Чоловіки й жінки в колективі

Повноцінне виховання неможливе без урахування того, що шкільний колектив складається з представ­ників двох частин роду людського. Від моральної куль­тури відносин між малюками, між підлітками — дів­чатками й хлопчиками, між юнаками й дівчатами зале­жить моральна культура всього нашого суспільства, щастя й благополуччя нових поколінь. У колективі, в повсякденних взаємовідносинах народжуються не тільки громадяни, а й чоловіки й жінки; формуються і утверджуються погляди, переконання майбутніх бать­ків і матерів. Ні на хвилину не можна забувати про те, що місія школи — виховати освічених, працьовитих, відданих Батьківщині громадян, людей, морально під­готовлених до продовження себе в своїх дітях і внуках, до вдосконалення духовного світу людини в наступних поколіннях. Відносини між хлопчиками й дівчатками — найточніший показник загальної моральної культури колективу. Піклування вихователя про благородство відносин між дівчатками й хлопчиками — це, можна сказати без перебільшення, половина всіх турбот мо­рального виховання. Громадянська, моральна, етична, естетична зрілість, яку ми повинні сформувати в шко­лі, виявляється передусім у тому, паскільки усвідомили наші вихованці в роки ранньої юності ту важливу іс­тину, що за рівнем своїх фізичних і духовних сил вони мають бути справжніми чоловіками й справжніми жін­ками. Так, одна з важливих виховних цілей полягає в тому, щоб наші підлітки, юнаки й дівчата глибоко ро­зуміли: ми — завтрашні чоловіки й дружини, матері й батьки. У нас через кілька років будуть діти, наша від­повідальність за майбутнє суспільства виявиться насам­перед у тому, як ми виховаємо своїх дітей, якими людь­ми вони стануть. Нам треба стати справжніми людьми на­самперед тому, що ми — майбутні вихователі своїх дітей.

Виховання справжніх чоловіків і справжніх жінок починається з формування громадянських якостей осо­бистості. «Мужчина, не одухотворений громадянськими інтересами, тільки істота чоловічої статі, яка голить вуса й бороду», — писав М. Г. Чернишевський.¹² Це мовиться не для красного слівця. У цих словах — глибокий ги- ховний смисл і цілий комплекс виховної роботи. Вже б малюкові-першокласникові, в дошкільникові чоло­вічої статі треба виховувати справжнього мужчину — і це значною мірою залежить від взаємовідносин у колек­тиві, від того, яке місце займають майбутні чоловіки в усіх сферах, де виявляється характер, воля, цілеспря­мованість особистості. С три речі, які треба утверджувати в душах майбутніх чоловіків: обов'язок чоловіка, від­повідальність чоловіка, гідність чоловіка.

Досвід переконує, що виховапня хлопчиків — особ­ливий напрямок виховної роботи, коли треба стиорю- вати спеціальні обставини для того, щоб хлопчики стали справжніми чоловіками. І все це треба робити тонко й тактовно, щоб не сформувати в дівчаток безвільпості й нерішучості. Ні за яких обставин у дівчаток не по­винна зародитись думка про те, що вони слабкіші від хлопчиків.

Що практично треба робити?

Привчати хлопчиків до того, щоб скрізь, де активно виявляється духовне життя колективу, вони брали на себе більше напруження, більший тягар, більшу від­повідальність. Йдемо в похід — хлопчики беруть на себе майже всю ношу, оберігаючи дівчаток від надмірного напруження сил. Треба підготувати ковзанку — всю найважчу роботу виконують хлопчики. Саджаємо дере­ва — хлопчики копають ями, носять воду; дівчатка міряють ділянку, поливають... їдемо автомашинами в поле — дівчаткам найкращі місця. Хлопчикам треба роз'яснювати: якщо хочеш, щоб про тебе думали як про справжнього чоловіка,— додержуй цих і багатьох ін­ших правил моральних взаємовідносин чоловіка й жін­ки. Не буде нічого осудливого в тому, що ви хлопчико­ві скажете прямо: твоя подруга буде матір'ю, як і твоя мати; поважай у дівчинці майбутню матір.

Ми вважаємо дуже важливим моментом виховання справжнього чоловіка те, щоб хлопчик раніше, ніж дівчинка, включався в оплачувану продуктивну працю, щоб його заробіток ішов у загальний бюджет сім'ї. Хай змалку хлопчик привчається до думки, що, ставши чоловіком і батьком, він, можливо, однією своєю працею утримуватиме всю сім'ю. В цьому обов'язок, відповідаль­ність і гідність чоловіка. З почуттям презирства й не­терпимості хлопчики повинні ставитись до паразитизму, дармоїдства, нахлібпицтва.

Велике виховне значення має також те, щоб уже в дитинстві й ранньому отроцтві хлопчики гордилися тим, що вони майбутні воїни, захисники своєї Радян­ської Батьківщини. Патріотизм, як мудро зауважив Л. Толстой, почуття сором'язливе¹³. Хай менше хлоп­чики говорять про> свої патріотичні почуття, а більше загартовуються духовной фізично, готуючись до подолан­ня великих труднощів, з якими неминуче зустрінеться воїн. Ніякої розслабленості, ніякого хникання, ні­якої надії на те, що хтось візьме на себе труднощі, які належить подолати мені, — це неодмінні умови вихо­вання справжніх чоловіків.

Уже в IV класі хлопчики беруть участь у військових іграх. Ігри організовуються не тільки в літній час, а й взимку. Мета їх: навчити хлопчиків витривалості, вміння долати труднощі й зпеважати розслабленість і хникання. Із зростанням фізичних і духовних сил зростають труднощі, які треба долати в грі. Так, для хлопчиків VI—VII і особливо для юнаків VIII—IX класів розробляються спеціально зимові ігри, під час яких треба протягом цілого дня перебувати на свіжому повітрі, робити далекі переходи, варити їжу, відпочи­вати в лісі. Умови ігор часто вимагають спорудження різноманітних снігових і льодових укріплень.

І все це потребує значного напруження фізичних і духовних сил, причому здатність виявити фізичну витривалість значною мірою залежить від духовного напруження, зосередження волі. Чим сильніший, ви­триваліший хлопчик чи юнак духовно й фізично, тим глибше переживає він почуття гідності чоловіка, тим чутливіший, великодушніший у своєму ставленні до д1в- чинки, дівчини, жінки, тим гостріша його нетерпимість до вульгарності, бруду, цинізму. Напруження духов­них, вольових сил для подолання фізичних труднощів і перешкод породжує в юнакові, хлопчикові особливе бачення світу — бачення сильної, великодушної людини. Одного разу після військової гри юнаки дізналися, що тяжко захворіла бабуся, яка живе на околиці села. Це сталося взимку, вулиці села були занесені сніговими заметами. Комсомольці розчистили сніг, давши можли­вість лікареві приїхати до хворої і врятувати їй життя.

Велика виховна сила військової гри полягає в тому, що хлопчики і юнаки виявляють доблесть не заради похвали, нагороди, а з внутрішньої потреби бути сильними, муж­німи, витривалими і благородними. Умовність обставин, за яких спеціально створюються труднощі й перешкоди, в уяві хлопчиків і юнаків зникає; умовність сприйма­ється як реальність. Якщо ви хочете, щоб ваші хлоп­чики не тільки уявляли, а й переживали на власному досвіді, що таке важко, проводьте військові ігри, які потребують великого напруження духовних і фізичних сил. Ніде так не розкривається моральна суть особисто­сті, ніде так людина не заявляє голосно перед товаришами про своє душевне єство, як у військовій грі та ще в напруженій фізичній праці, де байдужість або лінощі одного роблять неможливим успіх усього колективу.

