Спілкування в колективі

«Єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування». В цих словах Сент-Екзюпері⁵ — велика мудрість виховання людини. Якою стане людина,— це залежить від того, яке в неї спілкування з іншими людьми, до чого воно кличе думку й ВОЛЮ, ЯКИЙ СВІТ людського відкривається перед нею.

Багатство, краса, емоційна глибина, духовна повнота, ідейна насиченість спілкування є тією сферою життя колективу, в якій відбувається самопізнання й самови­ховання. Людське спілкування — це надзвичайно ши­роке, багатогранне задоволення потреби людини в людині. Завдання виховання колективу — зробити це спілкуван­ня таким, щоб воно облагороджувало особистість, відточу­вало її моральну красу, щоб від спілкування з товари­шами людина відчувала радість, непереборне прагнення бути разом з людьми.

Яка діяльність дає щастя, радість, розкіш людського спілкування? Куди треба спрямовувати фізичні й духовні сили дітей? Дітей треба вчити ділитися радощами, труд­нощами, думками, переживаннями. Треба вчити мріяти, творити й береїти мрію. Спілкування облагороджує, якщо діти об'єднуються для творення краси. Це багатогран­на діяльність, яка включає і фізичну працю, і подолання труднощів, і взаємодопомогу, і співпереживання, і за­хоплення красивим та благородним, і переживання не­безпеки, і вміння поділитися з товаришем шматком хліба, і безкорисливий вчинок наодинці з власним сумлінням, і боротьбу проти зла й неправди, і готовність взяти на себе відповідальність за осудливий вчинок товариша.

Ось у чому й полягає одна з великих таємниць, а ра­зом з тим одна з найпростіших речей у виховапні колек­тиву; справжню розкіш людсі кого спілкування діти ма­ють переживати тому, що вони активні творці краси

Перший рік життя класного колективу. Минула зима, настала весна. Ми йдемо з дітьми в ноле, в ліс. У далекій балці, зарослій чагарником, знаходимо затишну місцин­ку. Вона сподобалась нам. Ми радіємо: тут би зробити наш таємничий куточок для літнього відпочинку після походів по степах і лісах... Мрія захоплює, ми приходи­мо сюди ще кілька разів після занять. Приносимо саджанці дикого винограду, саджаємо їх навколо к>щів; потім комусь спало на думку посадити тут і кущ калини... Ще немає тут нічого особливого, а нас уже тягне сюди: хо­четься сидіти під кущами, читати, мріяти, розповідати й складати казки. А коли дикий випоград утворив суціль­ну зелену стіну, коли наша таємнича місцинка стала ще затишнішою й красивішою, ми назвали її Куточком Казки, або Куточком Краси. Пас тягне сюди, ми відчуваємо тут велику радість, бо ми самі створили цю красу. І чим більше ми вкладаємо сюди своєї праці й своїх турбот, тим дорожчою нам стає ця краса, тим більше щастя пережи ваємо вже від того, що збираємось тут разом, сидимо, тісно притулившись плечем до плеча, й, затамувавши подих, слухаємо казки й бувальщину.

З кожним роком наш Куточок Казки стає красивішим і ріднішим. Тут уже цвіте й червоніє калина, на сусідніх кущах — наші гнізда й наші пташки в гніздах. Цей ку­точок входить у наше духовне життя, бо скільки в ньому пережито, скільки хвилювань ми зазнали! Немислимо, щоб комусь з нас не захотілося прийти сюди, коли при­значено збір на певну годипу, щоб послухати казку чи прочитати книжку. Одного разу не прийшла Оля — ма ленька білокоса дівчинка (було це вже в IV класі), — і ми не могли ні казки слухати, ні книжки читати, бо відчу­вали: щось у нашої Олі не гаразд. Пішли в село, довіда­лись: у дівчинки захворіла мати...

Куточок Краси був маленьким гніздечком нашого духовного життя до того часу, поки учні закінчили школу.

