Основні поняття та терміни

Духовна сфера суспільного життя; економічна (матеріальна) сфера суспільного життя; політична (управлінська) сфера суспільного життя; соціальна структура; соціальна сфера суспільного життя; соціальна філософія; соціальний простір; соціальний час; суспільне життя; суспільні відносини; суспільство.

Література: [1; 8; 16; 20; 53; 54, 79; 113; 126; 147, 150, 188, 203].

8. Філософія економіки

8.1. Економіка як предмет вивчення філософії.

8.2. Технологічні, наукові, фінансові та соціальні засади економічного життя у філософії економіки.

8.3. Економічна культура. Моральні аспекти економічної діяльності.

8.1. Економіка як предмет вивчення філософії

Економіка – це сукупність процесів забезпечення життя людей та задоволення ними власних потреб. Людина своїм трудом створює блага, умови та засоби до існування.

Економічна наука вивчає господарство, засоби його ведення та відносини, які складаються в процесі виробництва товарів і послуг. Економічна соціологія вивчає економіку за допомогою соціологічних категорій (інтереси, поведінка та взаємодія соціальних груп та прошарків), досліджує зв’язок між соціальним та економічним життям.

Філософія економіки намагається відтворити більш цілісну картину суспільства. Вона вивчає шляхи взаємовпливу економіки, політики та культури.

У філософії інтерес до економіки був викликаний капіталізацією. У Новий час були підняті проблеми виробництва, труда, власності, диференціації суспільства та ін. (У середні віки панували традиційні форми суспільного життя, що здавалися непохитними, тому ці проблеми не були актуальними).

Новий час породив ліберальну думку, соціальний утопізм та економічний детермінізм. Одним із засновників політекономії та філософії економіки був видатний шотландський мислитель Адам Сміт (1723 – 1790). Його головні праці – «Теорія моральних почуттів», «Дослідження про природу та причини багатства народів». А. Сміт запропонував доктрину економічного лібералізму. Згідно з нею необхідно дозволити людині переслідувати власні цілі. Кожен зобов’язаний забезпечити, перш за все, своє виживання (особистий егоїзм, підконтрольний розуму) і бути в змозі зробити це краще за будь-кого іншого. А. Сміт усвідомлював, що принцип приватного збагачення суперечить моралі, але, на його думку, це компенсує так званий принцип «незримої руки». Мислитель писав: «…переслідуючи приватні інтереси, людина незримою рукою підштовхується до цілі, яку вона зовсім не переслідувала, – приносить користь суспільству, навіть більшу, ніж ті, які свідомо прагнуть до цього». А. Сміт закликав державу не заважати індивіду. «Природна ціна» товару, з його точки зору, є найсправедливішою.

Серед природних моральних цінностей Адам Сміт ставить на перше місце патріотизм. Філософ безапеляційно засуджує космополітизм. Він підкреслює: «Ми не любимо нашу країну лише як частину людства. Ми любимо її саму по собі, в незалежності від подібних міркувань». Для А. Сміта нація є виключно важливою категорією, оскільки особиста безпека та добробут людини безпосередньо залежать від безпеки та добробуту її батьківщини.

Стосовно міжнародних стосунків, Адам Сміт вважає, що коли кожна нація буде захищати свої власні інтереси, тим самим вона буде сприяти добробуту всіх інших більше, ніж якби вона взяла на себе безпосереднє управління інтересами всього світу.

А. Сміт також підкреслює, що деякі колективні витрати мають залишатися прерогативою держави. Добре організована армія також необхідна для гарантії внутрішньої та зовнішньої безпеки; вчений рекомендує захищати інтереси стратегічних галузей промисловості, що пов’язані з національною обороною.

Правосуддя повинно захищати власність, необхідно розрізняти владу виконавчу та судову. Транспортна інфраструктура, мости, канали, порти, виробництво грошей, пошта також залишаються у компетенції держави. Виховання молоді є абсолютною необхідністю, що покликана компенсувати руйнівний вплив розподілу праці на інтелектуальні здібності людей, але його фінансування має бути забезпеченим за рахунок споживача. Нарешті, у деяких особливих випадках Адам Сміт вважає протекціонізм доречним. Це, зокрема, стосується того моменту, коли вільний товарообмін стає збитковим для національної промисловості з тієї точки зору, що надто велика кількість трудящих втрачає робочі місця.

