50 Коцур в.П., Коцур а.П. Історіографія історії України

Теребовль. Перемишль, Холм, Володимир-Волинський. Луцьк. Пінськ, Берестя, Дорогочин •і а ін. Редактори і складачі використали і опрацювали записи, зроблені в цих містах при князівських дворах, єпископських кафедрах !'а монастирях. У числі джерел, що послужили іакож матеріалом для літопису, були свідчення самовидців. Особливе це відчувається в оповіданні свідка про поїздку Данила Галицького в орду, після завоювання Батия, в повідомленні про число померлих від голоду в Уюрищні тощо. Самовидець виступає також у поііісгях про так звані «многн мн гсжи й великий бсщисленьїя рати», про великі походи галицько-волинських дружин на половців - «Данилови же гоняшунаполовцехдонелсжеконьего застреленбьістьгнедьій»,Такі деталі про княжого кони міг свідчи'] и лише самовидець, живий свідок цих подій.

Літопис починається з огляду полій від перших років об'єднання Галицькою і Волинською кня'явсів, від смерп Романа Мсіиславовича (1205 р.) і доведений до 1292 р.

Ідейною основою Галицько-Волинського літопису є прагнення об гру 11 ту в аті і права галицького князя розпоряджатися долею всієї Південної Русі, зокрема право володіти стародавньою столицею землі Руської— Києвом, який до XIII с'г. в'їтіаіив колишні свії^ значення Ідея збереженення величі Києва, обгрунтування його пріоритету над іншими містами Русі не покидає південноруських літописців протягом усіх наступних століть часів татарської о панування і після пього-

Нсвідомі автори Галицько-Волинського літопису с ідейними виразниками інтересів князівської влади, виразниками об'єднавчих тенденцій служилого елементу в особі князівських слуг, жителів міст та інших іірсдегавниківіїснтралтгореьких тенденцій, особливо живучих в народі, в середовищі сил, зацікавлених у мої у і тії кннлвській владі, яка в епоху середньовіччя була представницею «порядку» в феодальному беііюрялкопі. .Пі'іонисець скрізь і в усіх випадках засуджує боярську аристократичну знать, яка в Іалицько-Волинській землі вела запеклу боротьбу з князівською владою. Літописець виправдовує тверду політику князів Романа Ме'гиславчча та його сина Данила щодо боярства і засуджує анархію предсіавників великого ссньйоріального землеволо­діння. Історичними вмотивуваннями він виправдовує великокнязівську політику зміцнення централізованої влади в часи зовнішньої небезпеки,

Київська Русь та Г^лицько-Волинська держава 51

що висіла над Руссю, з боку монголо-татареького панування на сході та півдні і завойовницьких нраї нень німецьких рицарів, Литви, Польщі та Угорщини - на півночі та заході. Ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів пронизує основний текст літопису.

Автори літопису є яскравими виразниками інтересів тих соціальних сил Галицько-Волинської землі, на які спиралися князівська влада не лише в боротьбі з бунтівливим феодально-сепьйоріальним боярством, а й з пригнобленим народом- Під 1241 р. (хронологія, як ми вже згадували, є умовною) в літопису вміщене оповідання про те, як Данило Галицький жорстоко розправлявся з жителями міст, які часом проявляли непокірність князеві, дружина князя займалася грабежами. страчувала непокірних, а славетного співця Мигуеа було розідрано за «гордість, що не захотів служити князю Данилу». Цю страту вільно-любивого митця літописець виправдовує посиланням на притчу з святого писання.

Разом з тим у Галицько-волинському літопису багато оповідань пронизані духом патріотизму, відданості своїй Вітчизні. У військових повіс гях звучить сила і бадьорість, з якою воїни йду-іь у бій з половцями. монтоло-татарами, німецькими рицарями, литовськими і польськими загарбниками,