Інший колектив створив свій Куточок Краси вже в III класі. Одного разу, гуляючи в лісі, діти побачили лед­ве помітний струмочок. Захотілося знайти джерело, звід­ки витікає холодна чиста вода. Джерело знайшли в гли­бині лісу. Поряд з джерелом ріс столітній дуб. Недалеко від дуба, на галявині, діти посадили кілька кущів бузку. Виріс бузковий гай. Сюди приходили діти помріяти, почитати. Тут найкраще слухалися й складалися каз­ки. Тут були прочитані «Сліпий музикант» Короленка, «Морський вовк» Джека Лондона і «Хатина дядька Тома» Бічер Стоу, тут читався й перечитувався «Ксбзар» Та­раса Шевченка.

Краса думки, краса мислення розкривається перед людиною як радість людського буття тільки тоді, коли вона пізнає розкіш людського спілкування. Куточки Кра­си, про які я розповідаю, саме і є для колективу джерелом краси думки. Дитину вабить сюди не тільки те, що вона побачить красиве дерево, красиві квіти, почує красивий спів пташок, а й те, що вона почує красиву думку — кра­сиву тим, що думка ця схвилює, збентежить, викличе тривогу й роздуми, бажання заглибитись у те, що тільки неясно уявляється, живе в підсвідомості.

Великий виховний смисл розкоші людського спілку­вання ми вбачаємо в тому, що вже в роки отроцтва і особ­ливо в ранній юності людина несе до колективу свої думки й сама йде в колектив за думками. Як важливо для формування справжнього людського благородства, щоб вихователь був Чутливим диригентом того оркестру, ім'я якому колективна думка! Як потрібно, щоб люд­ське спілкування в роки отроцтва й ранньої юності було колискою думки й переконань кожної особистості! Все це залежить від вихователя, зокрема від того, які думки про навколишній світ зумів він заронити в свідомість ди­тини й підлітка, як зумів пробудити бажання прочитати саме ту книгу, яку потрібно.

Гармонійне виховання розуму, волі, моральних пере­конань, ідейної цілісності й мужності, духовного багат­ства й естетичної багатогранності «— все це закономірно веде до того, що в людини уже в роки отроцтва виникають думки, на які їй хочеться почути відповідь і утвердити власні погляди. Я вважаю, що багате, ідейно повноцін­не людське спілкування можливе в колективі тільки тоді, коли в роки отроцтва людина замислилася над питан­нями: в чому сенс життя? Для чого живу на світі? У чому суть добра і зла? Ці думки ще неясні й не до кінця осмис­лені, але вони бентежать, тривожать і якщо ви справжній вихователь, ви знайдете правильний шлях до того, щоб у якусь хвилину підказати юнакові, що саме його турбує. Ось ці хвилювання, турботи, питання й несуть підлітки, юнаки, дівчата в колектив, сподіваючись знайти новий по­дих свіжого вітру для багаття своїх роздумів. Коли під­літки та юнацтво йдуть з такими питаннями до колективу, це означає, що виховання поставлено правильно, ко­лектив здатний стати могутнім знаряддям виховання.

Щоб ваші вихованці в колективі порушили саме ці питання, розкрили свою душу, неприпустимі «заоргані­зованість», «запланованість», інакше кажучи, формалізм, штучність, намагання влізти в душу людини, спонукати іі, щоб вона на людях відкрила те, що їй дороге й рідне. Розкіш мисленого спілкування — це надзвичайно ніжна ділянка людського серця, і доторкатися до цієї ділянки треба обережно. Вихователь повинен тактовно, непо­мітно спопукати до висловлювання тих думок, які хви­люють людину, які вона й сама ще не до кінця осмислила. Треба сказати такі слова (або прочитати ці слова з книж­ки), щоб людина осмислила свою думку, висловила її, пережила подив перед істиною.