Військова гра має важливе значення для виховання хлопчиків ще й тому, що вона являє собою снравжню школу свідомого, дисциплінованого підкорення всіх своїх сил керівникові, в особі й волі якого концентру­ється необхідність. У військовій грі підкорення наби­рає яскраво вираженого характеру самовиховання; підкорятися стає для хлопчика и юнака рівнозначним повелівати собі, примушувати себе. Не раз доводилося бачити, як під час військової гри хлопчики долають у собі інертність, лінощі. При цьому інертність і небажан­ня напружити зусилля не маскуються вдаваною актив­ністю, як це нерідко буває за інших обставин, а внутріш­ньо осуджуються, точніше самоосуджуються. Людині стає соромно за свою інертність, за свої лінощі. їй хо­четься стати хорошою, щоб про неї думали добре. Ніде з такою реальністю й очевидністю не залишається люди­на наодинці з власним сумлінням, як в ті години вели­кого напруження сил, коли вона відчуває, що наймен­ше зниження цього напруження приведе до невдачі ко­лективу або й до зриву всього задуму. Ніде з такою ви­разністю не переживаються почуття честі, як в умовах боротьби за перемогу колективу, а військова гра зав­жди є саме такою боротьбою.

Не можна уявити повноцінного виховання чоловіка без того, щоб у роки отроцтва він не пройшов першого випробування справжнім напруженням фізичних і ду­ховних сил.

Рано-вранці п'ятикласники збираються в похід — з нього починається військова гра. Йдуть з лопатами й іншим інструментом для будівництва снігових укріп- лень. Спробуй запізнись або не прийди — соромно буде перед колективом, особливо перед дівчатками (ось тут висміювання не треба організовувати — товариші са­мі будуть висміювати лінощі). Без жодної хвилини запізнення колектив вирушає в дорогу. П'ять кіломет­рів до місця зосередження. Десятиградусний мороз, чисте, зоряне небо, сяє місяць. Ось і снігові замети. До світанку треба підготувати укріплення: наступатиме «противник». Лопатами хлопці вирізують брили снігу, будують снігову фортецю, ходи сполучення, вогневі точ­ки. Ні за яких інших обставин дванадцятирічні підліт­ки не працювали б з такою наполегливістю, долаючи труднощі. В цих умовах створюється атмосфера настільки глибокої взаємної відповідальності й обов'язку, що навіть тоді, коли дуже важко, хлопець примушує себе бадьоро посміхатися й кепкувати над труднощами. Найслаб- ший і найрозніженіший здобуває справжнє загартуван­ня мужчини.

Світає, наближається «противник», починається «бій». Створюються такі обставини, що довгий час треба нерухомо лежати в снігу. Ці труднощі сприймаються хлопчиками не як щось штучне й умовне, а як життєва необхідність. «Противник» відступає, але хлопчики знають, що це — військова хитрість; він відступає, щоб перегрупувати свої сили, він щось замислив, до чогось готується. Під час короткого перепочинку хлопчики будують снігову хатину, в якій можна сховатися від негоди. «Солдати» й «офіцери» обідають. На обід — холодні продукти, сухарі, чай з термосів... Потім — пе­рехід на нову позицію, будівництво црвих укріплень. 8нову «бій», евакуація «поранених». Нарешті гра закін­чується. Найглибший виховний смисл її в тому, що не один хлопчик переживає хвилююче почуття перемоги над власними слабостями, пишається власною витрива­лістю й стійкістю, відчуває себе мужчиною.

Я навмисне обійшов мовчанкою питання! а чи дів­чатка беруть участь у військових іграх? Беруть, звичай­но беруть! Без їхньої участі неможливе було б вихован­ня справжніх чоловіків. Вони часто виявляють більшу, пі ж хлопчики, витривалість, більшу мужність і силу д\ху — і саме завдяки цьому виховують хлопчиків справжніми чоловіками, а самі виховуються справжні­ми жінками. Як вогпю бшіеся тою, щоб дівчатка від- чули: ми слабші, наша доля — підкорятися. Хлопчиків саме й надихає те, що поруч з ними — дівчатка. Запла­кати від того, що важко, саме тому й соромно, що поруч— дівчинка. Але все-таки її місце в військовій грі особли­ве. Найважчу роботу виконують чоловіки. Та хай тільки десь чоловік виявить слабість — жінка відразу замі­нить його, покаже, на що вона здатна.

Я тисячу раз переконався: щоб хлопчики виросли справжніми чоловіками, щоб уже в шкільному колек­тиві відносини були пройняті духом рицарської турбо­ти чоловіків про жінок, щоб найменший вияв грубості або цинізму викликав протест і осуд колективу, — хлопчики повинні бути незрівнянно сильнішими від дівчаток, загартованими справжніми «чоловічими» тру­днощами. Це, звичайно, зовсім не означає, що дівчатка мають бути слабкими й беззахисними. Слабкість і без­захисність жінки — відносні. Це благородні естетичні якості ніжнішої й красивішої частини роду людського, вони виявляються тільки на фоні благородної сили, мужності чоловіків.

Сила, загартованість, безстрашність хлопчиків —це, образно кажучи, той грунт, в який сіються зерна бла­городства. Всякі розмови про благородство, моральну красу, чистоту взаємовідносин між чоловіком і жін­кою — а саме чоловіків і жінок треба бачити в своїх вихованцях принаймні з того часу, як вони стають підлітками, — лишаться пустими словами, якщо немає сили, загартованості, мужності, безстрашності. Благо­родство тільки тоді благородство, коли воно сильне, мужнє, безстрашне. Яке це важливе й відповідальне виховне завдання: щоб у той період, коли перед дити­ною й підлітком розкривається смисл комуністичних моральних істин, азбука людяності, вони, діти й підлітки, загартовувалися фізично, ставали сильними й мужніми!

І особливо — безстрашними. Сила духу робить людину непереможною; безстрашність — це, образно кажучи, очі людського благородства. Безстрашна лю­дина бачить добро й зло не тільки очима, а й серцем, вона не може байдуже пройти повз біду, горе, прини­ження людської гідності. Справжня безстрашність у хлопчиків — це могутній чоловічий імунітет проти байдужості й підлості, без якого неможливо сформувати майбутнього чоловіка, майбутнього батька. Доброта без мужності й безстрашності перетворюється в беззахисність (не відносну жіночу, а абсолютну) і євангельське непро­тивлення.

Чоловік повинен піти на смерть в ім'я порятунку своєї дружини, своїх дітей, свого «далекого» співвітчиз­ника, який потребує допомоги. А для цього потрібна безстрашність. Самими словами її не виховаєш. Потріб­ні спеціальні обставини, вправи, відносини; необхідне особливе напруження духовних сил для того, щоб подо­лати нерішучість і страх. З цією метою з хлопчиками проводиться спеціальна виховна робота.

Гарячий липневий день. Ми будуємо курінь на березі озера. За кілька десятків метрів берег безлюдного таєм­ничого острова. Кажуть, що на острові колись бачили вовка. А про диких кабанів нічого й говорити: ми бачи­ли їх тут і самі. Настає вечір. Тепла, зоряна ніч. Мі­сяця немає, все оповито темрявою. Опівночі хлопчики- шестикласникж один за другим пливуть на острів. Там треба не тільки знайти один одного, а й збудувати ку­рінь, розпалити вогнище. Пливуть хлопчики не з одного місця (острів великий), виходять з води на острів теж у різних місцях; знайти один одного в темряві, серед хащів не так просто й для дорослої людини.

