Висновок

Філіп Красивий так і залишився фігурою загадковою й суперечливою в історії. Одні його називають великим реформатором, інші жорстоким деспотом, що потрапив під вплив своїх радників. Результати його царювання виявилися невтішними: вертикаль влади до кінця так і не сформувалася, зате в кінець розладнались фінанси.

Зиґзаґи його політики, як і часті перепади настрою, а так саме манеру завмирати, не мигаючи вп'явшись в одну крапку, багато сучасних дослідників зв'язують із маніакально-депресивним розладом його свідомості. За свідченням очевидців, у певні періоди він був веселий, балакучий і навіть жартував. Але незабаром ставав похмурим, замкнутим, мовчазним і жорстоким. Що ж, сильним світу цього теж властиві слабості. І, проте, король Філіп Красивий за час свого правління зробив Францію найдужчою країною світу й почав нову еру в історії цієї держави.

Правління Філіпа IV Красивого (1285-1314) за своїм значенням прирівнюється до правлінь Філіпа Августа й Людовіка Святого. Діяльний поборник нововведень, Філіп зіграв істотну роль у перетворенні Франції в сучасну державу. Оточивши собі такими радниками, як Пьер Флот, Гийом Ногаре й Пьер Дюбуа - людьми, метою яких було посилення й централізація королівської влади, Філіп заклав основи абсолютної монархії.

Філіп методично розширював територію королівства. Для виправдання захоплення земель своїх васалів він використовував норми феодального права, користуючись своїм положенням володаря всієї Франції. В 1294-1303 йому майже вдалося завоювати Гасконь, володіння англійського короля Едуарда I. Філіп мав намір прибрати до рук багате графство Фландрію, що примикало з іншого боку до його королівства, і навіть якийсь час утримував його. На південному сході Філіпу вдалося придбати Франш-Конте й землі навкруги міст Ліон і Тулуза.

Філіп обмежив участь пап в управлінні французькою церквою, виступив проти передачі справ з французьких релігійних судів у папський суд і відхилював вимогу папи про те, щоб духівництво оподатковувалося тільки з папської згоди. Філіп ігнорував булли Боніфація VIII, що затверджували переваги церкви й папи над королями. Якщо духівництво відмовлялося виплачувати йому податки, він оголошував його поза закону й навіть дозволивши своїм прихильникам захопити Боніфація як заручника в італійському містечку Анан'ї. Цей вчинок привів до швидкої кончини літнього папи. Потім Філіп забезпечив обрання на папський престол французького прелата, повелів йому залишитися у Франції й поселитися в місті Авіньоні, у Провансі. Отут папи перебували впродовж більшої частини 14 ст. як справжні маріонетки французьких королів. Щоб зміцнити своє положення, Філіп висунув уявні звинувачення в єресі проти старовинного рицарського ордена хрестоносців - тамплієрів. Філіп вирішив привласнити багатства ордена й таким чином ліквідувати борги монархії. В 1307 він примусив папу зайнятися справами тамплієрів. У ході фальсифікованих судилищ, тортур і переслідувань, що продовжувалися протягом семи років, тамплієри були повністю розорені, а їх майно відійшло до корони.

З ім'ям Філіпа зв'язується перше скликання Генеральних штатів Франції, що традиційно розглядаються як національні збори, що складалися з представників декількох станів: першого (духівництво), іншого (феодали) і третього (городяни). Щоб одержати кошти на війни й забезпечити суспільну підтримку своєї політичної й військової діяльності, Філіп зустрічався з членами зборів в 1302, 1308 і 1314.

