5. Двоє четвертокласників, Дмитро й Сашко, схили­лися над аркушиками паперу. Сьогодні у класі найвід­повідальніша контрольна з арифметики. Учитель сказав: цю письмову роботу посилатимуть у район.

Дмитро — найсильніший математик у класі, він уже розв 'язав задачу, вже переписує з чернетки на чистовик.

Сашка посадили поруч з Дмитром, щоб підтягався. Бо Сашко — невстигаючий, некмітливий. Він не тільки тугодум, а й дуже самолюбний хлопець. Ніколи не спи­сує, не підглядає. Ось і зараз Дмитро відкрив перед Саш­ком чернетку. Дивись, ось же розв'язання задачі: досить одним оком глянути, якщо захочеш, і все стане зрозумі­лим. Та Сашко насупився, вп'явся очима в свій аркушик і навіть глянути не хоче на роботу Дмитра.

Дмитрові шкода Сашка. Недобре передчуття боляче стиснуло його серце. Знову буде, як і завжди після конт- рольної: У Дмитра — п'ятірка, а в Сашка — трійка. А, може, вчитель і ніякої оцінки не поставить, скаже: не за­служив ще оцінки, попрацюй. Дмитрові соромно буде ди­витися Сашкові у вічі. Тижнів два Сашко буде мовчазний і задумливий. А коли Дмитро попросить його: ходімо гу­ляти, купатися...— Сашко, напевно, відповість: ніколи, треба матері допомагати.

Важко зітхнувши, Дмитро навмисне робить у своїй контрольній грубу помилку. Він пропускає один пункт плану: хай найголовніша контрольна робота буде в ньо­го, як і в Сашка, на трійку. Радість наповнює серце Дмит­ра, і воно перестає боліти.

Наступного дня після уроків хлопці йдуть купатися.

Читач може висловити про цей урок доброти найріз­номанітніші и найсуперечливіші думки. Я знаю, що де­хто скаже: автор сюсюкає... Замість того, щоб говорити про наполегливість, він зосереджує увагу на переживан­нях співчуття до слабкого учня — кому це потрібно? На такі зауваження я даю відповідь: це аж ніяк не сюсю­кання, а гострі, болючі питання виховного процесу. Уч­ні — не механічні пристрої для засвоєння знань, а живі люди. Моральне благородство — річ незрівнянно дорож­ча, ніж п'ятірка за контрольну з арифметики. Справжній вихователь щасливий, що в нього такі вихованці, як Дмит­ро й Сашко. Цей урок примушує замислитись і над тим злом, яке часто зустрічається в школі,— списуванням, підказуванням, шпаргалками. Ніякими спеціальними заходами цьому злу не запобіжиш і не заборониш його. Чим суворіші будуть заборони й покарання, тим біль­ше процвітатиме це зло. Прагнення виконати роботу тіль­ки власними силами — складне почуття, до якого треба вести вихованців шляхом радості пізнання, гордості від виконаного обов'язку.

Ще й ще раз треба повторити: дитина оволодіває аз­букою колективізму тільки тоді, коли віддає своє серце Іншим людям. У стінах школи не повинно бути учня, який був би тільки вихованцем, якого хтось вів би за руку. Хоч яка маленька дитина повинна когось підтримувати, про когось турбуватись, чиюсь долю переживати.

Соціалізація, про яку мовилось вище, зовсім немис­лима, якщо в дитини не зуміли утвердити елементарного людського почуття співпереживання. Діти приходять до

школи з різним рівнем розвитку почуття співпереживан­ня. Учнівський колектив повинен стати тим оркестром, до якого підстроюється кожна особистість. Щоб досягти цього, в колективі особливо виразно має звучати мело­дія співпереживання. Почуття однієї дитини впливають на почуття іншої, у колективному ставленні до людей утверджується й розвивається колективне почуття. Во­но захоплює, полонить усіх, бо вимагає активної діяль­ності, а дитина за самою природою своєю не може ухили­тися від благородної діяльності — треба тільки вміло надихнути колектив.

У вихованні почуття співпереживання, у формуванні сумлінпя й здатності виховувати себе — сама суть зв'яз­ку між словом і ділом, думкою й працею, «словесним ви- ховапням» і активною діяльністю колективу. Співпере­живання — найсильніший стимул, що спонукає до бла­городних вчинків. Завдання вихователя полягає в тому, щоб, пробудивши й утвердивши в дитячій душі співпере­живання, спрямувати сили дитини на виявлення себе в духовному благородстві.

Виховання душевної здатності до співпереживання — це одне з найтонших і найважчих завдань сім'ї. Вміння мислено перевтілитися в іншу людину, поставити себе на місце іншого — ось чого вчать мудрі батьки свою ди­тину з перших кроків її свідомого життя. На мою думку, емоційний стан співпереживання —найчутливіший гнай- вимогливіший сторож сумління. Проводячи виховну ро­боту спільно з батьками, ми добиваємось того, щоб з ран­нього дитинства і до пробудження першого почуття лю­бові людина переживала жалість, співчуття до всього живого. Від того, як ставиться дитина до квітки й мете­лика, до бездомного щеняти й горобеняти, що випало з гнізда, до «приблудного» собаки, що прижився в школі й кошеняти, яке хтось викинув на вулицю,— від усього цього залежить людська краса майбутнього громадянина й трудівника, культурної особистості й сім'янина.

Великий російський співак Ф. Шаляпіп говорив, що ми... всі виховуємось на дрібницях. Усе, чого вчать нас генії світу, навіть у розумі нашому неміцно відкладається, а дрібниці життя, немов пилюка в оксамит, проникають у серце, інколи отруюючи його, а інколи облагоро­джуючи¹⁰.

Дрібниці...

Саме з найнепомітніших, на перший погляд, дрібниць формується моральна суть людини — те, що в широкому розумінні ми називаємо людяністю, гуманністю. Одного разу до мене прибігли діти. Із сльозами на очах розпові­ли, що на околиці села хтось кинув у глибокий колодязь кішку. Вона жалібно нявчить... Що робити? Поки ми до­бігли до колодязя, вже знайшлися добрі люди — рятів­ники. Два молоді трактористи почули благання живої істоти. Вони вже лагодили вірьовку, щоб лізти за кіш­кою. Через кілька хвилин кішка, що чудом трималась за трухлявий зруб, була врятована... Ця «дрібниця» зали­шила глибокий слід у душах моїх вихованців на все жит­тя. Про трактористів, що врятували кішку, діти говори­ли як про героїв. Під впливом цієї «дрібниці» не один з моїх хлопчиків став м'якшим, душевно вразливішим.

Багаторічний досвід дає мені право твердити: мило­сердя до всього живого — один з найважливіших елемен­тів моральної культури, одна із стежок, що ведуть до вершини, ім'я якій — сумління. Не пройшовши цією стежкою, людина залишається невігласом. Великий ро сійський мислитель і педагог Л. М. Толстой у бесіді з народними вчителями повчав їх: «Жаліти тих, хто нещасний,— пе тільки людей, а й екотипу, тварин — не мучити їх, а допомагати їм»¹.