Немає серед учнів жодного, хто б не переживав страху й нерішучості. Коли я говорю: «Хто попливе перший?» — бажаючих виявляється немало, майже всі... Хоча видно, що дехто буде радий, коли вибір припаде не на нього. Але ні­хто не виявить цієї радості: соромно бути боязким і нерішучим. Настає найурочистіша хвилина. Той, хто пливе першим, опускає у воду кусок дерева. Кожно­му надається можливість пливти з деревом. Як хочеш: пливи з «поплавцем» чи залишай його десь на середині озера. Перший плавець зник у темряві, а через хвилину до берега прибило його «поплавець». Це він штовхнув його до нас, щоб показати свою безстрашність. Минає п ятнадцять хвилин — відпливає ще один юний розвідник (за умовою гри — це військова розвідка), по­тім третій, четвертий, п'ятий, шостий... Ось на березі спалахнуло світло: розвідники вже збудували курінь і розпалюють вогнище. До світанку бойове завдання виконано. Хлопчики, перебиваючи один одного, з хви­люванням розповідають про те, що кожен з них чув

і бачив щось схоже на дикого кабана, хоча з певністю ніхто не може сказати, що це справді був цей звір.

Знову-таки я промовчав тут про дівчаток. Чи беруть участь у цій грі дівчатка? Звичайно, беруть! Вони теж пливуть на таємничий острів, теж долають свій страх і свої" труднощі.

Яке безцінне моральне багатство входить у ці годи­ни в юні серця! На все життя запам'ятовується це випробування духовних сил. Безстрашність — сміли­вий крок через ту межу, за якою для хлопчика відкриває­ться щось досі для нього невідоме й незбагненне. Зробив­ши цей крок, людина немовби по-іншому бачить себе й своїх товаришів. Безстрашність виявляється в пов­сякденному житті колективу й особистості. У нашій школі були десятки випадків, коли підлітки, юнаки, дівчата рятували від великої небезпеки, а нерідко й від смерті маленьких дітей, стариків, інвалідів, дорослих людей, що потрапили в біду. Безстрашність потрібна не тільки для якихось особливих випадків. Сила, муж­ність, безстрашність, облагороджені добротою й піж- ністю, є джерелом тієї людської краси, в якій виявля­ється вірність ЧОЛОВІКІВ СВОЇМ ПОЧуТТЯМ, своїй любові, своєму обов'язкові сина, чоловіка, батька.

Обов'язок — серцевина людського благородства в родинному житті. Наш вихованець не стане людиною обов'язку, якщо його уявлення про ідеальну поведін­ку не поєднуються з силою духу, загартованістю волі, вит­ривалістю, мужністю, безстрашністю. Шукачі легких утіх і задоволень — це передусім люди слабкі духом, безвільні, боязкі, а звідси й підлі. Справжній чоловік має бути на все життя вірним своїй дружині, своїм ді­тям. Щоб уміти по-справжньому, по-чоловічому люби­ти, треба бути людиною сильної волі. Це, звичайно, пот­рібно однаковою мірою й дівчинці й хлопчикові, але чоловіча вірність і чоловіча любов — це далеко не одне й те ж, що вірність і любов жінки. Чоловік більшою мі­рою відповідає за сім'ю, його любов і вірність — пере­дусім відповідальність і за дітей, і за дружину.

Настає такий час у духовному житті хлопчиків і дів­чаток, коли, відчуваючи народження почуття любові, вони запитують, що таке любов. Пам'ятайте, виховате­лю, що ваше слово про любов — це найтонше доторк­нення до найніжніших куточків юного серця. В ті хвилини, коли довірливі серця вихованців відкрилися перед вами і ви вступаєте в пайчистосердечніші, найвід- вертіші відносини з молодими людьми, пам'ятайте, іцо перед вами майбутні жінки й чоловіки, а ви для них — не тільки товариш, друг, а пасамперед батько, мати. Батьківський, материнський акцент у кожному слові про любов, шлюб, сім'ю, виховання дітей — це немов­би чарівна паличка в руках мудрого диригента; без неї немислима справжня музика. Але чарівна паличка ця перестане бути мудрим інструментом, якщо в душі ди­ригента немає музики. Без батьківського, материнського почуття й не починайте розмов з дітьми про любов, бо хоч вони стануть чоловіками й жінками, але для бать­ка, матері назавжди залишаться дітьми.

Коли можна розповісти про любов? Тоді, коли за­питають у вас про це люди, в яких народжуються чоловік чи жінка. А запитають вони про це неодмінно, якщо людина у вашому колективі виховується гармоній­но, якщо вихованці вам довіряють, якщо у вас з ними щирі відносини, якщо ви для них — батько, мати. У кож­ного вихователя — своя скарбниця духовних цінностей, розкриваючи які, він дає відповідь на запитання про лю­бов. Найголовніше в цих розповідях — розкрити велику красу людських почуттів.

Я з хвилюванням розповідаю вихованцям старшого віку казку, яку розповідала мені моя столітня бабуся Марія. Мені було років п'ятнадцять, коли в тихий ве­чір ранньої осені, сидячи з нею під гіллястою яблунею й дивлячись на відлітаючих журавлів, я запитав: ,

—Бабусю, а що таке любов?

Найскладніше вона вміла пояснювати казкою. Її чор­ні очі стали задумливими й тривожними. Вона глянула на мене з якимсь немовби прихованим подивом.

• Що таке любов?.. Коли бог створив світ, він нав­чив усі живі істоти продовжувати рід свій — народжу­вати подібних до себе. Поселив бог чоловіка й жінку в полі, навчив їх будувати курінь, дав чоловікові в руки лопату, а жінці — жмепю зерна.

• Живіть: продовжуйте рід свій,— сказав бог, — а я піду по господарству. Прийду через рік, подивлюсь, як тут у вас...

Приходить бог до людей через рік з архангелом Гавриїлом. Приходить рано-вранці, до сходу сонця.

Бачить, сидять чоловік і жінка біля куреня, перед ними дозріває хліб на ниві, під куренем — колиска, а в колисці дитина спить. А чоловік і жінка дивляться то на рожеве небо, то у вічі одне одному. В ту мить, коли очі їхні зустрічались, бог бачив у них якусь невідому силу, не­збагненну для нього красу. Ця краса була прекрасніша від неба й сонця, землі й зірок — прекрасніша від усьо­го, що зліпив і змайстрував бог, прекрасніша від самого бога. Ця краса до того здивувала бога, що його божа душа затремтіла від страху й заздрощів: як це так, я створив твердь земпу, зліпив з глини людину і вдих­нув у неї життя, а не міг, бачиш, створити цієї краси; звідки вона взялася і що воно таке — ця краса?

• Це любов, — сказав архангел Гавриїл.

• Що це таке — любов? — запитав бог.

Архангел знизав плечима.

Бог підійшов до мужчини, доторкнувся до його пле­ча старечою рукою своєю й став просити: навчи мене любити. Людино. Чоловік навіть не помітив дотор­кання божої руки. Йому здалося, що на плече сіла муха. Він дивився в очі жінці — своїй дружині, матері своєї дитини.

Бог був немічним, але лютим і мстивим дідуганом. Він розгнівався, розлютувався і закричав:

• Ага, значить, ти не хочеш навчити мене любити, Людино? Пам'ятатимеш ти мене! З цієї хвилини старій. Кожна година життя хай забирає по краплі твою моло­дість і силу. Перетворюйся в руїну. Хай висихає твій мозок і тьмяніє розум. Хай порожнім стає твоє серце. А я прийду через п'ятдесят років і подивлюся, що за­лишиться в твоїх очах, Людино.

