Найвидатніші оратори Давньої Греції

Коракс - політичний оратор, відкрив школу красномовства в Сирокузах. Пізніше написав підручник риторики. Праці Коракса до нас не дійшли. Ми знаємо про них від ін. античних авторів.

Він дає таке визначення риторики : « Красномовство - це служниця переконання». Платон пише, що Коракс визначає риторику як «деміурга» (творця) переконання.

Коракс вчив, що головна мета оратора - не розкриття істини, а переконання за допомогою ймовірного. Він перший робить спробу розділити ораторську промову на частини :

0. вступ;

1. пропозиція;

2. виклад;

3. доказ або боротьба, завершення.

Учнем Коракса був Лісій (популярний логограф, видатний судовий оратор (459-380 р.р. до н.е.)) із Сиракуз.

Головна особливість промов Лісія - вдале створення образу клієнта, його психологічною, моральною, інтелектуальною характеристикою. Для кожного клієнта логограф знаходить свій стиль мовлення, який відповідає інтелектуальному розвитку індивідуума. Він зображує інваліда, який загубив промову допомогу, честолюбивого аристократа, скупого до грошей дельца, чоловіка, який вбиває з ревнощів свого суперника.

Для всіх промов Лісія характерні переконання, послідовність, т.б. логіка мислення. Вони прості, по скільки призначені для творення особою не досвідченою в красномовстві. У них немає фальшивого пафосу.

Головним способом викладання риторики Лісій вважав заучування показових промов судових ораторів.

Із школи Лісія вийшов Горгій із Лентин в Сицилії (483-375 р.р.

до н.е.).

Горгій особливо підкреслював величезне значення ораторського слова в історії матеріальної та духовної культури. Стіни Афін, за Горгієм, були створені силою промов Фемістокла - державного діяча і полководця Афін.

Горгію належить тракт « О пристойности случая», в якому він говорить про залежність промови і від суб’єктивних властивостей оратора і аудиторії. Разом з тим він вказує, як за допомогою кепкування можна знищити серйозні докази і навпаки, на насмішку відповідати з гордістю.

Метод викладання Горгія базувався на вивченні зразкових речей. Кожний з його учнів повинен був знати уривок з кращих ораторських творів, особливо для того, щоб уміти дати влучну відповідь супернику. Афоризм Горгія «Слово - найвеличніший володар : видом мале й непомітне, а справи творить чудові - може страх і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість».

Із школи Горгія вийшов Ісократ (436-338 р.р. до н.е. ), який займав особливе місце серед афінських логографів. Найважливіші з написаних ним промов - «О мире», «Панегірик». Ісократ відкриває в Афінах школу красномовства (392 р. до н.е.), де викладає сам майже 40 років. Насправді ця школа являла собою перший навчальний заклад, який готував і висококваліфікованих ораторів - професіоналів, і діячів широкого профілю Це був своєрідний університет, у якому крім красномовства, вивчались правознавство, політика, філософія, мистецтво. Школа Ісократа підготувала багатий матеріал для вироблення загальних теоретичних положень ораторського мистецтва.

Для Ісократа риторика - найважливіша наука, яка зберігає в собі і державну мудрість, і мораль. Риторика конкурує з філософією, включаючи в себе все найкраще, що вироблене наукою.

Ісократ - майстер святкового, торжественного красномовства. Він розробив техніку доказів і оформлення їх у вигляді струнких, ритмічно побудованих періодів, прикрашених великою кількістю зразків.

Старанно готував логограф кожну промову. Над деякими з них він працював роками. «Парафінейську промову» Ісократ написав за три роки, а «Панегірик» - вершина ісократівської творчої майстерності виношував десять років.

Почесне місце в історії ораторського мистецтва належить Сократу (469-399 р.р. до н.е.). Він є одним з родоначальників діалектики, якщо розуміти її як відкриття істини шляхом бесід, дискусій, суперечок. Майстер академічних бесід - діалогів.

Свої бесіди Сократ будував у формі запитань і відповідей. Спочатку він робив вигляд, що нічого не знає і просив просвітити його.

Потім Сократ послідовно задавав своєму співбесіднику запитання до того часу, аж доки той не починав суперечити самому собі, і переконувався, що нічого не розуміє. Такий метод пізніше був названий «сократичною іронією».

Слід відмітити, що основною метою своїх бесід оратор рахував виховання у молоді кращі моральні якості, зокрема добросовісність, правдивість і т.п.

Підкреслюючи роль знань у формуванні моральних якостей людини, Сократ вів рішучу боротьбу із софістами (Софісти зіграли відповідну роль в розвитку ораторського мистецтва. Однак у цілому їх ідейні надбання недопустимі для нас, оскільки для них основне не пошуки істини, а сам процес доказу.

Софісти, відмічав Сократ, «ловлять» людей, як рибалка рибу на гачок, привертаючи їх неправдивою мудрістю.

Сократ свої промови не записував - він проголошував їх на вулицях і площах. Але з інших джерел ми маємо уяву про характер і зміст цих промов, про вилив їх на слухачів. Зокрема, дві промови Сократа були присвячені запитанню про те, що таке любов, у чому її сила, приносить воно користь чи шкоду. Блискучий був його самозахист на суді.

Одним із видатних учнів Сократа був Платон (427-347 р.р. до н.е.)

Платон так визначає предмет і сутність красномовства : « Красномовство - майстер переконання : у цьому вся його сутність і вся турбота, клопіт».

Він розробляв теорію ораторського мистецтва разом з Аристотелем. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових ораторів.

Платон розробляє питання про два види здібностей, потрібних оратору. Перший - це здатність охоплювати все загальним поглядом, звести до однієї ідеї все, що розкидано навколо. Це дає можливість кожному оратору зробити ясним предмет навчання.

Другий вид ораторських здібностей - це навпаки, здатність розділяти все на види, складові частини, підкреслюючи необхідність єдності синтезу та аналізу в ораторському мистецтві. Платон вказує будь-яка промова має бути складена як жива істота - у нього має бути тіло з головою і ногами, причому тулуб і кінцівки повинні відповідати один одному і відповідати цілому. Для того, щоб промова оратора була прекрасною, розум оратора повинен збагнути істину. А для цього необхідно знати природу речей, вивчати законодавство, медичну справу і т.д.

