Тема 4 : специфіка публічного мовлення. Публічне мовлення як спілкування з колективним співрозмовником план

1. Публічне мовлення як жанровий різновид мовленнєвої діяльності. Квалітативні (якісні) і квантитативні (кількісні) параметри публічного мовлення.

2. Специфіка різновидів і жанрів публічного мовлення.

3. Особливості судового красномовства. Необхідні умови успіху судових публічних промов.

4. Визначальні риси судових промов.

5. Публічне мовлення і мова засобів масової комунікації.

6. Структура публічного мовлення і загальні вимоги до нього.

7. Етикет публічного мовлення.

8. Перспективи гуманізації національної логосфери.

Література

1. Акишина А.А., Акишина Т.Е. Этикет русского телефонного разговора. - М., 1990.

2. Алексеев Н.С., Макарова З.В. Ораторское искусство в суде. - М., 1985.

3. Акишина А.А., Формановская Н.И. Речевой этикет. - М., 1973.

4. Власов Л.В., Сементовская В.К. Деловое общение. - Л., 1980.

5. Гольдин В.Е. Речь и этикет. - М., 1983.

6. Дзюбенко О.Г., Присяжный Т.В. Культура дискуссий. - К., 1990.

7. Иванова С.Ф. Специфика публичной речи. - М., 1983.

8. Культура парламентской речи. - М., 1994.

9. Сагач Г.М., Мартиненко В.Ф. Мистецтво ділового спілкування. - М., 1991.

10. Тимченко Н.М. Искусство делового общения. - Харьков, 1992.

Публічне мовлення становить собою один із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідний за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми якісними характеристиками, однак, як нам уявляється, вивчений на сьогодні недостатньо.

Найбільший внесок у дослідження специфіки публіч­ного мовлення (ПМ) зробили вчені-лінгвісти, ставлення яких до природи й місця ПМ далеко не однозначне: одні, (О.О. Земська та її школа) відносять ПМ до кодифікованої літературної мови, інші (О.В.Сиротініна, О.О. Лаптєва) вважають ПМ частиною усного літературного мовлення.

Справді, ці розбіжності мають місце, якщо розглядати специфіку ПМ лише з одного боку, лінгвістичного. Але, як і будь-яке інше явище, ПМ — явище багатогранне й вимагає свого дослідження в різних аспектах і головним чином у риторичному, оскільки для риторики ПМ є ос­новним видом тексту, у якому найповніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Це означає, що якщо почати розглядати своєрідність ПМ з риторич­них позицій, то вищезазначена суперечність стає цілком розв'язуваною.

Виходячи з цього, можна твердити, що специфіка ПМ багато в чому зумовлена своєрідністю самої науки рито­рики, а саме: риторика є наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, отже, ПМ мусить будуватися за цими законами з орієнтацією на переко­нання. Далі, риторика за своєю природою — інтеграцій­на наука, що не може не відбитися і на природі ПМ.

Це виявляється у таких якісних характеристиках ПМ:

— за формою реалізації ПМ є писемно-усним;

— за відносинами до типу мовлення ПМ є книжно-розмовним;

— за характером реалізації ПМ є підготовлено-імпровізаційним.

Звернемося до детальнішого розгляду вищеназваних характеристик.

Писемно-усна форма реалізації ПМ. Вона зумовлена тим, що для риторики текст як предмет дослідження ста­новить інтерес на всіх етапах його існування (породжен­ня тексту, текст як процес, текст як продукт), що озна­чає таке: породження тексту (винайдення задуму) і текст як продукт

№ 1 (підготовчий етап: задум, орієнтований на аудиторію, який має цільову установку, підкріплений фактами і аргументами, виражений у дієвій словесній формі) обов'язково фіксуються у писемній формі; текст же як продукт № 2 (відредагований на етапі безпосе­реднього спілкування) і текст як процес (виконання, ви­мовляння задуму) реалізується лише в усній формі.

Інакше кажучи, ПМ на певному етапі свого існуван­ня «належить» лише мовцеві, який орієнтований на ньо­го. І саме на цьому етапі мовець повинен вміти виклада­ти потік своїх думок у письмовій формі, щоб, по-перше, не забути і не загубити думку, по-друге, щоб побудувати думки у суворій логічній послідовності, по-третє, щоб самому глибше, детальніше розібратися у своїх думках для набуття впевненості у власних судженнях, і, по-четверте, щоб у майбутньому найбільш точно, ясно, стисло викласти їх перед аудиторією. З цього приводу американський ораторознавець Дейл Карнегі писав: «Постійно заното­вуйте усі думки, які приходять у Вашу голову, і весь час ретельно обдумуйте їх. Не слід прискорювати цей про­цес, це одне з найважливіших розумових зусиль, які Вам дано здійснити. Завдяки йому Ваша свідомість перетво­рюється у дійсно творчу силу... Записуючи, я відшліфо­вую як саму думку, так і її словесну форму... значно легше аналізувати факти після їхнього попереднього запи­су: добре сформульована проблема — наполовину розв'язана проблема»'.