Прийшов бог з архангелом Гавриїлом через п'ятде­сят років. Бачить — замість куреня стоїть хата білень­ка, на пустирі сад виріс, на ниві пшениця колоситься, сини поле орють, дочки льон беруть, а внуки в лузі граються. Під хатою сидять дідусь і бабуся, дивляться то на ранкову зірницю, то одне одному в вічі. І побачив бог в очах чоловіка й жінки красу ще могутнішу, вічну й нездоланну. Побачив бог не тільки Любов, а й Вір­ність. Розлютувався бог, кричить, руки дрижать, з рота піна летить, очі на лоба вилазять:

• Мало тобі старості, Людино? Так помирай же, помирай у муках і в тузі за життям і за своєю любов'ю, йди в землю, перетворюйся в прах і тлін. А я прийду й подивлюся, в що перетвориться твоя любов.

Прийшов бог з архапгелом Гавриїлом через три роки. Бачить: сидить чоловік над маленькою могилкою, очі в нього сумні, та в них — ще могутніша, незбагненна й страшна для бога людська краса. Вже не тільки Лю­бов, не тільки Вірність, а й Пам'ять Серця побачив бог. Затремтіли в бога руки від страху й безсилля, піді­йшов він до чоловіка, впав на коліна та й благає:

• Дай мені, Людино, цю красу. Що хочеш проси за неї, та тільки дай мені її, дай цю красу.

• Не можу, — відповіла Людина.— Вона, ця краса, дістається дуже дорого. Її ціна — смерть, а ти, кажуть, безсмертний.

• Дам тобі безсмертя, дам молодість, але тільки від­дай мені Любов.

• Ні, не треба. Ні вічна молодість, ні безсмертя не зрівняються з Любов'ю,— відповіла Людина.

Бог підвівся, затиснув у жмені борідку, відійшов від дідуся, що сидів біля могилки, повернувся лицем до пшеничної ниви й рожевої зірниці й побачив? біля золотих колосків пшениці стоять молоді чоловік і жінка й дивляться то на рожеве небо, то одне одному в вічі. Схопився бог руками за голову й пішов із Землі на небо. З тієї пори богом стала Людина.

Ось що таке любов. Це вічна краса й безсмертя люд­ське. Ми перетворюємося в жменю праху, а Любов зали­шається вічно...

Про любов треба говорити високими, піднесеними словами. Коли я розповідаю завтрашнім матерям і бать­кам про любов, я прагну утвердити в їхніх серцях почут­тя самоповаги й честі. Справжня любов — справжня краса людини. Любов — це квіти моральності; немає в людини здорового морального кореня — немає й бла­городної любові. Розповіді про любов — це години найщасливішого нашого духовного спілкування. Цих годин хлопчики й дівчатка чекають із затаєними наді­ями: адже в словах вихователя вони шукають відпові­дей на свої запитання — ті запитання, про які людина ніколи й нікому не скаже. Адже коли підліток запитує, що таке любов, на думці й на серці в нього зовсім інше запитання; як бути мені із своєю любов'ю? До цих інтимних куточків серця треба доторкатись особливо обережно. Ніколи не втручайтесь в особисте, не робіть предметом загального огляду те, що людина хоче най­глибше сховати. Любов благородна тільки тоді, коли вона сором'язлива. Не спрямовуйте духовних зусиль чоловіків і жінок на збагачення «досвіду любові». В думці і в серці людини любов завжди має бути опови­та ореолом романтичності, недоторканості. Не треба проводити в колективі диспутів «на теми» любові. Це просто неприпустимо, це дрімуче моральне безкуль­тур'я. Про любов говоріть ви, батьку й мати, а вони хай мовчать. Найкраща розмова юних про любов — це мовчання.

Водночас, як повітря, молодим потрібні розумні повчаиня, розумні настанови, розумна розповідь про моральну красу людини. В години найдовірливішого, найвідвертішого спілкування я розповідаю їм пре ро­мантичну й безсмертну любов Трістана й Ізольди, Ро­мео і Джульєтти, Наталки й Петра, нещасних Марусі Чурай і Катерини, Фархада і Ширш, Лейлі і Меджнуна, Данте і Беатріче. В цих романтичних розповідях чер­воною ниткою проходить думка про справжню людську любов. Живуть, розмножуються, продовжують свій рід тисячі тисяч живих істот, але любить тільки Людина. 1 тільки тоді, коли вона вміє любити по-людському,— тільки тоді вона і Людина.

Якщо порівняти роботу вихователя з роботою скуль­птора, то слово про любов, про шлюб і народження дітей — це доторкнення до мармуру найтоншими ін­струментами вже в ті заключні години творчості, коли, здавалося б, скульптура схожа на людську істоту. В тому й суть цієї надзвичайно ніжної сфери виховання, що без одухотворення благородними почуттями любо­ві людина тільки схожа на людину, але ще не людина. Найважча сторінка людської мудрості — це осягти ро­зумом і серцем, що значить любити так, щоб був щасли­вий той, кого ти любиш, щоб щасливим приходив у світ той, кого народжує любов. Від того, як оволодіватимуть молоді покоління цією великою мудрістю, залежить не тільки особисте щастя. Від цього залежить краса, моральна чистота, щастя всього суспільства.

Важливою сферою життя людини є сфера духовно-пси- хологічних і морально-естетичних відносин: сім'я, діти, обов'язок батьків перед дітьми, дітей перед батьками.

Цс сфера, в якій людина, на жаль, нерідко ще лишається невігласом, рабом або негідником. Кожна з цих бід — так, це страшні біди — є соціальним злом. Невіглас, раб чи негідник у сфері духовно-психологіч­них і морально-естетичних відносин не може стати справжнім громадянином, патріотом, творцем. Людина настільки багатогранна, невичерпна в своїх багатствах і виявленнях, наскільки і єдина. Цільність вихован­ня людини залежить від цільності, гармонійності, кра­си духовного життя колективу. Я твердо переконаний у тому, що благородство відносин між вихованцями різної статі у шкільному (дитячому, підлітковому, юна­цькому) колективі залежить від гармонії сили духу й ніжності, мужності й доброти, безстрашності й ласки, несхитності перед труднощами й лагідності. Все це по- винпо гармонійно поєднуватися й стати емоційно естетич­ним духом всього колективного життя. В житті колек­тиву — ще й ще раз треба повторити — провідна роль належить вихованості, благородству чоловіків. Але для того, щоб виховати справжніх чоловіків, треба вихо­вувати справжніх жінок. Моральне благородство чоло­віків виховує жінку. Тут і виявляється магічний вплив колективу: через жінку треба впливати на чоловіка, утверджуючи в ньому моральну красу. Там, де в жі­нок не розвинене почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіків і, по суті, пе може бути й мови про справжній колектив.

Я одержую багато листів від дівчат-сгаршокласниць загальноосвітньої школи, учениць технікумів і профе­сійно-технічних училищ. Це, образно кажучи, зойки люд­ські і водночас тривожне нагадування про те, що любов людську треба виховувати, творити, вона пе пере­дається спадково, як передається інстинкт продовження роду.

Ось один з таких листів. Пише шістнадцятирічна дівчина, студентка технікуму, вчорашня восьмикласниця. Познайомилась вона з юнаком. Дружили. Юнак любив випити, грубіянив, дівчина плакала, страж­дала, але пробачала все юнакові: «Адже я його лю­била...» Трапилось те, що неповинно було трапитись... Коли дівчина сказала юнакові: «У нас буде дити­на», він здивувався. «Як це у нас? У тебе, а не в нас...» Дівчина залишила технікум, поїхала в інше місто.

Життя її скалічене. Через якийсь час вона дізна­лась, що батька її дитини виключили з технікуму. Дівчина ниіпе: «Невже можна вважати батьком того, хто не може відповідати не тільки за когось, а й сам за себе?»