Особливо цікавим є оповідання про євшан-зілля, яким почина­ється літопис, В ньому розповідається про смерть і-а.'і ицько-волинського князя Романа Мстиславича, внука Володимира Мономаха, який в усьому наслідував дідові. І [с оповідання безпосередньо своїми мотивами пере­гукується з відомим «Словом о полку Ігоревім». Вило.'шмир Мономах заі-нав половців за «Обези», тобто за Кавказькі гори, за «Железная врата», і пив воду золотим шоломом з Дону, звільнивши всю землю Руську. Зл «Обсзи» був вигнаний і половецький юнак Орев. Половецький хан Сирчан посилає свого «гудця», щоб співав цьому втікачеві пісні своєї иатьківщинн і ними повернув полоненого до своєї вітчизни. Якщо не вплинуть пісні, які він чуіі ще з вусг своєї матері, наказує Снрчан, -«Дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Орев, що забув мову, звичаї і пісні свої о народу, понюхавши євшан-зілля, яке всіх ,'ю рідного краю привертає, з плачем вигукнув: «краще на своїй землі кісгкамн полягти, аніж на чужій славному бути, і повернувся до своєї землі». Це зворушливе патріотичне оповідання без сумніву запозичено з народних

52 Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

переказів. Воно є свідченням любові народу до своєї Вітчшни. Незважаючи нате, що в літописі вміщено баї ато оповідань, пронизаних народністю, він носить соціальний характер, відображає велико­князівську ідеологію.

З особливою симпатією автор літопису ставиться до Данила Романовича. В усіх подіях, особливо у військових, починаючи з юних років і до кінця життя, Данило Романович Галицький поганий у літопису як найбільш героїчна постать. Він «бе бо дсрз й храбор. От голоньї й до ноі у его не бе на нем порока». завжди користувався підтримкою народу В боротьбі з зовнішніми ворогами і «безбожньїми боярами, воздвига-ющими крамолу». До нього і орожани линуть кяко дети ко отчю, яко пчсльї к матце, яко жажючи водьі ко источнику». V багатьох випадках літописні оповідання, на зразок ранніх київських, не позбавлені художньої образності. Особливо зворушують читача повіс-і і про боротьбу змонтоло- гаї арами, вміщені під окремою назвою - «Побоїще Ьатиєво», оповідання про безперервні спустошення Південної Русі татарами в 50-60 — х роках XIII ст.

Починаючи від 1264 р., після смерті Данила Романович а. літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою і Польщею. В них відображено боротьбу Русі з литовсько-нольською агресією па Берестейську землю і Волинь. Цю частину поніс і і ми можемонаіва-іи Волинським лі гописом. Автор цієї частини твору був близьким до двору володимиро-волинських князів - нащадків І'омана Мстислав 11 ча. Ідеолої ін літописця лишається й далі велике князівською. Це особливо ніжгверджує одне з осівших оповідань літопису, що назичається «Преставлення князя Володимира». Йде мова про тяжку хворобу і смерть волинського князя Володимира Васильковича.

Описуючи тяжку хворобу, смерть і поховання князя Володимира Васильковича, літописець обрав форму для свого оповідання, властиву «Повісті минулих літ". Це жанр сумного причитания над покіііітком з риторичним зверненням до нього на зразок того, як цс робив їларіон у своєму «Слове», звертаючись до праху покійного князя Володимира Святославича. автор волинського літопису просто наслідує їларіонові Це говори іь про тс, що зразки сіароруськоїлітсраіури Київською періоду XI ст- були в повному розпорядженні галицько-волинських книжникив

Київська Русь та Галицько-волинська держава 53

XIII ст. Її традиціям наслідували наступні покоління письменників та істориків Південної, Західної і Піинічиої Русі навіть тоді, коли напрямок історичного розвитку цих земель розмежувався, тобто в часи поглиблення феодальної роздрібненості.

Літописи іа інші істерико-літератур ні твори були не єдиним засобом поширення історичних знань у Київській Русі. Велику роль відігравала усна народна творчість, в якій відображено життя і побут народу в його образному народному уявленні.

І Іисьмові історичні пам'ятки XI - XIII ст. мають безпосереднє відношення до української історіографії. Традиції руського літописання були успадковані пізнішою історіографією України XIV -ХУЇст.

• Проблема виникнення Київської Русі у вітчизняній та зарубіжній лігсріітурі. Проблема виникнення Київської Русі - одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. В цілому дослідники від і порили доволі повний і об'сісгивний образ держави східних слов'ян, котра сформувалася в результаті їхньої тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Вона розвивалася в рамках загальних закономірніше гей ісгорико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний етнос брав участь, насамперед через власні культурні традиції.

