2. Наступного уроку читатимемо оповідання про дівчинку Яринку... — сказав учитель.

А діти вже давно поперечитували всі оповідання в чи­танці. Знають, що в оповіданні про Яринку йдеться про дівчинку, в якої тяжко хворів і помер батько.

Ось і перерва перед уроком читання. Оленка й Галя підійшли в коридорі до вчителя й пошепки стали просити його:

• Не будемо читати оповідання про Яринку.

• Чому?

• У нашої Оксанки батько лежить у лікарні. Тяжко йому зараз, ой як тяжко... Оксанка вчора плакала. А як прочитаємо оповідання...

• Добре, дітки, добре,— сказав учитель, полегше­но зітхнувши. Бо він і вночі думав: а чи відчують діти, що, читаючи оповідання про дитяче страждання, вони завдадуть болю своєму товаришеві? Він і сказав, що саме читатиметься на наступному уроці, саме для того, щоб у дітей був час осмислити, відчути и пережити. Коли Олен­ка й Галя звернулись до нього із своїм проханням, у вчи­теля від радості прискорено забилося серце.

3. Був гарячий червневий день. Ми з третьокласни­ками на цілий день пішли до лісу.

Весело було в лісі. Діти гралися, читали цікаву книгу, слухали казку й самі складали казки. На обід зварили кашу із салом. Смачнішої їжі не пам'ятав ніхто з дітей.

Після полудня насунули хмари, загримів грім. Ку­ди ж рятуватися від дощу в лісі? Звичайно, під дерево. Діти групами по 2—3 чоловіка бігли вглиб лісу, розта­шовувались під гіллястими деревами. Вітя не встиг за­бігти далеко в ліс, бо несподівано сліпуче спалахнула блис­кавка, залунав такий оглушливий гуркіт, що хлопчик з переляку присів під дубом, заплющив очі й ледве не розплакався. Він уже відкрив рота, щоб закричати, по- кликати на допомогу, але побачив тут же під дубом свою однокласницю Валю. Дівчинка тремтіла від страху. Побачивши Вітю, вона зраділа.

• Це ти, Вітю? Ой, як добре, що я не сама. Тепер мені не страшно.

Вітя перевів подих, оглянувся. Ліс затягло сірим па­вутинням струмків: дощ лив як з відра. Спалахувала блис­кавка, на мить осяваючи синім світлом дерева й кущі; гримів грім. Ліс шумів і стогнав. Віті здавалося, що в світі немає нікого, крім нього й Валі.

Він відчув, як у його душі в ці хвилини щось випря­милось. Йому стало соромно за свій страх. Хіба можна боятися, коли поруч з тобою дівчинка й ти відповідаєш за неї?

• Не бійся, Валю, — сказав Вітя. — Я не боюсь ні грому, ні блискавки.

Дощ не вщухав. Крізь густе листяне шатро на Вітю й Валю почали крапати великі краплини. Хлопчик зняв із себе піджачок і накинув на плечі дівчинки.

Може, читач скаже: що ж, це все сталося випадково. Якби не було грози, не було б і нагоди хлопчикові вияви­ти свою великодушність, рицарство. Якщо міркувати так, то все життя, всі взаємовідносини в колективі складають­ся з випадків. Якщо вихователь дбає, щоб життя було багате й духовно насичене, повноцінне,— в колективі «траплятимуться» один за одним ось такі випадки. Саме в тому, що вони несподівані, в тому, що вони випадки, й полягає духовна напруженість емоційних станів і ситуа­цій. Це одна з найтонших рисочок педагогічного мистец­тва: досягти того, щоб дитина переживала радість від доб­роти. Я вважаю своїм святим обов'язком дбати, щоб кож­на дитина в роки свого дитинства побувала в такій ситуа­ції, як Вітя, як Микола, як Олена з Галею. Це найфілі- гранніше відточування юної душі. Кожну душу людську треба відточувати окремо; кожен має пережити свою силу, мужність, благородство, відчути й з радістю думати про те, що я сильний, великодушний, я захищаю слабших від себе. Як важливо у вихованні колективізму, щоб перше своє почуття гордості дитина перейшла в зв'язку з тим, що вона захистила слабшу від себе істоту! Дитяча радість має бути передусім цією гордістю. Той, хто пережив у ди­тинстві це почуття, стає чутливим до власного духовного світу, бачить себе очима інших людей, переживає докори

сум ііння. Почуття гордості, пробуджене благородством, робить дитину легко виховуваною засобами впливу колек­тиву: дитина, що не раз переживала це почуття, хоче, прагне, щоб про неї інші люди думали добре, вважали її хорошою.