Платон, як і Сократ, гостро критикує софістську риторику. Адже Софісти рахували, що природа речей, законодавства, етичні категорії знати не обов’язково, що оратору не потрібно розуміти, що таке справедливість, - достатньо знати, що здається справедливим більшості.

Відмічаючи відповідний вклад Платона в теорію ораторського мистецтва, слід пам’ятати, що філософ, який був об’єктивним ідеалістом, свою теорію красномовства розробляв на основі свого вчення про душу.

Найзнаменитішим оратором Давньої Греції був Демосфен (384 - 322 р.р. до н.е.) найвидатніший політичний діяч, що відстоював принципи рабовласницької демократії.

Не зразу Демосфен став справжнім оратором. Перша його політична промова закінчилась досить сумно. Коли він, людина маленького зросту, із слабим голосом, дуже хвилюючись, вперше виступив із промовою, то вона не викликала у слухачів ніяких вражень. Афіняни навіть не дали йому закінчити виступ.

Демосфен мав помітні фізичні недоліки : слабий голос, погану дикцію, нервове посіпування плеча. За порадою свого друга, відомого грецького актора Сатира, Демосфен розпочав щоденну роботу, на подолання своїх фізичних недоліків. Щоб розвинути голос, він набирав у рот каміння і проголошував промову на березі моря, намагаючись заглушити шум води. Щоб уникнути посіпування плеча, він підвішував до стелі меч таким чином, щоб гострий кінець торкався до тіла : як тільки він сіпав плечем, меч боляче колов його. Так невтомною боротьбою він поборов свої фізичні дефекти.

Демосфен проголошував політичні і судові промови. Судові виступи характеризують переважно ранній період діяльності оратора. Вони значно відрізняються від політичних більш спокійним викладом, значною кількістю подробиць, елементами гумору, іронії. Уже в перших зразках судового красномовства Демосфена є багато цінного. Він виступає з фактами і цифрами, виклад відрізняється живістю і образністю.

У виступі «Проти Каллікла» показаний типовий розбір між двома сусідами у селі. Тонко врахована психологія суддів, їх погляди, смаки і настрій. Оратор будує промову так, щоб непомітно оволодіти їхньою увагою.

Однак деякі промови на суді Демосфена піднімаються до пафосу промов політичних. Найбільш відомі серед них дві - «Про вінок» і «Про злочинне посольство». Обидва виступи, блискучі за своєю будовою і старанною зовнішньою обробкою, несуть у собі багатий матеріал, у якому розкриваються основні пружини тодішньої політики, виділяються групи з їх таємними намірами і методами дій, характеристики вождів цих груп та ін.

Промова «Про вінок» була проголошена з нагоди так званої справи про Ктесифонта. Ктесифонт - один із шанувальників Демосфена - вніс до народних зборів пропозицію нагородити Демосфена золотим вінком за його високі громадянські, політичні заслуги. Ця пропозиція викликала протест македонської партії, виразником інтересів якої також був видатний оратор - Есхін. Процес перетворився в поєдинок двох видатних ораторів того часу.

Есхін приніс скаргу. Формально звинувачення було направлене проти Ктесифонта. Однак усім було зрозуміло, що основною метою обвинувача було принизити авторитет головного керівника антимакедонської патріотичної партії. Обвинувач заявив, що Демосфен не заслуговує такої високої нагороди. Після промови Есхіона афіняни були схильні засудити Демосфена.

Але ось слово взяв Демосфен. Його промова справила велике враження. Уразливим місцем у виступі Есхіна було те, що він надто захопився особистими нападками. Ось на це і направив Демосфен свій головний удар. Він робить огляд усієї своєї політичної діяльності, доводить її правильність і плідність, її глибоке патріотичне значення. В протилежність цьому діяльність, Есхіна, який прославляв дії Філіппа Македонського, кваліфікується як зрадницька. Демосфен звинувачує Есхіна у зраді, що привела до втрати значної частини території Греції.

Звинувачення Есхіна вважали непереконливим, так як не зібрало і п’ятої частини голосів суддів. Це тягло за собою штраф для обвинувача в 1000 драхм (близько 250 крб. золотом). Крім цього, така людина піддавалася атомії - громадянському безчестю - і лишалась права виступати у народному зібранні і в суді. Для Есхіна як політичного діяча це означало кінець політичної кар’єри, і він після процесу залишає Афіни і на Родосі заснував риторичну школу. Розповідають, що коли Есхін прочитав свою промову проти Ктесифонта жителям цього острова, вони дуже здивувалися, яким чином він , після такого блискучого виступу, не виграв процес. Але говорять, що Есхін відповів : «Ви б здивувалися, якби почули відповідну промову Демосфена». Успіх Демосфена був не тільки перемогою великого оратора, але й значною політичною перемогою, перемогою демократичних, патріотичних сил рабовласницької Греції.

Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, - видатні ритори - ще за життя були увінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятівників народу». Цицерон у своїх трактатах, присвячених ораторському мистецтву, писав про формування нової людини - людини-патріота, громадянина, який живе ідеалами свого народу й держави.

Промови Демосфена насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Демосфена :

«Нашого ритори з його умінням все запам’ятовувати і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або блискавицею».

Легендарний оратор древнього світу Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоуправління. Він намагався зберегти віджилий лад і своїм життям заплатив за вірність і переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена, зокрема найвідоміша - про жінок. Жодна з них не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скрупульозної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він спалював у величезній кількості. Але такі твори здавалися свіжими й чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони були наповнені життям, емоціями і, як творіння Федіаса, не мали на собі жодних слідів різця.

Епоху в розвитку риторики складає творчість Аристотеля.

Попередники Арістотеля у своїх риторичних трактатах обмежувалися вказівками на ті або інші прийоми і образи, необхідні оратору. Лише Платон у «Федрі» вказав на необхідність дати науково обгрунтовану риторику, але сам цього не зробив. Це зробив Аристотель.