Разом із тим доводиться констатувати: поряд із науково-об'єктивним висвітленням згаданої проблеми існують й інші підходи. За ними, внутрішні закономірності складання східнослов'янської Державності, традиції якої сягають у глибину віків, підмінюються зовнішніми; роль культуртрегерів східних слов'ян відводиться візантійцям, хозарам, норманам та ін.

Вітіце вже згадувалося, що, відповідаючи на запитання «откуда єсть пошла земля Русская?», літописець Песюр у «Повісі і минулих літ» відтворив широку картину розселення східнослов'янських племінних об єднань - полян, сіверян, полинян, дреговичів, словен (загальним числом 14),якіперебуваліі усгадії іаро/іженнядержавиосгі. Влічоиису Ці об'єднання названі князівствами: «Й по сихьбратьи (після Кия, Щека ^и Хорива, - Авт.) держати почаша родь ихь княженье в полях, а в Деревлянах своє, а дрегоцичи своє, а словьни своє в Новьгородь, а другое на і Іолоть». «Род» тут виступає в значенні князівської династії.

54 Коцур В.П., Коцур А.ГЕ. Історіографія історії України

Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, що мало, повторимо, давні -ірадиції політичного розвитку. В VI- VII ст. тут виникло велике об'єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен - Рос або Рус.

Першим князем цього союзу ІІссгор називає Кия, котрий ходив до Царгорода і з почес'іями був прийнятий візангійським імператором. «Ини же, не свгдуще, рекоша, яко Кий єсть перевозник бьіль, оу Києва бо бяше персвоз тогда с оноя сторона Дньира, тьмі. глаголаху: на перевозь на Києв-ь, Аіце бо бьі [іерсвозникь Кий, то не ходила Царюгороду; но се Кий княжаше в родь своєм, приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велику честь прнняль от царя, при когором'ь приходив! цари. Идущю же ему вспять, приде кь Дунаеви й вьчлюби мьсто, й сруби градокь мал, й хотяше сьсти с родом своимь й не даша ему ту близь живущий; еже й доньїнь нарсчють Дунаици городище Киевеиь, Киевн же иришедшю вь свои граді Києві. ту живот свой сконча; а брать сго Щск й Хорив й сестра нх Льібедь ту скончаша».

Повідомлення Нестора (яке до речі поділяють далеко не всі вчені) не с чимось незвичайним у слов'янській історії. Поно, по суті, підтверджує гься свідченнями вііанпиських ав'юрівпро постійні набіги антів і склавінів на візантійські володіння наприкінці У—в VII ст. Розповідь Прокопія Кгеапіиського про антсько-ні'і.ін гійеькІ контакти 30-40-х років VI ст,, а також про антського вождя Хільбудія певним чином перегукується з розповіддю Нестора про Кия.

Важливим моментом у процесі політичної консолідації Полянського племінного союзу стало заснування Києва, Відомі на сьогодні археологічні й писемні джерела дають підстави твердити, що це сталося наприкінці V - в першій половині V! ст. Розташоване й надзвичайно зручній географічній точці, когра була своєрідним природної сторичним фокусом Східноєвропейської рівнини, це місто протягом тривалого часу правило за головний політичний центр східних слов'ян.

Практично кожному союзові племен відповідає своя археологічна культура. Виходячи з даної тези, можна окреслити територію ранніх слов'янських об'єднань та ви-ін;ічити рівень їхнього соціально-економічного розвитку. За Б.О.Рибаковим, 1 Іолянський союз іілемен (або Русь VI -VII ст.) охоплював землі площею до 200 тис- км².

Київ с ьк а Русь та Галицько-волинська держава 55

Процеси консолідації східнослов'янських племен, що відбувалися за умов постійної небезпеки з боку кочовиків, викликали до життя нову {Ьорму поселень. У літопису вона дістала визначення «град». Можна припустити, що ці «гради» виступали насамперед як адміністративно-політичні й культові центри союзів племен, а також як порубіжні фортеці. Археологічні дослідження Києва, Чернігова, Пскова, Ізборська, городищ біля сіл Зимне (Волинь), Пастирське (Черкащина), Ко-чочин (Гомель-шина) та інших засвідчують їхню фізичну та соціальну однотипність.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VII — IX ст. Саме тоді, з;і Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання полян, древлян і сіверян - Руська земля.