Це книга справжньої педагогічної мудрості: як підго­тувати людину до того, щоб вона звернулась до колек­тиву з такими словами: «Скажіть мені, друзі, в чому смисл нашого життя, для чого я живу на світі, що сталося в сві­ті від того, що я прийшов і піду з нього, чи таким би був світ і без мене, чи, може, я щось приніс у нього своїм бут­тям, болями й хвилюваннями, радощами й тривогами?» Підготувати вихованців до того, щоб ці питання стали предметом спілкування в колективі, означає підняти осо бистість і колектив на вищий ступінь духовного розвитку.

Отже, ви зуміли підготувати своїх вихованців у цьому напрямку, зуміли спонукати їх до того, щоб підліток чи юнак запитав: «А в чому сенс життя?» Тут починаю­ться найщасливіші, наитривожніші, найбільш пам'ятні хвилини духовного життя колективу. Я порівнюю під­літків і юнацтво наших днів з вихованцями тридцятих, сорокових, п'ятдесятих років. Це порівняння приводить до висновку; в кожному новому поколінні молодих людей, що стоять на порозі самостійного життя, зростає чутливість до власного духовного світу і все більше утверджується прагнення до щастя творення, стають наполегливішими шукання вищого сенсу буття. Ось висловлювання восьми­класників, духовно підготовлених до осмислення важли­вих питань самосвідомості й самовиховання:

«Я читав книжки про тяжке дореволюційне життя молоді. Людину тоді гнітили турботи про шматок хліба й працю. Селянський хлопець з болем думав про те, що батькові його доведеться ділити свій маленький наділ

на кілька ще менших ділянок, щоб дати кожному синові землю для господарства. З тугою дивилися матері й батьки на дітей: для чого ви на світ народились? Щоб усе життя нидіти злидарями? А ось зараз у людини зовсім інші думки. Кожен батько мріє про нас, дітей: мій син мусить стати інженером, ученим, лікарем... Мій син — талановитий і незвичайний... Інакше й не уявляється щастя. Але хіба ж можемо стати всі вченими й інжене­рами, лікарями и агрономами, учителями й артистами? Треба ж комусь і землю обробляти, і на тваринницькій фермі працювати. У мене немає ніяких талантів, ні здіб­ностей особливих. Стану я звичайним механізатором. І ось мене лякає цей життєвий шлях: невже працюватиму тіль­ки для того, щоб одержати гроші, хліб?... Щоб після ро­боти добре виспатися, бо втомлива ж робота?.. А потім людина йде на пенсію...» (Віталій 3., 14 років, 3 місяці, комсомолець).

«Мій батько — звичайний собі пастух. Але в конторі колгоспу його не називають пастухом — мабуть, тому, щоб не образити. Говорять: працівник тваринницької ферми. І зоотехніка так іменують. Одного разу в неділю прийшов до батька друг — старий механізатор, сім­десятилітній Максим Іванович. Сіли з батьком за стіл, випили по чарці и почали філософствувати. Аж заплакав Максим Іванович* вирядили, каже, на пенсію з великими почестями, та гірко мені жити. Бо відчуваю: нічого тепер робити, сиди та жди смерті. Я мимоволі вслухався в цю розмову та й подумав: невже й мене така доля жде? До­живу до якогось там віку, скажуть: іди, відпочивай. Це означає: жди смерті. Для чого ж тоді людина живе на сві­ті? Для чого встає опівночі, як мій батько, турбується, хвилюється: як там корова Сойка, чи не отелилась? У чо­му ж тоді смисл життя, якщо всім шлях один — в небут­тя?» (Андрій С., 14 років, 6 місяців, комсомолець).