Після себе Філіп позбавивши централізовану державу. Французька феодальна аристократія була незадоволена зміцненням монархії й накладеними на неї обмеженнями. Після смерті Філіпа дворяни зажадали дотримання гарантій традиційних феодальних прав. Хоча виступи феодалів вдалося подавити, вони сприяли ослабленню династії Капетінгів, яка тепер страждала від короткочасних правлінь королів і відсутності прямих спадкоємців. Коли син Філіпа IV Людовик Х (1314-1316) помер, династія Капетінгов вперше за 329 років залишилася без спадкоємця по чоловічій лінії. Збори великих феодалів ухвалили рішення, що корона винна перейти до брата Людовика Х Філіпа V, який правив з 1316 по 1322. Такий же крок був повторений в 1322, і цього разу престол дістався братові Філіпа V Карлу IV (1322-1328). Коли останній теж помер, не залишивши сина, корона перейшла до його найближчого родича по чоловічій лінії, двоюрідного брата Філіпу Валуа - основоположника династії Валуа, яка утримувала кермо влади Францією до кінця Середніх віків.

Сучасники не любили Філіпа Красивого, близькі до нього люди боялися жорстокості цього незвичайно гарної й дивно безпристрасної людини. Насильство над папою обурило в усьому християнському світі. Великі феодали були незадоволені обмеженням їхніх прав і посиленням центральної адміністрації, що складалася з людей безрідних. Оподаткований стан обурювався збільшенням податків, так називаною "псуванням" монети, тобто зменшенням її золотого змісту при примусовому збереженні її номіналу, що приводило до інфляції. Спадкоємці Філіпа були змушені зм'якшити впроваджену їм політику централізації.

Правління Філіпа IV Красивого, що зійшло на французький престол у віці сімнадцяти років, після смерті свого батька Філіпа III, 5-го жовтня 1285 року, розглядається істориками не тільки як один з найбільш важливих періодів в історії Франції, але і як один з найбільш суперечливих.

Важливим це царювання представляється тому, що Французьке королівство досягає вершини своєї могутності: найбільше по чисельності населення держава в християнському західному світі (13-15 млн. або третина всього католицького миру), дійсне економічне процвітання (досить навести як приклад збільшення площ орних земель або розквіт ярмарку в Шампани). Крім того, влада монарха настільки підсилюється, що в Філіпі бачать першого в Європі правителя нового типу: держава як ніколи могутня й централізована, оточення короля - легісти - виховані й утворені люди, дійсні фахівці в області правознавства.

Однак ця райдужна картина не погоджується з іншими фактами. Так, що здається економічний розквіт лише маскує кризу, про що свідчить численні потрясіння на фінансовому ринку (при Філіпі монетарна політика була вкрай, як зараз говорять, волюнтаристична). А наприкінці його царювання, ярмарки в Шампані взагалі не витримали конкуренції з морською торгівлею італійців, а до того ж, буквально наступного дня після смерті короля вибухає спустошливий голод 1315-1317. Більше того, якщо придивитися, то можна побачити, що король погано знав своє королівство: він навіть не представляв, як далеко простираються його границі, він не зміг установити прямі податки, а ефективне й чітке керування державою так і залишилося недосяжним. Навряд чи королеві додала популярності ланцюг сумнівних, напівполітичних, напівсвітських скандалів, зокрема, процес єпископа міста Труа, Гишаром, якого обвинуватили в убивстві королеви за допомогою чаклунства або процес єпископа Памьерского, Бернара Сессе, процес, що ускладнив і без того непрості відносини між королем і папою. А процес тамплієрів? А висновок у міцність невісток короля й страта їхніх коханців? Загалом, особистість короля Філіпа Красивого залишається загадковою. Ким він був? Стрижнем французької політики або простим інструментом у руках своїх радників? Автори хронік - сучасники короля - схиляються, в основному, до другого варіанта - вони, зокрема, дорікають короля в недотепній монетарній і податковій політиці, пояснюючи це тим, що королеві давали нікчемні поради бездарні радники. Але, незважаючи на таку невизначеність в оцінках, у королі бачать все-таки "некласичного" монарха середньовіччя. Хоча хронікери й наполягають на тому, що Франція ставилася до нього з повагою, якій, щоправда, він, нібито, зобов'язаний авторитету його діда, Філіпа Августа, що почали економічні й політичні реформи, спрямовані на посилення центральної влади.