Створюючи свою теорію красномовства, Аристотель значно розширив предмет риторики порівняно з існуючими до нього поглядами. Риторика, учить Аристотель, не відноситься до якогось окремого, специфічного класу предметів. Риторика здатна знаходити засоби переконання щодо кожного предмета. Цим вона, вказує Аристотель, - відрізняється від спеціальних наук - лікарської справи, геометрії, арифметики і т.д. Риторика - мистецтво, що відповідає діалектиці.

Риторикою, що носить характер узагальненості, користуються на кожному кроці: вона однаково необхідна як у справах, що стосуються повсякденних потреб життя окремої людини, так і в справах державного значення. Коли людина починає схиляти до чогось іншу людину або відговорювати її від будь-чого, вона мимоволі використовує риторику.

Сформулювавши мету риторики, її характер, що він є всеосяжним, Аристотель учить далі тому, чим повинний користуватися оратор для досягнення своєї мети.

Розглядаючи способи переконання, які використовує оратор, Аристотель поділяє свою «Риторику» на три частини.

У I частини аналізуються принципи, на основі яких оратор може примусити до будь-чого своїх слухачів або відговорити їх від чогось. У цій частині розглядаються промови на суді і говориться про мотиви неправильних, ганебних вчинків людини, звертається увага на моральний стан людини, що скоїла неправильний вчинок і притягнута до суду.

II частина «Риторики» характеризує особистісні якості й особливості оратора, за допомогою яких він може викликати довіру у своїх слухачів і в такий спосіб вірніше досягти своїх цілей. Це - розум, добропорядність, стан духу.

У III частини Аристотель розглядає технічні сторони риторики: по-перше, способи вираження, якими варто користуватися в промові; по-друге, її побудову.

Отут міститься багато тонких психологічних зауважень із приводу взаємовідносин оратора і слухачів, оцінюється значення впливу на аудиторію, значення пафосу.

Гарний стиль, за Аристотелем,:

- якщо він сповнений почуттів;

- якщо він відбиває характер;

- якщо він відповідає справжньому стану речей.

Аристотель виділяє чотири частини промови:

- передмова;

- розповідь;

- докази;

- висновок.

Першу частину промови - передмову - мислитель порівнює з мелодією. Передмова є початок промови, те ж, що в поезії - пролог, а в грі на флейті - прелюдія. Передмова прокладає шлях для наступного. Аристотель, аналізуючи розповідь, указує, що вона повинна бути викладена не вся одразу, а вроздріб. Відомі для всіх факти потрібно тільки згадувати, не варто зупинятися на тому, що всім відомо. Треба сказати про те, що являє з себе справа. Підкреслюється, що розповідь повинна по-різному будуватися в різних видах промов - у політичної, судової й ін. Обгрунтовуючи третю частину промови, Арістотель з'ясовує способи переконання. І тут він підкреслює конкретність доказів у різних видах ораторського мистецтва. Наприклад, докази в суді повинні бути іншими, ніж у політичному або публічному виступі. У висновку, при упорядкуванні епілогу, оратору необхідно, насамперед, постаратися розташувати слухачів до себе. Варто розпалити пристрасті слухачів, а також нагадати, для чого була виголошена промова.

З кінцем грецької демократії політичне красномовство поступається місцем урочистому, панегіричному, а багатство художніх засобів вироджується в навмисну пишність.

У Римі сенатські промови записуються з III ст. до н.е., вчителі риторики (спочатку греки) з'являються в II ст. до н.е. Розквіт класичного красномовства - I ст. до н.е.

Риторика стає актуальною в обох своїх функціях - як теорія красномовства і як популярний виклад основ етики.

Риторична школа в Римі починає навчати мистецтву вести бесіду на різні теми - від теоретичних проблем філософії, питань про Всесвіт до конкретних юридичних справ.

Видатний теоретик римського красномовства - Марк Туллій Цицерон.

Суть своєї риторичної системи він виклав у трьох книгах:

1 «Про оратора» - теорія ораторського мистецтва;

2 «Брут» - книга, у якій поданий ідеал оратора;

3 «Оратор» - історичний розвиток ораторського мистецтва.

Силу оратора Цицерон бачить в умінні підкорити собі свого слухача.

У «Ораторі» формулюються вимоги, що їх варто варто дотримуватися, щоб бути професійним оратором. Головні з цих вимог - широка філософська освіта, ерудиція, знання різних філософських систем, права, теорії ораторського мистецтва.

Цицерон - не тільки блискучий теоретик красномовства, але й один із видатних ораторів.

Теорія римського красномовства найбільше повно викладена в працях Квінтіліана - римського оратора, учителя красномовства.

У своїй основній праці - «Посібник з ораторського мистецтва» (12 книг) Квінтілиан формулює головні методи і прийоми ораторського мистецтва. Автор значну увагу приділяє і вихованню майбутнього оратора - їм розроблено ряд педагогічних проблем, що знайшли відгук у педагогіці XVI - XVIII ст.

Для гарного оратора, відзначає Квінтіліан, необхідні такі природні якості, як увага, пам'ять, спроможність до імпровізації, пристрасність. Однак природні індивідуальні ораторські спроможності варто розвивати: немає досконалості там, де природі не допомагає праця. Велику роль грає тренування пам'яті, оскільки без цього ніяка вдала імпровізація неможлива: експромт - результат великої праці.

Класична риторика ділилася на п'ять частин:

1) підготовка - систематизація змісту промов і використаних у них доказів;

2) розташування - розподіл промови на вступ, розробку (докази свого погляду і спростування противного), і висновок;

3) словесне вираження (центральна частина) - вчення про добір слів (у т.ч. рідких, новоутворених і метафоричних), про сполучення слів (благозвуччя на стиках, розмірна побудова фрази-періоду - і ритмічна організація фразових закінчень), про тропи, фігури думки і фігури слова, а в залежності від використання цих засобів - про простий, середній і високий стиль промови;

4) запам'ятовування;

5) проголошення.

ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО РИМу

ЦИЦЕРОН

В ситуації соціальної та політичної боротьби кінця II - початку I ст. до н.е. у Римі значного розвою зазнала проза, зокрема, красномовство.