«А я думаю,— смисл життя в тому, щоб робити добро людям. І твій батько, Андрію, серед ночі встає клопо­четься, йде на ферму — бо людей любить. Справа, мабуть, не в тому, що корова Сойка для нього — все... Адже й корови, і ферма, і трактори — все це для людей. Знають твого батька всі в нашому селі, поважають — в цьому й є смисл життя. Ось у балці за селом Маків ліс... Чому він так зветься? Дід мій розповідав: був такий ко­зак — Мак. Поселився він у степу та й став обсаджувати балку. Щоліта висаджував тисячу деревець. Та так умів дерево посадити, що й поливати не треба — росте й не загине ніколи. Суха, похмура балка перетворилася в зе­лену діброву. Не залишилося й сліду від Макової са­диби, ніхто не пам'ятає, де й похований козак, а Маків ліс живе й тисячу років житиме. Мабуть, смисл життя в тому, щоб не пройти по землі непомітним. Розповідав не­давно наш дядько Степан (живе він у місті) таку історію. У великому комунальному будинку жив старий самотній дідусь. Пенсії чомусь не одержував, жив скромно, в ла­таній одежі ходив... А як помер, прийшли люди з міської Ради майно описати — безрідна ж людина померла. Знайшли в ліжку п'ять кілограмів золотих грошей старо­винних. Ось і прожила життя людина. Стали розшуку­вати по документах, і виявилось, що дідусь ніде ніколи не працював, а жив спекуляцією. Навіть прізвища його ніхто не знав... «Таке життя, як безвісна пилинка»,— го­ворить дядько Степан» (Микола О., 14 років, 8 місяців, комсомолець).

«А хіба людипа живе тільки працею? Значить, якщо не посадив лісу або не був знатним механізатором — то й життя марно прожив? Не може цього бути. Ось наша мама не працює. Домогосподарка, кажуть. Але ж вона виховує дітей, а нас шестеро. Все життя в мами маленькі діти... А скільки таких матерів! І мати Володимира Ілліча Ле­ніна була домогосподаркою за теперішніми поняттями. Вона була тільки матір'ю. Материнство — це ж найваж­ча робота. Я читала книгу про сім'ю Ульянових. Смисл життя в тому, щоб виховувати дітей. Хто виховав героїв Великої Вітчизняної війни? Матері. Хто дає нам радість? Мати. Бути матір'ю — це велике щастя...» (Саша К., 15 років, 2 місяці, комсомолка).

«Смисл життя в тому, щоб багато знати. Я читала: є мільйони книг. А людина може прочитати за все своє жит­тя тільки дві тисячі книг. Страшно, коли подумаєш, яка безсила людина. З мільйонів — дві тисячі. Яке коротке людське життя!... А ми ж до того ще й час марно витрачає­мо» (Лариса Б., 14 років, 7 місяців, комсомолка).

«Я багато думав, ким стану. Потрібних і почесних спеціальностей багато. Раніше я мріяв стати інженером, будувати літаки. Потім захопила мрія стати геологом: розвідувати природні багатства, давати їх людям. А те­пер уже твердо вирішив: стану лікарем. Це ж найпотріб- ніша робота: рятувати людину від смерті, берегти її життя» (Володимир В., 14 років, 1 місяць, піонер).

«Хіба можна думати про щастя й радість, коли в світі тисячі атомних бомб? Якщо хоч одна сота частина цих бомб вибухне — людство загине. Я не можу спати, не можу їсти... На уроці читаємо «Мертвые души» Гоголя, а у мене з голови не виходить Хіросіма... Чому це так: люд­ство само готує собі загибель?» (Марія Д., 14 років, 8 мі­сяців, комсомолка).

«Вночі до мене несподівано прийшла думка: всі люди, які зараз живуть, через сто років будуть у землі... Всі як один. Ця думка приголомшила мене. Від неї страшно. Якщо людина знає, що вона помре — для чого ж жити? Я став вдивлятися в очі людям, бачив веселих, життєра­дісних чоловіків, жінок, стариків. Одного разу зустрі­чаюся з дідусем Панасом. Вісімдесятилітній дідусь са­джає дубок. Мені спало на думку: давай запитаю, для чого ви, дідусю, саджаєте цей дубок, адже ви не побачите його великим, гіллястим дубом? Хотів запитати, та побачив очі дідусеві й соромно стало. В старечих очах мене вра­зила радість життя. А дідусь, мабуть, догадався, про що я думаю, та й каже: «Якби кожна людина працювала тільки для себе — світ перетворився б у велике кладовище. Всі тільки й говорили б про смерть, кожен тільки й оплаку­вав би себе. На щастя, цього немає й не буде. Людина жи­ве для інших людей — ось у чому її безсмертя». Ніколи не забуду цих дідусевих слів. Він через півроку помер, а я доглядаю його дубок і немовби бачу його очі. Я дав Собі слово виростити могутній дуб» (Анатолій І., 15 ро­ків, 4 місяці, комсомолець).