4. Вчився в І класі хлопчик Геннадій; батьки проси­ли, щоб і вчителька, і діти називали його Генкою, щоб навіть у журнал так записали. Був Генка найстараннішим учнем — відмінником. Хоч би яке питання поставив учитель, хлопчик відразу руку піднімає, дає повну від­повідь. Буває, що вчитель за відповідь йому «п'ять» ста­вить. А буває — й нічого не ставить, тоді Генка сидить засмучений. Писав Генка найкраще, задачі розв'язував найшвидше.

Та не любили товариші Генку-відмінника. Не любили за те, що занадто виставляв він напоказ свій розум, ви­ставляв для того, щоб підкреслити: я найрозумніший, нікому зі мною не зрівнятись. Діти, звичайно, не могли цього пояснити, не могли про це сказати своєму това] и- шеві, але саме це вони відчували. Бачили, як. відповів ши на запитання вчителя, Генка дивився на клас, пе- мовби казав: «А ви так і не зможете відповісти...»

Закінчився навчальний рік. Весною клас зібрався в похід до лісу. Раділи діти: скільки задоволення да^ть їм подорож і ночівля в лісі.

Думали-гадали діти, які зручніше речі в похід бра­ти, як обід варити, як ночівлю влаштувати. І вирішили: брати треба в ліс на двох одну ковдру, одну миску, одну фляжку з водою. Швидко розібрались по парах. А з Ген­кою ніхто не хоче ні ковдри однієї брати, ні з однієї миски обідати. Залишився без пари маленький Петрик— що ж, здавалося б, бути йому з Генкою, так ні,— плаче Петрик, не хоче.

Заплакав і Генка. Підійшов на перерві до вчителя, говорить:

• Я нікому слова поганого не сказав, чому мене не люблять?

Учитель відповів:

• Дуже важко примусити себе говорити. Ще важ­че — примусити себе мовчати. А ще важче — при­мусити себе думати. Та найважче — це примусити себе почувати. Ти не вмієш почувати. Не вмієш любити людей...

• Як же мені примусити себе почувати? — запитав хлопчик.

• Треба бачити людей іншими очима. Ти радієш, ко­ли відчуваєш, що ти розумніший від інших. А треба шкодувати, що немає розумніших від тебе. Тому, що ко­жен най-, най- стає зрештою самотнім.

• Спасибі за науку, — сказав Генка. — А до лісу мені як же — йти з товаришами чи пе йти?

• Іди. Бери свою ковдру, свою миску й починай своє нове життя. Відкривай очі на людей і вчись почувати. Це — найважче.

Це один з тих уроків, які примушують замислитися над джерелами дитячого егоїзму. Егоїзм виникає там, де немає справжньої доброти, глибокого співпереживання труднощів. Того, хто не вміє бути добрим до товаришів, хороший колектив позбавляє радості спілкування, радос­ті щирих, сердечних відносин. Справжній вихователь не ставитиме на обговорення колективу питання: як нам покарати Генку за його егоїзм? Він створить такі обста­вини, за яких колектив гостро засудить егоїзм, виявивши свій осуд у ставленні до товариша. Найсильніше покаран­ня — колективний осуд, позбавлення радості колектив­ного спілкування. Але цією силою володіє тільки той ко­лектив, духовне життя якого пройняте радістю доброти. Там, де немає радості доброти, де діти не беруть близько до серця турбот і хвилювань інших людей, процвітає ди­тячий егоїзм.