Особливого успіху сягнуло ораторське мистецтво. Завдяки різноманітно розробленому стилю воно вплинуло на всі види літератури і, насамперед, на прозу.

Розвитку красномовства в Римі сприяли блискучі взірці грецького ораторського мистецтва, котре з II ст. до н.е. стає предметом ретельного вивчення в спеціальних школах. Школою римського красномовства була грецька риторика. Упередження були зламані, аристократи й вихідці з поспільства однаково навчалися в грецьких учителів, пристосовуючи їхні уроки до своїх можливостей і потреб. Не випадково перший після Аристотеля зв'язаний курс риторики, котрий узагальнює весь досвід еліністичної теорії, дійшов до нас не в грецькому, а в латинському викладі - стислому й докладному, створеному приблизно 85 р. до н.е. (так звана «Риторика для Гереннія» у чотирьох книгах невідомого автора, що приписувалася колись Цицеронові). Риторика постає тут як струнка і добре розроблена система знань, зручна для викладання і придатна для практичного використання.

Розрізнялися три джерела красномовства: обдарування, навчання, вправа - і три мети красномовства: переконати, усолодити й схвилювати слухача. У риторичній розробці промови нараховувалося п'ять частин: добір матеріалу, розташування, словесне вираження, запам'ятовування, проголошення. Уявлення про добір матеріалу систематизувало всі можливі (а часто й неможливі) випадки судових контроверз, зводило їх до кількох загальних типів, виділяло в них спірний пункт, котрий потребує доказів, і показувало, які логічні ходи можуть стати потрібними доказами. Розташування стосувалося композиції промови. Промова ділилася на вступ, виклад, розробку і висновок.

У вступі оратор прагнув домогтися від публіки розуміння й співчуття; у викладі він вів послідовну розповідь про предмет розгляду в освітленні сторони, котра говорить; у розробці він висував докази свого погляду й спростовував докази супротивника; висновок, найпатетичніша частина промови, мав викликати в публіці співчуття й обурення. Навчання про словесне вираження було центральною частиною риторики. Словесне вираження мало відповідати чотирьом вимогам: бути правильним, ясним, красивим і доречним. Для досягнення цього існували три засоби: добір слів, сполучення слів і фігури мови; теорія добору слів вчила користуватися словами рідкими, новоутвореними і метафоричними, теорія сполучення слів займалася благозвуччям на стиках слів, розмірною побудовою фраз (короткі фрази - «відрізки», середні - «члени», великі - «періоди») і ритмічною організацією фразових закінчень, теорія фігур систематизувала всі випадки, коли словесне вираження відхиляється від найпростішої природності: метафори, метонімії, повтори, контрасти та ін. Чим більше піклувався оратор про добір слів, про сполучення слів і про фігури, тим більше піднімалася його промова над повсякденною розмовною промовою; ступінь такого узвишшя визначався доречністю, тобто відповідністю предмету; у залежності від цього розрізнялися три стилі: високий, середній і простий. Навчання про запам'ятовування розвивало професійну пам'ять оратора. Нарешті, навчання про проголошення, що спиралося багато в чому на акторське мистецтво, розглядало інтонації голосу, вираз обличчя й рухи тіла, що відповідають змісту й сприяють успіху промови. Такою була структура риторичної теорії елінізму, засвоєної римськими ораторами.

З жагучими промовами виступали політичні діячі, як, приміром, реформатори брати Гракхи, насамперед, Гай Гракх, що був оратором виняткової сили. Зачаровуючи народні маси даром слова, він у своїх виступах користувався деякими театральними прийомами.

Серед римських ораторів, зокрема, був поширений такий прийом, як показ рубців від ран, отриманих у боротьбі за свободу.

У красномовстві були відомі два напрямки: азіатське й аттичне. Азіатський стиль відрізнявся квітчастою мовою, пристрастю до афоризмів і до метричної побудови кінців періоду і його частин. Представником цього напрямку був Гортензій Гортал, старший сучасник Цицерона, консул 69 р. до н.е.

Для аттицизму ж була характерна стиснута, проста мова, яку використовували грецький оратор Лісій, історик Фукідід. Аттичному напрямкові наслідували Юлій Цезарь, поет Ліциній Кальв, республіканець Марко Юній Брут, якому Цицерон присвятив свій трактат «Брут».

Особисто Цицерон виробив середній стиль, у якому, сполучилися особливості азіатського й аттичного напрямків .

Цицерон - одна з головних, ключових, фігур у римській літературі. Для Древнього Риму він приблизно те ж саме, що Пушкін для Росії, Гете для Німеччини, Данте для Італії - центр і втілення художньої культури народу. Така роль належить художникам слова, чия творчість увібрала в себе духовний досвід довгої ланки поколінь і, відливши його в цілком пластичну форму, надовго визначила ідейно-художній розвиток літератури своєї країни.

Важливо, однак, відчути не тільки його подібність до корифеїв літератури нового часу, але й відмінність від них.

Вони відбивали дійсність у художніх образах і населяли створений ними світ тими «мінливими тінями», до яких звертався Гете на початку свого «Фауста». Цицерон не створював образів, він знав лише один образ, що був для нього «насолодою і працею, і мукою, і відрадністю», що цілком заповнював його творчість - образ Республіки римського народу. У нього немає творів, де діють вигадані герої, і його літературну спадщину утворюють промови, трактати, листи, котрі представляють собою документи суспільної боротьби в Римі кінця республіки.

Марк Тулій Цицерон народився в 106 році до н.е. неподалік від Риму в маєтку батька, римського вершника. Рід був древній - члени родини посідали колись державні магістратури, сім'я - консервативна, землеробська, садиба - по-стародавньому тісна й маленька. Хлопчик відрізнявся незвичайною любов'ю до наук, володів грецькою мовою спритніше, ніж плугом, і знав правила просодії краще за правила рукопашного бою. У 80 році він їде на два роки в Грецію, де слухає лекції геніального мислителя пізньої античності Посидонія. В ті ж роки, живучи на острові Родосі, Цицерон виступає грецькою з промовами, що викликали подив і замилування досвідчених елінських ораторів. Коли він згодом говорив: «Я завжди і з користю для себе поєднував грецьке з латинським», - тут було не стільки визнання запозичень, зроблених їм із творів грецьких письменників, скільки характеристика його власного підходу до рішення описаної вище корінної проблеми римського суспільного розвитку.