Гарячими вогняними аркушами здаються ці листи, в яких звучать відчай і розгубленість. «Він мене лю­бить, але не поважає... Що робити, щоб він не тільки кохав, а й поважав?» Немовби це можна відділити або з'єднати: ось це — кохання, а це — повага.

А інша дівчина пише: «Він приходить п'яний, б'є мене, але я люблю його; боюся втратити його...»

Отже, недаремно я розповідаю своїм вихованцям мудру бабусину казку. Недаремні розмови про те, що таке любов. Треба застерігати від помилок, які допус­кають багато дівчат; за ці помилки нерідко доводиться дуже, дуже дорого розплачуватись: щастям, радістю, здоров'ям, а інколи й життям. Любов людська має бути не тільки красивою, відданою, вірною, а й муд­рою, обачною, пильною, вимогливою, перебірливою. І тільки тоді, коли вона мудра й обачна, вона може бути красивою й щасливою. «Пам'ятайте, що в житті є не тільки краса й благородство,— говорю я своїм ви­хованцям.— Є, на жаль, і зло, підступність, підлість. Є душевна пустота, невігластво. Жіноче серце має бути не тільки відкритим і добрим. Хай воно буде стро­гим, рішучим, вимогливим і нетерпимим до зла и душев­ної пустоти». Легковажність шкідлива в будь-якій сфері людського життя; в сфері духовпо-психологічних і морально-естетичпих відносин легковажність згуб­на, смертельна.

Звідки йде ця рабська філософія, безмовна «бабсь­ка» покірність: «Він мене б'є, а я його люблю»? Страш­но, боляче, образливо за людину, коли з такою філо­софією зустрічаєшся в житті. Одного разу мати першо­класниці розповіла вчителеві — як про велику таєм­ницю — про те, що чоловік, підозрюючи її в подруж­ній невірності, б'є її, а якщо не б'є, то знущається ін­шими способами, принижує. І про все це жінка говори­ла з відтінком гордості й захоплення: «Якби не любив, не бив би... Значить, дорога я йому...» Коли вчитель сказав молодій матері, що про це треба кричати, це страшне зло треба ненавидіти, вона, злякавшись, щоб

Вітчизни, радянського народу, ненависті до ворогів, любові до матері й батька, любові до людини, з якою ти не тільки продовжуватимеш рід, а станеш немовби єдиною істотою, зіллєш з нею свої погляди й переко­нання, иориви й прагнення.

З дівчатками треба проводити спеціальну виховну роботу, розкриваючи їм мудру силу любові. Величезну роль відіграє слово вихователя, напучення. «Коли в при­сутності юнака або навіть від думки про нього в тебе прискорено забилося серце,— говоримо ми дівчаткам,— коли тобі захочеться, щоб юнак дивився на тебе з по­дивом і захопленням, вважаючи тебе єдиною в світі,— це означає: в тобі пробудилась Жінка, пробудилась Мати — творець нового життя. З цієї миті почалося для тебе нове житгя. Пам'ятай, що з цієї миті ти відпові­даєш не тільки за себе, а й за ту майбутню людську іс­тоту, яка живе в твоїй плоті, яку ти носиш в своїй душі. Так створено природою, але природа — тільки буді­вельний матеріал -для творення прекрасного — май­бутнього людського життя, а творити тобі, майстром- скульптором бути тобі разом з тією людиною, яка полю­бить тебе і яку полюбиш ти.

Пробудження Матері — це не тільки одвічне ста­теве прагнення. Інстинктивна сила, що тягне юнака до дівчини, а дівчину до юнака,— ще не людська любов. Уяви собі мармурову брилу* Майстер-скульптор може вирізьбити з цієї брили прекрасну квітку, що красою своєю не поступиться живій, запашній квітці з кра­пелькою роси й відблиском ранкової зорі. Майстер- скульптор бачить квітку в мертвому камеш. Він почи­нає вирізьблювати, і ось з глибини мертвої матерії висту­пають обриси живої краси — краси рукотворної. Ця краса — з мармуру, але мармур лишається мертвим каменем до того часу, поки до нього не доторкнулись одухотворені руки — одухотворені внутрішньою люд­ською красою, талантом Ось ця ружотворна краса і є людська любов. Треба бути великим майстром, щоб добути її з глибин дикого каменю, відкрити перед сві­том, пробудити захоплення, гордість творцем. Той, хто не збагнув цієї праці, — праці любові,— здається мені первісною істотою, одягненою у звірину шкуру, що дивиться на брилу мармуру й не знає, що в таємничих глибинах цього шматка схована дивна краса.

Лихо в тому, що багато молодих людей не йдуть далі цієї вбогої первіспої праці: підколупнув шматок мармуру й милується ним, набридло — кинув. Відчув статевий потяг, вже прагне задовольнити його, вважа­ючи, що це любов. Якщо немає нічого, крім статевого потягу, то в подружньому житті буде тільки вміння на­роджувати дітей. Для цього великої мудрості не треба — квочка теж виводить курчат, цього навчила її природа. Діти — не курчата, і якщо їх народжує істота, муд­рість якої не сягає далі від мудрості квочки, то вони нещасні.

Пробудженпя в тобі Жінки (як і пробудження Чоло­віка в хлопчикові) можна порівняти з тим, що ти при­ходиш на каменоломню, де лежить багато брил пре­красного мармуру. Справжньою Жінкою, умудреною ве­ликою людською любов'ю, ти станеш тільки тоді, коли в дикому камені побачиш квітку, яку треба створити, вирізьбити.

Отроцтво й рання юність — світанок людського життя; на світапку людина повинна творити сили духу для мудрої й мужньої людської любові. Так, творити свої власні сили, сили своєї душі для любові, яку треба пронести через все життя, зберегти від бур і лихоліть, донести до смерті. Велика педагогічна мудрість поля­гає в тому, щоб учити дівчаток контролювати свої по­чуття, керувати ними. Духоїшо-психологічне рабство йде від емоційного невігластва, від первісного безкуль­тур'я почуттів. Підхопила дівчину хвиля статевого потягу — і дівчина віддається стихії почуттів, пливе, сама не знаючи куди, думаючи, що почуття, яке вона переживає,— це є справжнє щастя. Якщо почуття по­лонили стихія, бездумність, яіадоба хвилинної втіхи й насолоди — це означає, що дівчина у великій небез­пеці: квітка, до якої вона тягнеться, містить смертель­ну отруту. Статевий потяг, ис одухотворений і не обла­городжений мудрістю й мужністю, не олюднений обо­в'язком,— велике зло, суть якого повинна зрозуміти кожна жінка, перший крок до нещастя, до народження нещасної людини. Для дівчини неприпустиме мораль- но-емоційне невігластво. Сама природа велить дівча­там бути сильними духом, може, сильнішими від хлоп­ців, мудрими, обачними, обережними, вимогливими.

Будь спраьжньою жінкою з тієї пори, як природа

пробудила в тобі Жіпку,— одна із заповідей мораль­ного виховання дівчаток, до якої ми підводимо їх з пер­ших кроків шкільного виховання. У сфері духовно- психологічних і морально-естетичних відносин зага іьна гармонія настане тоді, коли володарем і повелителем в любові стане Жінка, яка мужньо й мудро живе в душі дівчини. Мужність, безстрашність, сила духу Жінки творить духовне благородство, красу, відданість, вір­ність чоловіка. Спартанських дівчаток виховували, як хлопчиків: вони брали участь у військових іграх, для них були вироблені спеціальні вправи. І, як твер­дять стародавні грецькі історики, в Спарті було не тіль­ки що неможливе, а навіть немислиме порушення по­дружньої вірності. Одна іноземка дорікнула спартан­ським жінкам: мовляв, тримаєте своїх чоловіків під каблуком. Історія донесла до нас горду відповідь спар­танки: «Ми також єдині жінки, які дають світові чоло­віків»...¹⁶.