Лейтмотивом істориків, сучасних Філіпу Красивому, є жаль про епоху "Його Величності Людовика Святого", що розглядається майже, що як золоте століття, тоді як Філіп IV характеризується не інакше як "антипод Людовика Святого". Але, незважаючи на все це, історики сходяться в одному: із цим королем почалася нова епоха. Однак, навряд чи варто перебільшувати "сучасність" Філіпа Красивого й Франції його часу.

І все-таки правління Філіпа IV Красивого склало поворотну епоху в історії середньовічної Франції: він розширив королівство приєднанням нових земель (незадовго до смерті він приєднав до Франції Ліон з його округою), примусив церкву й феодальних володарів коритися велінням короля й придушив у своїй державі всяку незалежну від себе владу. Королівська адміністрація при ньому охопила всі сторони життя суспільства: міста, феодальна знать, духівництво - усе потрапили під її контроль. Його правління здавалося сучасникам часом жорстоких утисків і деспотизму. Але за всім цим видна була вже нова епоха. За допомогою численної корпорації юристів король користувався кожним зручним випадком для установи всюди королівських судів і введення римського права. До кінця його життя вся судова влада в країні перейшла винятково до корони, а державне життя одержало зовсім інший чим при його попередниках.

Французького селянства XIV - XV ВВ.

Соціальна структура селянства

Аж до початку XIV ст. чільним критерієм соціального статусу селянина у французькому селі була його приналежність до тієї чи іншої правової категорії.Селянин вищої юридичної категорії набагато частіше виявлявся заможним і шановним всередині свого села, ніж селянин нижчої юридичної категорії. Однак це положення змінюється і провідним соціальною ознакою виявляється майновий статус.

До кінця XIII в. існували кілька станів серваж. Одні з сервів так належали сеньйорам, що вони могли розпоряджатися всім їхнім майном, мали правопозбавляти їх життя і т.д. З інших сеньйори не могли нічого вимагати, крім виконання повинностей. У деяких областях Франції, наприклад в Бовезіі, з серв зверталися більш людяно. Їм дозволялося йти і служити іншому сеньйорові, за умови "плати своїм сеньйорам покладених звичаєм рент і подушного". Інші джерела оповідають про те, що серви в районі Бордо "визнали, що вони та їхні спадкоємці є ... людьми, підлеглими довільній Талье И. від пані ...".

Розвиток товарно-грошових відносин в умовах Франції призводило до ліквідації панської оранки та зміцненню системи дрібних чиншові держаний. Зв'язок сільськогосподарського виробництва з ринком здійснювалася виключно через селянські господарства.

У силу цього кріпосна залежність (серваж) стала економічно недоцільна. Звільнення сервів почалося ще в XII ст., А продовжилося аж до XIV ст. Феодали, постійно потребували в грошових коштах, охоче йшли на викуп серв їх особистої свободи.

Юридично це в багатьох випадках оформлялося відпускними грамотами, видаються окремими особам або цілим селах, у яких визначалося умови і термінивикупу серв їх особистісних повинностей. Так у грамоті Єпископа Гвідо Отенского від 1225г., Можна дізнатися, що "... ми навіки звільнили маєток наше від всяких надзвичайних поборів і від тальи, за умови, щоб щороку в неділю, коли співається Letare Iherusalem, кожна сім'я, яка зможе платити, давала нам ... по 15 солідів. А ті сім'ї, які згаданих 15 солідів заплатити не зможуть, будуть обкладатися на наш розсуд і нашу вимогу ".

Видавалися і особливі законодавчі акти. Так, в 1315г. Людовіком X був виданий ордананс, згідно з яким кріпаки двох королівських бальяжей звільнялися за викуп від серваж. "Викупу підлягали такі повинності, як шлюбний і посмертний побори і довільна талья. Викупні платежі вносилися відразу, або розкладалися на певний термін у вигляді додаткової ренти понад поземельної. "Люди ж Абонвіля і кожен, хто тримає або буде тримати землю або (інше) володіння в селищі Абонвіль та його території, будуть (спільно) платити абату і братії монастиря або їх уповноваженому чинші, котрі вони звикли платити за свої володіння, (також) десятини, шампар і (нести) візницький повинність, по дві панщини на рік, (останнє, втім) лише ті, хто мають коней, ... а також інші повинності ... ".