За своє життя Цицерон виголосив сто п'ять промов, із котрих цілком або в уривках збереглося сімдесят п'ять. Перші з них належать кінцю 80-х років. Завершивши до цього часу свою освіту, Цицерон почав виступати в якості судового захисника, хоча час для красномовства був досить складним. У Римі йшла громадянська війна, і жорстокість її сягнула останнього розжарення. На чолі однієї з партій, що борються, стояв патріцій Корнелій Сула, керівником іншої був виходець із народу Гай Марій.

У 81 році війна закінчилася перемогою Сули. Восени 81 року був убитий багатий землевласник із італійського містечка Амерін Секст Росцій. Вбили його родичі з метою захопити його майно. Щоб уникнути відповідальності, вони вирішили додати вбивству політичного характеру, поділилися здобичею з наближеним до Сули греком Хрисогоном, оголосили Росція маріанцем, а в убивстві обвинуватили його ж сина. Злочин був волаючим і нахабним, але Цицерон виявився єдиним з адвокатів Рима, хто погодився виступити проти настільки могутніх обвинуватців.

У захисній промові Цицерона на цьому процесі вже значне місце посідають основні положення, котрі характеризуватимуть його суспільно- політичне мислення протягом усього його життя. У даному процесі зло втілене для Цицерона в обвинувателеві Росція - сина, якомусь собі Еруції, який збагатився за рахунок убивства Росція - батька родичеві його Капітонові, у Хрисогоні, котрий прикрив усю цю справу авторитетом влади. «Людина, котра порушує довіру, - говорив Цицерон, - зазіхає на твердиню, яка захищає нас усіх».

Для позначення тих спільнот, що виявилися у всіх трьох,- Хрисогона, Еруція, Капітона,- Цицерон постійно користується словом «нахабність», використовуючи його в особливому змісті - як позначення цинічного егоїзму, знущання над громадянською солідарністю, над товариством і його історичними підвалинами. «Нахабність» у Цицерона - результат граничного розвитку і перекручення того принципу, що у римській історії пов'язувався з індивідуалізмом і був характерний для діяльності «мужів». Цицерон вважав, що так буде лише в даний момент і лише на поверхні громадського життя. Він знав, що, відповідно до самої природи римського міста - держави, громадянська солідарність і повага до традицій сильні й живі в дуже широких верствах населення. У своїй промові він постійно об'єднує себе з ними словом «ми». Окремі сторони їхнього укладу - селянський спосіб життя Росція-молодшого, споконвічного зв'язку цієї родини зі стародавніми римськими родами, згуртованість амерійської общини - він усіляко підкреслював у своїй промові, і на симпатії до них суддів і присутніх побудував свій захист. Розрахунок виявився правильним - суд виніс Росцію виправдувальний вирок.

Перерозподіл сил у країні і на суді позначилися не тільки в тому, що говорив Цицерон, але й у тому, як він говорив. Промова на захист Росція з Амерії, мабуть, єдина, де риторична форма цілком злита з юридичною, суспільно- політичною, людською сутністю справи, немов розчинена нею. Промова починається з прямого, сповненого іронії, «із місця в кар'єр», нападу молодого оратора на могутнього Хрисогона, котрого всі дотепер намагалися краще не згадувати. Що це - тактичний хід, продиктований сплутати розрахунки обвинувачення, або ствердження в якості основи і суті промови чіткої суспільно -моральної позиції, спроба об'єднати навколо неї суддів і слухачів - за єдність людини і традиції, за закон, проти загального розвалу і розбою, проти «нахабності» і «нахаб»? І те й інше одночасно, тут ще немає протиставлення. Такою ж подвійністю відрізняється уся фактура промови. Художник ще стоїть трохи осторонь, милуючись самоцінною красою слова і могутністю своєї майстерності. Темперамент і свобода, із якими він веде мову, - це ще темперамент юнака, що жагуче вірить у добро і право, і свободу громадянина, котрий звертається до «своїх», і тому відверто радіє їхньому успіхові.

Одразу після процесу Росція Цицеронові довелося покинути столицю, - обурення, котре він викликав у наближених Сули, було занадто сильним і небезпечним. Він проводить біля двох років у Греції, у 78 році повертається і цілком віддається ораторській діяльності. В центрі її, як і раніше - боротьба проти «нахаб». Поняття «нахабності» було в ці роки дуже широким, одночасно державним, політичним, побутовим й емоційним, і красномовство, спрямоване на боротьбу з ним, теж було не стільки судовим або політичним, скільки історичним і моральним. Це формувало особливу силу Цицерона як оратора. У промовах 70 - 60 років він виступає як виразник загальних, часом неясних, але завжди живих і глибоких сподівань і вірувань широких кіл консервативно настроєних громадян-землевласників старого гатунку. Значення цих промов ніколи не вичерпується їх чисто юридичним змістом. Політичний конфлікт або судовий казус розглядаються оратором у зв'язку з постійними і жагучими його роздумами про Рим, народ, про римську історію та долю республіки. Поки суспільні верстви, чиї смаки, і переконання він сповідував і виражав, залишалися в Римі досить сильними, він мав успіх як магістрат і оратор. У ці роки він незмінно виграє судові справи, за які береться, популярність його швидко зростає, він стає сенатором і послідовно обіймає посади - у 76 році квестора, у 66 - претора, у 63 - консула, носія вищої влади в державі. У 70 році відбувся особливо гучний процес, у якому Цицерон брав участь у якості звинувача і котрий остаточно закріпив за ним славу найкращого оратора свого часу, - справа колишнього намісника провінції Сицілія Гая Вереса.

Процес цей частково був подібним до справи Росція. Головний персонаж його теж був із «нахаб», як Капітон - здирник і злодій, що він злочинними шляхами створив собі в провінції велике багатство; в обох процесах Цицеон говорив від імені італійців - провінціалів, що постраждали від сваволі, і він домігся осудження Вереса так само, як зумів домогтися виправдання Росція.