Жінка має бути гордою й неприступною — ось дуже важливий закон виховання шкільного колективу. Це можливо тільки тоді, коли вона буде сильною духом.

Що для цього потрібно в практичному плані? Як виховувати дівчаток, щоб застерегти від безвільності, легковажності, душевної порожнечі?

Тут, як і в інших сферах життя шкільного колек­тиву, не можна встановити певних правил. Щоб виховати силу духу, гордість, нетерпимість дівчаток до духовного гноблення й пасивності, треба зробити тисячу речей...

По-перше, треба, щоб кожна дівчинка вихову­валась самобутньою і яскраво вираженою особистістю, щоб усім без винятку дівчаткам нестерпною була на­віть думка лишатися непомітною, пасивною, слабо­вільною. Орієнтація дівчинки-жінки на активну участь у суспільному виробництві, а не на пасивну роль до­машньої господарки, на пасивне обмеження сфери її діяльності доглядом за дітьми — ось що дуже важливо в тому загальному тоні, який має характеризувати духовне життя школи. Бути матір'ю, бути виховате­лем дітей — горда й почесна місія, але коли тільки цим обмежиться діяльність жінки — вона буде залеж­ною істотою. Тільки яскрава життєва мета дає жінці духовну силу, яка робить її володарем і повелителем у сфері почуттів.

Місія вихователя — допомогти кожній дівчинці зна­йти поле виявлення її індивідуальних здібностей у бага­тогранній діяльності, пов'язаній з навчанням. Щоб виховати сильних духом, мудрих і мужніх жінок, ду­же важливо домогтися їх творчої інтелектуальної ді­яльності, звичайно, в поєднанні з діяльністю громад­ською, суспільно кориспою. Ми прагнемо, щоб у кож­ної дівчинки були свої улюблені книжки, улюблений предмет, улюблена творчість, праця. Для утвердження в дівчинці сили духу, незалежності, самобутності над­звичайно важливо, щоб вона уже в дитинстві й особ­ливо в ранньому отроцтві переживала гордість дос­лідника, мислителя, творця, щоб поруч із сумлін­ним, старанним виконанням усіх навчальних завдань ішло багате інтелектуальне життя, виражене в твор­чості. У гуртках нашої школи — юних натура­лістів, селекціонерів, фізиків, хіміків, радіотехніків, конструкторів — дівчатка виконують не другорядні, а провідні, творчі завдання. Активна творчість дівчаток є великою спонукальною силою, що виховує хлопчиків, пробуджує в них гордість чоловіків.

Чим багатше інтелектуальне життя колективу, тим яскравіше розкривається чоловік перед жінкою й жін­ка перед чоловіком передусім як людина з усім її багат­ством, а не як істота протилежної статі. Це дуже важ­ливо для виховання справжніх жінок і справжніх чо­ловіків. Щоб бути готовим полюбити дівчину як жінку, хлопець повинен здобути моральний досвід поваги її як обдарованої, самобутньої, мудрої, незалежної осо­бистості. Вміти любити людину, з якою повсякденно спілкуєшся,— безцінне людське вміння, яке нам треба виховувати і в дівчаток, і в хлопчиків.

По-друге, дівчині-жінці має належати провідна роль у тому дусі відповідальності за людину й вимогливості людини до самої себе й до інших, який мусить панува­ти в школі. Дівчинка, дівчина, жінка з молоком матері мусить ввібрати в себе ту істину, що любов — це насам­перед відповідальність, а потім уже насолода, радощі. Щастя любові — у великій відповідальності за людину.

Ми будуємо взаємовідносини в колективі так, щоб дівчина разом з хлопцем була вихователькою мо­лодших школярів, ділила з ним свої турботи й від­повідальність за них. Наприклад, з молодших шко- лярів створюється невеликий гурток юних захисників природи. Ним керують два старшокласники — дівчи­на, учениця VIII класу, і хлопець, учень IX класу. В діяльності цього колективу створюються такі обста­вини, що старшому треба відповідати не тільки за вико­нання окремих трудових доручень молодшими школя­рами, а й за те, яку стійкість, наполегливість, силу волі, безстрашність виявлять вони в боротьбі за тор­жество добра, справедливості. Ділити відповідальність, спільно відповідати за людину — найпотрібніші, най­цінніші з виховної точки зору взаємини дівчини з хлоп­цем у колективі. В цих взаєминах утверджується справ­жня мужність і справжня людяність.

По-трете, в духовному житті колективу надзвичай­но важливо, щоб прагнення юнака утвердити свою муж­ність, силу волі, безстрашність спонукалися пиль­ним і вимогливим поглядом дівчини. Інакше кажучи, юнак прагне бути справжнім чоловіком, щоб було не соромно перед дівчиною. Ця чутливість юнаків до оцін­ки дівчат і є, по суті, тією могутньою, хоч і старанно приховуваною силою, яка творить справжніх чоло­віків. Там, де розвинена ця чутливість, любов чолові­ків до жінки чиста й благородна, а жінки є справжніми володарками почуттів чоловіків у цій ніжній сфері духовного життя. Чим вище розвинена ця чутливість, тим більше все нової й нової краси відкриває чоловік у жінці, тим духовно багатшою стає їхня любов у по­дружньому житті. Як це важливо — зробити регуля­тором самовиховання чоловіка його думку: що подумає про мене дружина? Як подивиться вона на мою пове­дінку?

Що потрібно для формування й розвитку цієї чут­ливості? Передусім те, щоб дівчатка брали участь у всіх видах тієї діяльності, де успіх забезпечують сила волі, наполегливість, де порівнюються сили, витри­валість, стійкість, безстрашність хлопчиків і дівчаток, де перед хлопчиком — не тільки перспектива успіху^ а й небезпека лишитися далеко позаду від дівчаток^ бути присоромленим. Дійовими щодо цього є спортивні змагання, військові ігри, походи. Проте й інтелекту­альне життя мусить бути старанно прихованим, але по­стійним змаганням хлопчиків і дівчаток, юнаків і дів­чат. Саме від того, наскільки глибоким є це змагання, наскільки тонко воно приховане, й залежить утвер­дження духовних сил справжніх чоловіків і справжніх жінок. Там, де немає прагнення юнака утвердити свою чоловічу гідність і прагнення дівчини утвердити себе як повелительку духовно-психологічних і морально- естетичних відносин,— не може бути й мови про взаєм­не духовне збагачення чоловіків і жінок, про форму­вання на цій основі справжньої взаємної вимогливості.

Проводиться вечір наукових знань. До колгоспни­ків ідуть з доповідями й невеликими науковими пові­домленнями і хлопці й дівчата. Саме в цій дуже ціка­вій творчій діяльності й приховується змагання за те, щоб показати свої здібності, можливості. Хлопці й дів­чата не просто виконують суспільно корисну працю. Це для них тонка гра їх інтелектуальних і емоційних сил. Тут і юнак і дівчина переживають глибоко прихо­вану думку: щоб подобатися, треба бути дучовно бага­тим; щоб мати право бути вимогливим у морально-ес- тстичних відносинах, треба постійно збагачувати свій розум. Чим тонше приховується це змагання, тим глиб­ше проникає воно в усе духовне життя колективу, вклю­чаючи й навчання на уроках. У справжньому колек­тиві хлопець прагне вчитися добре, крім усього іншого тому, що йому соромно перед дівчинкою погано вчитися; так само дівчині соромно показати свою слабість і тим більше інтелектуальну вбогість перед юнаками. Зви­чайно, про змагання не можна говорити ні слова; воно є тільки тоді, коли ніхто й ніколи не говорить про ньо­го; навіть думка про змагання має бути глибоко при­хованою — вся тонкість і ніжність виховного впливу колективу саме в цьому. Ще раз треба нагадати, що чут­ливість хлопчиків і юнаків до оцінки їхньої діяльності, їхньої поведінки дівчатами великою мірою залежить від загальної емоційної культури вихованців.