А. Сміт зробив великий внесок у розвиток економічної думки. Він досліджував формування вартості товарів, яку дорівнював виключно вкладеному в нього труду. Відома думка А. Сміта про те, що багатство нації обумовлюється кількістю вироблених товарів, доступних для споживання, а не золотом і сріблом. Зростання продуктивності праці є головним завданням, оскільки дозволяє забезпечувати націю великою кількістю «необхідних та зручних речей». Адам Сміт вважає, що розподіл праці призводить до використання грошей як «універсального інструмента» торгівлі, що полегшує товарообмін.

Лібералізм Сміта частково сприйняли та розвивали Давид Рікардо (1772 – 1823) та Томас Мальтус (1776 – 1834). Ці мислителі вважали землевласників (феодалів, орендарів) «паразитами», які нічого не виробляють на відміну від капіталістів. Незважаючи на відносну ідеалізацію капіталізму, вони визнавали, що він не приносить користь усім прошаркам суспільства. Робітники змушені жити у скрутному матеріальному становищі. При цьому Д. Рікардо вважав, що змінити це неможливо: збільшення заробітної платні завжди призводить до збільшення народжуваності, таким чином зростання населення завжди випереджує зростання добробуту.

Тільки в середині ХІХ ст. виникає соціальний лібералізм (Джон Стюарт Мілль). Згодом почали здійснюватися соціальні реформи суспільства: формувалося трудове законодавство у відповідь на робітничий рух.

Становище народних мас викликало занепокоєння у видатного французького мислителя-утопіста Клода-Анрі Сен-Симона (1760 – 1825). К.-А. Сен-Симон – учень просвітника Ж. Л. д’Аламбера, математика й енциклопедиста. Будучи аристократом, К.-А. Сен-Симон підтримував якобінців під час Великої французької революції. Свої ідеї К.-А. Сен-Симон виклав у працях «Промислова система», «Нове християнство», «Катехізис промисловців». Революції він вважав наслідком бідності трудящих. Щоб їм запобігти, треба піклуватися про народ. К.-А. Сен-Симон вірив у соціальний прогрес. Суспільство неминуче перейде від феодального військового режиму до адміністративної, промислової, мирної системи. Промисловцями К.-А. Сен-Симон називав усіх, хто був зайнятий у виробництві (землероби, робітники, торгівці та фабриканти). Він вважав необхідним знищення всілякого паразитизму: всі повинні працювати та отримувати відповідно до своїх здібностей. Керувати треба виробництвом, речами, а не самими людьми. Велике значення К.-А. Сен-Симон приділяв прогресу наук, у тому числі й соціальних. Суспільство, з його точки зору, розвивається закономірно, отже його треба вивчати науковими методами.

К.-А. Сен-Симон вважав приватну власність недоторканною. Він частково ідеалізував капіталізм, акцентуючи те, що завдяки йому виникає правова рівність, зникає станова система, а нова буржуазна еліта працює, а не живе за рахунок оренди. К.-А. Сен-Симон першим упровадив термін «індустріальне суспільство», розрізняв поняття «держава» та «громадянське суспільство». Ідеї К.-А. Сен-Симона були сприйняті О. Т’єррі та О. Контом. У першій половині ХІХ ст. виник рух сен-симоністів, які займалися будівництвом каналів і залізниць.

Вершиною філософії економіки Нового часу став економічний детермінізм Карла Маркса (1818 – 1883). Його сутність полягає у спробі пояснити суспільство як цілісну систему через реконструкцію його економічного базису.