Викупивши ці повинності, серв ставав вільною людиною - вілланів. Він міг вільно вступати в шлюб і успадковувати батьківське майно, не піддавався безпідставного обкладенню.

Як власник панської чиншової землі, він був зобов'язаний вносити поземельний оброк і виконувати інші вілланскіе повинності. До справжньої свободи, однак, було ще далеко. Селяни залишалися станово неповноправним і перебували під судовою владою сеньйорів.

Процес звільнення французького селянина розтягнувся на кілька століть. Найбільш інтенсивно він протікав у кінці XIII - першій половині XIV ст.

До XIV ст. положення сервів - там, де ця категорія зберігалася, можна знайти ряд нових рис, зумовлених військово-політичним і демографічною кризою і феодальною реакцією. Повсюдна брак робочих рук спонукала сеньйорів припинити "колективні" звільнення селян. Отримати визвольну грамоту вдавалося тепер лише окремим серв і за великий викуп. У ряді провінцій Центральної та Східної Франції графи і герцоги користуються посиленням своєї влади, щоб заборонити на території даного графства (або герцогства) перехід сервів з сеньйорії в сеньйорію та забезпечити повернення втікачів. Приватні повинності - формарьяж, менморт, шеваж, неабонірованная Талья, які в минулому несли всі селяни, нині перетворюються тут у відмітну особливість сервів і стягуються особливо строго.

Внаслідок усього цього серваж XIV ст. придбала як би новий вигляд: він мав на увазі особливо тяжкі обмеження і повинності і різкіше протиставляв сервів всім іншим залежним селянам. Проіснував новий серваж порівняно недовго.

Соціальну структуру селянства стало все великою мірою визначати його поділ на різні майнові прошарку.

У середині XIV ст. і в другій його половині глибина розшарування і частка малоземельних у ряді місць тимчасово скоротилися, тому що спад населення і велика кількість порожніх земель розширили середній прошарок, особливо в малородючих і віддалених місцевостях, де попит на землю був нижче.

Збереглася й упрочнились у Франції XIV - XV ст. сільська громада. Як і в XII - XIII ст., Вона як і раніше регулювала терміни польових робіт, користування общинними угіддями, порядок випасу худоби по стерні і на парі. Скорочення угідь і загострення брак пасовищ навіть збільшували необхідність в громадських сервітути. Роль громади зросла і у зв'язку з її участю в розкладі податків, справляння яких ставало все більш регулярним.

Однак чисельне розростання сільських громад і розширення їхніх функцій поєднувалися з зростаючим господарським відокремленням окремих домохазяїнів. У Північній Франції такі домогосподарства часто бували, невеликі за розміром і представляли собою звичайно малі сім'ї, що включали батьків та їх неодружених дітей. У Південній Франції в областях "реальної тальи", де при спадкуванні діяло правило майорату, переважали "нерозділені селянські двори, які об'єднували кілька поколінь і бічних родичів". Відповідно ці розбіжностям у Північній Франції був особливо численний шар селянської бідноти, які поповнювали ряди наймитів і поденників. Цей шар існував, зрозуміло, і на Півдні. Але сила родинних зв'язків і традицій неподільності домогосподарства надавали його використання патріархальні риси, які довгий час перешкоджали перетворенню робочої сили на товар і переродження середньовічного найму в буржуазний.

Структура французької сеньйорії і сеньориальная експлуатація селянства в XIII - XIV ст.

Про сеньйоріальних господарствах цього часу можна дізнатися зі збережених документації - "рахункові книги", прибутково-видаткові запису - дозволяють чіткіше уявити бюджети сеньйорій. Вони мають у своєму розпорядженні поруч відомостей про форми сеньйоріальної господарства, про використання в ньому оренди та найму, про зарплату наймитів, цінах на сільськогосподарські продукти, масштаб їх збуту, про іпотеку, кредит і т.д.

