5.6 Проблеми генезису, еволюції та трансформації наукових понять

До основних функцій наукового знання відносяться: опис, пояснення, розуміння та передбачення (прогнозування).

Опис є проміжним досягнутим ступенем наукового дослідження об’єкта або явища (предмета дослідження) як в емпіричному вигляді (узагальнені підсумки експерименту), так і в теоретичному вигляді (логічного відтворення найбільш суттєвих ознак, властивостей та відношень предмета дослідження).

Саме на описі об’єкта ґрунтується наступна функція знання – пояснення, що спрямоване на розкриття суті предмета дослідження та визначення закономірностей і генетичних зв’язків, якими він характеризується.

Наукове раціональне пізнання здійснюється у формах понять, суджень та умовисновків.

Наукове поняття є формою мислення, що відображує найбільш суттєві властивості, прояви, необхідні ознаки, зв’язки та відношення об’єктів в їх розвитку, які закріплюються, фіксуються за допомогою їх певних визначень (дефініцій).

Наукові терміни – це слова, символи, знаки (формули), які виражають певні наукові поняття.

Перехід від чуттєво-емпіричної стадії наукового пізнання до теоретичної (логічного мислення) є по суті переходом від сприйняття, уявлень дослідника до відображення досягнутого у формі відповідних наукових понять. Отже наукове поняття є відображенням (за допомогою наукових термінів) оточуючої дійсності, яке набуває своє реальне буття в подальшому формуванні визначень, суджень та умовиводів.

Наукове поняття є конкретно-узагальненим, тобто органічним синтезом загального (найбільш суттєвого в предметі пізнання, що і є „ядром” змісту поняття) і поодинокого та особливого.

Наукові поняття як і наукові факти припускають можливість їх різного тлумачення виключно в процесі їх відкриття, тобто на початковій стадії їх становлення, до включення їх в існуючу наукову концепцію. Утворення та подальше формування наукових понять є складним процесом, який супроводжує процес пізнання на протязі всієї історії суспільства.

В історії філософії та філософії науки розрізняють два діаметрально протилежні підходи відносно наукових понять – ідеалістичний та матеріалістичний. Представники будь-якої з різновидів ідеалізму виходять з того, що поняття є виключно уявною (у думці) сутністю, яка є спонтанним продуктом мислення суб’єкта, повністю незалежним від позасуб’єктної дійсності. Так, прихильники фікціоналізму розглядають поняття як фікції, які утворюють „вільною грою сил духа”. Філософія пізнання, запропонована І. Кантом, ґрунтувалася на припущенні про існування декількох первинних понять, які надані від „бога” людині при її народженні. Вся подальша діяльність суб’єкта, в тому числі і пізнавальна, зводиться до комбінації таких первинних понять з врахуванням їх логічного взаємозв’язку.

На думку Г.Гегеля, одного з творців об’єктивного ідеалізму, будь-які поняття є первинними, а предмети пізнання, об’єкти та явища природи за своєю суттю є лише наближеними спрощеними копіями відповідних понять.

Прихильники феноменалізму тлумачать поняття в якості останньої реальності, яка не має будь-якого відношення до об’єктивно існуючої дійсності.

Об’єктивність змісту понять спростовують і прихильники неопозитивізму, намагаючись звести поняття виключно до логіко-мовних засобів пізнання.

Представники діалектичного матеріалізму, погоджуючись з суб’єктивністю понять, зумовленою їх абстрактністю, наполягають на об’єктивності понять в цілому, тобто на протязі всього процесу пізнання від його початкового джерела до досягнутих висновків на певній стадії цього процесу. Наукові поняття, як узагальнене відображення об’єктивної реальності або дійсності в розвитку, повинні бути релятивними, здатними до уточнення, „відшліфовування”, до опису нерозривного зв’язку протилежностей у їх взаємодоповнювальній єдності.

Зазначена еволюція понять здебільшого спостерігається в межах певної наукової картини світу, а при формуванні нових фундаментально-наукових концепцій, при переході на більш глибокий рівень наукових знань відбувається трансформація існуючих наукових понять, тобто якісна зміна цих понять, і генезис нових наукових понять, зумовлених якісно новою сутністю та глибиною дослідження об’єктів та явищ у просторово-часових меж її пізнання.

На думку М.Бунге, будь-які наукові поняття створюються на підставі первинних (primitive) понять, які залишаються логічно невизначеними. „Такі поняття являють собою одиниці, які в сполученні з логічними та математичними поняттями знову та знову зустрічаються на кожній стадії побудови теорії. Вони є суттєвими, або основними поняттями в даній теорії, без яких вона не може обійтися. Всі інші поняття, які визначаються за допомогою первинних, є логічно вторинними” [11].

До первинних понять відносяться: „матерія”, форми її існування („простір-час”, „рух”) та такі властивості матерії як „маса”, „енергія” і т. ін. Отже, первинним поняттям є перш за все об’єктивна реальність, тобто все те що було, існує дотепер і буде існувати надалі поза свідомістю суб’єкта. Але ж і свідомість, і відчуття суб’єкта теж є елементами такої об’єктивної реальності. Тому більш уточненим видається заміна поняття „об’єктивна реальність” на поняття „позасуб’єктна реальність”, хоча й таке визначення не позбавляє необхідності віри в те, що оточуюча дійсність існує і може бути пізнана, тобто з’ясована мовою науки.

До речі, поняття „з’ясування” є, на наш погляд, занадто оптимістично-категоричним у порівнянні з поняттям „опис”, яке в більшій мірі припускає відносність уявлень людства про оточуючий Всесвіт. Переконливим аргументом доцільності такої взаємозаміни є хоча б те, що жоден з науковців як дотепер, так і в майбутньому не зможе визначити „…той перший науковий факт і те перше наукове поняття, з яких почалася еволюція нинішньої науки” [71]. Більш того, сама істина (за твердженням мислителів стародавнього Сходу) знаходиться поза межами нашої свідомості і завдяки цьому, не може бути відображена за допомогою слів (понять чи термінів). І дотепер природознавці, визнаючи фізичну реальність як ту частину позасуб’єктної реальності, яку суб’єкт-дослідник пізнає або описує за допомогою досліду та своєї свідомості, сперечаються відносно однозначності, істинності та самої природи такої реальності.

Таким чином, сучасне природознавство, зокрема, фізика, як його основа, „…не відкидає поняття реальності, але обмежує її фізичним рівнем, надаючи іншим наукам дослідження інших рівнів, зокрема, рівня людського досвіду. Жодна з фізичних теорій не висловлює припущень, що її об’єктами повинні бути почуття, думки або дії людини” [11].

Поняття „фізична реальність”, як і всі інші первинні поняття, є найбільш глибокими за змістом поняттями мови науки, які не мають однозначного змісту і не можуть бути визначені на підставі логічного зв’язку за допомогою будь-яких інших більш простих понять.

За словами В.Гейзенберга, в процесі опису об’єктів та явищ природи не існує чітко визначеного початкового пункту, від якого б починалися шляхи наукового пізнання, тому „доводиться завжди починати десь з середини, і обговорювати дійсність, вживати поняття, які лише поступово набувають певний зміст завдяки їх використанню…” [71]. Досить нагадати, що класична наука розглядала реальність виключно як „актуально задане”, а постнекласична наука розширила це поняття і до „потенціально-можливого”.

Гносеологія класичної науки вбачала ідеалом наукового знання саме його об’єктивність, тобто „співпадіння” знання з об’єктом пізнання, а також вилучення з процесу пізнання як засобів пізнавальної діяльності, так і суб’єкта. Отже, процес наукового пізнання зводився до монологу з природою.

Творці квантової механіки В.Гейзенберг, Н.Бор, В. Паулі та інші переконливо довели, що квантові об’єкти мікросвіту (з ймовірнісним характером його явищ) стають складовими елементами процесу спостереження, тобто поведінка та стан цих мікрооб’єктів залежить від впливу вимірювальних приладів, які в значній мірі визначають явища мікросвіту. Саме це стало підгрунттям для створення відповідних методологічних принципів (невизначеності, доповнювальності, неможливості), які дали підстави розглядати процес наукового пізнання як діалог з природою.

Такий експериментальний діалог з природою передбачає активну участь суб’єкта пізнання і тим самим не лише дає нове, більш уточнене поняття „об’єктивності”, але й підстави для еволюції самих понять „суб’єкт” та „об’єкт”, оскільки межа розподілу поміж ними якщо не стирається повністю, то стає досить умовною, бо зазначені поняття стають по суті елементами системи, зберігаючи свій зміст не лише завдяки взаємозалежності поміж собою, але й залежності кожного з цих понять від системи в цілому.

Отже, теорія наукової раціональності повинна охоплювати розгляд зазначеної єдності суб’єктивності та об’єктивності перш за все зосередившись на чинниках реальності цього взаємозв’язку та змістовного наповнення цих понять.

Закономірним наслідком цього повинна стати еволюція, а можливо й трансформація (якісно-суттева зміна) таких первинних понять як „факт”, предмет пізнання, „істинність”, „метод”, „раціональність” та деяких інших. „Дослідженням цих змін і формуванням нових проблемних полів, ймовірно, буде характеризуватися розвиток теорії пізнання в найближчі десятиріччя. На це же вказують і ті тенденції, що пов’язані із змінами в розумінні суб’єкта пізнання” [82].

Суб’єкт пізнання є активним рівноправним елементом процесу пізнання, тобто не може бути вилучений із змісту реальності (фізичної, біологічної чи соціальної), яка має завдяки цьому когнітивний вимір і охоплює три першоджерела: об’єктивну реальність, експериментально-дослідницьку практику та конструктивно-теоретичну діяльність суб’єкта-дослідника.

В зв’язку з цим методологія наукового пізнання в межах певної реальності розмежовує об’єкт та предмет пізнання, розглядаючи останній як певну частину об’єкта пізнання, як сукупність найбільш характерних ознак, властивостей, взаємозв’язків об’єкту. Тому нерідко певний об’єкт пізнання може бути предметом не лише різних досліджень, але й різних наук.

Найбільш суттєвою методологічною проблемою при цьому залишається і дотепер з’ясування механізму генезису предмета пізнання із об’єкта, тобто складної процедури виникнення предмету та його появи перед суб’єктом пізнання. „На відміну від об’єкта пізнання, зміст якого не залежить від суб’єкта пізнання, предмет пізнання формується суб’єктом пізнання. Саме він формує зміст та структуру предмета пізнання” [104]. Саме суб’єкт, спираючись на обсяг існуючих знань, уявлень формує із об’єкту відповідний предмет пізнання (існуюче знання) та постановку наукової проблеми (знання про незнання). Отже, пізнавальна діяльність суб’єкта спрямована повністю на об’єктивно та суб’єктивно неусвідомлене з залученням і реалізацією відомого.

Характерними ознаками постнеклассичної науки є корінна зміна самого процесу наукового пізнання, завдяки його ускладненню, якісна зміна взаємовідносин пізнання та наукового знання внаслідок їх взаємопричинення; суттєва зміна характеру наукового знання завдяки посиленню ролі гіпотетико-дедуктивних теорій та пошуку нових наукових концепцій. Саме теоретичні процедури такого рівня надають змогу створити логічно узгоджену та естетично сприйняту наукову картину мікросвіту або мегасвіту. „Предмет пізнання” на кінцевій стадії процесу пізнання набуває ознак наукового „образу” досліджуваного об’єкта або явища. При цьому суб’єкт пізнання, предмет пізнання або образ та й сам процес пізнання є своєрідними проявами відповідної реальності (фізичної, хімічної, біологічної тощо), обмеженої спрямованістю пізнання.

Подібна особливість пізнавальної функції будь-якої з наук була свого часу розглянута французьким філософом Ренув’є на підставі феноменалізму, – представлення наукового досвіду суб’єкта (обсягу та рівня накопиченої інформації) у вигляді такого феномену як „зображення”, що має дуалістичний, характер. Реалізм, як стверджує Ренув’є, помиляється в тому, що об’єкт може бути віддалений від свого зображення, а ідеалізм помиляється в тому, що передбачає наявність зображення навіть в тому випадку, коли нічого відображувати. Задля уникнення цих помилок, пізнання, обмежене подібним чином з двох боків, повинно сприйматися як щось незалежне і таке, що само по собі є первинну реальність” [24].

Прихильником наведених уявлень був і Е.Битру, який стверджував, що „…відносно незмінні і загальні форми, які охоплює наука, являються лише неадекватними проявами істинних реальностей” [73].

В основі теоретичної складової природознавства (поряд з емпіричною) лежить раціональне або логічне наукове пізнання, яке подає, втілює досягнуті результати у вигляді таких логічних форм, як поняття, судження та висновки. При цьому саме поняття є первинними, визначально-конструктивними елементами логічного каркасу будь-яких сучасних фундаментальних теорій.

Чинниками еволюції, трансформації та генезису наукових понять є нові уявлення, нові факти. Слід ще раз нагадати, що факти та наукові поняття припускають можливість їх вільного тлумачення лише в процесі відкриття та становлення. „Зміст нових фактів залежить від понять, які використовуються задля їх тлумачення. …В наш час ця взаємодія стала настільки сильною, що інколи буває важко відділити факти від їх тлумачення. Результат такої взаємодії нерідко називають інформаційним вибухом – настільки швидко безконтрольована взаємодія нових фактів та понять призводить до реальних практичних наслідків” [71].

Подібна взаємодоповнювальна взаємодія має місце і між поняттями „предмет дослідження” та „процес пізнання” або поміж поняттями „явища” та „спостереження”; „об’єкт” та „дослідження”. Така взаємодоповнювальна єдність зазначених понять забезпечує можливість не лише з’ясувати суть предмету пізнання, тобто не лише суть об’єкту пізнання, але й притаманних йому зв’язків. Саме ця суть та існуючі зв’язки відображуються, відповідно, за допомогою фактуальних фізичних та формальних математичних понять (формул). „Роль математики в сучасній науці подвійна: формування понять та розрахунки. Не існує поняття миттєвої швидкості без поняття похідної, не існує закон руху без диференціальних або операторних рівнянь. Математичні поняття – це не лише зручні допоміжні засоби, вони являють собою саму суть фізичних ідей” [11]. Але при цьому М.Бунге наголошує на різниці поміж фізичними та математичними поняттями, оскільки останні не мають будь-яких позаматематичних референтів і не підлягають ніяким позаматематичним законам. Всі без винятку фактуальні фізичні поняття мають безпосереднє відношення до певної реальної фізичної системи і входять до складу окремих фізичних законів або їх сукупності. Але при цьому вони визначаються на підставі не лише фізичних, але й математичних передбачень.

Генезис значної кількості фізичних понять як первинних (електричний заряд, електростатичне поле, сила, потужність), так і вторинно-похідних (прискорення, теплоємність, потенціал, електроємність тощо), став можливим на підставі визначення математичної залежності, тобто кількісних співвідношень поміж двома характеристиками, ознаками, формами прояву чи сторонами одного й того ж предмету дослідження.

Математичні поняття (паралельність, кут тощо) відображують не ознаки, властивості одного предмету, а відношення поміж різними предметами пізнання (двома прямими, прямою та площиною тощо).

Фактуальні поняття, як мовне відображення накопичених людством узагальнених уявлень відносно певного предмету пізнання або образу можуть бути неоднозначними в тлумаченні,тобто на їх основі різні суб’єкти можуть створювати різні образи. Подібна неоднозначність неприпустима в науці, яка прагне до об’єктивності своїх висновків. Однозначність наукових понять досягається завдяки тому, що кожному з них відповідає набір математичних символів, кількісних значень (чисел) з чітко визначеними правилами дії над ними (диференціювання, інтегрування тощо).

Так за допомогою диференціювання (похідної того чи іншого порядку) на підставі існуючих понять відтворюються нові фактуальні (фізичні) поняття. Досить нагадати, що швидкість (похідна від переміщення з часом) є бистрота зміни переміщення, прискорення – бистрота зміни швидкості; сила – бистрота зміни імпульсу; потужність – бистрота зміни енергії і т. ін. І всі ці фактуальні поняття відображають найбільш суттєві властивості, ознаки предмету пізнання. Закономірність однозначного взаємозв’язку цих властивостей, характеристик чи ознак, тобто підсумкові висновки наукового дослідження виражаються за допомогою відповідних формул та рівнянь. І саме нерозривна сукупність наукових фактуальних понять, відображена за допомогою математичних понять у вигляді законів (формул, рівнянь) та аналіз передбачуваних цими законами наслідків утворюють каркас будь-якої природознавчої науки.

Зазначений спосіб формування (утворення, появи) та генезису наукових понять, як і ідеалізація або індукція, є способами узагальнення особливостей, ознак предмету пізнання, отриманих за допомогою практики, досліду. В сучасній епістемології розрізняють два види узагальнення: індуктивне (формально-логічне емпіричне) та змістовне (теоретичне). Результати узагальнення залежать від обсягу та рівня інформації щодо предмету пізнання, тобто від розвитку науки та можливостей емпіричного дослідження, від існуючих способів узагальнення.

Дотепер в теорії пізнання найбільш визнані три рівні узагальнення, з такими наслідками:

1) генезис понять – узагальнення емпіричного обсягу інформації;

2) еволюція та формування понять шляхом узагальнення утворених раніше понять;

3) створення фундаментальних теорій завдяки узагальненню системи існуючих понять, законів, розширення меж існуючих теорій однієї предметної спрямованості на підставі принципу відповідності.

Перші два способи узагальнення в науці здебільшого реалізуються завдяки індукції яка є однією з важливих складових, компонент (поряд з аналізом, синтезом, дедукцією) складного пізнавального процесу. Тому якщо в класичний науці індукція розглядалася як формально-логічний засіб узагальнення (індуктивні умовисновки на підставі емпіричних результатів), то в постнекласичній науці індукція стає діалектичним засобом, …тобто важливою складовою сукупності інших засобів узагальнення, взаємозв’язок з якими та їх посилений вплив в значній мірі визначали ефективність застосування індукції. „Все це відображує, з одного боку, нерозривний взаємозв’язок емпіричного та теоретичного в сучасній науці, а з іншого боку, зростаючий вплив способів, які призводять до змістовного узагальнення, на інші способи, що не виключає також і їх взаємний вплив” [104].

Відтак, процес пізнання, притаманний класичній науці, може бути зображеним у вигляді такого схематичного ланцюжка:

предмет

образ

поняття

формула

дослід

Врахування описаного вище доповнювального взаємозв’язку поміж первинними поняттями, взаємовплив предмету пізнання та процесу пізнання, нових фактів та некласичних понять призводить до якісної зміни ланцюга пізнання у сучасній науці і може бути представлений у вигляді такої схеми:

предмет поняття образ

пізнання формули

Ймовірний характер явищ мікросвіту, доведений постнекласичною наукою (квантовою механікою), суттєво відрізняючись від причинного однозначного взаємозв’язку явищ класичної науки, зумовлює і відповідне розширення концептуального та категоріального каркасів сучасної науки, генезису нових, більш абстрактних понять. Відтак має місце зміна онтологічних та епістемологічних основ класичної науки, яка ґрунтувалася на однобічному розвитку епістемології на підставі логіки Аристотеля та онтології, застосованою Ньютоном та І.Максвеллом.

Н.Бор відчував в молоді роки несумнівний вплив його сучасників, філософів-екзістенціалістів, зокрема їх твердження про те, що „…мислення ніколи не зможе збагнути реальність, вже саме думка про те, що це вдалося, фальсифікує реальність, перетворюючи її в уявну” [24]. Додатковим чинником формування філософської концепції Н.Бора була і абстрактність нових наукових понять квантової механіки та неспроможність за допомогою класичних понять описати квантовий мікросвіт.

Абстрактність наукових понять є необхідною умовою, ознакою розвитку науки, причому процес такої абстрагування є необоротнім, оскільки „…при поглибленні та уточненні систем наукових знань ми вимушені все далі і далі відходити від безпосередніх чуттєвих сприйнять і від понять, які виникли на їх основі. Але не кожному ясно, що без подальшої абстракції наукових понять розвиток науки неможливий. Життєвий здоровий глузд повинен з цим фактом змиритися і не вимагати його пояснень. Абстрактна наука, як і музика, потребує не виправдовування, а глибокого розуміння: лише з її допомогою можливо пізнати незвичну атомну реальність, хоча реальність ця зовсім іншого роду, аніж вагомі та зримі каміння або дерева. Але навіть таку „абстрактну реальність” людина завжди намагається представити наочно, тобто звести її до невеликої кількості перевірених образів” [71].

Зокрема сумніви щодо достовірності та можливості класичного опису квантових явищ в просторі та часі Н.Бор висловив таким чином: „…природа цих труднощів така, що вони навряд чи дозволять нам сподіватися досягти в світі атомів такого опису в просторі та з часом, який відповідає нашим звичним образам” [24].

Сукупність фактів та взаємопов’язаних з ними наукових понять утворюють науку як багаторівневу складну систему, подібну до ієрархічної структури оточуючого матеріального світу. В цілому система є продуктом генезису, трансформації та постійної еволюції. З позицій системного підходу наука є складною відкритою системою, яка завдяки додатковому зворотному зв’язку (впливу нових фактів) удосконалює свій понятійно-категоріальний апарат, а в точках біфуркації, тобто при переході від однієї фундаментальній наукової картини світу до іншої, відбувається генезис та формування нових понять, тобто перехід до якісно нової ділянки ланцюга наукового пізнання.

При цьому у відповідності з вимогами принципу ітеративної простоти заміна окремих ділянок цього ланцюга (перехід на кільця нової більш ускладненої форми), заміна існуючих наукових понять більш новими, відбувається з врахуванням та на основі попередніх понять, за умови збереження нерозривності ланцюга пізнання в цілому, за умови збереження існуючих взаємозв’язків. Тим самим забезпечується загальна цілісність, своєрідної завершеності науки як системи наукових понять та фактів на відповідній стадії її розвитку.

Відтак наука може розглядатися як відкрита система, яка подібна живим організмам, здатна до самоорганізації внаслідок складних процесів генезису, трансформації та еволюції наукових понять, уявлень, концепцій. „Еволюція системи наукових понять – такий же позаконтрольований, але закономірний процес, як і еволюція тваринного світу. Можна розглядати його по іншому в деталях, можна дивуватися його дивним принципам, але неможливо уявити його в цілому іншим” [71]. Доказом цього є розвиток наук природознавчого циклу, зокрема, фізики як основи природознавства, яка набула статус самостійного наукового напрямку лише на підставі онтологічної концепції Аристотеля. Онтологічні концепції Аристотеля та його попередників, тобто з’ясування проблеми буття або існування, ґрунтувалися на значимості первинних фундаментальних понять, які є основою для формування подальших наукових понять і в сукупності з ними стають „вузловими елементами” логічного каркасу наукових теорій.

В основі онтологічних концепцій були закладені відповідні поняття:

у Парменіда – „єдине буття”, яке може лише мислитися;

у Платона – „ідеї” як єдино можлива форма буття;

у Демокріта – „атоми”, які перебувають за межею чуттєвого сприйняття, і можливості логічної форми вираження” [92].

Згідно онтологічній концепції Аристотеля істинно існуючими є лише поодинокі речі, які він називає сутністю або субстанцією. Саме термін „субстанція” надає змогу описати самостійний характер існування будь-якої поодинокої речі, незалежної від інших речей або явищ. Будь-яка сутність (субстанція) є двоєдиністю двох складових – матерії та форми. При цьому за уявленнями Аристотеля, визначальною властивістю матерії є можливість її чуттєвого сприйняття (емпіричної складової процесу наукового пізнання).

В свою чергу, „форма” (за Аристотелем) є логічним вираженням предмета, тобто узагальненим поняттям про нього, яке охоплює і фіксує різні системоутворюючі властивості предмета наукового пізнання. Представлення форми як поняття (у вигляді певного категоріального висловлювання) забезпечує умови існування і другої складової процесу пізнання – теоретичної (формування гіпотез, теорій), оскільки підґрунтям її створення та структурним каркасом є понятійно-категоріальний апарат та три логічних закони (закон протиріччя, закон тотожності та закон вилучення третього), які в сукупності формують певний тип наукової раціональності.

Слід підкреслити, що зазначені логічні закони є своєрідними методологічними дороговказами, правилами яких слід дотримуватися при створенні нових наукових понять. Механізм формування та утворення понять в концепції Аристотеля називається „абстракцією”, що на думку Е.Кассірера може розглядатися як здатність мислення, духу „здобувати з маси індивідуальних поодиноких існувань ті миті, які є загальними для множини подібних існувань. Поєднуючи, таким чином, в класи об’єкти, що мають одну й ту ж саму загальну властивість, і продовжуючи повторювати цей процес на більш вищих ступенях, ми отримуємо мало-помалу все більш міцну класифікацію і розчленування буття за градаціями речових подібностей, які виявляються в окремих речах. Основні функції мислення зводяться при цьому виключно до процесу порівняння та розрізнення заданих чуттєвих різноманітностей.

Ця концепція – і в цьому, мабуть, полягає її своєрідна перевага та виправдання, будь-де таким чином не порушує і не псує єдність природного образу світу. Поняття не є чимось чужим світу чуттєвої дійсності, воно утворює частину цієї самої дійсності, екстракт з того, що міститься в ній безпосередньо” [цит. згідно 92].

Відтак, метод абстракцій як механізм виникнення та формування понять складається з таких послідовних стадій. Перша стадія зводиться до вичленення (завдяки свідомості суб’єкта) з первинної поодинокої існуючої речі, яка „задана” нам в своєму існуванні у всій своїй різноманітності, саме логічного втілення речі у вигляді форми (поняття), тобто це стадія „відділення” форми від матерії. На другій стадії генезису понять відбувається процедура їх „заповнення” логічним змістом, тобто з’ясування ознак, притаманних первинно існуючому поняттю. З використанням математичної термінології „ряду”, запропонованої Е.Кассірером, таку процедуру можна представити, на думку В.Я.Тарароєва, у вигляді розкладання в ряд. „Якщо при цьому розуміти під поняттям (формою) логічний суб’єкт висловлювання S, а під його змістом множину предикатів цього поняття Р_і, то процес „наповнення” змістом S через Р можна представити: S = е · Р_і. Цей запис означає, що логічний суб’єкт представлений у вигляді суми своїх властивостей. Першими і основними „членами ряду” завжди йдуть системоутворюючі предикати обраного поняття, ті його основні ознаки, які жорстко фіксують основний зміст. Далі, в залежності від обставин йдуть менш загальні і часткові члени ряду і т.д., до індивідуальних” [92].

Зокрема, в природознавчих науках, де наукові поняття являють собою сукупність узагальнених ознак, процедура формування понять, тобто „розкладання суб’єкта в предикативний ряд, на цих ознаках і „обривається”. Характерною особливістю такого підходу є заданість, первинність і інваріантність S , яка задається онтологічною концепцією Аристотеля. „У будь-якої субстанції (поодинокої речі) вже заданої у всій своїй повноті і такої, що сприймається у всій своїй повноті всією повнотою наших органів відчуття, можна виділити форму тільки однозначним чином і розкласти цю форму в предикативний ряд теж можливо тільки однозначно”” [92].

Розглянуті закони генезису та формування наукових понять стали основою формальної логіки Аристотеля, на підставі якої була створена історично перша науково-онтологічна „субстанціальна концепція”.

Онтологічна субстанціальна концепція визначила на кілька сторіч (середні віки та епоху Відродження) напрямок та підстави розвитку природознавства (перш за все фізичні уявлення). І лише класична наука, починаючи з механіки Галілея-Ньютона, розширила та суттєво доповнила уявлення Аристотеля щодо фізичного об’єкту як субстанції з двох складових – матерії та форми. Матеріальна складова осягалася емпіричним пізнанням, тобто, спостереженням та експериментом. В свою чергу, друга складова субстанції, форма (поряд з якісно-логічним відображенням у вигляді понять) набула нової якості, а саме кількісного відображення та опису предметів пізнання, що було неприпустимим на думку Аристотеля по відношенню до природи. При цьому творці класичної фізики, в першу чергу І.Ньютон, зберегли механізм генезису та формування наукових понять, спираючись на онтологічні підстави, запропоновані Аристотелем. Це дало змогу не лише для генезису загальних характеристик матеріальних об’єктів та таких суттєвих понять як „інерція” та відповідний „принцип інерції”, але й для трансформації (якісної зміни) таких фундаментальних первинних понять онтології як поняття простору та часу.

Згідно субстанціальній концепції, сформованої І.Ньютоном, абсолютний простір та час є окремими, незалежними від природи чи об’єктів самостійними сутностями. Подібне виділення просторових та часових властивостей (однорідності та ізотропності) у відокремлений вид існування забезпечує можливість опису будь-яких об’єктів дослідження незалежно від місця їх знаходження та плину часу.

Зазначена субстанціальна концепція (як розширений варіант відповідної концепції Аристотеля) була онтологічною основою класичної науки на протязі кількох сторіч (ХVІІ-ХІХ ст.), причому саме в ХІХ сторіччі почалося розширення просторово-часових меж наукового пізнання, поступовий перехід від об’єктів та явищ макросвіту до мега – та мікросвіту (таблиця 4 в додатку). При цьому якісно змінився процес наукового пізнання, об’єкти стали предметами пізнання, завдяки врахуванню участі суб’єкта, що втратили наочність, притаманну об’єктам макросвіту. Суттєво зріс рівень наукових знань завдяки появі у ХХ сторіччі революційно-фундаментальних теорій (спеціальна та загальна теорія відносності, квантова механіка, кваркова модель елементарних частинок, теорія струн, космологічні теорії мегасвіту та ряд інших), які і стали ядром постнекласичної науки.

Розробка зазначених теорій супроводжувалася не лише трансформацією понять класичної науки, але й генезисом суттєво нових понять: квант, спін, кварк невизначеність, доповнювальність і т. ін. Актуальною необхідністю стали еволюція цих понять, розкриття їх суті, можливості їх змістовної інтерпретації за допомогою існуючих понять чи уявлень.

Відтак кардинально змінилися погляди щодо онтологічної концепції основ наукового знання, постнекласичної науки мікро- та макросвіту, де суб’єкт пізнання безпосередньо повністю сприймає органами свого відчуття (посилених сучасними приладами), не безпосередньо об’єкт пізнання як в макросвіті, а лише певні його властивості, характеристики.

Саме останні стають первинними для подальшого адекватного логічного формування відповідного образу предмета пізнання.

Досить нагадати, що образ атома створювався на підставі такої його властивості, як дискретність, лінійність спектру його випромінювання, ядра атома – на підставі траєкторій α-частинок, образ елементарних частинок – за аналізом їх руху в магнітних полях, квантів – за появою струму в фотоелементах, структура та еволюція Всесвіту – за реліктовим випромінюванням. Тому гіпотетико-дедуктивний характер фундаментальних теорій постнекласичної науки зумовлює передбачення безпосередньо не об’єкту пізнання, а лише сукупності його первинних властивостей (емпіричного або логічного характеру) у вигляді відповідного математичного апарату на підставі чого створюється відповідний образ предмета пізнання.

Основним механізмом генезису понять стає не абстракція, як в класичній науці з підгрунттям у вигляді субстанціальної концепції, а перш за все аналогія з подібними явищами та об’єктами макросвіту. Отже, предметом пізнання постнекласичної науки стає якісно новий тип реальності, в якій розглядаються вже не логічні суб’єкти (S), а певна сукупність предикатів з яких вони створюються методом аналогій. „Тоді операції розкладання суб’єкта в первинний та вторинний ряд, …замінюються функціональною залежністю S ¹= S (Р_і). Ця залежність здебільшого надає нам об’єкт, який не має наочного образу або уявлення, внаслідок того, що він має властивості, які важко узгоджуються, або навіть взаємно вилучаються в повсякденній реальності або реальності макроявищ” [92].

Відтак, базисом постнекласичної науки стає інша онтологічна концепція, а саме реляційна концепція, згідно якій онтологічно первинною реальністю є функціональна сукупність зв’язків, яку має об’єкт, та його властивостей, що виявляються завдяки цим зв’язкам.

Підтвердимо дієвість реляційної концепції на прикладі еволюції та формування таких первинних понять, як „простір” та „час” на підставі спеціальної та загальної теорій відносності А.Ейнштейна, в основі яких є корінний перегляд цих понять, наділення їх суттєво іншими характеристиками, якостями або властивостями.

Нагадаємо, що СТВ позбавилася від ідеї абсолютності часу, притаманної концепції І.Ньютона, визначивши залежність часових характеристик від швидкості переміщення об’єктів. В свою чергу, ЗТВ (як логічне продовження СТВ) звела гравітацію до викривлення простору, до його нових геометричних властивостей або характеристик з відповідною геометрією Рімана. Подібне поняття чотирьох вимірного простору-часу, як нерозривного взаємозв’язку просторово-часових характеристик, було сформоване при відсутності емпіричних результатів і лише з часом знайшло експериментальне підтвердження.

У ХХ сторіччі була висловлена гіпотеза щодо специфіки простору та часу, тобто його своєрідності в залежності від структурного рівня буття. Тому в межах реляційної онтологічної концепції можуть існувати різні парадигми:

• біологічного простору-часу, особливістю якої є асиметрія на рівні білкових молекул та залежність тривалості біохімічних процесів від зовнішніх умов,

• соціального простору-часу – з специфічними ознаками суспільства та різною тривалістю соціальних процесів.

Існуюче припущення про те, що субстанціальну онтологічну концепцію, яка довела свою спроможність в макросвіті, можна розглядати в якості часткового випадку більш узагальненої реляційної онтологічної концепції, характерної для мікро- та мегасвітів, потребує подальшого, більш детального аналізу з визначенням певного характеристичного параметру згідно вимогам принципу відповідності. Цілком ймовірно, що таким параметром може бути, зокрема, просторовий розмір відповідних світів (мікро-, макро-, та мегасвітів, а можливо і гігасвіту).

Уточнення суті зазначених онтологічних концепцій як і можливість формування нових концепцій, залишаться й надалі базисом механізму генезису, трансформації та еволюції наукових понять.