К. Маркс запропонував поняття базису та надбудови, які пояснюють суть економічного детермінізму. Базис – це економічний устрій суспільства, система матеріальних, виробничих відносин, незалежних від свідомості і волі людей. Надбудова – це сукупність суспільних поглядів, ідей, ідеологічних відносин, правових, моральних, культурних установ та організацій. Базис і надбудова органічно пов’язані, при чому перший обумовлює останню. Визначальна роль економічних відносин проявляє себе у складній взаємодії економічних і культурно-політичних процесів. Розуміння цієї ролі сприяє розумінню суспільного життя в його цілісності. В іншому випадку соціальний розвиток починає здаватися хаотичним нагромадженням фактів і подій.

Поняття суспільно-економічної формації трактується К. Марксом як цілісна система суспільних відносин, що базується на певному засобі виробництва (виробничих силах та виробничих відношеннях). Історична концепція К. Маркса передбачає поступальну прогресивну зміну формацій. Формація зберігається, доки соціальні зміни не торкаються головних характеристик засобу виробництва.

Політична та ідеологічна спрямованість марксизму обумовлена вченням про класову боротьбу навколо власності, яка є складовою виробничих відносин та двигуном розвитку суспільства.

Марксизм став надзвичайно впливовим вченням. У Росії ідеї К. Маркса були сприйняті та розвинені такими мислителями та політичними діячами, як Плеханов Г. В. (1856 – 1918), Ленін В. І. (1870 – 1924), Троцький Л. Д. (1879 – 1940). Марксизм-ленінізм був канонізований Сталіним І. В. у «Короткому курсі історії ВКП(б)». Він мав статус офіційної ідеології правлячої партії у СРСР. Опоненти, як у випадку з Троцьким Л. Д., зазнали репресій. За таких умов марксизм як догма-тизоване вчення фактично заблокував подальший розвиток філо-софської думки у Радянському Союзі, але й сам не міг розвиватися динамічно.

У 1960 – 1970-х рр. на Заході великою популярністю користувалися концепції французького мислителя Г. Маркузе (1898 – 1979) – представника фрейдо-марксизму. Основні роботи Г. Маркузе: «Розум і революція», «Ерос і цивілізація», «Одномірна людина», «Есе про звільнення», «Контрреволюція та бунт».

Фрейдистська складова цього напряму соціальної філософії полягає в тому, що в ньому основним фактором, який обумовлює поведінку людей, їхні відносини та розвиток суспільства, проголошуються несвідомі прагнення (до життя і смерті, насолодження та руйнації). Індивід, несвідомі інстинкти якого репресовано, вступає у глибоке протиріччя з суспільством, потрапляє у ситуацію відчуження, самотності та ізоляції.

Такий підхід поєднується з марксистським вченням про соціальну природу людини, роль суспільних відносин та соціальних інститутів у її розвитку та поведінці.

Якщо З. Фрейд вважав, що конфлікт індивіда та суспільства розв’язати неможливо, Г. Маркузе та інші фрейдо-марксисти поставили питання про його подолання. У цьому проявляється вплив марксизму з його положеннями про необхідність соціальних перетворень. Власне, мається на увазі, що соціальні перетворення повинні мати за мету зробити суспільні інститути менш репресивними для індивідуальної психіки. Г. Маркузе вважає, що подолання відчуження праці може бути досягненим на шляху перетворення біологічної енергії в трудову як гри творчих сил людини.

Капіталістичні реалії, за переконанням Г. Маркузе, виховують «одномірну людину», втягнену до гонки споживання. Такою людиною легко маніпулювати, оскільки її пріоритети прості та зрозумілі, її бажання легко передбачити. Критичне ставлення до соціуму не є характерним для такої людини.

Пробудження духовності можливе тільки через «велику відмову» від буржуазної системи цінностей. Г. Маркузе висунув ідею «третього шляху» розвитку суспільства (некапіталістичного та несоціалістичного), що може призвести до створення «нерепресивної цивілізації», при якій діяльність і поведінка людей будуть керуватися «життєвою енергією кохання». Самі потреби та бажання людей як глибинні витоки їхньої соціальної активності зазнають суттєвих змін, стануть більш благородними. У цьому сенсі Г. Маркузе говорить про революцію потреб і прагнень, у результаті якої з’явиться нова культура, що буде заснована повністю на принципах гуманізму та служити добробуту й насолоді людини. Її він називає контркультурою, тобто такою, що відкрито суперечить сучасній, на його думку, антигуманній культурі і виключає будь-яке пристосування до неї.