На наступному етапі роботи, який підготовлений попереднім (писемним), ПМ «відчужується» від мовця, а цілком і повністю починає орієнтуватися на адресата, тобто будуватися з урахуванням вимовляння і слухан­ня. Тобто, врешті ПМ реалізується в усній формі: «записи в руках оратора на 50% знищують інтерес до виступу. Уникайте цього. Головне — не читайте своїх промов. Важко примусити аудиторію витерпіти читання промови за папірцем».

Таким чином, можна твердити, що писемна і усна форми реалізації ПМ рівною мірою є важливими й необхідними, бо вони взаємозв'язані та взаємозумовлені. Тому немає необхідності віддавати перевагу якійсь одній формі вираження ПМ, оскільки кожна з них доцільна на певному етапі існування ПМ. Отже, інтеграція писемної та усної форм і виступає одним із спе­цифічних проявів ПМ.

Книжно-розмовний тип ПМ. Він визначається голов­ним чином самою функцією ПМ — дією на мисленнєво-мовленнєву діяльність адресата з метою переконання й спонукання до дії.

Розмовний аспект ПМ виявляється у таких її якостях, як безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слухача), невимушеність (природність, розкутість спіл­кування) як необхідна умова встановлення контакту між мовцем і слухачем, а також емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує виразність ПМ за рахунок доцільного використання як вербальних засо­бів (фольклорні елементи, нелітературні форми функ­ціонування мови — територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), так і невербальних засобів (жести, міміка та інші рухи), покликаних доповнювати, уточнювати, актуалізувати і в цілому посилювати думку, виражену вербально. «Пристойний вигляд, положення, виразність і зміни обличчя, рухи рук і всього тіла повинні відповіда­ти змісту мовлення й оживлювати кожне слово... Рухи тіла оратора повинні певним чином не тільки малювати характер його, але й усяку думку і почуття...».

Книжний характер ПМ виявляється у такій його якос­ті, як правильність (відповідність мовлення нормам літе­ратурної мови), точність (використання слова у відповід­ності до його мовного значення), стислість (використан­ня таких мовних засобів, які найбільш яскраво виража­ють головну думку). Зауважимо, що виразність ПМ ство­рюється також використанням елементів художнього стилю літературної мови (епітетів, порівнянь, метафор і т. п.). Нарешті, доцільність ПМ більшою мірою, ніж інші його якості, зумовлена книжним характером мовлення, що виявляється у тісному зв'язку ПМ з різними стилями літературної мови. Звідси — красномовство в різних сфе­рах спілкування (навчальне красномовство, офіційно-ді­лове, мітингове, художньо-публіцистичне, ораторське мистецтво в сфері політичної діяльності тощо).

Підготовлено-імпровізаційний характер ПМ. Значною мірою він зумовлений специфікою риторики, вираженою в системі риторичних законів, кожен із яких функціонує на певному етапі мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Звернемося знову до риторичної формули, в якій у найбільш стислій формі представлена пропонована нами концепція сучасної риторики:

модель ефект системно-

концепція аудиторії стратегія тактика мовлення комунікації аналітичний

Р = К + А + С + Т + Т + М + ЕК +СА

підготовчий етап виконавський підсумковий

етап етап

Виходячи з цієї формули, можна твердити, що про­цес створення ПМ передбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний — виконав­ський, тобто успіх останнього залежить від якості першого етапу. Лише за цієї умови мовець має можливість говорити на етапі виконання, тобто вільно реалізувати свій мнсленнєво-мовленнєвий продукт у різних варіантах. «Добре підготовлена промова —це на 9/10 вимовлена промова».

Не менш важливе судження висловив В. Гюго про взаємозв'язок імпровізації та підготовки: «Імпровіза­ція — не що інше, як раптове й довільне відкриття резервуара, який називається мозком, але треба, щоб цей резервуар був повний, від повноти думки залежить багатство мовлення. По суті, те, що Ви імпровізуєте, здається новим для слухачів, але є старим для Вас; говорить добре той, хто поширює роздуми цілого дня, тижня, місяця, а іноді й цілого свого життя у мовленні, яке триває годину».

Отже, ПМ — це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізаційний характер реалізації).

Такий підхід до розуміння ПМ знімає існуюче нині спрощене, поверхове уявлення про ПМ як про щось несерйозне, нескладне, що не вимагає особли­вих, зусиль при створенні й вимовлянні; позбавляє від звуженого тлумачення ПМ, як тільки публічної лекції, розрахованої на численну аудиторію відповідно до на­шого уявлення про специфіку ПМ; цей вид тексту «вже виступати у різних жанрових різновидах — доповідь, лекція, бесіда тощо та орієнтуватися на різну кількість слухачів — від одного й більше).

Публічне мовлення—це такий матеріал, де найпов­ніше виявляються сліди мисленнєво-мовленнєвої діяльності людини (з усіма красотами й недоліками), а отже, ПМ — робота над ним — це найсильніше джерело розвитку й удосконалення мисленнєво-мовленнєвої діяль­ності оратора.