Сумління, честь, гідність, уміння поважати в собі люд­ське й дорожити людським — усе це починається з мало­го. У нас перед самим входом на шкільне подвір'я росте ніжна ялинка — для нашої місцевості рідкісна рослина. А далі, через кілька десятків кроків — скляний іграшковий будиночок — теплиця, де під склом завжди квітнуть хри­зантеми: і в тріскучі січневі морози, і в осінню сльоту. І ніжна ялинка при дорозі, і скляний будиночок, і троянди на шкільному дворі — це, образно кажучи, градусник, яким ми, вчителі, вимірюємо температуру нашого морального виховання — передусім духовного здоров я колективу. Раджу всім директорам шкіл і вихователям: заведіть у своїй школі такий градусник. Якщо ви раптом побачите зламану, знівечену гілку або розбите скло — це означає, що в духовному здоров'ї колективу не все гаразд, отже, треба думати, як виховувати моральну силу і людську ніжність.

Дитина потяглася рученятами до кімнатної квітки й зламала гілочку. Батько, мати, скажіть дитині: «їй же болить — нашій квітоньці. А якби тобі хто пальчика зла­мав — боляче б тобі було? Отак боляче й квітці». Так повчаємо ми батьків, так учимо й школярів. Ми добива­ємося того, щоб кожен хлопчик, кожна дівчинка були не л шле сильними, мужніми, а й ніжними, ласкавими, чут­ливими, лагідними. І чим сильнішою, дорослішою стає людина, тим важливіше, щоб вона була ніжною, доброю, ласкавою- Це одна з дуже важливих закономірностей ви­ховання колективу. Тільки сила, помножена на ніжність, дає людське благородство, яке творить красу. У кожної дитини є улюблена праця, в якій вона залишає часточ­ку свого серця. Ляше за цієї умови вона береже й любить живе, лише завдяки цій праці досягається душевна здат­ність до співпереживання.

Любов до живого, творення живого й ніжного дає ма­ленькій людині велике щастя: вона стає здатною нести в своїй душі щось безмежно дороге, рідне. Спочатку до­рогі квітка й пташка, потім — дорога людина, потім — дорогі думка, ідея. Здатність дорожити живим, краси­вим, єдино правильним — це корінець того могутнього паростка, який ми звемо в людині ідейністю.

Одним з наріжних каменів колективізму, однією з пе­редумов здатності особистості бути виховуваною колек­тивом є те, щоб у дитинстві й отроцтві у нашого вихован­ця були дорогі для нього люди. Без здатності дорожити людиною не може бути й мови про ідейне життя особис­тості й колективу. Я завжди добиваюся того, щоб діти були ніжними, чутливими, лагідними у відносинах з това­ришами, щоб не було байдужості.

У класі вже другий день немає Олі, я кажу малюкам: «Вона одна-однісінька. Лежить г у неї болить у грудях. Уявіть кожен із вас, що ви один, а товариші тільки й то­го, що згадують...» Дітям хочеться йти до товариша, при­нести йому якусь радість. Ми йдемо до Олі після уроків, несемо їй альбом, а в ньому кожен намалював свій малю­нок, і всі ці малюнки об'єднані темою; «Що ми робили, коли ти, Олю, хворіла».

Чим глибше виявляє дитина свою ласку, ніжність, лагідність, тим чутливішою вона стає до людини, що живе й працює поруч з нею, тим тоншими стають духовні сто­сунки в колективі. Той, хто не раз відвідав хворого това­риша, приніс йому радість і через це пережив велику радість, сам стурбується: чому це мого товариша немає сьогодні в школі? Власне сумління не дозволить бай­дуже пройти повз порожню парту. Сумління і відто­чується завдяки тому, що дитині до сліз боляче за долю товариша.

Учіть дітей близько брати до серця все, що трапилося в сім'ї ваших вихованців,— горе і радощі. До горя дитя­чого треба бути особливо тактовним.

Це було в ї класі. Діти виконували письмову роботу: самостійно розв'язували задачі. У класі стояла тиша...

• А Дмитриків тато в тюрмі,— раптом почулося в класі.

Вчитель підвівся. Ці слова сказав Петрик, сусід Дмит- рика по парті.

• Він три місяці сидітиме в тюрмі,— продовжував Петрик, бо вчитель від несподіванки не встиг зібратися з думками. Він бачив, як Дмитрик зблід, ручка випала з його руки. Він підняв очі й благально дивився ва вчи­теля.

Дивилися на вчителя і всі діти. Дехто від несподіва­ної новини аж рота розкрив, хтось пошеики говорив товаришеві.

• Нічого дивного немає,— сказав учитель. У класі стало ще тихіше. — Дмитриків татко — скляр. Пам'я­таєте, він і в школі склив вікна. А в тюрмі багато поби­тих шибок: гроза була, повибивало... Дмитрикового татка послали склити вікна в тюрмі. Не така це швидка робота...

У Дмитрикових очах засвітилися вогники вдячності. Колись, через багато років, ставши дорослою людиною, привівши до школи свого перпіого сина, Дмитрик скаже вчителеві: «Ніколи не забуду того дня... Я ніби потопав, уже захлинався, а ви підхопили мене, врятували, винес­ли не берег і посадили на м'яку траву...»

Дітей треба вчити близько брати до серця й радість у сім'ях товаришів.Уміння поділити радість — один з важливих стимулів виховання сумління. Майже в кож­ній сім'ї моїх вихованців була велика радість — народив­ся братик або сестричка. Я вбачав виховну мету в тому, щоб у народженні нового життя дитина відчувала най- вище людське щастя Ми колективно готували иодар\иок матері, робили іграшки для малюка

Ми турбуємось про те, якими синами й дочками вирос­тають діти Сім я — це те первісне середовище де люди­на повинна вчитися творити добро Сім я щодня, щого дини доторкається до духовного життя шкільного колек­тиву, школа не може обійтися без сім'ї, моральна куль­тура колективізму в стінах школи в багатьох відношеннях є плодами тих квіток, які квітнуть у сім і

Ми дбаємо про те, щоб діти були чутливими, сердеч­ними синами й дочками, щоб найдорожчою в світі люди­ною для них була рідна мати, щоб найбільшою турботою синівською було прагнення бачити свою матір духовно красивою. Справжня вихованість виявляється в тому, що дитину тягне побути з матір'ю, допомогти їй, взяти на себе її турботи 3 того часу, як дитина переступила поріг школи, ми дбаємо про те, щоб якомога більше своїх сил вона віддавала матері, батькові, бабусі, дідусеві Своє важливе виховне завдання ми вбачаємо в тому, щоб пра­ця дитини в ранньому віці була одухотворена турбота­ми про матір. Саджаючи плодове дерево й присвячуючи його матері, даруючи їй перші плоди з нього, дитина вчить­ся вірності й відданості — найсвятішого й найдорожчого в яштті людини. Любов до матері і відданість їй — любов ніжна й вимоглива, сердечна й тривожна — це перша шко­ла колективізму, і якщо людина вийшла з цієї школи нег­рамотною, їй не оволодіти в майбутньому вищою шко­лою громадянськості — відданістю інтересам Батьківщини.