По-четверте, треба так організувати діяльність ко­лективу, щоб не було спеціально чоловічих й спеціаль­но жіночих видів діяльності (це, однак, не означає, що й найважчу фізичну працю мають ділити хлопці й дів­чата). Чим складніша, тонша праця, чим більше вона потребує розуму, кмітливості, тим більше треба залу­чати до неї дівчаток, тим сприятливіші можливості для старанно приховуваного змагання, тим більше пе­реходить це змагання на уроки. Не повинно бути таких

трудових взаємовідносин, щоб дівчатка обслуговували хлопчиків і звикали таким чином до ролі домогоспо­дарки. Те, що треба робити в домашньому господар­стві, однаково вміло й старанно повинні робити чоло­віки й жінки. Коли і є який розподіл в самообслуго­вуванні, то він має бути тимчасовим: сьогодні хлопці виконують одну роботу, завтра — іншу.

ГУМОР У ДУХОВНОМУ ЖИТТІ

КОЛЕКТИВУ

Ця сторона виховання ще дуже мало досліджена. Говорячи про гумор, я маю на увазі дитячий сміх, здатність оптимістично, життєрадісно бачити й спри­ймати навколишній світ. Йдеться не тільки про веселий, життєрадісний настрій людини й колективу, а переду­сім про особливе бачення світу, особливе ставлення до людей, обставин, подій, до самого себе, про особливі взаємовідносини між людьми в колективі.

Здатність сміятися — суто людська риса; чутли­вість до смішного, внутрішня «готовність» сміятися потребує великого розвитку, бурхливої діяльності, гри розумових сил. Я назвав би сміх зворотною стороною мислення. Розвивати в дитини здатність сміятися, ут­верджувати почуття гумору — означає разом з тим зміцнювати її розумові сили й здібності, вчити тонко думати й мудро бачити світ. Відкриваючи світ, дитина на кожному кроці зустрічається з несподіваним. Не­сподіване викликає або подив, або переляк, або сміх. Сміх — радісний подив, радісне здивування. Саме ра­дісне здивування є тією спонукальною силою, що збу­джує інтелектуальні сили дитини, потрібні для творчос­ті засобами слова (складання казок). Я вбачаю великий виховний зміст у тому, щоб навчити дітей дивитися на світ з життєрадісною посмішкою, бачити смішне, ра­дісно дивуючись. Це окрема, дуже важлива сторона виховної роботи з колективом (вона потребує спеціаль­ного дослідження; немає сумніву, що про вміння особи­стості й колективу радісно дивуватися як про особливую спрямованість думки й почуттів треба багато писати, для цього є прекрасний матеріал).

Школа радісного здивування — це духовна підго­товка дошкільнят і маленьких школярів до багатого,

577

19 G-90

повнокровного духовного життя колективу, до тонких, одухотворених життєрадісними переконаннями відно­син між особистостями, до взаємного проникнення в світ людини, до вміння почувати людину поруч себе. Ви починаєте виховну роботу з дошкільнятами, готує­те їх до навчання в школі. Вчіть їх радісно дивуватися: складайте з ними коротенькі оповідання й казки, про­йняті Лчиттєрадісним гумором. Матеріал для цих опові­дань і казок — безліч явищ і подій, що трапляються на кожному кроці, щохвилини, вмійте тільки бачити світ, радісно дивуючись.

Ось ми на винограднику. «Дивіться, діти, на гороб­ця. Він прилетів поклювати солодку ягоду. Сів на лис­ток, тільки підняв голівку, щоб клюнути дзьобиком, як раптом... Ой, що це таке? Якесь чудовисько виста­вило роги й повзе на нього, бідного горобчика, ось- ось заколе. Що ж воно таке? Равлик. Бачите, який він мужній. Виставив ріжки, нічого не боїться...»

«Дивіться, діти, ходить півень по подвір'ю. Побачив на небі барвисту райдугу. Бачите, як підняв хвоста, сокоче. Це він сміється: у мене хвіст також барвистий. Ще красивіший, ніж райдуга. Сховаємось під деревом і побачимо, що заспіває півень, коли дощ піде. Намо чив дощ хвоста пихатому півневі. Звис хвіст аж до землі. Соромно стало півневі. Втік від сорому. Побіг кудись сушитись...»

«Бачите, діти, по воді бігає павучок-повзунець?При- дивіться добре: на ногах у нього човники. Маленькі-ма ленькі, тільки без весел, lie страшно павучку-повзун- цеві, бігає собі над глибоким виром. Підбіг павучок до берега. А назустріч йому — мурашка. Дивиться й дивується: як це павучок по воді бігає? Розповів їй павучок про свої човники, ще й показав. А мурашка не вірить. Давай, думає, попробую й я по воді побігати. Ступила в воду — та трохи не втопилась. Ледве вря­тували друзі...»

«Був півень ледачий, поки не було в нього подружки- квочки, курчаток. Сіла квочка на яєчках, сидить, кур­чаток висиджує. Чує, ворушаться в яєчках курчатка. Вона й говорить півневі: не гуляй, іди проса накоси, намолоти та пшінця курчаткам натовчи. Взяв півень косу, накосив проса. Намолотив, пшона натовк. Важко було півневі, бо звик він гуляти й нічого не робити,

а тут треба пшоно товкти. Пр^тшіс відро пшона. А кур­чатка вже повилазили з ясчок. Насипав півень пшін­ця. Кличе квочка маленьких курчаток: іжте, дітки, наїдайтесь, а татко нам водички принесе...»

«Сів кіт на березі ставка. Думає, рибку половлю. Бачить, далеко від берега плаває риба, а до берега й не пливе. «Чому ти, рибко, не пливеш до берега?» — питає кіт. «А як ти підеш, коте, додому, тоді ми попли­вемо до берега»,— відповідають рибки... Йде берегом хлопчик та й питає: «Що це ти, коте, рибку ловиш?» — «Та ні,— відповідає кіт,— гріюся на сонечку».

Тут не скрізь смішне видно з першого погляду. Де сятки, сотні таких казок учать дітей бачити смішне, розвивають у них радісний подив і думку. Гумор казок і оповідань про те, що діти бачать нарколо себе, вчить їх емоційно схоплювати суперечності дійсності, вихо­вує здатність порівнювати, зіставляти. У нашому пе­дагогічному колективі склалося тверде переконання: почуття гумору розвиває гостроту, пильність бачення світу. «Усмішка й сміх,— писав С. Л. Рубшштейн,— будучи первісним вираженням, спочатку рефлекторним, елементарного задоволення, органічного благополуччя вбирають у себе, таким чином, всі висоти й глибини, доступні філософії людського духу; лишаючись зовні майже тим самим, чим вони були, усмішка й сміх в ході історичного розвитку людини набувають усе глибшого й тоншого психологічпого змісту»¹⁷. Здат­ність бачити навколишній світ з усмішкою подиву й захоплення — це мета, до якої ми прагнемо в інтелек туальному розвитку учнів, у формуванні їх колективних відносин.