Наявні писемні джерела містять чимало аргументів на користь південного походження терміна «Русь». Ті ж історики, які обс-тюють думку щодо його північного походження, апелюють, як правило, до «Повісті минулих літ», охоче цитуючи таке її місце: «Й бгша у него (князя Олега. - Авт.) варязи й словьни й прочии прозвашася русью». Однак при цьому забувають відзначити: дивне перетворення північних зайд на русів відбуває гься тільки після тоги, як вони потрапляють до Києва.

У зв'язку з цим виникає ще одне запитання: якщо, згідно з цими дослідниками, завдяки тісним слов'яно-фіноскандинавським контактам назн;і «Русь» уже в IX ст. могла з'явитися лише в середовищі цього змішаного населення (тобто далеко на північ від Середнього Подніпров'я), то чому Олег оголосив "матерью городам руским» не якесь північне місто - скажімо Ладогу або Новгород, - а Київ, віддалений від останнього на тисячу кілометрів?

Літописці й пізніше чітко відрізнятимуть русь від впрягів і навіть словен. У 1015 р. Ярослав виступив із Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Йому назустріч вийшов Святополк, «пристрой бещисла вои, Русь й печеетьгь». А після утвердження па київському столі вже Ярослав став володарем руської (київської) дружини. Ще показовішим у цьому плані є свідчення давньоруських літописів XII -XIII ст, У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях - • широкому, яке стосується всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави, й вузькому, вживаному тільки щодо чівденної частини цих земель — Київщини, Чернігівщини, Переяслав­щини. Аналіз літописних повідомлень про Руську землю у вузькому

56 Коцур В.П,, Коцур А.П. Історіографія історії України

значенні цього терміна, або про внутрішню Русь, дає змогу визначити ЇЇ межі - між Десною на півночі. Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні. Горинню на заході. Інакше кажучи, це ті самі землі, де колись сиділи поляни, сіверяни і древляни, які-то й склали етнополітичну основу ранньодержавного утворення Русь, До речі, саме тут збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних із цією назвою, - Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з'явилося кілька міст із назвою Переяслав, перший із них (який дав цю назву іншим) став називатись Переяслав Руський.

Навряд чи можна сумніватися у тому. шо пізні літописці відродили пам'ять й окреслили гу корінну Русь, котра нокла-іа початок державі. Очевидно, і Константан Багрянородний, говорячі про «внутрішню Русь» мав на увачі саме цей регіон.

Хронологічно найдавніші згадки назви «Русь» в арабській літературі належать авторам IX ст.: рікаДрус (Данапрос-Дніпро), Руські гори (Джабал-Рус). купці (ар-Рус). В анонімному творі того ж століття «Худуд-ул-Алам» говориться: країна Русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Ібн-Хордадбех визначив, що, за твердженням самих русів, вони є християнами. Свідчення на користь цьою містяться в «Житії Сгсфана Сурозького», де розповідається про похід ким ія Правді на до Криму кіш уі VIII початку IX ст. (як і його наступники-київські князі, котрі ходили на Візантію, Бравлж ман на меті утвердити Русь на чорноморських ринках). Усіншніе'іь цих ранніх воєнних експедицій донодиіьея тим, що «Румійське море» стало називатися «Руським»: «А Дньпр втечет в Понетьское морс треми жергломь, еже море словеть Руское».

увііжішй і исуперсджений аналіз літописних свідчень не дає підстав убачати в назві «Русь» щось чуже для східних слов'ян, нібито привнесене в їхнє життя тільки у IX -X ст. Навпаки, той факт. що ця назва шиидко поширилася на весь східнослов'янський світ, указує на давні традиції його побутування у даному середовищі. І [езалежно від свого походження н період східнослов'янської етнополітичної і культурної консолідації назва «Русь» була тогожною назві «слоіі'яни». В цьому нас переконують літописні писловлювання - «Руекие і радьі», «мьі оі рода Руского», «Русин» та ін. Поза сумнівом, уже в IX ~ Х ст. колишні міжплеменні союзи поступово зливаються в єдину етнічну

Київська Русь та Галицько-Волинська держа&а

57

спільність. Ця народність почала називатися «родом руським» або

«Руссю».