Це дослівний запис того, що говорили учні, комсомоль­ці, вчорашні піонери. Для мене немає більшого щастя, ніж чути відверті слова своїх вихованців про життя, про майбутнє. Ці хвилини, коли молоді люди, які через три- чотири роки будуть воїнами й матерями, розкривають найпотаємніші куточки своїх сердець, є вершиною духов­ного життя колективу. Вони говорять відверто не тільки тому, що довіряють вихователеві. Вони прагнуть утвер­дитися в своїх переконаннях, розвіяти сумніви. В словах окремих вихованців звучать тривога, сум, навіть безна­дійність. Але це не дає підстави твердити, що в колективі є люди з песимістичними переконаннями. Безрадісний погляд на майбутнє — це тривожний заклик; допоможіть, поясніть, як розуміти те, що відбувається в світі! Саме тоді, коли молода людина відверто висловлює свої безра­дісні думки, для вихователя створюються найсприятли віші обставини, щоб утвердити оптимізм, вселити в юні душі впевненість у світлому майбутньому людства. Хоч би про які далекі, здавалося б, від особистого життя, за­гальнолюдські проблеми говорив юнак, він думає в ці хвилини про особисту долю, і тягне його в колектив передусім тому, що йому хочеться порадитися про осо­бисте майбутнє, почути правду, дістати підтримку. Оці найвідвертіші хвилини сердечного людського спілкування є не абстрактними мудруваннями про загальні філософ­ські проблеми Це відверта розмова продушу кожного ви­хованця. Я б назвав ці бесіди філософією серця. Саме зав­дяки мисленому заглибленню в питання про сенс життя тут від серця до серця пролягають найтонші зв'язки між особистими поглядами, уподобаннями, інтересами. Колек­тив стає для окремих вихованців джерелом нових думок. Навіть той, кому, можливо, й на думку не спадало, для чого він живе на світі, починає бачити себе не так, як ба­чив раніше.

Як же повинен повестися вихователь у ці хвилини най- тоншого духовного життя колективу? Вихователеві в ці відповідальні хвилини особливо важливо бути самим со­бою, постати перед юними серцями мислителем, товари­шем і другом, живою людиною із своїми поглядами, ра­дощами, болями, сумнівами. Звичайно, вихователь не може бути спокійним спостерігачем добра й зла. В ці хви­лини на вихованців особливо сильно впливає те, що їх на­ставник розкривається перед ними як емоційно багата лю­дина. Але емоційне багатство має підкріплюватись мораль­ним авторитетом: лише тоді, коли є ця важлива перед­умова, кожен відтінок почуття вихователя, його особистого ставлення до істини сприймається вихованцями як мо­ральна цінність, як надбання старших поколінь.

Якщо вам пощастило досягти того, що спілкування із своїм колективом стало для кожної особистості радістю, розкішшю, коли юнаки несуть у колектив свої роздуми, сумніви, тривоги, коли вихованцям хочеться зібратись просто для того, щоб поговорити про те, що кого хвилює,— ви виховали справжній колектив юних громадян. Незалеж­но від особистих нахилів і вподобань, усі учні цікавляться художньою літературою, мистецтвом. Учні одного кла- су, де я був вихователем, часто збиралися для того, щоб поговорити, посперечатися про твори сучасної радян­ської і зарубіжної літератур. Ми розглядали не окремі твори, а проблеми, які хвилювали юнацтво. Юнаки й дів­чата розповідали про твори, які вони прочитали, і з цих розповідей ставало ясно, що всіх найбільше хвилюють пи­тання: де той герой сучасної радянської літератури, який учить нас жити? На кого нам рівнятися в житті? Хто най­більше хвилює і захоплює нас, хто для нас найближчий і найдорожчий? Три роки ці питання були предметом га­рячих суперечок. Юнаки й дівчата висловлювали різні думки. Суперечки продовжилися в інших класах. Про­читано десятки найкращих творів сучасної літератури, і всі ми — школярі й учителі — прийшли до одностай­ного висновку: з художніх творів, написаних у повоєнні роки, найбільше враження справила на нас повість В. Матушкіна «Любаша». В головному образі цієї повісті втілено найкращі риси радянської людини: віру в кому­ністичні ідеали, оптимізм, людяність, непохитність перед труднощами, життєлюбність.