Промови проти Вереса мали політичне значення, тому що в них Цицерон виступав проти олігархії оптиматів і одержав над ними перемогу, попри те, що судді належали до сенаторського стану і захисником Вереса був славнозвісний Гортенсій.

У 66 р. до н.е. Цицерон був обраний претором; він виголошує промову «Про призначення Гнея Помпея полководцем» (або «У захист закону Манілія»). Цицерон підтримував законопроект Манілія про надання необмеженої влади для боротьби з Митриадатом Гнею Помпею, котрого непомірковано вихваляє.

Промова ця, захищаючи інтереси грошових людей і будучи спрямованою проти нобілітету, мала великий успіх. Але цією промовою закінчуються виступи Цицерона проти сенату й оптиматів.

Тим часом демократична партія підсилювала свої вимоги радикальних реформ (касація боргів, наділення бідноти землею). Це зустріло явну опозицію з боку Цицерона, котрий у своїх промовах виступав різко проти аграрного законопроекту, внесеного молодим трибуном Руллом, про закупівлю землі в Італії та заселення її бідними громадянами.

Коли в 63 р. до н.е. Цицерон був обраний консулом, він настроїв сенаторів і вершників проти аграрних реформ. В другій аграрній промові Цицерон різко говорить про представників демократії, називаючи їх баламутами і заколотниками, погрожуючи їм, що зробить їх такими смиренними, що вони самі будуть здивовані. Виступаючи проти інтересів бідноти, Цицерон таврує ганьбою їхнього поводиря Люція Сергія Катилину, навколо якого групувалися особи, котрі постраждали внаслідок економічної кризи і сенаторської сваволі. Катилина, так само як і Цицерон, виставив у 63 р. до н.е. свою кандидатуру в консули, але, попри всі старання лівого крила демократичної групи провести Катилину в консули, їй це не вдалося через протидію оптиматів. Рим продовжував нестримно збагачуватися - аристократи все частіше намагаються взагалі покінчити з республікою, домогтися власної диктатури або підтримати будь-кого, хто міг би її встановити.

Число їх неухильно зростає. Цицерон зштовхувався з ним постійно, до кінця своїх днів, але особливо драматичною була його боротьба з трьома з них - із Катилиною, із Клодієм і з Антонієм.

Патрицій і сенатор Луцій Сергій Катилина організував у 63 році заколот проти республіки, Цицерон, котрий був консулом цього року, розкрив заколот і ліквідував його. Керівники були страчені, Катилина втік до своїх прихильників у Етрурію і загинув у бою з військами, посланими сенатом. У зв'язку з цими подіями Цицерон проголосив чотири промови, котрі ввійшли в історію під ім'ям «катилинарії». Вони є вищою й зламною точкою в його діяльності політика й оратора.

У своїх чотирьох промовах проти Катилини Цицерон приписує своєму супротивникові всілякі пороки й наймерзенніші цілі, такі, як бажання підпалити Рим і знищити всіх чесних громадян. Найбільш показова з них перша. Вихідні позиції оратора - ті ж самі, що були раніш: є «нахаби» - Катилина, його друзі і прихильники, вороги республіки, і є «ми» - порядні люди, її захисники; між тими й іншими відкритий, непримиренний конфлікт. Зміст і обсяг поняття «нахабність», однак, тут уже зовсім не той, що був навіть і в «верринах». Справа йде не про бешкетування намісника однієї з провінцій. Катилина, за словами Цицерона, готує вбивство магістратів і сенаторів, підпал столиці, пограбування громадян. Питання перебуває в тому, бути або не бути республіці. І особисто Цицерон виступає тепер не як судовий оратор, а як голова держави. Здавалося б, існує лише один вихід з такого становища - знищення «нахаб», що стали загрозою існування Риму. Але Цицерон висуває зовсім іншу пропозицію. Головна думка його полягає в тому, що Катилину і його прихильників треба не заарештовувати і взагалі не переслідувати, а змусити виїхати зі столиці. Чому? Тому, зізнається він, що лише після цього стане ясно, хто прихильник Катилини, а хто ні.

Катилинарії являють собою зламну точку в ідейно-політичному розвитку Цицерона тому, що тут явно позначився розпад у Римі тієї суспільної групи, що досі була його підтримкою. Вона ще на довго збережеться як суспільно - психологічна сила. Після розгрому заколоту Цицерона ще славлять як народного героя, йому плескають на вулицях, присвоюють звання «батька батьківщини», але його популярність як оратора і політика відтепер виявилася підірваною і пішла на зменшення.

Діяльність Катилини тенденційно висвітлена римським істориком Салюстієм. Тим часом сам Цицерон у промові за Мурену (XXV) приводить наступний чудовий вислів Катилини: «Тільки той, хто сам нещасливий, може бути вірним заступником нещасливих; не вірте, постраждалі й знедолені, обіцянкам процвітаючих і щасливих... найменш боязкий і найбільш постраждалий - от хто повинний бути покликаний ватажком і прапороносцем пригноблених».

Катилина покинув Рим із невеликим загоном, і, оточений урядовими військами, загинув у бою поблизу Пісторії в 62 р. до н.е. Вожді радикального лівого крила були заарештовані і після незаконного суду над ними за розпорядженням Цицерона були задушені у в'язниці.

Жорстока розправа Цицерона з прихильниками Катилини викликала невдоволення популярів. З утворенням першого тріумвірату, куди входили Помпей, Цезар і Красі, Цицерон за вимогою народного трибуна Клодія змушений був у 58 р. до н.е. відправитися у вигнання. Настільки ж важливу віху на його життєвому шляху являють собою промови проти Катилини і з літературної точки зору. Вони звернені в часи небезпеки до сенату і народу. Тому їх громозвуччя, високий лад, граничне згущення всіх ораторських прийомів, покликаних розпалити атмосферу, розпалити почуття жаху й ненависті до заколотників, виправдані ситуацією, природні і діють влучно. Перша катилинарія на віки зберегла значення норми і зразку державного красномовства. У ній дихає темперамент політичного керівника, котрий говорить громадянам про погрозу, що нависнула над їхньою державою. І в той же час це темперамент митця, котрий створює образ священного, древнього і мудрого сенату і образи нелюдів - змовників, що творить із сірих напівтонів дійсності сліпуче світло і непроглядний морок.