Норманізм як наукова течія має давнє коріння. Виник він у Росії уХУІПсг., а вже потім його підхопила історіографія західних країн. На сьогодні крайнощі с-іарої норманської школи (як до речі, й анти-норманізму) подолані, однак проблема залишається. Неонорманісти оголошують варяіів однією з історичних сил, котра відігравала вирішальну роль в угворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських

міст тощо-

Характерною в цьому відношенні ("позиція шведського дослідника Холгера Арбмана. З одною боку, він, як і його попередники, доводив:

просуваючись на схід і південь, шведи підкорили місцеве, головним чином слов'янське, населення й дали йому політичну організацію; з іншого ж - цього науковця бентежила незначна кількість пам'яток скандинавського походження в давньоруських містах.

Практично всі історики, які прагнуть обгрунтувати пріоритет скандинавів в утворенні Київської Русі, як один ^ головнії', аргументів ви корі ютову ю гь відомий текст із «Новісіі минулих ліг» про скликання варягів;«ИизгбрашасяЗ братья с родьі своими, пояша по собь всю Русь, й придоша, етарьиіний Рюрик е'і.де Пов-ьгород. а другой Синеус-ь на Бель-озере, ;і третий Изоор-ьс'і-ь, і'рувор-ьл. Як доведено, два з цих братів виявилися міфічними. Вони виникли під пером живописця, який погано знав шведську мову: Сінеус означає «свій рід», а Трувор - «вірна Дружина». Не все ясно з Рюриком, Історичність його не піддається сумнівам, однак етнічна належність і роль у давньоруській історії ще потребують з'ясування. Деякі дослідники вважають його вихідцем з Ютландії (Данія), але не ииключсно, що він міг походити ч венсдських ободритів, - в їхніх землях відоме торгівельне місто Рерік (до речі, в німецького хроніста XI ст. Адама Бременського ім'я Рерік виступає як Друга назва поморських слов'ян-ободритів).

Все ска.іане стосується й стічної належносі варягів. Нині є всі підстави стверджувати: вони мали не тільки скандинавське (шведське чи датське), а й поморсько-слов'янське походження. Праж-ііючий феномен адап-гіїції вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що ще до приходу їх на оереги Волхова й Дніпра вони були наполовину слов'янами. За

58 Коцур В.П.. Коцур А.П. Історіографія історії України

археологічне підтвердження широкого проникнення поморсько-слов'янського населення в північно-західні райони Русі правлять керамічні комплекси так званого балгійського вигляду, знайдені в Новгороді. 1 Іскоиі, Старій Ладозі, в городку на Лонагі-На тісний зв'язок псковських кривичів і ношородських слоіісі! із венедським (західно­слов'янським) регіоном вказують і дані лінгвістики.

Некоректні посиланим ряду іарубіжних дослідників на літописні повідомлення про варягів сіворююіь оманлива враження мало не рівноправної участі їх у східнослов'янському державному будівництві. Однак навіть і у виправленому вшляді «Повість минулих літ» не дає для цього підстав. Після приходу на РусьРюрик,чгідііопсгаітеюй62р., сів у Новгороді, Сінеус - у Білоозері, Трувор - в Ізборську- По смерті братів «нрия вдасть І'юрик, й роздая мужемі своимь градьі овому По-цоїескг., овому І'осгоіі, другому Білоозеро». Наче передбачаючи майбутні претензії норманістів, Нестор (а може його попередник) пояснив: «А перьвии насельници в Ноиьгородь Слов-ьне, вь Полотьски кривичи». У Я82 р. кпячь Олег, спускаючись Дніпром, «приде кт> Смоленску сь крнвичи, и і ірия і рад, н посади мужь евоіі; о пуда поиде вниз, й взя Любець, й посади муж свой». Сам же він сів у Києві. То де ж тут рівноправна участь? Адже Рюрнк і а Олег не засновують і юііііх міст, а здобувають уже ісіі)іочі, не іаиронад/ьую'іь у них сне і ему політичної влади,алише міняють стару адміністрацію на «свою»! Цілком природно, що нона кмячівеька династія, північна за походженням, спочатку сприяла залученню ііарягів до державного житія. Однак це ніколи не набирало форм панування, засилля чужинців. Процес їхнього припливу на Русь контролювався, а прожинання у слов'янському середовищі - регламен­тувалося (що виявлялося, наприклад, в ексіериюріальності варязьких дружин у відношенні до великих давньоруських міст).