Дуже цікавими були наші зустрічі з питань образо­творчого мистецтва. До цих зустрічей готувався весь колектив: виставляли репродукції картин, юнаки й дів­чата читали книжки про мистецтво.

Багато радості й розкоші людського спілкування в тих видах діяльності, де напруження духовних і фізичних сил само собою відкриває насолоду буття, мислення, переживання. Це походи, екскурсії, знахідки матеріаль­них і духовних цінностей. Особливо велике виховне зна­чення мають походи по місцях бойової слави старших поколінь. Це спілкування характерне тим, що колектив об'єднується високими патріотичними переживаннями. Походи по місцях бойової слави дають неоціненні зна­хідки — мужність борців за свободу й незалежність нашої Батьківщини, збережену в переказах, документах, в па­м'яті живих учасників подій.

Щороку по закінченні шкільних занять, під час літніх канікул, наш колектив, від І до ЇХ класу, вирушає в по­хід по рідній землі. Це не просто вивчення рідного краю. Це поступове ідейне збагачення колективу. У зустрі­чах з людьми перед нами відкривається світ людської мужності, героїзму, самопожертви. Враження від подо­рожі насичує нас почуттями захоплення, подиву героїч- ним. ЦІ почуття розкривають людські серця, по крапли­ні вносять у душу те, що називається ідейною зрілістю, дорослістю. Захоплення героїчними подвигами створює той духовний стан, коли люди прагнуть у власному житті героїзувати поведінку, що відповідає моральним нормам будівника комунізму, патріота, борця за утвер­дження слави й могутності рідної Вітчизни. Іншими сло­вами, безпосередній доторк дитини, підлітка до героїч­ного, до величного, до безцінних моральних багатств на­роду утверджує в їхній свідомості привабливість справж­нього добра. Під впливом колективного захоплення бажання підлітка виявити, показати себе гармонійно зли­вається з моральним ідеалом нашого суспільства. Ко­лективне переживання благородних почуттів утверджує в юній душі велику чутливість до думки колективу про мою поведінку, працю, про моє ставлення до суспільних інтересів.

Тут неможливо встановити безпосередній зв'язок між фактом, який став стимулом благородного переживання, й конкретним вчинком, поведінкою особистості відразу після того, коли захоплення, подив перед героїчним ово­лоділи юним серцем. Взагалі в моральному вихованні колективу не можна шукати такої закономірності: вплив на свідомість і почуття відразу виявляється в діяль­ності. Захоплення, подив перед героїчним, створюючи дух ідейного однодумства, є могутнім джерелом духов­них сил людини, які виявляються не тільки тоді, коли діти чи підлітки перебувають у колективі, а й тоді, коли кожен з них залишається наодинці із своїм сум­лінням.

П'ятикласники зустрілися з партизаном Великої Віт­чизняної війни. Він розповів про подвиги радянських людей у боротьбі з фашистами. Величезне враження спра­вив на дітей подвиг двох піонерів-героїв, партизанських розвідників. Захоплені в полон гітлерівцями, піонери не сказали жодного слова про військову таємницю. Фа­шисти закопали їх ишвими в землю. Мужність, вірність громадянському обов'язку так приголомшили дітей, що вони вирішили щороку вирощувати червоні троянди спе­ціально для того, щоб у день свята Перемоги класти їх до портретів піонерів-героїв.