1710 р.) та інші.

На жаль, ці взірці шкільного викладання риторики зберігаються в архівах у списках, не видані й мало вивчені.

Рукописними були й латиномовні риторики.які вивчалися у духовних академіях: Слов'яно-греко-латинській, Києво-Могилянській та інших.

Опублікованими були: курс теорії поезії «Де аrte poetica» Ф. Прокоповича — Г. Конським у Могильові 1786 р. (друге видання у 1961 р.), риторика Ф. Прокоповича «Де агtе гhеtогіса», що побачила світ в українському перекладі у 1979 р., поетика М. Довгалевського «Ногtus poeticus», український переклад якої видало видавництво «Мистецтво» у 1973 p.

Києво-Могилянська академія. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним осередком просвіти і культури в Україні, в Росії, значною мірою і в Біло­русі та південних слов'янських країнах, мала статус євро­пейського навчального закладу, а слава про її випускни­ків-просвітителів сягала світового масштабу.

Свою просвітницьку прогресивну діяльність вона здійснювала у складний період, коли український народ зазнавав утисків, а його мові й культурі загрожувало знищення.

Академія ставила високу й благородну мету: тут «на­ук визвольних навчаються й звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творять».

Сучасним риторам, спеціалістам гуманітарного про­філю повчально й корисно знати про структуру цього унікального навчального закладу, методи навчання студентів, набір предметів, навчання риториці тощо.

Київська академія виникла у період загального куль­турного піднесення на українських землях, що було зу­мовлено соціально-економічним пожвавленням у другій половині XVI — на початку XVII ст.

Київська братська школа, заснована у 1615 р., закла­ла основу академії, бо її підтримувало запорізьке коза­цтво та визначні освітні сили, які гуртувалися в той час у Києві. Школа досить швидко стала першим вищим за­гальноосвітнім всестановим учбовим закладом України.

Академія мала глибоко національне спрямування, ке­рувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів і академій, її вихованці здобували різнобічну високу освіту, як на той час, задо­вольняючи науково-освітні й культурні потреби суспіль­ства.

Дослідники, зокрема 3. І. Хижняк, В. П. Маслюк та інші, відзначають деяку схоластичність її курсів, її бого­словське спрямування, що було наслідком певних істо­ричних умов, її вихованцями були багато визначних гро­мадських, політичних, державних та освітніх діячів, уче­них—істориків, філософів, медиків, художників, компо­зиторів, які успішно працювали в Україні та за її межами. |

У XVII—XVIII ст. у Києво-Могилянській академії було 8 класів, а курс навчання тривав 12 років. Першою була фара (або аналогія) — підготовчий клас, куди вступали діти з певним обсягом знань взагалі та з ла­тини зокрема. Далі йшли граматичні класи: інфима, граматика і синтаксима.

Ключем до вищих знань була латинська мова, вивченню якої в академії приділялася серйозна увага. Крім того, студенти здобували ґрунтовну лінгвістичну підготов­ку, вивчаючи книжну українську, грецьку, польську, слов'янську та європейські мови. Між собою спудеї говорили лише латинською мовою, а людина, яка не володіла латиною, вважалася просто неосвіченою.

У Київській братській школі, пізніше колегії й ака­демії, вивчали «сім вільних наук», які поділялися на trivium (граматика, піїтика, риторика) і сvаdrium (ариф­метика, геометрія, філософія, музика) і входили в обо­в'язкові програми підвищеного типу шкіл і за кордоном: у Кембріджському університеті, Краківській, Віденській, Замойській, Познанській академіях.

Після граматичних класів спудеї академії впродовж 8-й років вивчали поетику (1 р.), риторику (1 р.), філо­софію (2 р.) і богослов'я (4 р.).

Поетика — мистецтво складання віршів — було за­хоплюючим і корисним заняттям. Студенти оволодівали загальними правилами віршування (тридцять видів кла­сичного й середньовічного стилів: епопея, комедія, траге­дія, буколічна, елегічна, ідилічна, дидактична, сатирич­на поезія).

Дориторична підготовка в академії здійснювалася продумано й цілеспрямовано: особливу увагу у навчанні творчих навичок та вмінь приділяли складанню лі­ричних видів поезії: кантам та елегіям, вітальним, поздоровчим (панегірикам) на честь відомих осіб, громадсь­ких свят, церковним, академічним, а також драматичній поезії (похорони спудеїв, викладачів тощо).