Думки про недоцільність тримати буйні ватаги варягів у містах дійшов ще Гіолодимир Святослави'!. До речі, він вирішив повідомити візантійського імпераї ора про досвід спілкування русичів із норманами. Посли, виряджені ним до Царгорода попереду відправленої туди ж варязької дружини, передали імператорові т.ікі етова київського князя:

«Сс йдуть ктебіварязи, немоін нхндсржаїи г.'і; і ріідь, оли ні егьворять ти зло, яко й сде, но росточи я розно». Щоразу, як тільки варязькі найманці виконували своє завдання, князі намагалися позбутися їх. При цьому

Київська Русь та Галицько-Волинська держава 59

не тільки не віддячували -• п родинною щедрістю - за їхню службу, а й нерідко і іе платили навіть обумовленої суми. '1 аке траплялося, наприклад за Володимира Святославича -іа Ярослава Мудрого, Ці та інші фак-ги доводять: слов'яно-скандинавська за походженням князівська династія на русі досить швидко стала просто слов'янською і вже не мислила себе по (а інтересами очоленої неюдержави-

Проти норманської теорії, яку створили і пропагували німецькі історики, котрі працювали у другій половині XVIII ст. (Г.З.Байєр, Г.Ф.Міллер та А.Л.Шльоцер), виступив російський учений М.В.Ломоносов. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і досі. Питання про роль варнгії! або норманів у генезисі Київської держави належить до найбільш дискусійних питань історії Східної Європи. Українська історіографія в цілому дотримугться антинорманської теорії, проте не заперечує важливість ролі, яку відіграли перші князі та їхні дружинники варязького походження у формуванні Київської держави,

• Дискусії навколо питань державно-політичного розвитку Київської Русі. Київській Русі присвячена всличечна наукова літера і ура. Вже в працях російських та українськил ісюриків кінця XVII І-першої половини XIX ст. В.М. Татищева, М.М.Карамзіна, П.М.Погодіна, М.Ф. Берлінського. М.О.Максимовича та інших була розгорнута широка панорама розвитку першої східнослов'янської держави. Напрям досліджень мав переважно династичний характер, що й визначало основну тогочасну схему історичного процесу. Згідно із названими істориками, Русь спочатку була єдиною державою; це забезпечувалося єдністю князівського роду, члени якого владарювали спільно і в злагоді, Пізніше, у XII - XIII ст., принцип старшинства буїі порушений, наслідком чого сгали нескінченні міжусобиці. М.М Карамзін уважав, що Русь утратила свою силу вже після смерті Ярослава Мудрою: «Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Заснована сдиновладдям, вона итрагила силу, блиск і громадське ніасія, будучії знову роздробленою на малі області... Держава, мк;і за одне сіолігія прошила шлях від колиски до своєї величі, підупала й руйнувалася понад триста років».

Визначаючи слов'янський звичай спільно володіти землею, М.П.Погодін убачав головну причину князівських міжусобиць у

60 _ Конур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

виділенні волостей, яке розпочалося ще на зорі давньоруської історії:

«В установлених для XII - ХІІІ ст. межах землі-волості існували нже в середині XI сг,, на цей час вони складалися тсриюріально, причому збігалися із землями, які займали племена» (тут йдеться про літописні племена полян, древлян, сіверян, котрі насправді були великими союзами племен).