В одній школі я проаналізував діяльність піонерсь­кого загону п'ятикласників Записав, що робили піонери протягом року. Роботи було немало, тут і конкурс на кращу класну кімнату, і збирання металевого лому, і догляд за шкільним садом (конкурс на кращу навчально дослідну ділянку), і екскурсія з метою вивчення рідного краю, і робота тимурівської групи (змагання на кращу групу в районі), і підготовка до огляду художньої самодіяльнос­ті (теж участь у конкурсі), і виготовлення альбома, при­свяченого якійсь річниці... Та коли запитали вожату, для чого все це робиться, вона відповіла «Як для чого? Ми змагаємося з іншими дружинами» Тяжкі роздуми ви­кликає ця відповідь Майже все, чим зайняті піонери в багатьох дружинах, робиться для першості Добитися першості — і все. А де ж жива душа комуністичного ви- ховання — праця в ім'я б тага й щастя людини, без будь якої першості, без похвачьної грамоти, без нагороди? В дружині нічого не робтять, наприьіад, для полегшення праці матерів Таке виховання спотворює юну душу Не можна ждати нічого доброго від чюдини, яка в роки ди тинства пізнала лише одну радість — радість споживан ня Не можна допускати, щоб по тимурівській роботі за гін був першим, а рідним бабусям діти не допомагали Або буває ще й гірше рідна бабуся чистить одяг, миє взуття внукові після напруженої тимурівської роботи

Я прагнув до того, щоб мати, батько, бабуся, дідусь були для дитини дорогими людьми, щоб любов до рідних була самовідданою й безкорисливою. Свідомість обов яз- ку і вихованість дитини виявляються в тому, як вона бе ре до серця найтонші відтінки почуттів своїх рідних, як вона реагує на їхнє духовне життя Учитель повинен умі­ти тонко настроювати душу дитини, відкривати їй очі. Я читав дітям оповідання із своєї «Хрестоматії з етики», присвячені материнській долі, материнському серцю, ма­теринському подвигові Моєю великою радістю було те, що після читання оповідань про матір я нерідко чув від своїх вихованців «Ой, як я скучив за мамою » У вихідний день, у свято дітям хотілося побути з матір'ю й батьком.

З матерями і батьками у нас в школі проводяться спе­ціальні бесіди, присвячені попередженню егоїзму й бай­дужості дитини. Ці бесіди — одна з найважливіших ді­лянок виховної роботи директора Ми використовуємо такі засоби впчиву на свідомість батьків, які б примуси­ли їх стурбуватися, заглянути в майбутнє Ось слово до батьків дошкільників, з яким я звертаюсь за рік до того, як діти прийдуть до школи

«Андрійко — один єдиний синок у сім'ї Милуються мама з татком Андрійком — не намилу­ються Милуються Андрійком і дідусь з бабусею. «Ти в нас найкрасивіший»,— говорить мама «Ти в нас найрозумніший»,— говорить тато «Ти в нас пайщасливіший»,— говорить бабуся. «Ти в нас найсміливіший»,— говорить дідусь. Настав час Андрійкові вчитися Повели його до шко­ли мама, тато, бабуся й дідусь Запросила вчителька дітей до класу Саджає за парти Хотіла посадити Андрійка за другу парту, та він підняв такий плач, що вчителька передумала й посадила Андрійка за першу парту.

Почався перший урок. У класі — четверо вікон. У перше вікно заглядає мама — не намилується, як Анд­рійко за партою сидить. У друге вікно заглядає тато — не намилується, як Андрійко руку піднімає. У третє вікно заглядає бабуся — не намилується, як Андрійко рота відкриває. У четверте вікно заглядає дідусь — не намилується, як Андрійко до трьох лічить.

Дивиться Андрійко з-під лоба у вікна й знає*, прийде додому й одержить подарунки за все — і за те, що за пер­шою партою сидить, і за те, що руку піднімає, і за те, що рота відкриває, і за те, що до трьох лічить.

Дивиться навколо себе Андрійко, й здається йому, що весь світ навколо нього, Андрійка, обертається. Зда­ється йому, Андрійкові, що він — орел, а всі, хто навко­ло нього,— маленькі комашки. їм, комашкам, по землі повзати, а йому, орлові,— в небесах літати.

І нікому й у голову не прийде, що орел цей з висоти небесної на землю впаде, себе покалічить і іншим горе принесе».

Це одне з багатьох оповідань, спеціально призначе­них для того, щоб виховувати батьківську мудрість — уміння любити дітей.

Найважливішою діяльністю, якою одухотворюється колектив, є постійна турбота про людину. Допомогти людині, потурбуватися про неї — не така легка справа, як здається з першого погляду. Треба пробудити в дітей бажання вкласти свої духовні сили в творення щастя для іншої людини. Ці турботи важко вкласти в якусь норму праці. Фізичні зусилля тільки тоді облагороджують, ко­ли вони є вираженням сил духовних, внутрішнього праг­нення принести людині радість. Одинокій бабусі важко принести води, важко нарубати дров чи заготувати на зиму корм для кози... Але ще важче стає цій бабусі тоді, коли піонери прибігли до неї за дорученням штабу тиму- рівців, принесли води, нарубали дров, накосили сіна, а потім пішли й забули, що бабуся є на світі.

Співпереживання полягає в тому, що дитина не може жити без людини, сумління вимагає від неї віддати сили своєї душі іншій людині. Я завжди добивався, щоб у ду­ховне життя колективу ввійшла людина з її горем і радощами, щоб турбота про людину стала найбільшою потребою вихованців.

Із співпереживапня, з чутливості до «чужої», «незна­йомої» людини беруть свій початок найтонші корінці лю­бові й пошани, поваги до вчителя. Якщо хочете, щоб ви­хованці ваші тонко и людяно відчували вас передусім як людину, людину з нервами і втомою, гнівом і численними клопотами, щоб ви були для хлопчиків і дівчаток живою і привабливою особистістю, вчіть їх, маленьких, жити болями й радощами «чужої», «далекої» людини. Здат­ність тієї духовної єдності, яку ми називаємо колективом, бути чутливим об'єктом виховання, бути виховуваною людською організацією, залежить, по суті, від того, як ставляться вихованці до старших — батька, матері, вчи­теля. Не забуваймо про цю надзвичайно важливу зако­номірність виховання колективу: чим більше колектив є об'єктом виховних зусиль педагога — об'єктом чутли­вим, ніжним, м'яким, як віск,— тим більше він, колек­тив, є активною виховною силою, силою твердою й нес­хитною.

ВИХОВАННЯ ІДЕАЛЬНИХ УЯВЛЕНЬ

ПРО КРАСУ ПОВЕДІНКИ, ФОРМУВАННЯ

САМООЦІНКИ Й РІВНЯ ДОМАГАНЬ

Одним з джерел переконань і громадянської одухот­вореності особистості є моральна краса людської по­ведінки. На мою думку, найскладніше й найтонше за- ьдання вихователя полягає в тому, щоб сформувати в кожній людині її тверду, несхитну моральну позицію, утвердити ідеал, дати на все життя могутній духовний заряд непримиренності до зла, виробити вміння самостій­но орієнтуватися в складних обставинах життя. Вихо­вання особистості — це відточування такого несхитного, нездоланного морального начала, завдяки якому людина сама стає джерелом благотворного впливу на інших, сама виховує і в процесі самовиховання ще більше утвер­джує в собі власне моральне начало.

У роки отроцтва й ранньої юності кожен мусить ко­гось виховувати, віддавати свої сили в ім'я блага, щастя людини. Це одна з істин нашої педагогічної віри: якщо людина нікого не виховує, ні про кого не дбає_ч й не тур­бується, нікого не захищає й не оберігає, не вкладає час­точку своєї душі в душу іншої людини — вона сама не може бути виховуваною, стає важковиховуваною (скільки

таких важковиховуваних приходить до школи з цілком, здавалося б, благополучних сімей).