Сеньйоріальні господарства пережили значні зміни за невеликий проміжок часу. Зовнішні фактори залучили за собою перебудову сеньйоріальних господарств. Найяскравіше вона видно на прикладі великих церковних сеньйорій. Ще у XII - XIII ст. зернове домениальное господарство тут, хоча і скоротилося, але не зникла. У XIII в. воно велося зазвичай під наглядом сеньйоріальних міністеріалів силами найманих наймитів. У XIV ст. церковні землевласники стали зовсім відмовлятися від власного хліборобського господарства. До цього їх спонукали зростання заробітної плати наймитів і пастухів і відносне падіння хлібних цін. Зберігши доменіальних поля у своєму володінні, церква, проте, передавала їх - у першу чергу найбільш родючі і розташовані близько від міст - у строкову оренду - a ferme.

Орендарями у XIV - XV ст. найчастіше виступали заможні селяни - "орачі", нерідко виконували функції министериалов і відали в минулому організацієюпанського господарства. Багато з них зберегли функції сержантів, мерів, прево і продовжували брати на відкуп збір надходжень з селянських володінь.

Це забезпечувало їх засобами для ведення господарства на орендованій землі. Орендна плата стягувалася сеньйорами в грошах і продуктах. Терміни оренди вимірювалися в Північній Франції дев'ятьма-шістьма, рідше трьома роками. Короткостроковість оренди дозволяла змінити її умови в залежності від кон'юнктури.

Аналогічна картина була характерною і для великої світської сеньйорії з тією різницею, що створення доменіальних масивів найбільш родючих земель, що здаються в строкову оренду, тут передував більш тривалий і важкий період земельних відчужень і конфіскації держаний неплатників, оскільки домени світських сеньйорів сильніше піддавалися в попередній період роздачі в тримання і подрібнення.

Що стосується доменіальних лісів, луків і пасовищ, то вони збереглися безпосередньо у власності сеньйорів і керувалися їх міністеріалів.

На середніх і дрібних сеньйор існувала доменіальних рілля. Її обробляли переважно наймані працівники; надходження з неї використовувалися для забезпечення споживчих потреб сеньйорів. Однак частка цих надходжень була невеликою, головну роль грали доходи від млинів, десятин, торгових і судових мит, а також від дрібноселянське іспольних оренд.

Система експлуатації селянства в сеньйорії цього періоду пережила важливі зміни. Якщо в попередні століття зійшла нанівець відробіткова форма ренти, то тепер і грошові оброки, повсюдно взяли гору у складі феодальних повинностей селян-власників, перетворилися на суто другорядне джерело сеньйоріальних доходів.

Все більшу роль почали набувати таких форм експлуатації селянства, як фермерська оренда (на півночі), дрібноселянське іспольщіна (на півдні), а також наймання. Але, тим не менш, залишаються непорушними основні підвалини феодального панування над селянами. А також панування над основною масою сільського населення - дрібними селянами-власниками, котрі продовжували нести поземельні або навіть особисті повинності. Щоправда, частка цих повинностей у доходах сеньйорії різко скоротилася. Але зате частка судових і баналітетних платежів, сплачувалися тими ж власниками, ще більше зросла. Сеньйорія в цьому сенсі все більше перетворювалася на форму реалізації державно-корпоративного панування над селянами.

У міру посилення королівської влади ростуть податки, в першу чергу королівська талья. Її стягнення починається ще з XIII ст. У розглянутий періодоподаткування королівської тальей поширюється в першу чергу на таких "вільних" селян, але іноді її стягували і з власників сервільних держаний. За способом оподаткування талья могла бути чи прибутковим або поземельним податком.

З початку XIV ст. талья все частіше доповнювалася іншим прямим податком - фуаж. З середини XIV ст. набувають все більшу вагу непрямі податки, в першу чергу знаменита Габель (обов'язок щорічно викуповувати в королівських відкупників певну кількість солі за високою ціною), а також "ед" і "мальтот" (націнка на всі придбані товари в розмірі однієї двадцятої - одній сороковій їх продажної ціни).