Знадобиться тільки декілька простих прийомів, щоб надати промові характеру публічного виступу.

1) Завжди намагайтесь уникати манер завзятого промовця. Видатні оратори були видатними насамперед завдяки своїй оригінальності, а не копіюванню когось (Гітлер і Жиріновський. Перший - видатний оратор, який досяг влади завдяки своєму язику, другий - політичний клоун . Хоч манера виступу майже однакова).

2) Якщо дозволяє обстановка, й характер більш менш офіційний, тримайтесь простіше. Наприклад, на діловій нараді немає крайньої потреби виголошувати промову стоячи.

3) Якщо ви добре знаєте ваших слухачів то мова виступу буде простішою, а ви матимете змогу звертатися до окремих осіб за іменем. У своїх висловлюваннях промовець буде частіше використовувати думки виниклі, так би мовити, на ходу, ніж у бесіді з потенційним роботодавцем.

Ці вказівки не мають специфічного характеру: не може бути а ні тотожних ситуацій, а ні зовсім однакових промовців. Індивідуальні особливості також важливі, як у публічному виступі так і у приватному житті. Тому будьте самі собою. Як вже зазначалося у першій лекції, невід'ємною складовою ораторського мистецтва є культура мовлення, відчуття мови, вміння володіти словом. Саме у живому слові матеріалізується думка промовця, за допомогою слова він викладає свої аргументи і передає свої почуття.

Як вже зазначалося вище, краса і багатство усної мови не є й метою. Головне у мовленнєвій культурі промовця - комунікативна доцільність, тобто добір того мовного матеріалу, який обумовлює найкращий вплив на аудиторію, у конкретній обстановці.

Зазвичай тут виділяють три аспекти:

1) стиль усної промови;

2) дотримання основних вимог до мови публічного виступу;

3. використання засобів мовної виразності.

Основними функціональними стилями сучасної української мови є : художній, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий і розмовний. Кожному з них притаманна певна сфера спілкування, особлива лексика, конкретний набір сталих граматичних форм і виразних засобів. Промовець використовує у своїй діяльності усну мову, якій притаманні певні особливості. Які ці особливості? У чому перевага усної промови перед мовою писемною?

Перш за все усна мова старша за писемну. За свідченнями психологів, більшість людей відають перевагу слуханню і розмові, ніж читанню і письму. Звучання - найприродніша форма існування мови.

Усне мовлення - це живе спілкування без просторових і часових перешкод, для нього обов'язковим є точний адрес, простота реалізації і діалогічність. Воно завжди спрямовано до конкретного співрозмовника і дає можливість не опосередковано впливати на нього.

В усній мові допускаються відхід від жорстких норм мови писемної мови, що допомагає промовцю зробити виступ більш яскравим і виразним.

На відміну від писемної мови, усне слово дозволяє ораторові імпровізувати, корегувати свою промову, постійно підтримувати контакт з аудиторією, враховувати її інтереси і реакцію.

Якщо писемна мова містить більше інтелектуальної інформації, то усна промова підходить для вираження емоцій, відносин і настрою. Для промови характерним є змішування, взаємопроникнення найрізноманітніших функціональних стилів. Основу публічного виступу становить книжкова, літературна лексика, багато видів промов (політична промова, лекція, доповідь) тяжіють до наукового і офіційно ділового стилю. Але в будь якому жанрі можна вважати гарною таку промову, в якій активно використано елементи публіцистичного, художнього і навіть розмовного стилю. Без цього ораторові не досягти емоційної переконливості виступу. Специфічними рисами ораторського стилю є: тяжіння мови виступу до розмовної; широке вживання мовних періодів; відносна свобода побудови речень; заміна дієприслівникових зворотів підрядними реченнями.

Наступний аспект мовної культури - виконання певних вимог до мови публічного виступу. Які якості повинна мати ця промова?

Найпершою вимогою є правильність мови . Хоч норми усної мови не є такими строгими, як вимоги до літературних творів, оратор повинен прагнути до бездоганної правильності мови свого виступу, а для цього треба працювати над вдосконаленням власної мови. Правильність мови вимагає дотримання мовної норми у граматиці, слововживанні і вимови. Єдність промови, ії взаємозрозумілість забезпечує саме правильність мови, без неї не спрацьовують інші комунікативні якості (точність, виразність та інші). Нехтування законами граматики веде до порушення логічних зв'язків і послідовності викладу думок.( «Мене критикують про те, що....» « Читаючи роман, мимоволі приходить у голову думка»).

Порушення лексичних норм (помилки у слововживанні, використання без крайньої потреби жаргонних і діалектних слів, руйнування фразеологізмів та ін.) заважають промовцеві досягти мети, а то й створюють комічний ефект.

Багато спільного з точністю мови має й логічність - відповідність частин промови законам логіки. Це означає, що поєднання одного слова з іншим не повинно бути суперечним (типова помилка «заглиблюватися у ширину»), крім того, умовою логічності є дотримання правильного порядку слів у реченні.