У практиці своєї виховної роботи ми прагнемо до то­го, щоб кожен старшокласник був вихователем невели­кого колективу молодших школярів. Це різні предметні гуртки, гуртки технічні, сільськогосподарські, художньої самодіяльності, керівниками яких є комсомольці и стар­ші піонери. Є у нас три колективи лялькового дитячого театру. Керують ними піонери, які люблять дітей і мис­тецтво.

Окремі комсомольці є вихователями «важких» школя­рів молодшого віку. Якби розповісти про цю сферу духов­ного життя юнаків і дівчат, це була б захоплююча книга. Найціннішими для нас сторінками в цій книзі є те, що, виховуючи інших, юнаки й дівчата виховуються самі.

Моральна цілеспрямованість особистості, глибока пе­реконаність у тому, що діяти слід тільки так, а не інак­ше, переживання в зв'язку з цим духовної повноти, радості, задоволення — все це, на мою думку, найнеоб- хідніші передумови існування колективу як духовної єдності. Що практично треба робити, щоб ці передумови стали реальністю?

Треба так впливати на свідомість і почуття вихован­ців, щоб вони переживали привабливість добра і нетер­пимість до зла, щоб уже в ранньому дитинстві їх полони­ла моральна краса людської поведінки, щоб дитина сама прагнула до щастя бути морально красивою. Для дитини захоплення взагалі є бажаним духовним станом. Від то­го, чим захоплюється дитина, великою мірою залежить формування її морального начала. Прагнення — не та­ка звичайна річ, як здається з першого погляду. Праг­нення — пе те, що просто хочеться або подобається. Лю­дина без моральних прагнень — безлика істота, в неї немає чітко визначеної цілеспрямованості й лінії пове­дінки. Прагнення — це найвищий етично-емоційний стан, який надихається захопленням моральною красою.

Чим привести дитину, підлітка до того стану духов­ного піднесення, за яким починається моральне прагнен­ня? Такими прикладами моральної величі, благородства, в яких моральна краса поставала б перед вихованцем не як відмова від особистого щастя в ім'я високого громадян­ського обов'язку, а як сама суть особистого щастя. Мо­рально красива людина щаслива саме тому, що вона від- дає свої сили боротьбі за загальне благо, за щастя наро­ду — ось до якої думки треба привести дитину, щоб у неї виникло прагнення бути морально красивою. Щоб про­будити благородне моральне прагнення, треба утвердити в дитини високе уявлення про особисте щастя.

Морально красиві люди — це передусім щасливі лю­ди,— ось який емоційний і ідейний наголос я роблю, роз­повідаючи про красу людської поведінки, про подвиги героїв. Я добиваюся того, щоб прагнення до моральної краси, оволодіваючи душею кожного вихованця, було разом з тим прагненням до особистого щастя. Це одна з най- неодмінніших передумов правильного впливу на духов­ний світ особистості; бо тільки щаслива людина може бу­ти відданою високій ідеї, може бути глибоко переконаною у величі того, в ім'я чого вона живе.

Ось одна з розповідей про моральну красу, призна­чена для учнів молодшого віку.

«Два місяці наступала наша дивізія на ворога. Вдень і вночі радянські воїни громили фашистів. Важко дава­лася кожна перемога. Фашисти залишали після себе спа­лені міста й села.

Бували дні, коли, прорвавши оборону ворога, диві­зія швидко просувалася вперед, радянські солдати без зупинки проходили двадцять, тридцять кілометрів.

Йшли крізь дим і вогонь, а попереду — Залізний Ко­місар. Так солдати назвали комісара дивізії. Це була ди­вовижно стійка і мужня людина. Про нього розповідали легенди. Говорили, що віп ніколи не стомлюється. Коли похід був особливо важким, Залізний Комісар, підбадьо­рюючи втомлених, заспівував пісню. Він ішов і йшов, злегка кульгаючи. Солдати запитували:

• Чому ви кульгаєте, товаришу комісар?

• Подряпало трохи ще в перший тиждень війни...

В похмуру осінню ніч дивізія пройшла вперед на за­хід кілометрів сорок. Солдати ледве йшли, тонучи в не­пролазній грязюці. Настав ранок, та зупинитись не можна було. Треба швидше йти вперед, щоб захопити переправу через велику річку.

Знемагаючи від утоми, Залізний Комісар йшов попе­реду. Раптом він похитнувся і впав на землю. До нього підбігли солдати.

• Помер від хвороби серця,— сказав лікар.

Тіло комісара обережно поклали на лафет гармати.

І тільки тут побачили солдати, що в їхнього Заліз­ного Комісара замість обох ніг — протези. Цю звістку вмить передали один одному тисячі людей.

Могутнє серце Залізного Комісара зупинилось тіль­ки на мить. Тепер почалось його нове життя — в битті тисяч мужніх сердець».

Багаторічний досвід переконав: не треба дітям роз'яс­нювати, розтлумачувати висновки про моральну красу, яка викликала у них подив, захоплення. Найголовніше— саме захоплення, з якого виникає моральне прагнення. Хай кожна дитина вдумується в факти, осмислює їх. Тим більше не можна докоряти: морально красиві люди по­водяться он як, а ти, хлопче, як працюєш, як ставишся до навчання? Такі докори закривають очі дитини, особ­ливо підлітка, на моральну красу. Докори тільки тоді виховують, коли вони йдуть від власного сумління, а за­вдання вихователя саме й полягає в тому, щоб сформу­вати чутливе сумління.

У практичній роботі я добиваюся, щоб дитина замис­лилася над тим, про що я їй розповів, бо почуття захоп­лення неможливе без самостійної думки, без моральної оцінки фактів, явищ. Захоплення моральною красою і прагнення до неї — це єдність логічного і емоційного пі­знання. Я намагаюся, щоб уже в ранній юності людина вміла думати над складними суспільно-політичними й мо­ральними проблемами: обов'язок перед суспільством, людина і суспільство, вірність ідейним переконанням, несхитність у боротьбі за щастя людства,-обов'язок і осо­бисте щастя, вірність слову, відданість людині в особи­стих відносинах, непримиренність до зла, лицемірства.

Роздуми над цими проблемами — складна духовна діяльність особистості. Починається ця діяльність із сло­ва вчителя і триває в роздумах над книгою. Книга — од­не з найважливіших джерел радості мислення, людської гідності. Добитися, щоб кожен підліток умів захоплюва­тися книгою, в якій у художньому образі втілено мораль­ний ідеал, — одна з важливих сфер виховної роботи. У цій сфері найяскравіше виявляється культура педагога як вихователя колективу. Від того, наскільки глибоко пройняті відносини вчителя з учнями думкою, роздума­ми над важливими етико-філософськими проблемами, за­лежить, що хвилює вихованців у роки отроцтва й ранньої юності, які книги вони читають і перечитують, чим за­хоплюються й до чого прагнуть. Одухотворюючи дітей і підлітків розповідями про моральну красу ГІавлика Мо­розова і Миколи Гастелло, Олександра Ульянова і Ми­коли Кибальчича, Олександра Матросова і Зої Космоде- м'янської, Януша Корчака і Юліуса Фучика, я добиваю­ся того, щоб після моїх розповідей кожному захотілося взяти в руки книгу про цих героїв, замислитись над їх моральною красою. Години самотності, проведені над книгою,— це духовна наснага для багатого ідейного жит­тя колективу. До цих годин людину треба вдумливо й дбайливо готувати.