Популярність марксизму на Заході пішла на спад після розпаду СРСР та бархатних революцій у країнах Східної Європи, коли фактично відбувся крах соціалізму. На зміну революційному поколінню 1960-х років прийшла консервативна молодь. Але популярність марксизму у певних колах, зокрема серед інтелектуалів, залишається стабільною. Інтерес до нього пояснюється, зокрема, і тим, що марксизм є, перш за все, продуктом західної раціональної секулярної культури.

Серед сучасних марксистів можна відзначити словенського мислителя С. Жижека, який успішно застосовує основи марксистської теорії для аналізу сучасної – інформаційної – стадії розвитку суспільства. У розвинутих країнах з високим рівнем життя стає загальноприйнятим характеризувати сучасний соціально-економічний лад як пост капіталістичний. Так, О. Тоффлер вказував, що на зміну пролетаріату приходить когнітаріат, зайнятий більш інтелектуальною працею. За умов, коли в економіці панує невиробничий сектор (сфера обслуговування, робота, пов’язана зі збереженням, обробкою та розповсюдженням інформації, рекламна та розважальна індустрія тощо), роль пролетаріату як класу-гегемона стає дуже сумнівною, та і сам він фактично зникає. Західні аналітики твердять, що розмови про експлуатацію праці також є застарілими, оскільки сучасні роботодавці вкладають гроші в розвиток, підвищення кваліфікації, психологічної адаптації своїх робітників.

Дійсно, принцип історизму, що відстоює діалектика, передбачає історичність пролетаріату. Проте С. Жижек вважає, що така думка є передчасною. Словенський філософ вказує, що у сучасному світі експлуатація робітників зберігається, але за умов міжнародного розподілу праці вона здійснюється капіталом, зосередженим на Заході, відносно дешевої робочої сили, зосередженої у Китаї, Кореї, на Тайвані тощо. Таким чином, постіндустріальний світ проводить політику економічного пригнічення відносно індустріальних країн.

Філософ спостерігає у сучасному світі й класові конфлікти, що нібито зникли у добу посткапіталізму. Засоби масової інформації подають їх як етнічні, користуючись тим, що у виробництві зайняті, головним чином, мігранти. С. Жижек вбачає в цьому небезпечну тенденцію до зростання націоналізму та міжнаціональної ворожнечі.

С. Жижек відзначає, що із зруйнуванням системи реального соціалізму в Європі відбулося втрачання культури солідарної виробничої праці. На Заході фізичний труд стає більш «непристойним», ніж статеві відносини, якщо судити за продукцією сучасної кіноіндустрії.

С. Жижек схиляється до думки, що народи країн соцтабору втратили історичний шанс прогресивного розвитку реального соціалізму. Ідеї С. Жижека мають антиглобалістичну спрямованість. Він виступає проти зростаючих у світі правих націоналістичних настроїв.

У 1960-ті рр. почалося осмислення особливостей інформаційного суспільства. Величезний внесок у вивчення цієї проблеми зробили І. Масуда, Г. М. Маклюен, Д. Белл, О. Тоффлер та інші мислителі.

Ці дослідники розглядали інформаційне суспільство як синонім постіндустріальної фази розвитку техногенної цивілізації. На цьому етапі економіка характеризується як економіка знань; центральне місце набуває теоретичне знання як основа інновацій, створення передових технологій, інформація стає головним товаром; відбувається перехід від споживання благ до споживання послуг; праця та система освіти індивідуалізуються; влада належить меритократії, тобто освіченим професіоналам; суспільство ділиться на «сітуси», які формуються на основі горизонтальних (неієрархічних) зв'язків.

Дослідники інформаційного суспільства передбачили подальшій розвиток інформаційних технологій та засобів комунікації. Вони прогнозували процеси, які розпочалися вже після появи Інтернету та сформованого ним кіберпростору.