1. Освітні закони України та нормативно-правові положення сто­совно навчання дітей з особливими потребами. 22-24

Здобуття незалежності держави ознаменувалося прийняттям Основного Закону – Конституції України, де стверджується рівність прав усіх людей, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, від мовних та інших ознак. У Конституції визначено та стверджено основні права людини, серед яких – право на освіту (ст.53), право на соціальний захист (ст.46) та ін. В Україні інтеграційні процеси в освітній системі розпочалися з 90‐х років у зв’язку з розпадом СРСР і кардинальною перебудовою державного устрою, зумовлені прийняттям національних антидискримінаційних законодавчих актів, ухвалених з урахуванням основних положень Декларацій ООН, Законодавчого визнання набуло право на здобуття освіти громадянами України без будь‐яких обмежень у прийнятому (1993 р.) Законі «Про освіту». Гуманізм і демократія як підґрунтя освіти, доступність та безоплатність освітніх послуг, право всіх громадян на безкоштовну освіту незалежно від стану здоров’я, відкритий характер навчальних закладів і т.ін. дає підстави розглядати цей законодавчий документ, що регламентує функціонування освітньої системи України як прогресивний крок у виконанні вимог міжнародних нормативно‐правових документів, ратифікованих нашою державою. Закон України «Про загальну середню освіту» містить доволі контраверсійне твердження про дітей з особливими потребами: Зарахування та добір дітей для навчання у спеціальних загальноосвітніх школах, школах‐інтернатах), їх переведення з одного типу таких навчальних закладів до іншого проводиться за висновком відповідних психолого‐медико‐педагогічних консультацій у порядку, встановленому Міністерством освіти України. Якщо батьки або особи, які їх замінюють, усупереч висновку відповідної психолого‐медико‐педагогічної консультації відмовляються направляти дитину до відповідної спеціальної зальноосвітньої школи (школи‐інтернату), навчання дитини проводиться за індивідуальною формою».

Починаючи з 2000 року, активізація законотворчої діяльності в Україні, стосовно регламентації надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з обмеженими можливостями здоров’я, сприяла ухваленню низки законів («Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» 2000 р., «Про охорону дитинства» 2001 р., «Про соціальні послуги» 2003 р., «Про реабілітацію інвалідів в Україні» 2005 р.. Вперше законодавчо визнано (Закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні») психолого‐педагогічний супровід як необхідну умову успішного інтегрування в соціум дитини з обмеженими можливостями здоров’я, а також необхідність соціального, педагогічного й психологічного патронажу за місцем проживання. Необхідність інтегрування дітей з особливими освітніми потребами зазначається в офіційних документах на рівні постанов Кабінету Міністрів України та державних програм. Зокрема в Доктрині освіти (2001) вказується на рівний доступ до якісної освіти інтегруванням у загальноосвітній простір дітей з особливими потребами. Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей‐інвалідів, схвалена Постановою Кабміну України № 1545 від 12.10.2000 p., серед загальних положень містить фразу, що «замість ізольованого інтернатного виховання дітей‐інвалідів повинно прийти інтегроване навчання й виховання», а в «напрямках реабілітації» передбачає «перебування дитини‐інваліда в дитячому колективі без ізоляції від суспільства (як це відбувається в закритих інтернатних установах), в умовах звичайного середовища» та про «поступове інтегрування дітей‐інвалідів до дитячих дошкільних закладів і загальноосвітніх шкіл». Тут також задекларовано збереження сім'ї на противагу влаштуванню дитини в інтернат і перевага «інтегрування до учнівського колективу» над домашньою формою навчання. Суперечливі позиції стосовно впровадження інклюзивної освіти містить «Положення про індивідуальне навчання» (наказ МОНУ від 20.12.2002 р. № 732). У Наказі МОН України № 849 від 3 листопада 2004 р. йдеться про те, що в рамках свого індивідуального навчального плану діти з особливими потребами повинні мати, крім загальноосвітнього, ще й корекційний, реабілітаційний, логопедичний компонент тощо: «Для створення оптимальних умов оволодіння навчальним матеріалом з учнями, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, підготовчого, 1– 4‐х класів, проводяться індивідуальні та групові заняття з корекції вад розвитку». Відповідні пункти містяться й у «Комплексній програмі освіти та фахової підготовки інвалідів», затвердженій спільним наказом МОНУ та АПН України від 26.11.2002: «Створити в кожному районі міст і смт не менше однієї загальноосвітньої школи з необхідними умовами для навчання інвалідів, аби забезпечити ранню соціальну адаптацію дітей‐інвалідів, які не мають відставання в інтелектуальному розвитку»; Передбачено також «розробити нормативи чисельності і ввести в спеціальних школах‐інтернатах, центрах професійної, соціальної, медичної реабілітації інвалідів, навчально‐виробничих підприємствах і ВНЗ І – IV рівнів акредитації посади вчителів (викладачів) валеології, реабілітологів, психологів, профконсультантів, сурдоперекладачів та інших спеціалістів у межах виділених асигнувань». Активна робота проводиться над доопрацюванням основних освітніх законів, зокрема в закон «Про освіту», введено поняття інклюзивного навчального закладу, Кабінетом Міністрів України затверджено «Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах про інклюзивне навчання» (Постанова Кабінету Міністрів України від 15.08.2011 №872). З 2001 року Міністерство освіти і науки України спільно з Інститутом спеціальної педагогіки НАПН України та за підтримки Всеукраїнського фонду «Крок за кроком» проводить науково‐педагогічний експеримент «Соціальна адаптація та інтегрування у суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах».