144 __ Коцур в.П., Коцур а.П. Історіографія історії України

розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їх мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, і опори впалійського мовою. Я розмовляв із господарем України латинською мовою, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою мовою, хоч у молодих літах відвідагі 1 Іариж і південну Францію, був навіть на принятгі в Луврі, коли святкували ніринсйськнймир(1659 р.). Не знаю тільки, чи а цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у ньому газети французькі та голяндські». Далі про Мазепу каже: «Він дуже поважаний у козацькій країні, де нарід, загалом свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володію'іь. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою і великою воєнною відвагою... розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у полі ги пі й, у нроти-чежнісгьдо московців, слідкує й знає, що діг гься н чужоземних країнах. Він показував мені збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотек;', де на кожному кроці видко латиські книжки».

Окремі сгорінки ириснячсні Україні та особі гетьмана 1.Мазепи містяться в «Історії Карла XII» великого французького письменника-історика Вольтера. «Україна завжди прагнула до свободи, але, оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, нона примушена була шукати собі протектора н одній з тих держав, Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її ігсначс рабів- як цс заііждп с звичаєм у Московнтів. Спочатку корнс'іуііалися Українці привілеєм обира'їн собі володаря під назвою гетьмана, але скоро позбавили їх того права, й гетьмана с гала призначати Москва»». Про самото Мазепу Вольтерпнше, що «Одного ра'іу, як Мазепа Сіун у Моекні, зисрнуїіея ло нього цар, щоб він (Мазепа) поміг зробити козаків більш залежними. Мазепа відповів, що становите Україні; і харак'іер її нації є непереможні для здійснення царських планів. П'яний цар назвав Мазепу зрадником і загрознв, що посадить його на паль. Повернувшись на Україну, вирішив Мазепа повстати. Він хотів стати незалежним володарем і створити могутнє королівство з України та відламків Росії. Це була відважна людина, далекозора, невтомна в праці, хоч поважного віку». Торкаючись невдачі Мазепи і шнедських військ, Волиер зауважує, що Мазепа «одначе приніс королеві (Карлу XII) надію на підтримку своїм розумом у тій невідомій

Особливості української історіографії XVIII ст..

145

країні та любов усіх козаків, що, розлющені на Московнтів, прибували у шведський табор... Один лише козацьий володар Мазепа дав змогу втриматися іннедам. Без його допомоги шведська армія загинула б від голоду та мізерії. Цар 'іапропонуваи Мазепі понернутися під його владу, але козак залишився вірний своєму новому союзникові»...

Полтапська трагедія та негідна варварська поведінка московського війська в Україні викликала к "Західній Європі чимале обурення і осуд. Так, наприклад, представник французького уряду і; Царгороді Феріоль так пояснює крок Мазепи: «Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може обвинувачувати їх за ге, що, бачучи, як нищать їх вільноети, вони підняли повстання».

Веберу своїх «Спогадах» (Франкфурт, 1720) писав; «Московський генерал Меньніїков приніс на Україну всі сграхіття помсти •іа війни. Всіх приятелів Мазепи безчестно катовано. Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців».

Українська історіографія XVIII ст. є значним надбанням історичних знань про минуле України, особливо з історії козацтва. Вони дають можливість судити про рівень освіченості тогочасної старшинської інтелігенції, яка займала провідне місце в •югочаспому суспільному житті; допомагають нам уявити ряд важливих сторін історичного процесу України в період посилення кріпосшщгва і зародження капі галі етичних елементів. З точки зору розвитку історичної думки історико-літературні пам'ятки XVIII ст. становлять для нас великий інтерес.

Рекомендована література

1. Гнатенко П.М, Общественно-иоліітическая жизнь на Украине во вт.пол.XVII-сер. XVIII века: Уч.пособие.-Днепроііетровек: Ді 'У, 1982.

2. Григорій Грабянка і його літопис //Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.-К.: Дніпро, 1992.-С.5-11.

3. Колесі шк П.П. Развитие исгориографическоймьісливРоссииХУІП-пер.пол. XIX века: Уч. пособие, -Днепропетровск: ДГУ, 1990.

4. Коцур А.П, Особливості української історіографії XVIII ст. // Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної

146 Коцур В.П., Коцур А-П, Історіографія історії України

та Східної Європи: 36- наук. праць.- К. -Чернівці, 1997.— Вип. 1.— С. 230-242.

5. КулаковськийВ.М, Історіографія міст Лівобережної України XVIII ст. //Історюїр. дослідження и УРСР. - 1 У 72. - Він і.5. С.114-І26.

6. Мацьків Т- Гетьман Мазепа в оцінці історіографії // Іван Мазепа і Москва: істор. розвідки і статті. -К.: Рада, Ш94.- С, 124-173.

7. Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст.-К.: Основи, 1998.

8. Паліснко М. Григорій Полетикгі // Історія України в особах; ІХ-ХУІІІ ст- - К,: Україна, 1993. - Є.374-377.

9. Панашенко В. Григорій Сковорода // Історія України в особах: IX-XVIII ст.-К.: Україна, 1993,-С.377-381.

10. Пештич С.Л, Русская историография ХУШ в. -Л.; Изд-во Ленинград. ун-та, 1961.

11. Січинськиґі П. Чужинці про Україну.-Львів: Світ, 1991.- С.36-63.

12. Теоретические вопросьі русской историографии XVIII века:

Метод, у казання. - Днепропетровск, 1979.

13. Черепний Л-В. Отечественньїе историки ХУІІІ-ХХ вв. — М.: Наука, 1984.

14. Шевчук В. Самійло Величко та його літопис // Величко С. Літопис: У 2-х т,-К.; Дніпро, 1991. -Т.1.-С.5-21.

15. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття:

Причини і поча'юк Руїни." К.: Основи, 1998.- С. 5-53.

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

147

ІСТОРИЧНА ДУМКА В

УКРАЇНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

• Суспільно-політичні умови розвитку історичної науки в Україні першої половини XIX ст. • «Історія Русів» га її місце в українській історіографії • Брати Маркевичі • Д.М. Баитиш-Кам енський • О.М.Волинський • М.А.Маркевич • Археологічні видання. Діяльність Київської Тимчасової комісії для розбору давніх актів • І.І.Срсліевський • Одеське юварисіно історії і древноггеи. Л.О.Скалковський

• М.О.Максимович • Т.Г.Шевченко • М.Ї.Костомаров

• П.О.Куліш • Західноукраїнська історіографія першої половини XIX отоліті я

• Суспільно-політичні умови розвитку історичної науки в Україні першої половини ХТХ сг. Перша ііоло'іинл XIX ст. в ісгорії України •заїімае особливе місце. Адже саме цей період був позначений проніРорс'гвом двох соціальних систем - піджиіілючоїкрігіосниіи.мзі, Щи базувалася на натуральному веденні господарства, прикріпленні селянина до землі і особистій залежності від поміщика, та нової, к;ши,і'ш,-іі'чііої, яка визрівала під нашаруванням багатовікового ііануцапнм феодд.ікіму.

На початку XIX ст. царський уряд вніс остаточні зміни в

адміністративний і судовим устрій України, утвердивши тут загально-

148 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

імперське законодавство, загальноросійське судочинство і адміністра­тивне управління.

Формування української самосвідомості проходило к складних умовах поділу українських земель між двома імперіями: Росінськоюта Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування чужої мови, культури, звичаїв,

Важливу роль у суспільно-політичному русі даного періоду відіграло Киршіо-Мефодіївське товариство, яке стало політичною організаціпо української інтелігенції, що розробила широку програму української о національно-визвольного руху.

Перша половина XIX ст. характеризувалась піднесенням селянського руху. Найбільшими виступами були селянські рухи на чолі з Устимом Кармалюком та Іваном Звонаренком, «київська козаччина» та «похід в Таврію за волею», відбулися перші виступи робітників.

Початок XIX ст. характеризувався розгортанням національно-визвольного руху і в західноукраїнських землях. Наслідками революції 1848-1 К4¹-) рр. іі Лвстр о -Угорській монархії було скасування кріпацтва та проведення аграрної реформи, вперше було створено політичну національну організацію.

Українська історіографія в першій половині XIX ст. досягла значних успіхів. Розвиток історіографії відбувався в тісному зв'язку з потребою в піднесенні інших галузей науки і освіти. Відкриття у Харкові, Києві, а пізніше в Одесі університетів відіграло важливу роль у підготовці наукових сил істориків. Важливе місце у вивченні історії України відіграв Московський університет, в якому працювало багато українських істориків, Неззажагочи па деякі недоліки української історіоірафі'і першої половини XIX сі-, українська ісгорнчна наука і розвиток історичних знань зробили помітний крок вперед.

• «Ісгорія Русів» та її місце в українській і сто ріс і рафії. У першій половині Х IX ст. в м.Грннсві С'іародубського і ювіту Чернігівської губернії сталася подія, що спричинила згодом великий резонанс у національно-культурному і громадсько-політичному житті не тільки українського суспільства, а навіть за ного межами. При описі (1М2й р.) місцевої бібліотеки, [ію переходила у спадщину від князя Лобанова-Ростовського до князя Голіцнн;і (Лобанов-Ростовський, у свою чергу, одержав містечко разом з бібліотекою у спадщину від О.Безбородька)

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.________149

члени Стародубського суду Лайкевич і Гамалія виявили рукопис загадкової праці під назвою «История Русов или Малой России» і показали Його родичеві покійного О.Безбородька і"убернському маршалу С.ІИираю, а той одразу ж розпорядився зняти копію. Знахідка швидко набула розголосу, і стародубські поміщики, нсльми зацікавившись працею, стали робити з ШираєвоЇ копії нові переписи, завдяки чому «Історія Русів» незабаром стала відомою далеко за мсжіїми Старо-дубщини. Одну копію зняв А.Ханеико і переслав до Москви відомому українському історику й видавцеві О.Бодянському, який опублікував її в 1846 р. спочатку в «Чтеннях Обшества Историп й Древностей Российских», а потім і окремою книгою. Сам же рукопис, з якого зняли копії, перейшов разом з бібліотекою до князя Гояіцина і його подальша доля невідома. Так само як таємницею залишилося питання - чи був цей рукопис автографом твору, чи також лише копією ос ганнього.

За своєю суттю «Історія Русів» була переважно не науковим історичним дослідженням, а скоріше політичним трактатом, втіленим в історичну форму. Но-перше, вона ніби замикала ряд історичних творів, написаних українськими дослідниками (Г.Покасом, П.Симоновським, С.Лукомським, О.Рігельманом, М. Антоновським, Я.Маркевичем та ін.) у тяжкому для їхньої вітчизни XVIII столітті. За часів, коли Україна геть втратила власну державність і поволі втрачала останні залишки автономії, ці українські патріоти не давали згаснути нашопально-дерЖїівнішькій думці і національній свідомості, звертаючи увагу співвітчизників на і енетичний зв'язок історії славної гетьманської доби з княжою і проводячи аналогію між історією України часів Київської держави та становищем, у якому вона опинилася в XVIII сголітті.

По-друге, ця праця, несучи в собі величезний заряд духовної енергії, гуманізму, волелюбства й українського патріотизму, відкривала собою великий ряд історичних, ісгорико-археологічних, історики-етнографічних та історнко-архсографічних досліджень XIX початку XX століть, що науково обґрунтовуючи й розвиваючи ідеї «Історії Русів», стали якнайважливішою складовою частиною процесу нового національного відродження українського народу. На дану обставину звернули увагу вже перші дослідники «Історії Русів», називаючи її «народною історичною думою».

150 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Основною думкою твору була ідея про культурне, моральне й історичне право будь-якого народу, зокрема українського, на самостійний державно-иолітичний розвиток. Ця тема проходила через увесь зміст книги. Огляд ві-ічи'іняної історії починався з найдавніших часів, при цьому акцептувалася у вага на автохтонності українського народу; княжі ж часи автор вважав початком самостійної української державності, наголошуючи при цьому, що Київська Русь — не державне утворення саме українського народу, що Русь--це Україна, а не Росія, бо до русі ! російських земель входила тільки Новгородська земля. Через внутрішні незлагоди та татарський напад Україна (Русь) утратила державну самос-і ійність, але зЛи-і пою •іа ! Іольїцею ^і'сдналаея цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та Польщі рівноправне становище, як у федеративній державі. Цю рівноправність насильно порушила 1 Іольща. відбираючи права та вольності українського народу та чинячи релігійний гніт.

Головну вину в порушенні змальованої в книзі «ідилії» у відно­синах між Польщею, Литвою та Україною автор складав на церковну унію, ииіадану папою Климентом VII; вона з'явилася у «лисячій шкурі, та з вовчою горлянкою». Саме унія та заходи польського уряду щодо полонізації українського народу й позбавлення його власної державності призвели ,'ю довголігнього та запеклого іюльсько-українського ворогування. Становище ще більше погіршилося через зраду «чиновного шляхетства Малоросійського», яке «не еіспиївши пару і й віл поляків і не змії ти перенести позбавлення місць енііїх, а наче трати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників польських і духовних римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля повернулося зовсім в католицтво римське. Згодом тс шляхетство, єднаючись з польським шляхетством, посвояченням, родичанням та іншими обов'язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворив їли природні назви, підшукувати та вигадувати до них польську вимову і називати себе природженими поляками»,

Змальовуючи п;і іакий кшталт українську історію, автор приділив основну увагу боротьбі рідного народу проти чужого поневолення. Найбільш повно й яскраво описано історію козаччини, Хмельниччини

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 151

й Гетьманщини. Переконливо доводячи автохтонність українського козацтва, «Історія Русів» пристрасно заперечувала польській і російській іс-юріографіям, які здебільшого зображували козаків «зайдами» на українській землі.

Саму ж боротьбу козаччини проти польського гніту описано в дусі традицій української історіографії ХУІІ-ХУІІІ ст.: це ряд національно-визвольних війн, що висунули надзвичайних героїв — «гетьманів» Косинського, Наливайка, Тараса Трясила, Гуню, Остряницю та ін. У вигаданому листі Наливайка до польського короля подано надзвичайно яскраво іі літературно викладену ідеологію цієї визвольної боротьби. «І Іарод Руський, - говорилося в цьому міфічному документі, ~ бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом - і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов'янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з'єднався на одинакових і рівних 'і ними правах та привілеях, договорами Й пактами урочисто затверджених... Сси народ в потребах і підмогах спільної об'єднаної нації ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерського, а воїство Руське прославило Польщу і здивувало цілий евіг мужніми подвигами своїми в герцях і обороні та поширенні Держави Польської... Але недруг, що добро ненавидить, котрий з пекла вийшов, розірвав ту священну єдність народів на пагубу обопільну».

Центральною постаттю серед провідників національно-визвольного руху українського народу виступає в «Історії Русів» Богдан Хмельницький, змальований автором з великою любов'ю як уособлення всіх можливих чесної- полководця, політика і громадянина. Головна заслуга Хмельницького - визволення України і повернення їй незалежності. У цьому контексті трактустье я йукладсна )а ініціативою Ь Хмельницького Переяславська угода 1654р.' вона стала союзом двох близьких за походженням і вірою народів, який покликаний був уберегти обидві держаїяі Українську й Московську - від небезпеки, що загрожувала їм на той час з боку лихо иамірених сусідів: Туреччини і Польщі. При цьому автор звертає увагу на ту значущу обставину, що українські пі гетьман відхилив нас-пйні пропозиції турецького хана й польського короля про спільний військовий похід проти Московської

152___ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

держави й зумів розрадити ту частину козацького товариства, яка була згодна пристати на пропоновану спільну акцію. У творі наголошується, що при укладенні угоди з Московією посли цім держави «підтвердили присягою своєю від особи Царя і Царсгва Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів».

По дальшії трагедія українського народу і його державності була пов'язана не з укладенням союзу з Московською державою (сам по собі цей акт був виправданим з огляду на ті небезпеки, які чекали в той час на знесилені їй багаторічною боротьбою протії польського й турецького понево-'іення український народ), а з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями й викорисганням ними обоїіільно добровільного союзу народів як зручної підстави для експансії в українських землях і поступового їх поглинання міцніючою Москов­ською імперією. Цю думку автор, із зрозумілих причин, не висловлював відкрито, але вона досить виразно читалася поміж рядками, прослідко-вувалася через весь виклад иісдяперсяе-чарської історії України, вкладалася н уста національних гюлгіи'їних діячів,

У творі вказувалося, що Україна з ЇЇ яскраво вираженими козацько-демократичпи.ми, державницькими традиціями і свогрід ним характером та кульгурою народу, який творив цей сусшльпо-по;іііичнніі лад- «не вписувалась» в абсолютистсько-моиархічний устрій 'юдішньої Московської держави, і ця обс'іавина стала далеко не останньою причиною трагічних для українського народу стосунків між двома державами.

В іншому місці висловлювалася думка про те, що російський абсолютизм нирізнявся своєю феодальною жорстокістю навіть з-поміж інших анюрнтарних нолігичних режимів сусідніх Україні держав, зокрема Отаманської.

Погляди автора «Історії Русів» на післяисреясданеью/ політику російського цара'іу щодо України чи не ишюільш виразно ирослід-ковуються в характеристиці гетьмана Мазепи й «мазепинщини». У доволі стриманому й «офіційному» описанні цієї ісюричної постаті між рядками проглядається явна симпатія до неї, а особлиію до її діла. Ціла програма української геополітики й державотворення викладена у вигаданій промові .Мачспи до козаків по переправі чере.і Десну восени і 708 р., подана автором без усяких коментарів: «... Не повинні ми

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 153

воювати зі шведами, аііі з поляками, аги з великоросіянамн, а иовніпп, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною... А при манбугньому загальному замиренні усіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держави, у якому вона була перед володінням польським, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають».

Значущість постаті Мазепи як провідника визвольних прагнень свого народу проступає ще більш рельєфно у контрастному проти­ставленні з царем Петром, котрий явно не користувався симпатією автора: «...Хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаїанці Царській».

Поруч з Петром змальовується й зловісна фігура Меньшикова, і все, чого не наважився автор сказати про Петра, одвсрто сказано на адресу Меньшикова, під чим безперечно крився й осуд царя московського. З неприкритим різким осудом описувалися звірства московських військ при здобутті Баї урина, мордування мазепинців у Лебедині га Ромні (при цьому лютості військ Пе'іра кілька разів протиставляється гуманне поводження з місцевим населенням шведських військ). Згадуючи про криваву вакханалію, автор спалахнув надзвичайно сильною тирадою, що відображала бачення ним сенсу величезних жертв, принесених кращими синами українського народу на олтар національного визволення: «...Якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття й небезпеку, то вже нсмак для'іих ітиі)-нв,хтобуіі ініїряддяміучасиикомЛебединськихтиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську. Зостається тепер рочмиедити й посудити, ию, коли, за словами самого Спаснтеля, в Євангелії списаними, які суть незмінні і ненроминальні: «Всяка кров. проливана на землі, доправиться з роду сього», то яке доправлений належиться за кров народу руського, пролиту від крові гетьмана На.'іишйка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про іе задуми, всьому людству властиві?»

154 Коцур В.П., КоцурА.П. Історіографія історії України

З великою гіркотою й різким осудом описувалася в «Історії Русів» політика московського уряду щодо гетьманської України в наступні десятиліття. Дикі звірства «Тайної Канцелярії», будівництво каналів ґі інші знущання над козацькими військами, неприваблива ісгорін розквартирування московського війська в Україні, ґвалти і насильства - все це виступало як сюжети однігї огидної картини середньовічного імперського глуму «переможців» над «переможеним» українським народом.

На фоні цього глуму з великою теплотою і симпатією змальовано постаті українських політичних діячів, зокрема Павла Полуботка. Наводиться йогознамени-іа і іромов;і на оборону української ав'шноміі', Промова ця, становлячи собою немалу цінність як літературний твір, з великою силою переконання протиставляла гуманізм самоиожсріви борців за свободу України свавіллю самодержавної о дссжншму, що душив визвольні прагнення гнобленого народу і тлумився над ним.

«Історія Русів», спрямована усім своїм змістом на захист права українського народу на свою національну свободу й самобутність, державність, водночас пройнята загальнолюдськими ідеями гуманізму й спра]іе;іливос-іі. Вона сповнена щирого співчуття до долі пригноблених народів, иротесгує проти кріпацтва, деспотизму урядовців, військового насильства, релігійної нетолераіп пості, національної нерівності й невиправданої погорди імператорських илас гей до пригноблених народів. Їїасгоріінажав.щобудь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не може буї й міцним і довготривалим, оскільки не спирається на зі оду та взаємні інтереси. Вустами Ь.Хмельницького виголошувалася теза про те, що всі народи, котрі живуть в світі, завжди боронили й боронитимуть вічно життя своє. свободу і власність, і таке прагнення до свободи зумовлене самою Природою за велінням «Творця всіх і Господа».

Як уже згадувалося, питання при авгорство «Історії русів>> все ще залишається таємницею. Справа в тому, що знайденні] у м.і риневі рукопис не був підписаний. З передмови до нього можна було дійти висновку, ніби автором був відомий кульїурний і громадський діяч архієпископ білоруський Григорій (у чернецтві І еоргій) Коннський, Саме під таким авторством О.Бодянський опублікував твір у 1846 р. Однак версія про авторсгво Г.Кониського незабаром була переконливо спростована М-Максимовичем та іншими істориками.

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 155

У наступні роки з'явився ряд інших версій. Деякі історики (О.Лазаревський, В.Іконников, Д.Дорошенко, М.Горбань та ін.) припускали авторство Г.Полетнки — иідомого українського політичного діяча, представника давнього козацького роду, випускника Київської академії.

У вступі до «Ісі орії Русів» згадувалося ім'я «вченістю відомого і знатністю славного Депуіата Шляхетства Малоросійського пана Полетики», якому його вчитель по Київській академії Георгій Кониський передав «Літопис, або ж історію цю». З інших джерел було відомо, що Г.Полетика працював над

якоюсь історією України. Але незабаром із свідчень сина Григорія Полетнки, Василя, стало відомо, що батько не закінчив роботи над «Історією», а тільки її накреслив. До того ж дослідники виявили, що суспільні та історичні погляди Г.ІІолетикн відрізнялися від поілядів автора «Історії Русів».

Ведучи далі пошук розгадки тагмнкці. деякі дослідники (О.Ла'іарсвський, В.Горлснко, М.Драї оманов, А.Єршов) висловили припущення про авторство Василя Полетики, який, як було відомо, також збирав факти з української історії і писав чи збирався писати власну історію, спираючись на матеріали, напрацьо­вані батьком. Проте й ця версія не втримала критики. Далеко не останнім аргументом став той факт, що історичні погляди Василя Полетики були ідентичними до батькових, а останні, як вже зазначалося, помітно розхо­дилися з поглядами «Історії Русів», 3 цігї ж причини не одержали підтвердження й версії М.Грушевського, Д.Майкова, Є.Онацького та деяких інших істориків про спільне авторство батька й сина 1 Іолеіик.

Наступною була версія про авторство князя Олександра Безбородька, в маєтку якого

156 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

було знайдено рукопис «Історії Русів». Цю думку вперше висловив і обгрунтував у 20-х рр. нинішнього століття М.Слабченко, а згодом підтримали П-Клепацький, А. Яковлів, М.Возняк, Ісіорикинанодплиряд вагомих, але все ж непрямих аргумеи гів на догоду даному припущенню:

листи О.Безбородька до свого батька з проханням надіслати матеріали З історії України та висловленням наміру видати «повну Малоросійську історію», результати стилістичного та фактологічної о аналізу тексту «Історії Русів», які дозволяли припускати саме це авторство тощо. Але такі аргументи, зрозуміло, не могли ніякою мірою гарантувати вірогідність висловленої версії. До іоі о ж вони не могли скільки-небудь переконливо протистояти контраргументам, суть яких полягала у тому, що О.Безбородько, бувши високим сановником Російської держави (титулований князь, канцлер), належав до того прошарку освіченої української старшини, який схильний був зберегги свій патріотизм у лояльних існуючому режимові рамках, а тому навряд чи міг бути аіячром іакого далеко не лояльного твору, як «Історія Русів».

Олександр | Були й інші версії. Зокрема, вислов-Безбородько лювалися думки про можливе авторство

князя М.Рєпіна (М.Драгоманов), О.Лукашевича (М.Петровськиіі). О.Лобисевича та ін. Проте, як і попередні, жодна з них не міла скільки-небудь переконливих доказів. Єдине, що вдалося майже напевно встановити у ході дослідження цієї проблеми, було те, що автор «Історії Русів» жив на Чернігівщині, швидше всього на Новгород-Сіверіцині, і, очевидно, належав до Новгород-Сі в ерськогопатрі о пічною іуріка.

Цей гурток українських патріотів-автономістів, що немало прислужився справі українського національного відродження, виник в останній чверті XVIII сг, на 'іерені Повіородсіверіцини зовсім не випадково. Старе і тихе сотенне місто Новгород-Сівєрський стало в цей час (1 7Я2-1796 рр.) осередком великої території Північної Гетьманщини, губернським ценгром нового, Новгородсіверського намісництва, до

Історична думка в Україні першої половини XIX ст_ 157

складу якого увійшли И повітів, розташованих на території найбільших і найкультурніших полків - Стародубівського, Ніжинського й Чернігівського, При цьому в межах намісництаа опинилися обидві колишні столиці ге-іьманської України: стара -Батурин і нова - Глухів з їхніми історичними традиціями й помітними тенденціями до відновлення іс'і ьманськогодержавництва. Відкритгя наміси й ці н,і з його губернськими усіанова.ми, осередком дворянського «общества», кафедрою нової єпархії. Головним народним училищем (згодом гімназією) й духовною семінарією дуже пожвавило громадське й культурне життя старовинного княжого міста, перетворило на культурно-політичний центр усієї Північної Гетьманщини. По дивно, що тут гуртувалися українські політичні й культурні патріотичні сили того часу: Григорій Долинський, колишній лідер Ніжинського й Батуринського шляхетства (1767 р,): Павло Коропчевський, причетний до повстання пікінерів у б0-х роках; Іван Халанський, директор Новгородсіверського Головного народного училища, а згодом гімназії, ашор проекту 1802-1803 рр. про заснування університету в Новгород-Сіверському; Михайло Марков, відомий дослідник чернігівської старовини; Андрій Рачинський, талановитий композитор і музикант; Володимир Сокальський, останній архімандрит Запорізької Січі; ігумен Варлам Шишацький, відомий вчений-богослов. прихильник автокефалії української церкви; священик Андрій Пригара, автор «Особаго йди Топо-графического Описання города губернскаго Навгород Сиверскаго» (17^6 р,); архімандрит Мелхиседек Значко-Яворський, колишній ігумен Мотронинського монас-іиря, палкий оборонець національних прав українського народу: згадані вже Григорій Полетнка та Опанас Лобиссвич (один з лідерів гуртка) та інші, здебільшого вихованці Київської академії й іноземних університетів. Разом із своїми родичами, сусідами, товаришами, друзями, гіов'я даними з Новгород-Сіверським службовими, родинними та іншими справами, вони творили місцеву громадську думку, яскраво забарвлювали культурне оточення. З діяльнісгю цього гуртка дослідники пов'язують відому Місію В.Капніста до Берліна 1791 р. й ряд інших патріотичних ініціатив і практичних справ на ниві національно-державного й культурного відродження України.

158 Коцур В.П.. Коцур А.П. Історіографія історії України •*

І ось серед низки ймовірних авторів «Історії Русів» з'являється ім'я члена Новгород-Сіверського патріотичого гуртка Архипа Худорби (Худорбін).

Хто ж був Архип Худорба і чим його постать привернула увагу

дослідників?

Це ім'я ще донедавна було незна­йоме широкому загалу чніачів, та й небагато фахівців-істориків, хто міг би повідомити хоч скільки-небудь докладні відомості про дану історичну постать. Дивуватися немає чому. Адже творча спадщина цього передвісника україн­ського національного нідродження до нас не дійшла (або, принаймні, ще невідома). До того ж впродовж останнії двох століть не лише в офіційній ісгоріо-графії, але й значною мірою в національно-патріотичній літературі побутувало (та й сьогодні ще зустрі­чається) переважно огульно-негативне ставлення до старої української арис то-краті'ї, що до неї належав і Худорба, як до «пристосуванців», «зрадників» української справи і свого народу.

Однак факти знову й знову переконують, що не лише серед ' української інтелігенції, яка ще з кінця XIX - початку XX ст. взяла ініціа­тиву й осноївну прііню націонаїьного відродження в свої руки, але Й середо і арої української арис'іокрагіі було немало щирих патріотів сіюгї пошматованої й пригнобленої сусідніми державами-імперіями Батьківщини Серно історичних портретів таких преде-іанників «старої України» опублікував ^ 1959 р, в мюнхенському видавництві діаспори «Дніпрова хвиля» відомий історик О.Оглобпин. І серед них - короткий нарис про Архипа Худорбу з вельми цікавими, навіть дещо інтри­гуючими даними про цю особу.

Власне поштовхом до зацікавлення історіографів постаттю Худорби стало виявлення в архіві листа декабриста О.Ф.фон-дер-Брігена з села Понурівки Стародубівського повіту (там знаходився маєток його

Історична думка в Україні першоі^прловини XIX ст. 159

тестя М-П.Маклашевського) до К.Ф.Рилєєва від 21 жовтня 1825 р., в якому є такі слова: «-Я буду докладати старань доставляти Вам наскільки можливо матеріали з Малоросійської історії; я маю на увазі одержані таку історію, писану сучасником Коииської о Худорбою; вона невідома, бо один лише примірник її існує в домі, в якому мешкав Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Коііиського: ставлять їй іільки за ваду. що вона дуже вільно і супроти нашого уряду писана. Одержавши її, я накажу іробити і неї два списки: один для Вас, а другий д;ія себе».

Отже, автор листа згадував Худорбу як «сучасника Кониського», автора загадкової «Історії Малоросії», що цінувалася и національно-патріотичних колах Новгороде і в ер шини «нарівні ііеюрІєюКоциською». Така сенсаційна згадка спонукала дослідників (О.Лазаревського, О.Оглоблина, В.Шевчука та ін ) до пошуку скільки-небудь детальної інформації про цю особу. Вдалося встанови ги, що Архип Худорба виходець із старого козацького (згодом дворянського) роду Худорбіїв на Новгородсіверщині За свідченичм складачів Худорбіїнеької генеалогії (кінець XVIII ст.), цей рід виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбія, «знатного військового товариша». Важко сказати, наскільки «знатним» був Михайло Худорбій (ніяких свідчень з цього приводу не виявлено), але його нащадки, судячи з документів, зовсім не належали до військової знаті. Адже в документах Стародубівеького полку, датованих 1723 роком, зазначається, що записаний у селі Комані козак Павло Худорба і його сини Семен та Василь «в одному дворі й хаті живуть і з ба'іькіпського ірун'іу служать», А в акіах Рум'янцевської ревізії 1767 р. Худорби з села Комані записані як козаки-підпомощники.

Одним з роду Худорбіїв в актах цієї ж ревічії записаний «здавна козак» Михайло Оме.іянснків Худорба, «уродженець того села», віком 50 років. Це був батько Архипа, Михайло Васильович Худорба (син згаданого козака-підпомощника Василя Худорби), назнаний укладачами ревізійною акту Омелянснком, мабугь, через те, що був одружений з Тетяною Гнагівною, донькою команьського козака і курінного оіамана Гната Васильовича Омеляненка. Крім Архипа, в сім'ї Михайла Васильовича було ніс три сини: Опанас, Володимир і Федір та три Доньки: Пелагія, Аіафія й Меланія.

Опанас був у чині корнета, Володимир - значкового товариша;

про Федора, Пелагію, Агафію й Меланію відомостей не збереглося.

160____Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

Архип Михайлович Худорба народився між 1748 і 1752 роками. Ще в зовсім молодому віці (за одними даними—у 1759 році, за іншими —у 1763 р.) вступив на службу канцеляристом у сотенну Новгородську канцелярію. А вже в 1767 р. в актах згаданої Румянцевської ревнії зустрічаємо згадку про нього як про «атес гованого в сотенні новгородські старшини». Через два роки він у чині сотенного осавула вирушив разом Із своєю сотнею в турецький похід і протягом 1769-1773рр. брав участь у бойових діях Другої російської армії «при розоренні місіечка Дубоссари, при облозі міста Бендер, при взятті його й Перекопської лінії, й міста Перекопа, Кефи і всього Кримського півострова»,

Очевидно, молодий сотенний старшина звернув на себе увагу немалими здібностями, бо, незважаючи на просте походження (з рядового козацтва), швидко просувався по службовій ієрархії. У 1773 р. ще під час походу його призначено сотенним отаманом, а в червні 1777 р. після повернення і війни одержує посаду сотника Шептаківського, У серпні 1783 р. А.Худорба дістав чин бунчукового товариша. Через два роки - він вже секунд-майор Старолубівського карабіпсрського полку, разом з яким взяв учасіь у іурецькнх походах О.Сувирива 1 7!і9-1791 рр. У 1790 р. А. Худорба згадується в чині прем'єр-майора. Цей чин давав йому право на одержання російського дворянства, що й було визнано за Худорбіями 1 ерильдією в 1799 році. Гід Худорбіїв внесено до шостої частини «Дворянської Родословної Книги» («давнє дворянство»). Визначено герб цього дворянської о роду.

Точна дата смерті А.Худорби невідома, дослідники припускають, що він покинув світ десь у першому деся гилітті XIX ст. Так само відсутні будь-які дані про прямих нащадків А.Худорби (очевидно, він не був одружений), хоч рід Худорбіїв був відомий на Новгородсіверщині в XIX і на початку XX століть.

І ось тепер про найголовніше: що ж дає підстави припускати ймовірність причетності Л.Худорби до написання «Історії Русів»?

Перше, це ііадка в цитованому вже лисі] О.Ф.фон-дер-Брігена таємничої «Історії Малоросії» «сучасника Кониського» Худорби, яка була «дуже вільно й супроіи нашого уряду писана» й цінувалася на Новгородсіверщині нарівні з «Історією Кониського». Ми вже зазначали, що доля цього рукопису досі невідома (так само, як невідома й доля автографа «Історії Русів»), проте відомі на сьогодні факти свідчать, що

Історичнадумка в Україні першої половини XIX ст._______161

він був написаний приблизно в один час з «Історією Кониського» й автор належав до того ж самого Новгородсіверського патріотичного гуртка, з якого вийшла й «Історія Русів»- До речі, командиром Стародубівського карабі перського полку, в якому служив А.Худорба, був у цей час (1789-1792 рр.) -М.Миклашевський, від якого, дуже правдоподібно, О.Ф.фон-дер-Бріген, зять Миклашевського, довідався про існування рукопису «Історії Малоросії» Худорби.

Друге. На думку про прнчеіність Архина Худорби до появи на світ «Історії Русів» наводить явно виражена прихильність автора цього твору до історії роду Худорбіїв. У книзі неодноразово при описанні тих чи інших історичних подій згадуються представники цього роду, причому кожного разу автор не припускає нагоди, щоб вихвалити їхні заслуги, справжні чи вигадані. Приміром, оповідаючи про часи Хмельниччини, «Історія Русів» називає «Полковника охочекомонного» Кіндрата Худорбая (реальну чи вигадану особу), котрого Б.Хмельницький відрядив у травні 1648р. разом з генеральним хорунжим Буйносом і полковником Якоком Гладким на чолі козацької команди у Полісся п завданням «ниганяпі і винищуваги Поляків і Жидів, де вони ними знайдені будуть, а паче стежити за рухом військ Польських і Литовських усередині їхніх земель і їх відбивати при границях, а йому давати про те знати для підмоги». Цей загін був розбитий поблизу Городні військами князя Литовського Радзивіла, при чому Іїуііліс, Гладкий і полковий осавул Иодобай загинули, але полковнику Худорбаю вдалося вивес'іи частину козацького війська з оточення. З'єднавшись на Гомельщині з козацьким загоном під командою генерального осавула Родака, він повернувся назад до Городні, і несподіваним ударом вшен-і розгромив табір князя Р.ілзитла. Вдруге полковник Худорбай таким же чином рятує частину козацьких військ від загибелі під час несподіваного нападу кримського хана Меііглі-Гірся на корпус наказного іетьмана Якова Томила поблизу Самари у жов і ні 1655р. Козацьке військо зазнало в цьому бою поразки і сам наказний гетьман був убитий, але частина козаків «під орудою полковника Худорбая. сховавшись в луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивалнсь в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в'язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманьщину і приєднались до військ Козацьких».

162 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Втретє Худорбай згадується в книзі вже як полковник уманський, якого гетьман Юрій Хмельницький відрядив навесні 1660 р. разом з полковником переяславським [ І,юнюрою, на чо-іі козацького корпусу із завданням «вигнати з Малоросії Поляків, од В й і'енського наведених». Виконуючи цс розпорядження, козаки, «перейшовши міста Ніжин, Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів, Київ з їх околицями, повніаняли з них усі Польські війська, що мали по містах залоги і кваргирували по селах; а ті з них, що чинили сиротив й підносили зброю на оборону, вибиті дощенту, і здобуто в них п'ятнадцять прапорів, тридцять сім гармат і багато іншого риштунку військового, що все відіслано до міста Ніжина й відцано Гетьманові, я кип іам неробу пан».

У іншому місці книги згадується ще один представник роду Худорбіїв - новгородсіверський хорунжий Пав-'ю Худорбіїй. У 170Я р. під час російсько-шведської війни він за завданням новгородського сотника Лукінна Журавки повідомив царя Пеіра І в с.Погрсбках бажання козаків здати йому Новгород-Сіверський (цей вчинок розцінюється автором «Історії Русів» як позитивний).

Така непропорційно велика увага «Історії Русів» до роду Худорбіїв — одного з старих козацьких родів, що їх немало було в той час на НовгородсІвсрщині й поза її межами, - не може не впадати у вічі. Щоправда,-іу і велике значення мав той факг, що якраз у ці часи (1799 р.) малопримітний козацький рід Худорбіїв дістав права російського дворннсгва, але ж хіба ма;ю козацько-старшинських родин Новгород-сіверщини (та й не тільки Новіородсіверщини) добивались і нерідко здобували в той час такі права? і

Третє. Звертає на себе увагу добре, часом до дрібниць знання автором «Історії Русів» півдня України, особливо його правобережної • частини. Описуючи козацькі походи проти Криму й Туреччини (XVI-XVII ст.) й подаючи про них здебільшого фантастичні відомості, книга разом з тим навдивовижу реалі стич по змальопуг місцевість, на якій нібито відбувалися ш (вигадані чи рс.і.'іьиі) події, особливо коли йдеться про Кримсько-Нерекопський театр воєнних дій,

Зрозуміло, що так дос гсмснію, в подробицях описати театр уявних чи реальних бойових дій навряд чи моїда людина, яка сама не була учасником військових походів (хай і в більш пізній час) у цих місцях. І тут приходять на згадку цитовані вже рядки з біографії Архипа Худорби:

Історична думка в Україні першої половини ХІХст.

363

брав участь «у справах проти ворогів у II армії 769, 770, 771, 772 і 773 років, при розоренні містечка Дубоссари, при облозі міста Бендер, при взятті його й Переконської лінії, й міста Перекопа, Кафи і всього Кримського півострова».

Виходячи з наведених та інших міркувань, сучасні дослідники цієї проблеми (0-Огаоблин, В.Шевчук) дійшли, як видається, цілком логічного припущення: Архип Худорба ймовірно був або безпосереднім автором «Іс'юрії Русів», абожйою і аємничакіс-юрія Малоросії» стала одним із джерел при написанні цього визначного твору.

Але як би там не бу.-ю. постать Архип.і Худорби з повним правом має зайняти гідне місце в галереї нортрс'пв видатних представників української нацІЇ, які стояли біля витоків її духовного, а згодом і і юлітико-державного відродження після важкого періоду Руїни й занепаду національного життя. Відомі на сьогодні скупі, та все ж промовисті дані про А.Худорбу та його сподвижників з Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, який був найбільш ймовірним середовищем народження «Історії Русів». зайві свідчення того, що процес розвитку нації ; національної державнос'іі. принаймні у сфері національної суспільної думки, суспільної свідомості й національного духу, не припинявся навіть у найск.'ііідніші, най гяжчі періоди у країнської історії,

•Брати Міірковичі. Серед представників української дворянської Історіографії першої половини XIX ст. певне місце займають два брати Маркевичі, що походили з старшинського роду, який здобув права російського дворянсгва.

Наукова спадщина старшого брата Якова Михайловича Маркевича (1776-1804 рр.) залишилася незначною. Вона становить лише один невеликий твір «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва». Слід погодитися з думкою ОЛаіаревського, який підкреслив у свій час, що, «незважаючи на малий обсяг книжки (98 стор.-Авт.), вона як по задуму, такі по виконанню являє собою учснно-літературну працю, автор якої у всякому разі не іювцнен залишагися забутим».

Яків Михайлович Маркевич народився у Пирятинському повіті на Полтаві і і,и ні, почав навчання у Глухівсько.му пансіоні, відкритому Для дітей старшин, а продовжував своє навчання, як багато інших виходщв з українських шляхетських родин, у Московському університет-

164 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

ському пансіоні. Високу освіченість Я.Марковича характервдує досконале знання французької, німецької та латинської мов, а також глибока обізнаність з західноєвропейською і иі-і чи іняною іс гпрісю та літера'^ою-

Заняття історією Маркевич почав десь незабаром після закінчення навчання, під час свого перебування в Україні, Весь 1795 р, він присвятив подорожі по Лівобережній Україні з мстою ближчого її вивчення. З цих спостережень Я. Маркевич виніс велику обізнаність як освічена людина і дослідник сучасного геоі-рафічного та економічного становища краю. Маркевич познайомився також з особами, що захоплювалися збиранням старо в ипних письмових ісюричних пам'яток. Адріяп Іванович Чепа дав йому в тимчасове користування величе іиу і б ірку старовинних документів та інших записів і паперів. До речі, ця збірка загинула невідомо де і за яких обставин після трагічної смерті Я.Марковича ( в 1804 р-покінчив життя самогубством).

Історичному минулому Я.Маркович присвятив перший і частково другий розділ своєї «Записки», в яких висловив оригінальні для свого часу погляди. Пери і за все заслуговує на увагу його підхід до історичного джерела. Приступаючи до вивчення стародавньої історії Русі, Маркевич не хоче вступати, як він пише, у «царство мрій і привидів», а всякими засобами добиаагтьсн історичної правди на основі достовірних джерел. Такий більш науковий підхід до джерела і прагнення до встановлення істинності факту корінним чином відрізняє метод дослідження Маркевича від багатьох його попередників і сучасників, особливо ВІД автора «1с юрії Ру сів».

Свій стислий виклад історичного минулого Я.Маркович побудував н;і досить численних вітчизняних, а також іноземних -античним пізніших німецьких га французьких джерелах, які він широко вводить у науковий вжиток. Провідне місце тут посідають давні руські літописи-письмові пам'ятки історіографії ХУП-Х VI] І століть, такі, як «Синопсис», «Ядро російської історії» Манкієва, що тоді приписувалося А-Я.Хилкову, «Російська історія» Еміна, твори М.Щерба-іова. І.Колгіна та інші. А найбільше в дослідженні найдавнішої історії Русі Маркевич спирається наїиори М.В.Ломоносова і в основних питаннях, наприклад, у питанні походження слон'ян і русів, він значною мірою є його послідовником. Про «Історію Русів» ніде жодним словом не згадується в творі Маркевича.

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

165

Приступаючи до викладу найдавнішої історії України, Я.Маркович перш за все розв'язує питання про походження слов'ян і Русі. Він справедливо і далеко не з такою легкістю, як це робить автор «Історії Русів», підходить до розв'язання цієї проблеми. Маркевич вважає цю проблему важкою, бо, як він пише: «Час згладив усі сліди, по яких можна було б дійти до місця народження і до гробів перших жителів Малоросії: проте можна найменувати її колискою росів, тому що предки їх сармаги, скіфи і слон'яни поселились там (тобто на півдні Східної Європи. - Авт.) раніше і побудували тут перші міста»,

Я.Маркович, по-перше, твердо стоїть на позиціях автохтонносгі слов'ян. По-друге, в такій самій мірі він вважає русів, або росів, народом споконвічним, автохтонним жителем півдня нашої -землі. Він не вдається до критики норманських і антннорманських поглядів, боротьба між якими розпалилася, починаючи від Ломоігосова, праці якого широко викорисі овує автор «Записки». Я.Маркович стоїть рішуче на антинорманських позиціях. Спиняючись па давніх племенах і народах, що населяли Східну Європу, він головну уваїу звертає на предків росів - слов'ян.

У викладі їх історії Я.Маркович на відміну від своїх попередників і сучасників уникав надмірного випинання політичного і релігійного фактору, а надав певне місце господарському заняпю слов'янських племен. Головним заняттям слов'ян Я. Маркевич вважає землеробство і скогарство: вони також «скрізь відкривали торгівлю виробами від своєї землі, знали гірниче мистецтво, ткали полотно, варили мідь, роїводили сади і любили музику». На цій підставі він заперечує погляди норманІстів ХУПІст. про дикість і безкультурність слов'ян,

У «Записках» підкреслюється широкий розмах зовнішньої торгівлі слов'ян янтарем, хутрами, шкірами, воском і медом. Литовці по річках приганяли різного роду ліс та дерев'яні вироби; греки привозили по Дніпру дорогі тканини, золото та інші предмети розкоші.

Я.Маркович докладно зупиняпься на вивченні слов'янської міфології, посилаючись на «Синопсис», працю Г.Попова «Славянская мифология» та на твір М.П Ломоносова «Древняя российекіїя история».

У пиіанні почаїкової історії Русі Я.Маркович лишається вірним своїм поглядам на автохтонність слов'ян і росів. Він вважає першозасновниками держави руських князів Кия, Щека, Хорива.

166_____Коцур В.П.. Коцур А.П. Історіографія історії України

Період кінця Х і першої половини XI століття у розвиткові держави Я.Маркович називає блискучим віком стародавньої Русі. Він навіть переоцінює цей вік, і оворячи. що в цей час «марновірство, варварство і неуцтво зникли як привид». Розквіт руської держави автор «Записок» бачить в успішній героїчній боротьбі народу з печенії ами та іншими кочівниками, в побудові міст на Десні, Трубаіілу, Острі, Сулі і Сейму, Київ являв собою «місто-колос» і викликав заздрість у сусідів. к1 ерої Гомерові, - пише Маркович, - не могли йти у рівню з баїагирями Володимира, які приводили в жах і тремтіння ворогів своєї Вітчизни». Розповідаючи про героїчні часи Володимира, автор «Записок» ооіншов традиційне для майже всіх істориків ниіання про хрещення Русі і поширення християнства. Його більше захоплюють героїчні сторінки боротьби протії зовнішніх ворогів, широкі міжнародні рідносинн І'усів З іншими державами та блискучий розквіт духовної культури, особливо письменності.

Часи феодальної роздрібненості зовсім випали з поля зору автора. Говорячи про удільну Русь, він згадав лише князівства Київське, Чернігівське і Сіверське. Галицько-Полинська земля не привернула навіть найменшої ного уваги. Не згадує він зовсім ні про Новгород, ні про північно-східні князівства,

У викладі с-іародавньоі історії Русі Я.Маркович ніде не виявив тенденційності у відношенні до давнього суспільства. Він прагнув бути об'єктивістом у повному розумінні і іьої о слова. Висвітлюючи ж нитіїння Про нинішній, сучасний йому стан громадянського усірою, він ниє і у і іає як виразний ідеолог дворянства. Говорячи про населення сучасної йому України, Маркевич пише: «Між природними малоросіянами налічуються чотири класи -дворянин, міщанин, козак і мужик». Лвюр «Записки» спробував по-своєму показати походження кожного з них. Духовенство випало з іїого поля зору; взагалі в іс-і орії суспільного і культурного житгя релігійний моменг, на відміну від багатьох інших -і огочасних істориків, його не цікавить.

Малоросійські дворяни, на думку Я,Маркевича, походять від польських дворянських родів або від колишніх іеіьмпніа та старшин, Ця сторона генеалої ії українських дворянських родин підміченії ним частково вірно. Але, розвиваючи далі думку про походження дворянства, він обходить соціально-економічні і політичні умови, що породили його,

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 167

і зводить все до юридичного чинника, до введення інституту дворянства урядовими заходами польських королів та російських царів.

Міщани і іорожани, що проживають у містах, - цс купці та різного роду промисловці. Про їх права в історичному минулому автор «Записки» також не забув нагадат: «Вони керуються Магдебурзьким правом, введеним в XIV ст. Їх магістрат складався раніш із війта, бургомістрів і райців, або ратегерів, пю керували рііними мирськими справами». Таким історичним екскурсом про минулі права міщан Я.Маркович намагався виправдати надавчі грамоти містам, видані Катериною II в 1785р.

Найвиразніше дворянська ідеологія Я.Марковича виявляється у погляді на селянство, його становищета історію закріпачення. Маркович пише «Малоросійські мужики називалися раніше посполитими і мали право вільно переходити під одної о пана до іншого. Від цього виникали великі безпорядки й порушення спокою жителів - це є ті головні причини, які примусили знищити це Їхнє кочове життя; і з того часу вони почали більше займа'і ися працею і промислами».

Таким чином. Я.Маркевич негативно ставиться до вільного становища посполитих та до їх антикріпосницької боротьби, яку він називає безпорядками. Як ідеолої дворянсгва. він виправдовує закріпачення селян, чого довгий час домаїалися нащадки українських старшин і шляхти перед царським урядом. Свої домагання вони обґрунтовували «беіладдям» у господарському й політичному житті України. Ці «безла;]дя» були нібиіо саме тому, що посполиті мають право вільного переходу від одного землевласника до другого або повного виходу на інші землі. Ідеологи нащадків с'іарпщни, в тому числі Я,Маркович, старалися винравдаги кріпосницькі урядові заходи щодо закріпачення селян і обгрунтувати свої власні інтереси ісюричними мотивами. В цій частині своєї праці Я.Маркович виступає з явно реакційними поглядами.

Творчість іншого з представників дворянської історіографії Олександра Михайловича Маркевича (1790-1865) відноситься до 30-40-х років минулого століття, коли гос'іріїне стало селянське питання і назрівала ще сильніше боро'іьба за знищення кріпацтва. 0-Маркович був молодшим братом Я.Марковича, так само здобув високу освіту і рано виявив схильність до науково-літературної діяльності- Десь на початку

168 Коцур В.П.. Коцур А.П. Історіографія історії України^

XIX ст. він закінчив відкритий тоді у Харкові університет і, подібно до брата, також почав заняття історією. Не виключений той факт, що заняттю питаннями історії України сприяла наявність у нього архіву його діда і батька, зокрема рукопис у десяти томах «Щоденника» діда, генерального підскарбія першої чверті XVIII ст. Якова Андрійовича Маркевича та «Записки про Малоросію» передчасно загиблої о брата.

Світогляд 0-Марковнча був досить супереч, іжшй, що поясню­ється суперечливістю самого суспільного життя першої половини XIX ст. і становищем дворянської інтелігенції цього часу. Ці суперечності були вілбиіком боротьби між старими, що поступово відживали, кріпосницькими відносинами і новими, що народжувалися, відно­синами - капіталістичними. В зв'язку з цим у передової дворянської інтелігенції спостерігаються і суперечливі погляди на існуючиіі лад.

Проект О.Маркевича про звільнення селян від кріпацтва не зберігся. Відоме лише його листування з цього приводу з міністром внутрішніх справ графом Псровським- 3 нього можна уявити цей проекті таким. Селянам надається повна особиста воля. Вони звільняються від'' кріпосного права і можуть вільно займатися торгівлею, промислами, сільським господарством тощо. Земля віддається селянам за викуп. Селянин мас право вільно купити й продати цю землю. Такий проект, направлений Маркевичем на ім'я міністра внуїрішніх справ, не іі;іьки не був поданий на затвердження імператорові, а дістав в конфіден-ціальному листі суворе осудження мі ніс гра внутрішніх справ на адресу новообраного чериігіиської о губернського прсдііодигсля дворянс'їна.

Під час підготовки проекту реформи О.Маркович увійшов у «Чернігівський губернський комітет поліпшення і устрою побуту 'Д поміщицьких селян» як один з його членів від Глухівського повіту. Він виступив у комітеті як представник так званої меншості в опозиції до консервативної більшості. Цю консервативну більшість очолювали великі поміщики Чернігівщини - «українофіли» Г.П.Ґалаґан і В.В.ТарноііСький, Маркевич при розв'язанні селянського питання відмежувався від консервативної більшості, а після видання положень і Маніфесту 19 лютого 1861 р. звільнив своїх селян на вигідних для них умовах.

О.М.Марковича ми можемо віднести до представників тієї частини дворянства, що обирала буржуазний, капіталістичний шлях

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

169

розвитку свого господарства в першій половині XIX ст. 1[е не могло не позначитися на його ідеології. Важко всгановитн достовірно, чи був Маркевич знайомий з аі-рарною програмою декабристів, проте його проект звільнення селян від кріпацтва був близьким до аграрної програми декабриста Микиїи Муравніжа, Проірссивні погляди на суспільні відносини, зокрема на аграрно-селянське питання, тісно зв'язані з науконо-літературними заняттями Маркевича, з його інтересом до минулого своєї Вичнліи.

Історичні праці О.Маркевича за його життя залишилися більшістю ненадрукоцаними, з них тілііки частина була видана пізніше, після його смерті, і Ісрші його праці являли собою упорядковану збірку паперів сімейного архіву. В ній надруковано ряд джерел, які стосуки'ься соціально-економічних і побутових явищ історії Лівобережної України ХУП-ХУІІІ століть. Тут вміщені, головним чином, пенідомі до того часу гетьманські універсали другої половини XVII і першої половини XVIII століття про земельні надання і маєтності, про торгівлю і промисли, мемуари і листування старшини, які розкриваюгь важливі факти побутового характеру, родинних відносин Сіаршинських фамілій тощо. Ці документи були виявлені в архіві Якова Андрійовича Маркевича. Його внук. історик пізнішого покоління, у зв'язку з давністю фактів ми" вільніше говорити про те, чого не міг сказати його дід генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркевич. Надрукування документів було першим обнародуванням сімейних архівів української козацької старшини, які об'єктивно розкривали історію Гетьманщини ХУГИ ст.

Друга праця О.Маркевича «Описання Малоросії», яка залиши­лась незакінченою і ненадрукованою, була написана, як гадає О.Лазаревський, в 20-х роках XIX ст. Цс дослідження було задумано автором, по всій ймовірності , як продовження занять над описанням України, розпочатої братом Яковом Маркевичем в його «Записці про Малоросію». Тут автор торкнувся деяких загальних питань с'іатистаки України, описання географі чного розташування, природи, тваринного світу, річкових і сухопутних шляхів тощо. Значне місце в «Описанні» зайняв етнографічний матеріал. До ціп частини праці відноситься незакінчена повіс'іь «Малоросійське весілля», яка була опублікована після смерті Маркевича і характеризує його як знавця побуту козацької старшини.