У вихованні колективу, як уже говорилося, велика роль належить діяльності, особливо праці, створенню матеріальних цінностей, бережливому ставленню до сус­пільної власності. Праця стає засобом морального вихо­вання лише тоді, коли людина одухотворена високими спонуканнями й ідеалами. Якщо душа пуста, праця не може наповнити її' благородними почуттями. Праця облагороджує — це так, але облагороджує лише тоді, коли вчитель посіяв у душу зерна благородства. Інтереси всебічного розвитку особистості вимагають, щоб життя школяра було не лише інтелектуальним, а й трудовим у прямому розумінні цього поняття: школяр повинен створювати матеріальні блага. Щоб забезпечити єдність інтелектуального й трудового життя, необхідно дбати про ідейну одухотвореність особистості й колективу.

...Учитель роздає зошити з контрольною роботою. В од­ному класі, беручи свій зошит з низькою оцінкою (учень може вважати низькою для себе оцінкою і двійку, й трій­ку, й четвірку — все залежить від рівня домагань, про що йтиметься нижче), учень ніяковіє, навіть червоніє від сорому. У другому, діставши низьку оцінку, учень зневажливо кидає зошит, а інші школярі дивляться на свого товариша із захопленням.

Чому це так буває? Чому можна зустріти підлітка, який виставляє напоказ свою грубість, навіть цинізм, зневажливе ставлення до своїх обов'язків і до старших, розв'язність і нескромність, нахабство, безсоромність у відносинах з дівчатами, а однолітки, й особливо менші, дивляться на такого сміливця, заворожені його хороб­рістю, й самі починають переймати негідні риси його по­ведінки, немовби випробовуючи самі себе, утверджуючи свою волю? Чому в одному колективі людина немовби завжди перебуває під яскравим світлом власного сумлін­ня, а в іншому між колективом і сумлінням — глуха сті­на? Чому буває, на жаль, і таке, що старанність, пра­цьовитість, сором'язливість, сердечність у відносинах з матір'ю, бабусею, з дівчиною зневажаються й осмію­ються товаришами (про справжній колектив тут не може бути й мови)?

Один піонер, учень VII класу, написав мені: «У не­ділю я пішов з мамою в кіно. Вів її до клубу під руку і в клубі сидів поруч з нею. Мене підняли на сміх; хтось у моєму щодеяпику намалював на обкладинці бридку ка­рикатуру й написав образливі слова...» Викликає вели­ку тривогу те, що в окремих школах відмінне навчання розцінюється товаришами як прагнення догодити вчите­леві й принизити інших, відмова підказати чи дати спи­сати розглядається як егоїзм. З подивом і тривогою ди­вились ми кінофільми на шкільну тему, в яких повторю­ється така ситуація: учитель немовби чимсь не догодив школярам, і вони висловлюють організований протест, наприклад залишають урок, як у фільмі «Доживемо до понеділка»...

Чому на вулиці міста часом можна зустріти підлітка із сигаретою в зубах, який, хизуючись, поглядає на зуст­річних? Чому зрештою бувають підлітки, які, вчинивши злочин і ставши перед законом, не тільки не пережива­ють докорів сумління, а навпаки — немовби пишаються своїми аморальними вчинками?

Розібратися в складному, інколи дивовижному пере­плетінні всіх цих явищ — означає осмислити найтонші «механізми» впливу колективу на особистість, усвідоми­ти взаємозалежність поглядів, переконань, ідеалів особи­стості й колективу, розуміти умови, за .яких формуєть­ся здатність колективу впливати на особистість, з одного боку, і утверджується здатність особистості бути вихо­вуваною під впливом колективу, з другого. Йдеться про реагування колективу на етику особистої поведінки, про розуміння «що таке добре й що таке зле?».

Дуже прикро, що в практиці шкільного виховання проявляється іноді примітивний погляд на оцінку колек­тивом етики особистої поведінки: мовляв, колектив му­сить реагувати на осудливий вчинок, засуджувати його, вживати якихось заходів. Виливається все це або у по-

карання, або в пустопорожню обіцянку винуватця «біль- ще так не робити». Ніхто не вважає цю обіцянку серйоз­ною — ні той, хто її дає, ні той, кому вона дається. Той, хто порушує етику суспільної поведінки, зовнішньо не­мовби розкаюється, а внутрішньо торжествує: він став у центрі уваги, на нього дивляться — хто з прихованим, хто з відвертим захопленням, часто вбачаючи навіть у найосудливішому вчинкові вираження особистості.

Дехто з педагогів вважає, що найефективніше впли­ває на осудливий вчинок колективне висміювання. Але що означає колективне висміювання? Чи можна його ор­ганізовувати? Духовна готовність до висміювання осуд­ливої поведінки — наслідок тривалої, нелегкої виховної роботи. Якщо в колективі немає правильного уявлення про добре й погане, то ніякого висміювання не буде, скіль­ки б не малювали порушника дисципліни в стінгазеті чи сатиричному листку. Навчити користуватися зброєю смі­ху — одна з найтощпих і найскладніших речей у форму­ванні моральних, етичних, естетичних поглядів, переко­нань, уподобань. Висміювання не можна організовувати, іпакше воно обернеться проти самого вчителя. Сміх — це емоційно-естетичний і моральний стан духовного життя людини, тісно пов'язаний з пізнанням світу, з погляда­ми па добро й зло, з переконаннями. Здатність правильно сміятися — показник морального здоров'я колективу та особистості. Якщо колектив не вміє правильно сміятися, якщо він духовно не готовий до цього — тоді заклик сміятися звучатиме так само безглуздо, як безглуздо зву­чав би заклик любити чи ненавидіти те, чого вихованці абсолютно не розуміють.

545

18 6-90

Вдаватися до висміювання як до спеціального засобу впливу колективу на особистість необачно ще й тому, що кожен вчинок, яким би осудливим він не був, має свої глибинні причини й джерела, серед яких нерідко буває тяжка, далеко прихована від людей душевна травма. В таких випадках висміювання завдає нової травми. Вза­галі висміювання можна порівняти їх сильно й миттєво діючими ліками: застосовуючи їх, вихователь сподіва­ється «одним махом» покінчити з осудливою поведінкою, маючи на увазі, що висміювання «візьме за живе». У ви­хованні треба додержувати важливого правила: усунення одного зла не повинно породжувати нове зло. Говорити треба передусім не про реагування на зло, яке вже є,

а про запобігання йому. Педагогічна мудрість зрештою не в тому, щоб знайти засіб впливу на зухвальця, який ви­рвав із зошита аркуш з двійкою й робить з нього літак, а в тому, щоб такого зухвальця не було, щоб дитина черво­ніла від докорів сумління.

Людині властиве бажання бути привабливою. Про це ні на хвилину не можна забувати ні вчителеві, ні бать­кам, ні керівникам комсомольської й піонерської роботи. У цьому бажанні, якщо його правильно розуміти, неви­черпне джерело високоморальної поведінки, особливо в роки отроцтва й рапньої юності. Вже дитині хочеться виявити своє духовне єство, свою внутрішню суть у чо­мусь такому, що привернуло б увагу інших людей, при­мусило б здивуватися, захопитися. Це бажання виникає ще тоді, коли дитина не розуміє ні внутрішнього свого духовного світу, ні вимог суспільства, ні інтересів ко­лективу, більше того, вона ще не здатна підкорити своє бажання розумові й проконтролювати його досвідом. Ви­разити себе — «який я!» — хочеться зараз, не чекаючи якоїсь морально вмотивованої нагоди. Дитині здається; вже те, що на неї дивитимуться як на незвичайну істоту (в тому розумінні, що вона не схожа на інших*), означає привабливість, красу. Привабливість і краса в дитячому уявленні зливаються; у дитини ще немає досвіду, щоб відрізнити справжню красу від показної ефектності. Якщо сім'я, школа, взагалі оточення, в якому перебуває дитина (а потім і підліток), не дають їй правильного, ідеального уявлення про красу поведінки, в неї виробляється викрив­лене, потворне уявлення. А людині з викривленим уяв­ленням про красу поведінки (про це треба пам'ятати всім нам, вихователям) особливо хочеться похизуватися, бо викривлені уявлення завжди є похідними від внутріш­ньої духовної убогості; а там, де панує ця убогість, де не­має багатого життя думки, почуттів,— активні сили лю­дини особливо виявляються в бажанні показати себе.