19*

579

«Ні в чому так ясно не виявляється характер люди ни, як у тому, що вона вважає смішним», — писав Гете¹⁸. Завдання педагога — виховувати почуття благород ного гумору: здатність поєднувати радісний подив із співчуттями, співпереживаннями, жалістю. Чим тонше й благородніше бачення людських слабостей, які викликають і усмішку, і співчуття, тим чутливішою стає людина до горя іншої людини, тим більше нетер­пимості виявляє вона до грубості, пошл ості, цинізму. Маленька людина, яка, усміхаючись, співчуває й жаліє, ніколи не буде насміхатись над людиною, висміювати її тоді, коли треба допомогти.

Якщо ваш вихованець сміється над невдачею, помил­кою, невмілістю товариша, він може стати жорстокою людиною. Як вогню, я боюся жорстокого сміху. На все життя запала мені в пам'ять така подія. Маленька першокласниця, йдучи до школи, забрела в сніговий замет. Вона намагалась вибратися з нього, але малень­кі валянки спадали з ніг. Підніме дівчинка ногу, а ва­лянок у снігу залишається, вона знову взуває валянок, знову намагається вибратись із снігу. На очах у дів­чинки — сльози. А два хлопчики, її ровесники, стали біля замету й сміються. Насміявшись, пішли собі до школи...

Це — жорстокий сміх. Його не подолаєш забороною чи покаранням. Це вчинок, до якого людину веде весь склад її духовногЪ життя, бачення нею добра і зла, мо­ральна, емоційна й естетична культура, особливо те, що Януш Корчак називав пізнанням серцем¹⁹. Той, хто не вміє пізнавати світу людини серцем, у кого людська біда не викликає жалю, співчуття, співпереживання, той здатний сміятися «на кутні»— так українська наро- родна мудрість таврує жоретокий сміх.

Невміння бачити світ з усмішкою, пройнятою спів­чуттям до людини,— одна з істотних причин егоїзму, безсердечності, байдужості. І, навпаки, це вміння, ця душевна здатність виробляється в людині тривалою підготовкою, можна сказати, тонким шліфуванням її почуттів. Ось чому така велика увага приділяється в цій праці людській доброті. Без доброти людині недо­ступний радісний подив. Доброта є тією духовною си­лою, яка робить людину здатною співчувати іншій людині в тих обставинах, які, на перший погляд, викли­кають сміх. Чим тонше розвинена в душі кожного чле­на колективу доброта, тим менше боїться дитина бути висміяною, а це не якась там малозначна обставина в духовному житті особистості й колективу. Саме по­боювання бути об'єктом висміювання буквально сковує багатьох дітей, немовби паралізує їхню думку й мову. Це особливо небезпечно в молодшому віці, коли дитяча психіка така гнучка й легко піддається виховним впли­вам. Саме в цьому віці почуття дітей, їхнє вміння радісно дивуватися, співчувати й жаліти, спів­переживати й бути доброзичливими ще елементарніші.

Якщо не виховувати дитячих почуттів бадьорим, життєрадісним, чуйним, добрим, доброзичливим жит­тям колективу, стається непоправна біда: в колективі утверджується емоційна товстошкірість, виробляється недобра здатність сміятися неспівчутливо й недобро­зичливо, колектив не знає усмішки, а знає насмішку — це просто страшно. Такий бездушний, безсердечний колектив огрубляє почуття особистості. Дитина при­ходить до школи з беззахисною душею. Постійно перебу­вати під поглядами тридцяти малознайомих, поки що чужих людей — для дитини не така проста річ. У нас, дорослих, прискорено б'ється серце, коли ми збираємось виступати перед кількома десятками това­ришів з короткою інформацією. А що ж відчуває дити­на? Якщо дитяча беззахисність натрапляє на байду­жість, неспівчутливість і недоброзичливість, виражені сміхом,— у маленької людини поступово взагалі втра­чається чутливість до виховних впливів, вона стає не­сприйнятливою, невиховуваною. Чим більше нерозумних і особливо злих виховних впливів зазнає дитина в мо­лодшому віці, тим важчою стає вона як вихованець і тим безсильнішим стає колектив як вихователь. Сміх як виховний засіб посідає серед інших виховних засо­бів особливе місце. Він або боляче ранить, або лікує, підтримує, коли людська усмішка виявляє доброзичли­вість. Гумор — насті льки серйозна річ, що до вихов­ного впливу засобами гумору треба тривалий час го­тувати духовно колектив і особистість.

На все життя запам'ятався один прикрий випадок. Учиеся в школі неговороткий і флегматичний хлоп­чик Марко. Одного разу прийшов він до школи, коли уроки вже почалися. Він спробував побігти, щоб ско­ріше сісти за парту, та раптом торбинка, що висіла через плече, відірвалася, і по підлозі розсипалися пиріжки. Стоїть хлопчик над пиріжками й плаче. В цей час учитедя в класі ще не було, діти вибігли в коридор, побачили заплаканого Марка над пиріжками й підняли на сміх. Хлопчик знітився, зіщулився Сміх настільки вразив дитину, що вона знепритомніла... Багато сил довелося докласти, щоб діти не нагадували хлоп­чикові про цю подію, щоб у дитячому колективі жили доброта й доброзичливість...

Бувають події і не з таким щасливим кінцем. В одній школі маленький першокласник смішно вимовляв кілька звуків (у нього не було двох зубів). Діти сміялися з цього. Учитель не зумів побачити межі між дитячою усмішкою й насмішкою. Хлопчик настільки глибоко переживав недоброзичливий сміх, що захворів (у ди­тини порушилась нормальна робота органів травлення, перестав говорити), залишив школу. Душевна рана, завдана таким, здавалось би, невинним засобом, як сміх, поламала життя хлопчикові, він пішов до школи аж через два роки і став невстигаючим.

З того, що вважає колектив смішним, над чим і як сміються вихованці, можна зробити безпомилковий висновок про моральне здоров'я колективу й разом з тим про його силу як вихователя. Найбільша небез­пека — це дурний сміх, сміх байдужих і бездушних людей (недарма в народі є мудра характеристика емо­ційно убогої, обмеженої людини: дурносміх). Ніякими спеціальними, для цього нещастя знайденими, засобами такого зла не подолаєш і не викорениш. Тут потрібна наполеглива, невсипуща, тривала робота, суттю якої є виховання емоційної, моральної й естетичної куль­тури, здатності відчувати складність духовного світу людини, готовності й здатності бути добрим і добро­зичливим. Уміє сміятися по-людському той, хто по- справжньому любить людей.

Дитина без сміху не може жити. Якщо ви не на­вчили її сміятися радісно дивуючись, співчуваючи, зи­чачи добра, якщо ви не зуміли викликати в неї мудру й добру посмішку,— вона сміятиметься злостиво, не­доброзичливо, неспівчутливо, сміх її буде насмішкою. Чим тонша емоційна й моральна культура колективу й кожної особистості, чим більше сил віддає кожен ви­хованець, творячи добро іншій людині, тим ширше, образно кажучи, відкриваються дитячі очі на ситуації, положення, риси, які заслуговують здорової посмішки. У цій посмішці виражається доброта, доброзичливість, співчутливість; об'єкт посмішки переживає не пригні­ченість, а духовне піднесення, відчуває свою єдність з колективом, прагне чимсь утвердити своє однодум- ство. Мистєцїво виховання колективу саме в тому й по­лягає, щоб міра сміху, немовби відпущена самою при­родою кожній дитині, віддавалась повністю на радіс­ний подив перед найнесподіванішими гранями людсь­кої поведінки, особистості, перед багатством духовного світу людини, перед слабостями, яких вона хотіла б по­збутися, але ще не позбулася.

Ось над чим сміялися діти в одному класному колек­тиві.