Професорсько-викладацький склад академії приділяв значну увагу розширенню обріїв спудеїв, створюючи для них спеціальні посібники з греко-римської міфології, назв рік, озер, вітрів тощо.

Унікальний досвід виховання і навчання українських, російських та інших риторів було накопичено у Києво-Могилянській академії у XVII—XVIII ст., де читався курс світської риторики на ідейній основі античності, пат­ристики, схоластики, гуманізму й Реформації та деяких ідеях просвітництва. До наших днів дійшли описи ста вісімдесяти трьох підручників риторики, з них сто двадцять сім складені й прочитані в академії в 1635—1817 рр. Як свідчать дослі­дження В.П. Маслюка та 3.І. Хижняк, це були оригі­нальні курси риторики як за структурою, так і за зміс­том, у які органічно впліталися громадсько-політичні проблеми; більшою чи меншою мірою вони виконували соціальне замовлення захисту інтересів гноблених і без­захисних людей перед іноземними загарбниками та міс­цевими гнобителями, які зрадили інтереси народу (на прикладах судових промов, листів тощо).

У курсі риторики прогресивні вчені, зокрема Ф. Прокопович, І. Галятовський та ін., виховували у молоді істинне почуття патріотизму на прикладах вітань, панегі­риків відомим громадсько-політичним діячам, таким, як Петро Могила, Петро Перший, кошові та інші.

Слід відзначити, що риторика в академії була найпо­пулярнішим предметом, бо мала постійне практичне засто­сування: студенти створювали ораторські промови, ора­ції, були бажаними учасниками багатьох урочистих гро­мадських та церковних подій.

Метод вивчення риторики був таким. Студентів вчи­ли створювати промови взагалі й певного призначення (судові, панегіричні), писати листи вітальні, поздоровчі, дякувальні, прохальні, прощальні тощо.

Церковного красномовства навчали лише бажаючих, бо студенти-риторики вважалися світськими людьми. Вони активно вивчали твори римських, грецьких класи­ків риторики.

Підручники в академії були рукописними, авторськи­ми, бо кожен викладач мусив складати свій курс лекцій.

Різні дослідники шкільних латиномовних курсів тео­рії художнього слова, риторики неоднозначно оцінюють їх значення. Одні наголошують на їх вторинності, неори-гінальності, вважаючи їх рабськими копіями західноєв­ропейських риторик (А. Горнфельд, Д. Вишневський, В. Данилевський).

Інші, як В.П. Маслюк, не применшують їхнього зна­чення для розвитку естетико-літературної думки в Украї­ні, в Росії, Білорусі, вважають, що вони не втратили своєї наукової цінності й сьогодні, у період відроджен­ня вітчизняної риторичної спадщини, оновлення нашого суспільства, духовно-інтелектуального зростання.

У концепцію нині відроджува­ного Міжнародного університету Києво-Могилянська академія закладені кращі традиції гуманістичної просві­ти України, де достойне місце належить серед інших гу­манітарних наук і класичній риториці, поетиці й філо­софії.

Першим друкованим підручником риторики в акаде­мії був підручник професора Іоаникія Галятовського «Наука албо Способ зложеня казаня» (Київ, 1659, 1660; Львів, 1663, 1665). Львівське видання вийшло під назвою «Ключ разумънія».

І. Галятовський — цікава й видатна постать слов'ян­ської філософської та риторичної думки XVII ст., вихова­нець Київської колегії, а пізніше — її професор та рек­тор. Дослідник його творчості М. Ф. Сумцов відзначав, що І. Галятовський знав далеко більше наукових теорій про причини, явища та стан природи, ніж сучасні йому вчені, займався проблемами історії, ботаніки, зоології, мінералогії та інших наук.

Риторичну спадщину І. Галятовського відзначає тіс­ний зв'язок із життям, соціально-політичними та релігій­ними проблемами того часу: релігійно-церковна полеміка з єзуїтом А. Пекарським «Розмова білоцерківська» (1676 р.), заклик боротися з татаро-турецькою навалою «Лебід» (1679 р.) та інше.