Створюючи ідеальне уявлення про людську красу, не можна відгороджуватися від життя. Часто буває так, що наслідки тривалого впливу вихователя руйнуються негативними впливами, що можуть здатися підліткові значно авторитетнішими. Ось приклад. Учитель переко­нує підлітків, що пияцтво — це крайнє духовне падіння людини; знаходити «розраду» в горілці, «топити» в ній своє горе — показник слабовілля, душевної порожнечі;

на людину, яка п'є з горя, ніколи не можпа покластися в чомусь серйозному. Утвердити це переконання в сві­домості підлітків і юнацтва дуже важливо, адже вони лег­ко потрапляють під вплив тих, хто в умінні випити не вба­чає великого зла. Ось учні дивляться фільм «Доживемо до понеділка», рекомендований і підліткам, і юнакам. У фільмі ясно звучить заклик орієнтуватись на образ учи­теля історії. Людина ця справді викликає у юнацтва сим­патію. Але в нелегку годину душевного переживання вчи­тель просить матір: налийте склянку (не чарку!) горілки. І мати наливає синові склянку горілки. І вчитель п'є склянку горілки. Для людини, що має певний життєвий досвід і вміє проаналізувати перші враження зусиллями розуму, такий вихователь не може бути зразком для на­слідування не тільки як педагог. Це просто жалюгідна людина. Якщо орієнтуватись на неї, то добрій половині педагогів, прийшовши з школи, треба глушити свої ду­шевні переживання горілкою. І не в якісь окремі дні, а часто. У юнацтва ця склянка горілки викликає особливе захоплення...

Що ж тут робити вихователеві? Треба розвінчувати цю «красу», переконувати своїх вихованців, які ще не мають життєвого досвіду й легко піддаються першому враженню, що тут примітивне безвілля, елементарна ду­шевна порожнеча і нічого більше. Це робити нелегко, але робити треба, іншого правильного виходу немає. Ро­мантизація, навіть героїзація поведінки, що суперечить моральним нормам,— дуже серйозна небезпека, на яку вказував понад сто років тому Чарлз Діккенс¹¹. На жаль, ця небезпека часто недооцінюється батьками й учите­лями в наші дні.

В утвердженні виховного впливу колективу винятко­во важливу роль відіграє формування ідеальних уявлень про красу поведінки. В цьому — найвірніший шлях до того, щоб колектив став справжнім вихователем, щоб осо­бистість була виховуваною, щоб на першому місці в ду­ховному житті колективу не стояла проблема реагування на осудливі вчинки.

18*

547

Що для цього потрібно практично? Як це здійснювати в методичному плані? Колектив — складний оркестр, в якому кожен має свій інструмент і грає на ньому. В ідеаль­но злагодженому оркестрі жоден інструмент не повинен зазву чати дисонансом. Це означає, що в кожної людини

повинні розкриватися дапі їй від природи задатки. Ви­ховання ідеальних уявлень про красу поведінки мож­ливе тоді, коли кожен вихованець захоплюється чимсь таким, у чому виражається його прагнення до благород­ства, до звеличення в собі людини. Суть цієї проблеми в тому, щоб найглибше дитяче й підліткове захоплення ма­ло в собі крихітку ідеального, щоб у духовному житті дитини, підлітка була діяльність, спрямована на само­виховання, самовдосконалення. Інакше кажучи, ідеальне уявлення про красу поведінки стає особистим прагнен­ням, життєвою лінією за тієї умови, коли привабливим, жаданим для людини є те, що потребує великої стараннос­ті, напруження волі. Ми добиваємось, щоб кожна дитина прагнула виявити себе, заявити про себе розумом, здіб­ностями, визначним успіхом, майстерністю, працьови­тістю, любов'ю до книги, праці, творчості, багатими інте­лектуальними інтересами, душевною цілісністю, людя­ністю. Захоплення тим, що підносить людину, звеличує її у власних очах, — шлях застереження від усього жа­люгідного, осудливого, принизливого для людини.

Наша виховна мета — добитися, щоб noeedtimoio ди­тини, підлітка, юнака керувало прагнення бути розум­ним, щоб він був закоханий у науку, навчання, школу; щоб навчання, читання, інтелектуальне збагачення ста­ли головною пристрастю і головним інтересом вихо­ванців.

Виявлення людини в розумових прагненнях та інте­ресах, у мудрості, в знанні — це чи не найскладніша проб­лема тієї сфери виховного процесу, що не зв'язана з формуванням самосвідомості, здібностей, покликання. Багаторічний досвід виховної роботи твердо переконав мене, що покликання великою мірою залежить від поведін­ки людини в роки її дитинства й особливо отроцтва. Якщо поведінка гармонійно пов'язана з бажанням ста­ти розумним, розвиненим, мудрим — тоді саме це ба­жання кличе людину до інтелектуально насиченої, бага­тої творчої праці. Покликання — не якась абстрактна сила поза людиною. Це сама людина, їі внутрішні духов­ні сили, її здатність бачити, розуміти, виховувати себе.

Позитивне ставлення до науки, знань, освіти, особ­ливо до книги, є вирішальним стимулом, що спонукає людину до наполегливого, старанного навчання. Переді мною маленькі вихованці — першокласники. Я бачу перспективу їхнього виховання, духовного зростання й розвитку насамперед у тому, щоб уже за 2—3 перші роки навчання кожен з них закохався в книжку, щоб читання стало найголовнішою пристрастю, щоб творення духовного життя колективу полягало передусім у житті думки, в захопленні розумом, мудрістю, в мрії кожного досягти того, що ще не досягнуто. Інтерес своїх вихованців до книжки я формую насамперед тим, що відкриваю перед ними двері своєї власної бібліотеки, де для кожного є й о г о книжка, його захоплення й пристрасть. Із за­хоплення моїми книжками у дитини пробуджується ба­жання мати свою бібліотеку. Дитина засиділась над книж­кою до перших півнів, обміняла ковзани на рідкісну книж­ку, пішла в сусіднє село або навіть поїхала в місто, не спитавши батька, щоб купити рідкісну книжку,— хай ці, а не інші порушення правил поведінки характеризу­ють її особистість. Хай змагаються діти — в кого біль­ше книжок в особистій бібліотеці. Хай уже в II, в III кла­сі дитина прагне піти влітку працювати в колгосп і на зароблені гроші купити книжки для власної бібліотеки. Хай серед пристрастей і захоплень найголовнішим буде збирання книжок. Це захоплення, цю пристрасть тре­ба виховувати тоді, коли перед дитиною ще тільки від­криваються культурні цінності людства, коли духовне життя колективу ще тільки починається, коли людина з особливою гостротою пізнає світ не тільки розумом, а й серцем.

