13. Рибальство

Взагалі українці займалися рибальством усюди, де існували ріки та інші водойми. Снасті та способи рибальства були найрізноманітнішими. Так, скрізь ловили вудками із саморобними гачками примітивної форми які поширилися вже наприкінці ХІХ ст. ловили також хватками (підсаками) – конічними сітками невеликих розмірів прикріпленими до лозяної дуги, яка з’єднувалася з довгою жердиною. Широко використовувалися ості – дуже давній тип рибальського знаряддя. Остями, що являли собою невеликі три- , чотири-, шести-, восьми- зубі вила, рибу били зазвичай вночі з підсвічуванням. Українцям була відома ловля риби перемітами та кармаками. Перемітами ловили по всіх великих річках України. Кармак складався з кількох предметів, з’єднаних між собою. Його ставили у морі, на лимані або біля гирла річки. У дно забивали кіля і прив’язували до нього шнур так, щоб він ішов по поверхні води і не тонув; поміж кіллям підвішували поплавки. До шнура прикріплювали два перемети; один вище: один вище щоб його гачки досягали майже половини глибини, а другий підв’язували на половині глибини, щоб гачки описувались нижче до дна. Широко користувалися ятерями різних розмірів. Це циліндрична сітка з конусоподібними кінцями, один з яких витягався назовні і наглухо закріплявся, а другий з вузьким отвором посередині, втягався в середину циліндра; саме через нього і входила риба в ятір. Сплетену з тонкої пряжі сітку ятера насаджували на три лозяних обручі. У горах інколи перегороджували річку, направляючи її в інше русло, а на осушеному річищі рибу вибирали руками. На Дніпрі, Південному Бузі та в протоках гирла Дунаю встановлювали гарди – капітальні перепони, зроблені з паль і доповнені цілою системою глухих очеретяних перегородок. У річках і озерних водоймах застосовувались також сіті, бродаки, павуки, неводи і волукші.

14.Збиральництво

До традиційних лісових промислів не тільки зони Полісся і Карпат, а й Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини і Поділля належить збиральництво. Збирали ягоди, трави, горіхи, гриби, лікарські рослини. З 20ст. на промислову основу поставлено заготівлю березового соку.

15. Мисливство

Протягом багатьох віків українці займались мисливством, але для переважної більшості зон, крім Полісся, воно не мало промислового значення. Об’єктом мисливства до початку ХХ ст. були зайці, лисиці, кози, сарни, олені, лосі, вепри. Ведмеді зустрічались в Карпатах і на Волинському Поліссі, рисі – по всі й території Полісся та в Карпатах. На малих притоках Прип’яті, Десни, і Дніпра полювали на бобрів і видру. На полях України були сприятливі умови для розпліднення перепелів, куріпок, а у степовій зоні – дроф. Велика кількість водойм прияла поширенню різної водоплавної дичини , головним чином качок тв. Гусей. Кріс поліської зони, українські селяни ніде не користувалися правом полювання. Проте, незважаючи на суворі в дореволюційні часи заборони, вони полювали по всій території України. Для полювання на ту чи іншу звірину чи пташину користувалися різноманітними пастками, сильцями, сітками, петлями та вогнепальною зброєю. Серед самоловних засобів розрізняли стаціонарні та пересувні. До перших відносилися ловчі ями , плашки, пастки, перескоки, воківні – це були прості за конструкцією пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів, лисиць, куниць, тхорів тощо. До стаціонарних, як правило, додаткових засобів лову відносили сліпі ями, або западниці, які викопувалися на стежках, де проходили копитні. Така яма була закрита замаскованою кришкою, що оберталася. Іноді на дні ями набивалося гостре кілля. Такі ями були відомі в гірських районах Буковини, Галичини, Закарпаття та на Поліссі. Але найбільше був поширений самолов для вовка, що являв собою загорожу із хмизу. Стінки загорожі утворювали вузький прохід по спіралі який звужувався до центру, де знаходилася принада. Недалеко від неї стінки зближалися настільки, що зовсім затискали тварину, а гострі кінці огорожі не давали можливості повернутися назад. Вовки завдавали великої селянському господарству, тому способи боротьби з ними відзначалися різноманітність та винахідливістю. В Карпатах, на Поліссі і в лісостеповій зоні використовували так звану трійню, або тризуб – двометрову дошку з трьома вирізаними зубцями. Її вертикально кріпили до дерева на відстані 3-5 см. Від стовбура, а зверху підвішували принаду. Підстрибуючи і намагаючись зірвати її, вовк защемлював лапу в одному з пазів. На Слобожанщині цей пристрій приставлявся до глухої стіни свинарника або курника. Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання. Була розроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела,качки. Були відомі засоби маскування які давали змогу не помітно підійти до звіра або птаха. Полювання гоном на конях із собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих. Щодо стародавніх колективних способів полювання то в останні десятиліття ХІХ століття вони вже не використовувалися, за винятком облав на вовків, які майже повсюдно проводилися в адміністративному порядку.