Посилення податкового пресу змінило співвідношення сеньйоріальної і державного оподаткування французьких селян.

У цей час широко розповсюдилася цензива - одна з найбільш сприятливих форм селянського утримання. Вона відрізнялася цілим рядом пільг.

Надавала держателю дуже широкі власницькі права, дозволяючи продавати, заповідати, дробити між спадкоємцями і закладати землю практично без обмеження з боку сеньйора. Вона передбачала щодо найбільше - в рамках феодалізму - відповідність форми землеробського виробництва і форми власності. Не дивно, що багато орендарів доменіальних земель, що вступили на шлях товарного виробництва, належали до числа цензітаріев і зберегли цензіву одночасно з орендованої землею. Перед заможної сільської верхівкою цензівная форма тримання відкривала, безсумнівно, сприятливі економічніперспективи. Однак все це стосувалося лише невеликий за чисельністю верхній майновій прошарку селянства.

Повстання Жакерія: причини, події та наслідки

Всього чотирнадцять днів, з 28 травня по 10 червня 1358г., В Північно-Східній Франції вирувало полум'я Жакерии - грандіозного повстання селян. Проте пам'ять про нього назавжди збереглася в історії французького народу.

Воно було підготовлено всім ходом соціально-економічним розвитком північної Франції. Зростання міст і панування грошової ренти призвели до посилення експлуатації селянства. Збільшувалися державні податки. Крім того, вони виконували будівельні і транспортні повинності на підвладній феодалові території. Залежні селяни несли ще "особисті повинності": "поголовний податок - шеваж;" шлюбний "побори (за шлюб з вільним людиною або залежним від іншого сеньйора) - формарьяж;" посмертна "мито зі спадщини селянина - менморт і, нарешті, самий ненависний побори - довільна Талья, тобто натуральні або грошові платежі на розсуд сеньйора. Неважко уявити, наскільки важко було становище селян.

Нові труднощі обрушилися на країну в 40 - 50-х роках XIV ст. Це було пов'язано з війною, що почалася з Англією. Починаючи з 1340 р. Франція безперервно терпіла поразки у цій війні, яка йшла виключно на її території.

У 1348г. на Францію обрушилася епідемія чуми ("чорна смерть"), яка забрала тисячі жителів. Спад населення призвела до підвищення заробітної плати, що в свою чергу викликало видання законів, спрямованих проти її зростання.

Ці закони особливо важко відбилися на найбідніших верствах сільського та міського населення. "Найбільша відчайдушна злидні панувала всюди, особливо між селянами, бо сеньйори переповнювали їхні страждання, відбираючи у них майно та їх бідне життя. Хоча кількість залишився худоби - великої та дрібної - було мізерно, сеньйори все ж вимагали платежів за кожну голову, по 10 солідів за бика, по 4 або 5 за вівцю. І все ж вони рідко обтяжували себе турботами про те, щоб захищати своїх васалів від набігів і нападів ворогів ... ". Англійські війська господарювали у Франції, як у себе вдома. Вони розоряли селянські господарства нескінченними реквізиціями. Французькі лицарі надходили аналогічно. У перервах між військовими діями селян грабували залишилися не при справах найманці.

Битва при Пуатьє - одне з найбільш трагічних в історії Франції. Поведінка знаті на полі бою поблизу міста Пуатьє потрясло населення країни. Прості люди в містах і селах говорили що лицарі зрадили короля і Францію. У суспільній думці міцніла неприязнь до знаті, єдиним обов'язком якої вважалося захист країни від ворогів. Як повідомляє хроніст Фруассар, "до лицарів, які повернулися з поля бою (при Пуатьє), народ ставився з такою великою ненавистю і таким осудом, що в добрих містах всі їх зустрічали палицями".

Народ був глибоко розчарований у соціальній значущості лицарства, відверто не вірив у його здатність і бажання захистити Францію. Найбільш чітко висловив це анонімний автор поеми "Жалобна пісня про битву при Пуатьє".

Він прямо звинуватив дворян у зраді інтересів Франції та короля (для світогляду людини тієї епохи ці поняття були нероздільні) і закликав молодого спадкоємця престолу дофіна Карла спертися на народ у боротьбі з англійцями Автор поеми припускав дофіна, що опинився на чолі королівства у зв'язку з полоном короля, "повісті з собою на війну Жака-простока - вже він не кинеться тікати заради збереження свого життя".

Дофін Карл, що проголосив себе регентом королівства, дійсно зробив деякі заходи для активізації опору населення країни англійцям, які, здавалося, були близькі до повної перемоги над Францією. У березні 1357г. він видав ордонанс, дозволивши мешканцям міст і сіл організовувати загони самооборони, щоб чинити збройний опір ворогам і численним бандам мародерів і розбійників, які наводнили країну. Створення збройних загонів посилило опір англійцям і в той же час об'єктивно сприяло назріваючу повстання селян. Взявши в руки зброю "на законом підставі", вони могли в будь-який момент повернути його проти своїх феодалів. У цій обстановці і почалася Жакерія.

Готуючись до блокади столиці, дофін зобов'язав навколишніх селян зміцнювати замки і забезпечувати їх продовольством. Це була останньою краплею, що переповнює чашу народного терпіння. "У понеділок 28 травня збунтувалися якісь дрібні люди в Бовезі в містечках Сен-Ле, де Сірка, Нуантель, Крамуазі і в околицях і влаштували збіговисько для злого справи. І напали на багатьох дворян, що були у названому містечку Сен-Ле, та дев'ятьох з них повбивали - чотирьох лицарів і п'ять зброєносців.

А після того ... пішли по області Бовезі ... ". Це послужило сигналом для повстання.

З надзвичайною швидкістю повстання охопило багато областей Північної Франції: Бовезі, Пікардію, Іль-де-Франс, Шампань. У лічені дні повстання охопило величезну територію. Повстали переважно селяни. До них приєдналися сільські ремісники, дрібні торговці, сільські священики. Загальне число повсталих у всіх областях, за відомостями сучасників досягало приблизно 100 тис. Повсталі називали себе "жакамі" (від звичайної в той час клички селянина "Жак-простак"). Звідси походить, що з'явилися пізніше, назвали "Жакерія". Сучасники ж називали повстання "війною не дворян проти дворян". Ця назва добре розкриває суть руху.

З самого початку повстання прийняло радикальний характер: жаки руйнували дворянські замки, знищували списки феодальних повинностей, вбивали феодалів, прагнучи "викорінити дворян всього світу і самим стати панами".

Практично всі автори хронік були налаштовані до селян вороже. Вони, як правило, не скупилися на чорні фарби в описі "крайнощів" селянського руху і стверджували, що поголовне винищення дворян було головною метою повсталих. Тим часом на сторінки хронік потрапили повідомлення про наївному намір "Жаков" змусити окремих лицарів взяти участь у справедливій боротьбі народу. До речі, таке явище нерідко траплялося в селянських рухах середньовіччя. Чим його пояснити? Швидше за все селяни хотіли показати, що вони милостиві по відношенню до тих феодалам, які готові вступити з ними в союз.

Крім того, селяни прагнули використовувати військовий досвід лицарів. Під загрозою смерті зажадали селяни від кількох представників знаті дати клятву у вірності повсталим. При виконанні цієї умови лицарям зберігали життя. Відмова ж перейти на бік народу розглядався як зраду, за яке селяни карали феодалів смертю.

"І ось, виступивши із зброєю і прапорами, поширилися по всій окрузі та всіх шляхетних чоловіків, які тільки зустрічали, навіть власних сеньйорів своїх, вбивали і знищували без жалості. Не задовольняючись цим, удома і фортеці дворян порівнювали з землею і, що ще більш гідно жалю, знатних дам і малих дітей їх, яких зустрічали, зраджували болісної смерті ... "

Погляди повсталих звернулися до міст. Французькі городяни в той момент безумовно були незадоволені політикою уряду, податками, ураженнями у війні. Зрадницьким поведінкою знаті. Особливо гостро це невдоволення проявилося в Парижі. Відразу ж після отримання вістей про поразку при Пуатьє парижани виступили з вимогою реформ. У столиці розпочалося повстання під керівництвом купецького старшини Етьєна Марселя.