Дитяча душа не може вмістити безліч захоплень. Як­що дитина захопилася кінофільмами, якщо вона не мо­же жити без того, щоб тричі на тиждень не відвідувати кінотеатр і щодня не сидіти біля телевізора, переживаю­чи разом з батьками перипетії фільмів низької худож­ньої цінності — в її духовному світі утверджується по­ведінка невимогливого споживача, здатного задоволь­нятися щоденною порцією дешевих розваг. Попереджен­ня такої поведінки — дуже складна і нелегка річ. Мі­сія вчителя — боротися за дитячі захоплення, тільки в цьому — шлях до ідеального уявлення про людську красу. Захоплення книжкою в поєднанні з людяністю всього буття дитини має стояти на першому місці,— це осереддя високоморальної поведінки й багатого духов­ного життя дитини. Збудити це захоплепня можна тільки власним прикладом. В учителеві дитина повинна бачити живе втілення любові до книжки. Це найголовні­ший збудник правильних, хороших вчинків.

Якщо в житті людини вже в дитинстві хороша пове­дінка буде пов'язана з книжкою, то в зрілому віці не бу­де поганої поведінки, пов'язаної з чаркою... Ми утвер­джуємо в дитячому колективі традиції, в основі яких — захоплення книжкою, культурою. Проводиться Свято книжки: друзі взаємно дарують книги з дарчими напи­сами. В цей день батько дарує книжки дітям; ми радимо дарувати такі книжки, щоб їх зміст якоюсь мірою відбивав виховний ідеал сім'ї. Колективи класів дарують у цей день маленькі бібліотечки старим, інвалідам, особливо людям самотнім.

У колективі, де кожен учень захоплений книжкою, панує атмосфера зневаги, нетерпимості до духовної порожнечі, убогості, пошлості. Ми прагнемо також до того, щоб поведінка дитини, підлітка була тісно зв'яза­на з працею. Формування ідеального уявлення про кра­су поведінки — це відкриття людської індивідуальності в праці, відкриття того джерела, яке є в кожній люди­ні,— захоплення улюбленою працею. Досвід переконав мене в тому, що в своїх задатках, можливостях, здібнос­тях, нахилах людина безмежна і у виявленні цієї безмеж­ності — неповторна. Немає в природі людини — здоро­вої фізично й психічно, про яку ми могли б сказати: вона ні на що не здатна. Мудрість і справжня гуманність комуністичного виховання полягає в тому, щоб у кожній людині відкрити її неповторне джерело творчої праці, допомогти кожному подивитися на себе, відчути в собі людську неповторність, стати духовно сильним, непе­реможним борцем за самого себе. Викривлення в пове­дінці бувають у тієї людини, яка не знає самої себе, не гордиться нічим, бо нічого не утвердила в собі. Найхит- ромудріші системи виховання розвалюються, як картко­ві будиночки, якщо вихователь прагне стати володарем душі вихованця, покладаючись тільки на своє моральне право наказувати підкоряти. Я володар душі свого ви­хованця лише постільки, поскільки мені вдалося досяг­ти того, що він, мій вихованець, став володарем власного сумління. Замислимось ось над чим: на кожному кроці вихователь наказує. Це право — один ч найтонших на­ших інструментів, ним треба користуватися дуже ніжно й обережно. Воно, це право, здобувається лише тоді, ко- ли вихованець наш уже в чомусь виявляє себе, пишаючись своєю власною красою, гідністю. Чим більше вихователь учить свого вихованця виражати себе в праці, діяль­ності, тим більшим авторитетом він є для вихованця.

Мудрість, складність, болісна трудність і водночас радість виховання полягають у тому, щоб кожен наш ви­хованець уже в дитинстві і особливо в реки отроцтва зна­йшов себе в улюбленій праці, захопився нею, досяг до­сконалості. Це шлях до ідеальної поведінки свідомого гро­мадянина, свідомого трудівника. У практичній роботі ми добиваємося того, що вже в дитячі роки кожен чимсь захоплений: вирощує пшеницю, в кожному колосі якої сто зернин; перетворює мертвий, безплідний пустир у грунт високої родючості; збирає на маленькій ділянці два врожаї на рік; вигодовує ягня, на яке тваринники махнули рукою, вважаючи, що воно загине; протягом лі­та виводить з одного вулика дві повноцінні сім'ї бджіл; збирає сіно, багате на білкові речовини; прищеплює до дички плодове деребо й через два роки одержує врожай; керує маленьким трактором, змонтованим спеціально для того, щоб виховувати в дітей захоплення працею — справжньою продуктивною працею; виготовляє діючу модель машини, робить інструменти тощо.

Треба пробуджувати прагнення кожної людини до ви­раження себе. Педагогові для цього слід спрямовувати творчі сили й здібності своїх вихованців так, щоб кожна маленька людина, кожен підліток був передусім вихова­телем самого себе, підкреслюю ще раз,— лише за цієї умови він — ваш вихованець.

Якщо ви хочете, щоб уже в дитинстві й особливо в от­роцтві ваші вихованці виражали себе, щоб поведінка одного виховувала правильну поведінку другого, створіть і вмійте зберігати й постійно надихати обстановку само­виховання в школі. Як тільки людина в чомусь досягла досконалості, вона своєю поведінкою — а поведінка виявляється передусім у ставленні до праці —- надихає інших, викликає до життя неповторну людську інди­відуальність іншої людини. Це одна з важливих законо­мірностей життя колективу.

Юнак-дев'ятикласник чудово керує справжнім, «до­рослим» трактором, бо з І класу він живе в світі машин; він — вихователь шестикласника, передає молодшому товаришеві не тільки своє вміння керувати машиною, а й служить для нього зразком майстерності. У шестиклас­ника є ще й менший друг — учень II класу; малюк на­вчається керувати маленьким автомобілем із справжнім двигуном внутрішнього згоряння. Людина тільки тоді по-справжньому вчиться поводитися, коли вона, вира­жаючи себе, своєю захопленістю немовби осяває доріж­ку іншим, і чим глибша ця захопленість, тим міцніше входить у духовне життя колективу закономірність: по­ведінка не диктується вказівками, настановами, а випли­ває з внутрішніх спонукань людини і з взаємовідносин між особистостями. В цьому складному оркестрі само­виховання педагогові належить відповідальна роль ди­ригента й композитора, першої скрипки і головного ці­нителя майстерності інших. Перше спонукання, завдя­ки якому людина виражає себе, надихає інших, йде від педагога — і тільки від нього. В цьому відношенні поведінка колективу залежить від педагога, як краса музики й злагодженість оркестру — від композитора й диригента.

Ми були б зовсім безсилими як вихователі, наше сло­во, наші повчання й настанови не доходили б до юних сер­дець, якби поведінка кожного не була вираженням гор­дості собою, власної гідності трудівника. Тільки завдяки прагненню бути розумним, освіченим, мудрим, умілим творцем вдається зберігати та оберігати дуже делі­катну річ — бажання вчитися.