З 60-х рр. XVIII ст. академія перетворюється у духов­ний заклад, і її вихованці для завершення освіти їдуть у Москву, Петербург. Красномовство й риторику як спеціальний та обов'язковий предмет у той час викладали і в церковних школах та училищах.

Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення накопиченої тут риторичної науки дають духовно-інтелектуальну їжу розуму й серцю сучасних риторів та дослідників. Ім'я академії прославили й такі видатні ри­тори-гуманісти, як Ф. Прокопович, Л. Ломоносов, Г. Ско­ворода та інші просвітителі слов'янських народів.

Феофан Прокопович (1681—1736) — видатний сло­в'янський оратор, вчений, письменник, політичний і гро­мадський діяч, автор трактатів, проповідей («Духовний регламент», «Слово о власти и чести царской», «Правда роли монаршей», ода на честь Полтавської битви «Епі-нікіон» та ін.), один із засновників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв'язком з народною творчістю, творчим використанням культурної спадщини античності.

Завдяки своєму ораторському таланту Ф. Прокопо­вич, виходець із середніх верств суспільства, який рано втратив батьків і виховувався у дядька, досягає вищих посад держави, стає правою рукою Петра І, його радником, сподвижником, главою «Ученої дружини».

Протягом 1708—1709 рр. у Києво-Могилянській академії він читав лекційний курс риторики, яку вважав «царицею душ», «княгинею мистецтв». Ідейну й творчу спадщину видатного українського та російського просві­тителя високо цінували Кантемір, Сумароков, Фонвізін, декабристи, Пушкін, Бєлінський та інші.

З 1706 р. Ф. Прокопович — професор риторики академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Риторика, яку створив Ф. Прокопович, увібрала в себе прогресивні ідеї його вчителя Аристотеля і складалася з десяти книг. Книжка І подає за­гальні вступні настанови. Книжка II про підбір доказів, про ампліфікацію. Книжка III про розташування матеріалу. Книжка IV про мовностилістичне оформлення. Книжка V про трактування почуттів. Книжка VI про метод писання історії і про листи. Книжка VII про суворий і дорадчий рід промов. Книжка VIII про епідиктичний або прикрашальний рід промови. Книжка ІХ про священне красномовство. Книжка X про пам'ять і виголошування.

Ф. Прокопович вважав, що риторика позбавлена свого специфічного предмета, охоплюючи усі предмети, які цікавлять людину й можуть бути об'єктом інших видів мистецтва. Метод риторики він вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними.

Видатний ритор описував такі функції риторики, як от: соціально-організаційну (засіб агітації, мобілізації); культурно-освітню (життя народу, країни); одержання нових знань; збудження почуттів, громадської думки, вплив на них. і

Джерелами красномовства Ф. Прокопович вважав природу, мистецтво (талант), освіту, тренування, наслідування, що збігається з уявленнями грецької та латинської класичних риторичних шкіл. і

Риторичний курс Ф. Прокоповича мав виразний нормативний характер, у якому автор з позицій раціоналізму виступив проти стилістичних надмірностей бароко схоластики латино-польських риторик, проти пустого красномовства. І

Промови Ф. Прокоповича були повчальними, утилітарними, обґрунтовували реформи Петра І з питань церкви, освіти, науки тощо.

О. Сумароков дав таку оцінку таланту видатного ритора: «послідовник сей пресолодкий Цицерона і красномовства російського корона...».

Видатний вчений-просвітитель обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту твору. І Ф. Прокопович у своєму курсі риторики писав про достоїнства оратора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті він підбирає стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Основні постулати київського вченого нічим не суперечать поглядам античних теоретиків риторики, зокрема Аристотеля, де в теорії симетрії домінувала концепція загальної і абсолютної краси, бо відповідність словесного вираження (застосування відповідних слів і думок і винайденого матеріалу) вимагає особливого чуття і неабиякого таланту.

Так само Ф. Прокопович поділяв і античні поняття міри в усьому, міри як естетики середини, у якій повинні сходитися і поєднуватися всі крайнощі. Погляди Аристотеля, Платона, Квінтіліана та інших представників класичної естетики на гармонію були творчо сприйняті Ф. Прокоповичем та його послідовниками.