У 58 році інший аристократ, Публій Клодій Пульхр, ставши народним трибуном, проголосив своєю метою продовження справи Катилини. Через погрозу судового переслідування і фізичної розправи Цицерон віддаляється у вигнання, яке знову проводить у Греції, повертається через півтора роки і занурюється в боротьбу проти Клодія. У ході її він виголошує ряд промов, серед яких особливе місце посідає промова 56 року «У захист Марка Целія Руфа».

Молодий багач і відомий оратор Целій був обвинувачений у спробі отруїти знамениту красуню, оспівану Катулом, - Клодію. Вона була рідною сестрою Клодія Пульхра, він підтримував обвинувачення перед судом, і згода Цицерона виступити проти свого давнього ворога була цілком зрозумілою.

Цицерон якось сказав: «Глибоко помиляється той, хто вважає наші промови зліпками з наших переконань; у них усе від даної справи і від часу». Це не означало, що він виступав проти Хрисогона, Вереса, Катилини всупереч переконанням. Але це значило, що він належав своєму суспільству і своєму часові, а час плодив клодіїв і подібних до них щодня й щогодини, уникнути зв'язків із ними було неможливо, і судові промови, завжди пов'язані з повсякденною практикою життя, ставали все менш придатною формою для вираження поглядів оратора на одвічні проблеми римської історії культури.

Але він уже не мав колишнього політичного впливу і займався головним чином літературною роботою. У промовах же морально- історична проблематика відтепер нерідко спрощується і зводиться до конкретного випадку, місце тяжких і серйозних роздумів про долю республіки посідають веселий жарт і пустувата риторика, місце історії - красне письменство. «У захист Целія Руфа» - показова з промов цього роду.

Дотепність утворює атмосферу і стихію цієї промови. «Якщо Клодія куртизанка, - починає Цицерон, - то стосунки з нею Целія не можуть стати матеріалом обвинувачення - усякий вільний мати справу з продажними жінками; якщо ж вона жінка порядна, то всього, що говорять про стосунки її з Целім, не могло бути, і обвинувачення відпадає саме собою». Вибір між цими двома пропозиціями він пропонує особисто Клодії. Дуже вільний спосіб життя Клодії та її сумнівні репутації надавали дотепності оратора деяку фривольність, і, щоб відтінити її , Цицерон вводить у промову предків Клодії - стародавніх патриціїв Клавдіїв, котрі його вустами докоряють і викривають свою легковажну праонуку. Слова їхні позбавлені й тіні справжнього й серйозного засудження сучасності, заради якого треба було вдаватися до подібних екскурсів. Апій Клавдій Сліпець, один із славнозвісних героїв древньої республіки, цензор і суворий мораліст, звертаючись до Клодії, глузує не гірше за самого Цицерона. Він узагалі тут не історичний діяч, а літературний образ, його мета - не внести вклад в ідеологічну боротьбу захисників країни з новизною, а зробити більш різноманітну і яскраву атмосферу умовності і художньої гри, що вона така сильна в цьому творі Цицерона. У ньому без кінця цитуються вірші, причому не тільки Енія і Гомера, а здебільше авторів комедій - Плавта, Теренція, Цецилія Стація, у тексті розсипані каламбури й пікантні натяки.

В роки, що передували намісництву в Клікії, Цицерон особливо часто виступав у судах, але промови цього часу майже не збереглися.

Коли в січні 52 року у випадковій дорожній сутичці був убитий Клодій, Цицерон узявся захищати вбивцю - сенатора і кандидата в консули Анія Мілона. Промова його на суді будувалася на тих же вихідних положеннях, котрі лежали в підгрунті росціани, веррин і катилинарій, але тепер вони вже не виражали нічого, крім упертої віри оратора в історичну місію римської республіки. Мілон був засуджений, - спроба Цицерона подати його суворим стражам стародавніх установлень, котрі покарали сягнувшого іх «нахабу», знаходилася в кричущому протиріччі з дійсністю.

У це же час Цицероном був написаний відомий трактат «Про оратора». У якості проконсула Клікії, у Малій Азії (51-50 р. до н.е.), Цицерон набув популярності у війську, особливо завдяки перемозі над кількома гірськими племенами. Солдати проголосили його імператором (вищий військовий чин у римській армії). Після повернення в Рим наприкінці 50 р. до н.е. Цицерон примкнув до Помпея, але після його поразки при Фарсалі (48 р. до н.е.) він відмовився від участі в боротьбі і зовні примирився з Цезарем. Він зайнявся питаннями ораторського мистецтва, видав трактати «Оратор», «Брешуть» і популяризації грецької філософії в галузі практичної моралі.

З Клікії він відновлює листування з Целієм Руфом. Він тепер тісно пов'язаний із людьми цього типу - Целій його довірена особа, котра інформує його про становище в Римі, приятель Целія Гай Куріон викликає в Цицерона симпатію, обидва наближені до Марка Атонія, другого Цезаря. І проте між ними і Цицероном проляга невидима і непереборна межа. З усією своєю старомодною глибиною мислення й освіченістю, що стискувала людей, із спроможністю й умінням постійно бачити за хронікою життя історію, Цицерон цього року, попри свою метушливу суєтність, свою ввічливу податливість і ділову спритність, залишався для більшості людей дратівним і неприємним, людиною чужої, незручної форми. В ньому було щось, що зводилося не до вчинків, не до слів, деяка основа особистості, що виявлялася усупереч усім намірам, із прагнення бути «як усі» нічого не виходило.

У клікіанські роки Цицерон мало виступає як оратор і присвячує майже увесь час і сили творам по історії красномовства, теорії ораторського мистецтва і філософії.

