Питання 40: Постмодернізм у світовому кіно кінця хх ст. Творчість Девіда Лінча, Пітера Грінуея, Квентіна Тарантіно.

Постмодернізм як загальноестетичний феномен культури та філософська концепція (Франсуа Ліотар, Жак Бодрійар, Іхаб Хасан та ін.). Етимологія цього слова – не після модерна, а «після сучасності». Як інтелектуальна течія, вона сформувалась в стабільну постіндустріальну епоху в умовах відсутності фундаментальних соціально-економічних проблем та історичних потрясінь.

Постмодернізм у кіно: зближення елітарної та масової культури, амбівалентність сприйняття, тяжіння до жанрового кіно, пародії, цитування класики, стилізації, гедонізм, асоціальність, тяга до гри, багатозначність трактування. Девід Лінч та Педро Альмодовар – «класики» постмодернізму.

Педро Альмодовар як основоположник постмодернізму в іспанському кінематографі. Еклектічний калейдоскоп стилів, цитатність, іронія і чорний гумор фільмів П.Альмодовара. Любов – основна тема творчості режисера. Фільми «Матадор», «Жінка на межі нервового зриву», «Високі каблуки», «Поговори з нею», «Усе про мою матір».

Девід Лінч – реформатор кіноестетики кінця 1980-х років. «Голова-гумка» та естетика сюрреалізму і кіноавангарду 1920-х років. Спроба знайти зриму образність підсвідомості. Касовий успіх фільму «Людина-слон» (8 номінацій на «Оскар», призи Британської кіноакадемії).

Живописні метафори і стихія контрастного кольору в картинах «Дюна», «Синій оксамит», «Дикі серцем». Естетика кліпу, пародійна відчуженість постмодернізму – квінтесенція творчої манери Д.Лінча. Культовий статус серіалу «Твін Пікс», що побудований на несподіваному поєднанні детектива і «мильної опери», містики й абсурду, буденного й ірраціонального. Фільми останніх років: «Проста історія», «Малхолланд драйв», «Внутрішня імперія».

Пітер Грінуей – режисер та художник. Виключна роль зображального рішення та відсутність сюжетно-психологічного розвитку – особливості режисерського стилю Грінуея.

Фільми Грінуея як вишукані живописні варіації на одну тему, яку, взаємодіючи, утворюють два, на думку режисера, глобальних питання: секс і смерть. Літературно-художньому мотиві фільмів. «Контракт малювальника» - комедія епохи Реставрації і англійський портрет 17 сторіччя. Фільм «Зед і два нулі» (1986) — це голландський живопис і природно-научний пафос перших зоокласифікацій. «Кухар, Злодій, його Дружина і її Коханець» (1989) як спектакль «театру жорстокості», соціального пафосу, еротики. «Книги Просперо» (1991) — варіації на сюжет шекспірівської «Бурі». «Інтимний щоденник» (1996) і японська каліграфія для ілюстрації постструктуралістського положення: текст — це тіло, а тіло — не більше, ніж текст.

Фільми Квентіна Тарантіно та естетика постмодернізма. Фільми «Скажені пси» (1992), «Вбити Білла» (2006), «Кримінальне чтиво» (1994), найбільш цікавим у кінематографічному відношенні (в останньому фільмі) є не стільки інтертекстуальні ігри, скільки постмодерністська деконструкція.

Способи організації послідовності подій у фільмі (з точки зору категорії часу) використовуються у сукупності: симультанного та ахронологічного.