Цікавим, корисним сучасним риторам є розділ «Підпочуття» з «Риторики» Ф. Прокоповича, який виховував у своїх учнів-риторів (в їх ораторських виступах) такі почуття, як любов, тривога, надія, ревнощі, радість, гнів, гордість, печаль, страх, жах, обурення та ін., чим обґрун­товував психологічну культуру оратора, який має бути талановитим митцем, щоб у душі слухача збудити необхідні почуття.

Ф. Прокопович та його послідовники творчо використали досягнення античної риторичної думки — вчення про три стилі. Завданням і метою високого стилю він вважав хвилювати аудиторію, для чого підбираються сильні емоції, величаві способи викладу: часті метафори, величаві фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого і вживаються гарні способи вислову: часті тропи, легкі почуття, помірковані сентенції, дотепні вислови. «Низький стиль служить для повчання і вживається у розповідях, якими повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи, то май на увазі, що навчання вимагає низького стилю, розвеселення — середнього, а зворушення — високого».

Не усі праці видатного мислителя й просвітителя знайдені. За його «Букварем» вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Великий гуманіст закликав учених академії до формування самостійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки». Ф. Прокопович володів багатьма мовами, писав латинською, російською, старослов'янською, книжною українською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами, його широка полілінгвістична культура до наших днів вражає масштабністю обдарування.

Учений відстоював ідею освіченого абсолютизму, зас­уджував російську просвіту. Його останніми передсмертними словами були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Великий ритор російського народу М. В. Ломоносов знайомий з риторичними працями професорів Києво-Могилянської академії, у тому числі й з «Риторикою» Прокоповича. Про це свідчать виправлення у ній 1847 р. та інші матеріали.

Філософські, риторичні погляди видатного просвітителя Ф. Прокоповича відбивали інтереси прогресивних сил, стали важливою віхою у розвитку слов'янського красномовства та естетичної думки.

Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765). Іменем М. В. Ломоносова відкривається новий етап у розвитку й становленні слов'янської риторики. Великий вчений-енциклопедист, родоначальник матеріалістичної філософі в Росії, поет — він заклав основи сучасної російської літературної мови, став теоретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красноречию» (1747) «Краткого пособия к риторике в честь любителей словесности», знаменитої «Российской грамматики».

М. В. Ломоносов так визначав риторику: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки».

Великий російський просвітитель базувався на класичних елліністичних риторичних поглядах; творчо засвоївши, він збагатив їх оригінальними підходами трактуваннями.

Він розрізняв такі фактори обдарування оратора, я душевність, особливо гострий розум і пам'ять, фізично сильний та приємний голос, поставний вигляд.

М. В. Ломоносов виділив знання елементів і структури публічної промови: вступ, тлумачення, твердження, заключення. Для успішного впливу на слухачів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слухачів (вік, стать, виховання, звички, рівень освіти тощо) силу красномовства. Він вважав, що оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людині чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів.

Силу красномовства М. В. Ломоносов вбачав у гострому розумі, розгляді етичних мотивів тієї чи іншої дії (добра вона чи зла). Найбільше, з його точки зору сприяє збудженню пристрастей образне зображення подій, виразне й зриме зображення їх у словах, щоб слухачі начебто ясно побачили картину перед очима.

Масштабність генія ЛІ. В. Ломоносова давала можливість зіставлення його з Леонардо да Вінчі й Гете, бо в одній особі зливалися наукові й художньо-історичні інтереси.

Головний подвиг М. В. Ломоносова у галузі худож­ньої культури сучасники й нащадки бачили в його по­етичній риторичній творчості й перетворенні російської мови. У промові «Лист молодого російського вельможі» О. М. Шувалова говорилося: «Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії, він першим спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкривав, мав смі­ливість складати рими мовою, яка, здавалося, є неспри­ятливим матеріалом для віршування... Він відкрив нам красу й багатство нашої мови, дав нам відчуття її гармо­нії, виявив її чарівність і відсторонив її грубість... До слави великого поета він приєднує звання вдалого прозаїка, його похвальна промова Петру Великому — безсмертний твір, який приносить хвалу й герою, й авто­ру, мужнє, високе красномовство у цій промові є безмеж­ним, легко тут висловлюється геній звеличений, який завжди стоїть вище того, що він творить». Спеціалісти у галузі риторики й слов'янської риторичної спадщини справедливо вважають, що ломоносівський період у історії риторики по-справжньому досі не оціне­ний, чекає свого глибокого дослідження й описання.