Коли на чолі держави опинився виконувач духівниці Цезаря Марко Антоній, приятель Клодія, цинік, користолюбець і гуляка, «нахаба» із «нахаб», Цицерон не витримав. Він вважав себе зобов'язаним вступити востаннє на боротьбу за свій Рим. Він розгортаає гарячкову діяльність - бере участь майже у всіх засіданнях сенату, підтримує супротивників диктатури, протиставляє Антонієві усиновленого Цезарем перед смертю дев’ятнадцятирічнго Октавіана, що є спадкоємцем імператора Августа. З 2 вересня 44 по 21 квітня 43 року він вимовляє чотирнадцять знаменитих «філіппік» - промов, котрі викривали і знищували Антонія. Боротьба продовжувалася п'ятнадцять місяців - один переконував, заклинав, волав до закону, прабатьків, римського народу, інший підсилав убивць. Сьомого грудня 43 року внесений у проскрипційні списки Цицерон був убитий, і голова його доставлена до Риму.

Цицерон залишив твори з історії і теорії красномовства, філософські трактати, 774 листи і 58 промов - судових і політичних.

Літературна спадщина Цицерона не тільки дає ясне уявлення про його життя і діяльність, часто не завжди принципове та сповнене компромісів, але малює історичні картини бурхливої епохи цивільної війни в Римі.

Для політичного й особливо судового оратора важливо було не стільки правдиво висвітити суть справи, скільки викласти її так, щоб судді і публіка, котра оточувала судовий трибунал, повірили в її істинність. Ставлення публіки до промови оратора сприймалося як голос народу і не могло не тиснути на рішення суду. Тому розв’язання справи залежало майже від мистецтва оратора. Промови Цицерона, хоча і були побудовані за схемою традиційної античної риторики, дають уявлення і про ті прийоми, завдяки яким він досягав завжди успіху.

Цицерон сам відзначає у своїх промовах «достаток думок і слів», у більшості випадків увагу суддів, що виникала від бажання оратора відвернути від невигідних фактів, зосередити увагу тільки на вигідних для успіху справи обставинах, дати їм необхідне висвітлення. У цьому відношенні для судового процесу має важливе значення розповідь, що підтверджується традиційною аргументацією, часто перекрученням показань свідків. У розповідь упліталися драматичні епізоди, образи, що надають промовам художню форму.

У промові проти Вереса Цицерон розповідає про страту римського громадянина Гавія, котрого не мали права карати без суду. Його сікли на площі різками, а він не виголошуючи жодного стогону, тільки твердив: «Я римський громадянин!» Обурюючись сваволею, Цицерон користується викликами: «О солодке ім'я свободи! О виключне право, пов'язане з нашим громадянством! О трибунська влада, що її так сильно бажали римські плебеї й яку, нарешті, їм повернули!» Ці патетичні вигуки підсилювали драматизм його розповіді.

Таким прийомом варіювання стилю Цицерон користується нерідко. Патетичний тон змінюється на простий, серйозність викладу - із жартом, глузуванням.

Визнаючи, що «оратору варто перебільшити факт», Цицерон у своїх промовах вживає закономірну ампліфікацію - прийом перебільшення. Так, у промові проти Катилини Цицерон стверджує, що Катилина збирався підпалити Рим із 12 сторін і знищити всіх чесних людей.

Цицерон не цурався й театральних прийомів, що викликали в його супротивників обвинувачення в його нещирості, у помилковій сльозливості. Бажаючи викликати жалість до обвинувачуваного в промові на захист Мілона, він говорить суддям, що «від сліз не може говорити», а в іншому випадку (промова на захист Флакка) він підняв на руки дитину, сина Флакка, і зі сльозами просив судів пощадити батька.

Застосування цих прийомів відповідно зі змістом промов створює особливий ораторський стиль. Жвавість його промови забезпечується завдяки користуванню загальнонародною мовою, відсутності архаїзмів і рідковживаних грецьких слів. Часом промова утворюється з коротких простих пропозицій, часом вони змінюються вигуками, риторичними питаннями і довгими періодами, у побудові яких Цицерон наслідував Демосфена. Вони розділяються на частини, що мають метричну форму і звучне закінчення періоду. Це створює враження ритмічної прози.

Цицерон відав державою, керував провінцією, тлумачив закони, писав вірші, займався проблемами виховання, перекладав грецьких авторів, але завжди залишався оратором. Все, що ним написане, являє собою пряме, безпосереднє звернення - до близької особи (листи, трактати - монологи), до співрозмовників (діалоги), до сенату, суду, народу (промови). Відповідно, текст вторинний; він - лише запис думки, що споконвічно і сама по собі існує у вигляді звучної, ритмічно організованої мовної матерії. Промови Цицерона буяють відступами, аргументами, сарказмами; філософські й риторичні твори виглядають як бесіда; аргументація часто висловлюється у формі прямого умовляння - від свого імені, від імені іншої особи, від імені республіки, справедливості та ін. Творчість Цицерона ніколи не сприймається як сукупність голосів, як могутньозвучна поліфонія.

Промова була для Цицерона втіленням і вираженням людського початку в його протилежності початку тварини. «Яка інша сила могла зібрати розкиданих людей в одне місце і привести їх від дикості й грубості до нинішнього стану культури, одночасно людської і цивільної?» На його думку, людина пов'язана зі співгромадянами своєю спроможністю переконувати їх, тобто робити своє звернення до них яскравим і хвилюючим, жагучим і живим, а суспільство здатне скористатися розумом, талантом і енергією своїх членів завдяки сприйнятливості до такої промови. Слово відіграє олюднюючу роль в силу своєї естетичної природи і в міру своїх естетичних якостей. Бути людиною - виходить, володіти словом, суспільно діючим і тому художньо витонченим. Свою функцію оратора як громадянина й митця людина може виконати лише за тієї умови, що вона користується як матеріалом творчості історично сформованою, загальнонародною мовою, зрозумілою всім.

У мистецтві слова індивідуальність, праця, натхнення, уся складність особистої свідомості і все багатство таланту поставали для Цицерона актом суспільним, зверненим до людей як до сучасників, співгромадян-однодумців, так і до людей, здатних до розумного спілкування, сприйнятливих до досконалості й краси промови, чуйним до голосу митця і тому протипоставлених хаотичному, долюдському і нелюдському початкові життя.