Теорію уділів, на які начебто постійно розділялася Русь, рішуче заперечив С.М.Соловйов. У передмові до першої книіи сногї праці «История Розсип с древнсїіших времен» він наголошував. «Не ділити, не дрібнити руську історію на окремі частини, періоди, але з'єднувати 'їх, стежити переважно за зв'язками явищ, за безпосередньою спадковістю форм; не розділяти іасад, але розглядати їх у взаємодії, намагатися пояснити кожне япшце із внутрішніх причин, перш ніж виділити їх їз загального потоку подій і підпорядкувати зовнішньому впливу». Новий історичний метод Соловйова ісгворсна ним чітка родова теорія справили значнші ннлніі па вітчизняну ісюрюі рафію другої половини XIX ст. Цей вплив не обминув навіть тих науковців, які відчували недосконалість побудов видатного ісгорика й намагались доповнити їх поняттями общинної о побуту та вотчини,

М. І. Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, єдності мови. побуту, віри. князівського роду:

«Корінний за'іин руською державного ладу шіюі! діюма шляхами: з одного боку, до складання руської землі в єдинодержавне тіло, а з іншого — до утворення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не в-і-рачали між собою зв'язку та єдності. ..Русь йшла до федерації, й федерації' була тою формою, в яку вона почала прибиратися. Татарське завоювання зробило крутий поворот в її державному жити».

Ідею г/іності Київської Русі підтримав В.О.Ключевський. Як і М.І-Костомаров, він убачав в її історії уособлення боротьби двох засад, які нели. з одного боку. до політичного дроблення держави, а -(іншого до збереження її єдності. Круговерть міжкнязівських чвар і війн утяі упала до своєї орбіти місцеве населення, безпосередньо зачіпала їхні інтереси, а отже, об'' вггивно гальмувала сеііаратнські гснленшЇ. Вважаючи Русь XII ст. федерацією, заснованою на кровній спорідненості прави гелів, В.О.Ключевський не ноді-чяв думку про цілковиїу окремішність

Київська Русь та Галицько-Волинська держава 61

давньоруських земель: «У ній (Русі - Авт.'і діяли зв'язки, які з'єднували землі й одне ціле. але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні і церковно-моральні».

Видатний український історик М.С.Груніевськин присвятив власне Київській Русі два томи своєї фундаментальної праці «Історія України-рус й». Використавши широке коло писемних джерел, він показав суперечливість її історичного розвою; впродовж Х - XII ст. високого рівня розвитку досягли виплекаиі Києвом економіка, культура. право, але сам державний орг'іші.ім поступово іанепіідав. На відміну від більшості тогочасних дослідників, М.С.Грушевський навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави, Цей період нростяі нувшись аж до монголе-татарське і навали, мав свої «застої і перерви», коли окремим князям випадало відновити «давню державну систему, залежність давніх провінцій ііі;і Києва». І Іергна стадія в процесі розкладу завершилася князюванням Мстислава Великого, після чого розпочався політнчнин іанепад Києва. Переломним моментом в Існуванні Київської Русі М.С.Грушевський називає 1169 р. (рік здобуття Кигва військами Андрія Боголюбською), а фіналом монголо-та гарську навалу: <іП сих напрямах агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині ХІІІ ст., але завдяки сформуванню в українсько-руських землях нового полі і ичного цеп ітіу, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне жигім на Україні протяглося ще на століття довше».

У XIX •- на початку XX ст. помітно зріс інтерес дослідників до історії окремих земель-князівств- Вийшли друком монографії О. С. Грушеве ького, П.В.Голубовського, Д.І.Баталія, В-Г.Ляс корейського, М.ІІ Дашкевича, А.М.Андріяшева, іі яких підсумовувалися розвідки Із згаданої проблеми, зібрані джерела стосовно історії Галицької, Волинської. Київської, Чернігівської, Переяславської, Смоленської. Полоцької й інших земель. З точки зору методології більшість з цих «регіональних історій» наближалася до праць М.М.Карамзіна, "І.І1.ІІогодіііа,М.С.Грушевськоіо і а інших її; і ориків, які дотримувалися «Онцепщї прогресуючого занепаду Давньоруської держави.

Дискусії навколо питань дсржанно-політичного розвитку "-иівської Русі гривали далі й не завершилися й досі. На думку •"'.Н.Покровського, Русь була типовою феодальною державою, політична