Часом розквіту російської риторики спеціалісти вважають першу половину XIX ст., особливо після Вітчизняної війни 1812 р., коли громадсько-патріотичне піднесен­ня заохочувало розвиток словесних наук, перш за все ри­торики — загальної та часткової.

Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів перевидавалися, не втратили своєї цін­ності до наших днів, мали певний вплив на формування української риторичної культури, були курси О.Ф. Мерзлякова, М.М. Сперанського, М. Ф. Кошанського, К. П. Зеленецького та інших.

Олексій Федорович Мерзляков (1788—1839). Першу кафедру російського красномовства, віршування й мови створив поет, критик, перекладач, професор Московсько­го університету О. Ф. Мерзляков, який був родом з м. Далматово Пермської губернії. На його публічні промови збиралася уся московська верхівка: «жвавість і яскравість викладу, рідкісний дар імпровізації, темпе­рамент, та до того ж глибокі філологічні знання робили його лекції живою академією російської словесності» Сучасники говорили про нього, що Москва нічого подіб­ного не чула. Ця висока оцінка була цілком заслуженою російським ученим, блискучим оратором, який прожив не таке довге життя, але встиг так багато. Він писав: «Ора­тор іноді грунтує збудження пристрастей на моральних поняттях про честь, справедливість...».

О. Ф. Мерзляков був учителем О.С. Грибоєдова, П. О. Вяземського,

П. Я. Чаадаєва, які стали відомими майстрами слова. Його школу пройшли М. Муравйов, М. Бестужев-Рюмін, П. Каховський, І. Тургенєв. Учні називали його «красою університету», зберігаючи вдячну пам'ять про його лекції й красномовство, моральну велич і красу протягом цілого життя.

Михайло Михайлович Сперанський (1742—1839).

М.М. Сперанський—граф, відомий російський державний діяч. З 1808 р. він стає найближчим радником імператора Олександра І, автором плану ліберальних перетворень, ініціатором створення Державної ради. Вчений багато зробив для розвитку Сибіру, керував модифікацією основних державних законів Російської імперії.

М. М. Сперанський — талановитий ритор, автор славнозвісних «Правил вищого красномовства», в яких виклав низку прогресивних поглядів. Він вбачав три завдання риторики: винайдення, розташування і виклад що відповідає класичним риторичним постулатам.

Головним він вважав необхідність добре знати предмет, визначити частини мови, відрізнити істинне красномовство від псевдориторики: «Плач сам, якщо хочеш щоб я плакав»,— говорив Горацій.

Сила, істинність змісту можлива за умови підготовки душ до сприйняття, - вважав учений. Для цього необхідно оволодіти мистецтвом розташування матеріалу коли усі думки промови підкорені головній, домінуючій.

Цікавими й корисними є погляди М. М. Сперанського на стиль висловлених думок: ясність, багатоманітність єдність, відповідність предметові думки, вимова, весь вигляд оратора, його обличчя, голос, рухи, жести тощо. «Доказ... повинен бути стислим, ясним, чистим, приправленим філософською сіллю».

Риторична спадщина М. М. Сперанського, як одностайно вважають сучасні спеціалісти-ритори, не втратила свого значення до наших днів, може прислужитися значною мірою до формування ораторських навичок і вмінь сучасних політичних лідерів, державних діячів.

Микола Федорович Кошанський (1781—1831). М. Ф. Кошанський — професор російської та латинської словесності у Царськосельському ліцеї, вчитель «сонечка російської поезії» — О. С. Пушкіна, який зберіг про нас­тавника найтепліші спогади.

Ліцеїсти найбільше цінували в М. Ф. Кошанському його високоморальні, духовні заняття, на яких улюбле­ний учитель прищеплював своїм вихованцям велику лю­бов до слова взагалі, до вільної, могутньої російської мови, а також формував їхню високу загальногуманітарну культуру через прекрасне знання класичної поетичної спадщини Давнього Світу.

М. Ф. Кошанський — автор підручників риторики, які були популярними у XIX ст. В них автор приділяв знач­ну увагу питанням психології, логіки, поетичної майстер­ності. Він писав: «Якщо красномовство розуму з'єднаєть­ся з красномовством серця, то майже немає і сил їм про­тистояти».