Бажання дітей, підлітків і юнацтва вчитися... Іноді воно для вихователя стає казковим, невловимим пта­хом. Воно є глибоко індивідуальною річчю, але залежить від духовного життя колективу. Бажання вчитися зале­жить від того, що вчені називають рівнем домагань осо­бистості. Ви роздаєте класові зошити з перевіреною конт­рольною роботою. Учень, який майже завжди мав за пи­сьмові роботи «5», зараз дістав «4». Він глибоко переживає цю оцінку як невдачу. Поруч з ним — дуже слабкий шко­ляр, в якого нерідко бувають двійки. Діставши за конт­рольну «З», він радіє. Чому це так: в одного учня викли­кає незадоволення четвірка, другого радує трійка? Чому в класі є значна частина учнів, які, діставши за свої ро­боти трійки й четвірки, не переживають ні хвилювань, ні розчарувань, ні особливої радості? Тому, що в кожно­го учня виробляється свій рівень домагань. Це ставлен­ня до самого себе, думка про свої сили, можливості, здіб- ності, самооцінка. Звичайно, в кожного учня є свої при­родні задатки, але індивідуальні .здібності не є щось фатальне, раз назавжди встановлене,зумовлене тільки «іск­рою божою». Майстерність виховання саме в тому й по­лягає, щоб здібності постійно розвивалися, щоб у дитини, підлітка постійно наростала здатність краще, успішніше оволодівати знаннями. Інакше кажучи, рівень домагань має підвищуватися одночасно з розвитком здібностей. І чим помітніша тенденція підвищення рівня домагань, тим більше розвиваються здібності особистості.

Ця органічна єдність і взаємозалежність рівня дома­гань кожної особистості і її здібностей залежить від іде­ального уявлення колективу про красу поведінки, вза- іалі про поведінку, від того, наскільки кожна особистість чутлива до думки колективу про неї. Від цього в свою чер­гу залежить те, як бачить дитина чи підліток сам себе, як ставиться до себе. Ставлення особистості до себе — це один з найважливіших критеріїв розвитку свідомої дис­ципліни в колективі, бо в ставленні до себе виявляється самодисципліна. Ніяковість і стурбованість через низь­ку оцінку здатний переживати учень у тому колективі, де поведінка виявляється передусім у захопленні пра­цею, творчістю. Рівень домагань особистості весь час під­вищується в тому колективі, де в пошані широкі знання, працьовитість, начитаність, закоханість у книжку, твор­чий успіх.

Тільки там, де поведінка виявляється в захопленні наукою, в заглибленні в знання, працю, творчість, радість успіху й потреба в успіху стають рисами особис­тості. А де є потреба в успіхові, там людина бере близь­ко до серця невдачу. Невдача в такому разі не породжує зневіри у власні сили, а навпаки, стає спонуканням до но­вого напруження вольових і інтелектуальних сил.

Говорячи про рівень домагань особистості, треба завжди пам'ятати про органічну єдність захоплення як найістотнішого виявлення поведінки, з одного боку, й во­льових сил, з другого боку. Так звані трієчники — учні, які примирилися з тим, що їм «долею судилося» навча­тись сяк-так,— це люди з ослабленою волею, часто зов­сім безвільні. Чим більше таких школярів у колективі, тим слабший колектив взагалі як виховна сила, тим важ­че вчителеві знайти шляхи індивідуального впливу на окремих вихованців. Безвільність трієчника, який і не мріє про четвірку чи п'ятірку,— наслідок окостеніння рівня домагань. Кожному з нас доводилося спостеріга­ти, яке душевне потрясіння й сум'яття переживає «стій­кий трієчник», діставши раптом п'ятірку. В ньому можуть пробудитися великі вольові сили — за тієї, звичайно, умо­ви, коли в колективі є хоч маленький паросток того дерева, яке я називаю єдність поведінки й захоплення інтелекту­альною працею, книжкою, творчістю. Захоплення мораль­но похвальними й привабливими речами — животвор- пе джерело вольових сил.

Управляти рівнем домагань особистості, стимулюва­ти його підвищення — одна з тих сфер педагогічної май­стерності, де навчання зливається з вихованням колек­тиву, де інтелектуальне життя колективу є великою силою, що зумовлює ставлення людини до самої себе й зреш­тою до самовиховання. Щоб бути справжнім творцем у цій сфері, вихователеві треба додержувати ряду важливих правил.

По-перше, не можна допускати, щоб у колективі за­панувало переконання, що цей учень у всьому сильний, а той в усьому слабкий. Як вогню бійтесь того, щоб у ко­лективі були люди, які примирилися із своїм становищем «останніх». Кожен, буквально кожен член колективу повинен чимось захоплюватися, в чомусь виявляти свої здібності, постійно розвивати їх, досягати визначних ус­піхів, бути першим, СЛуЛхИТИ взірцем для інших. Психо­логічна установка на те, що я ні на що не здатний, при­гнічує волю, породжує байдужість до самого себе, а це й призводить до найнижчого рівня домагань. Справж­ній вихователь не мислить своєї роботи без того, щоб його вихованець з якогось предмета не вчився па п'ятірки. А викладач предмета, якщо він справжній вихователь, по­винен добиватися, щоб його учень за якісь розділи дістав найвищу оцінку, відчув, що він здатний оволодіти знан­нями. Справа тут зовсім пе в тому, щоб «натягти» школя­реві бал, а в тому, щоб розвивати його волю, щоб він від­чув себе в колективі особистістю. Дуже важливо також, щоб у якійсь галузі трудової діяльності, не зв'язаній безпосередньо з навчанням, учень став справжнім майст­ром (вимірюючи, звичайно, майстерність дитячими мас­штабами). У плані підвищення рівня домагань це пот­рібно для того, щоб людина напружувала свої зусилля не для одержання оцінки. Чим важче дитині чи підлітко- ві оволодівати знаннями, чим більшою ціною досягаєть­ся кожна оцінка, тим важливіше, щоб у їхньому духов­ному житті були успіхи, які досягаються не для оцінок, а просто для того, щоб переживати людську гордість, щоб бути в колективі особистістю.

По-друге, не можна уявити правильного виховання колективу без того, щоб здібності кожної дитини протя­гом усіх років її навчання були на одному й тому ж рівні. Будемо дивитися на речі тверезо й міркувати реально: в колективі є школярі з дуже обмеженими здібностями; багато сил докладає вчитель, щоб вони вчилися бодай на трійки. Але й ці обмежені здібності треба розвивати з тим, щоб людина — адже ми маємо на увазі фізично й психіч­но здорову людину — відчувала своє зростання, пережи­вала радість успіху. Питання це дуже складне, і в цій сфері виховання педагогові треба бути насамперед чуй­ною, сердечною, тактовною людиною. До обмеженості здібностей — обмеженості відносної, зумовленої примі­тивним вихованням у дошкільні роки, треба ставитись як до дитячого горя. Тільки за цієї умови дитину можна розуміти. Для розвитку здібностей потрібна насамперед дуже важлива передумова; творче застосування знань — таке застосування, коли знання не тільки стають знаряд­дям здобування нових знань, а й формують нові вміння, і це переконує людину в тому, що вона здатна запам'ято­вувати й творити. Чим більше примітивізму допущено в розумовому вихованні людини в дошкільному віці, тим важливіше, щоб в оволодінні знаннями в шкільні роки за­пам'ятовування посідало значно менше місця, ніж твор­ча робота в колективі, в інтелектуальному спілкуванні з іншими учнями.

По-третє, не можна допускати, щоб у колективі ви­хвалялися успіхи, досягнуті без значних зусиль. Вза­галі вихователеві треба мати на увазі, що успіх — це сумлінна праця. Дуже важливо, щоб у колективі ви­хованців, особливо тих, хто має великі природні задатки, не було жодного, який би досягнутий успіх не вва­жав наслідком наполегливої праці. Чим більше в ко­лективі випадкових, не завжди заслужених оцінок, тим нижчим стає рівень домагань,