Костянтин Петрович Зеленецький (1812—1858). К.П. Зеленецький—професор Рішельєвського ліцею в Одесі, автор багатьох книг, статей з питань філософії, логіки, естетики, словесності (історії і теорії мови, пое­зії, художньої прози, риторики), історії, географії, з питань викладання усіх цих наук у навчальних закладах. Головним у творчій спадщині К. П. Зеленецького є риторична праця «Дослідження про риторику», його магістерська дисертація «Дослідження значення побудови і розвитку слова людського і додаток сього досліджен­ій до мови російської», їхнє теоретичне значення, як вважають сучасні дослідники, не втратило цінності і до наших днів.

К. П. Зеленецький розробив своє оригінальне розуміння творчого акту в словесній дії, переборов абстракт­ній розподіл слова й думки в процесі «породження думок», а потім розташування їх у процесі мисленнєво-мовленнєвого породження. Він першим у вітчизняній риториці повернув риторику обличчям до творчого винайдення й відповідального вчинку в мовленні.

Другу половину XIX ст. можна назвати часом поступового занепаду риторики як науки про прозу, бо праця­ми О. О. Потебні та його однодумців російська філоло­гічна думка поверталася до вивчення художньої літера. тури й поетичних форм мовлення. Тому в період 1850 — 1917 рр. із шкіл та вузів виганялися ораторські види промов (ділові, наукові), що тяжко відбилося на якості освіти в Росії, не кажучи вже про гноблені у національ­но-мовному будівництві народи Росії—українців, біло­русів тощо. Згадаймо лише указ царського сатрапа Валуєва 1863 р. про те, що малоруської мови, як і народу, не існує...

Останньою «риторичною хвилею» в Росії початку XX ст. можна вважати відкриття у 1919 р. у м. Петрограді унікального навчального закладу — Інституту Живого Слова — на чолі з професором В.М. Всеволодським-Гернгросом та його сподвижниками: А. Ф. Луначарським, Ф. Ф. Зелінським, А. Ф. Коні, Л. В. Щербою М. С. Гумільовим та іншими.

По найновіших програмах тут готували педагогів загальноосвітньої школи, викладачів — спеціалістів з мистецтва мовлення, ораторів судових, духовних, політичних а також співаків, письменників, акторів тощо.

До програми входили унікальні предмети: теорія і історія ораторського мистецтва, теорія і історія канонічного (культового) мовлення, теорія поезії, прози, історія декламації, ритміка вірша, ритміка прози та інші.

Активно й плідно працювали усі три відділи Інституту Живого Слова — науковий, навчальний і просвітниць кий, сприяючи розробці, популяризації, впроваджений питань, пов'язаних з наукою про живе слово і споріднені дисципліни.

Інститут сприяв об'єднанню усіх творчих і наукових сил у цій галузі, організовував конференції, з'їзди, конкурси, короткотермінові курси, клуби, гуртки, публічні лекції, диспути, мітинги, дбаючи про запровадження; програми навчальних закладів та позашкільних установ спеціальних риторичних курсів. У той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії, а тому відкриття Інституту Живого Слова було унікальним явищем для історії риторики не лише в Росії, а й за її межами.

Демократична хвиля 20-х рр. XX ст. стимулювала розвиток риторики, бо збільшився обсяг дорадчої про­мови у багатьох сферах державного й громадського жит­тя. З'явилися риторичні праці О. В. Міртова «Умение го­ворить публично» у 1927 р., В. Гофмана «Слово орато­ра» у 1932 р., В. В. Виноградова «О художественной прозе» у 1930 р., збірники «Русская речь» під редакцією Л. В. Щерби тощо.

Разом із зміною соціально-політичної, ідеологічної ситуації в країні в роки культу особи Сталіна й застою падає інтерес до риторики, до її розробки. Надовго при­ходить риторичний застій, особливо в національній сфе­рі,— аж до часу оновлення нашого суспільства, демокра­тичного руху до свободи народних мас, росту національ­ної самосвідомості, коли з особливою силою зазвучали полум'яні слова Великого Кобзаря: «Борітеся — поборе­те!», а також його етичне кредо: «Молітеся одному — правді, а більше — нікому».