Деякі міста відкрито перейшли на бік селян; в інших повсталі користувалися співчуттям міських низів. Парижани, прагнучи перешкодити блокаді столиці дофіном, допомогли жакам у руйнування багатьох замків навколо Парижа, пославши на допомогу декілька загонів. "... Купецькі ж старшина, коли до нього дійшла звістка про це бунт селян, рушив городян Парижа, що пішли і зрівняли із землею вежу Гурне, фортеці Плезель, Трапп ... багато інших в околицях Парижа".

Але справжній союз городян і селян не склався. Найбільшого розмаху повстання прийняло в Бовезі. На чолі об'єднаних загонів селян став Гільйом Каль. "Ім'я йому було Гільйом Шарль. Його-то жаки і вибрали своїм ватажком. Але він добре бачив, що це - люди малі справи, чому і відмовився керувати ними. Однак жаки змусили його силою і зробили своїм правителем разом з однією людиною, колишнім госпітаоьером, бачили війну. Бачив війну і Гільйом Шарль, і говорив жакам, щоб трималися разом ". Людина бувалий і знайомий з військовою справою. Він призначав капітанів в окремі загони і розсилав по інших областях накази, запечатані печаткою з королівським гербом; у повсталих були і прапори з королівським гербом. Гільйом Каль намагався встановити зв'язки з Етьєном Марселем. Як пише хроніст, він послав найбільш розсудливих і поважних до купецького старшині Парижа, написавши йому, що буде йогопомічником, якщо і той надасть йому у разі потреби допомогу. Етьєн Марсель обіцяв "жакам" підтримку. Насправді ж він мав намір лише використовувати повсталих селян для досягнення своїх цілей. До весни 1358г. події в Парижі чітко показали, що Етьєн Марселю і його найближчим прихильникам була байдужа доля бідняків: купецький старшина боровся за інтереси заможної верхівки міста. Тим більше, чужі були йому "жаки". Каль шукав опори не тільки в бунтівному Парижі. Підвівши своє військо до Комп'єні, він спробував вступити в угоду з його жителями. У місті вкрилося безліч феодалів, які тікали від гніву "Жаков". . Однак заможні городяни не пустили туди повсталих селян.

Те ж саме відбулося в Сомолісе і Ам'єні. Багаті городяни були не проти використовувати селянські повстання для розгрому найближчих замків сеньйорів і для чинення тиску на дофіна карла. Але вони побоювалися йти на союз з повсталими селянами, тому що боялися за своє власне майно і положення. Городян більше влаштовували поступки з боку королівської влади, ніж союз з повсталими селянами. Повстанцям співчували лише малозабезпечені верстви городян.

Селяни виступили проти феодалів, але за "доброго короля". Вони говорили, що "дворянство королівства Франції - лицарі і зброєносці - зганьбили і зрадили королівство і, що було б великим благом їх всіх знищити".

Дворяни, пригноблений, селянами, звернулися з допомогу до короля. "Государ, - говорили вони йому, - ви перший дворянин у світі, не потерпите ж, щоб дворянство загинуло. Адже якщо ці люди, що називають себе жакамі, протримаються довго, а добрі люди їм допоможуть, дворянство ними буде зовсім знищене ". У відповідь король Карл погодився допомогти дворянам, але при цьому заприсягнув їх, що вони в його справах не будуть йому "суперечити".

Селяни знали, що король разом з дворянами виступив проти них. "І тримав їм мова Гільйом Шарль:" Дорогі сеньйори, ви знаєте, що дворяни йдуть на нас, а вони - великі люди, досвідчені у військовій справі. Якщо ви мені довіряєте, ходімо до Парижу.

Там займемо якесь укріплене місце і будемо тоді мати від городян підтримку і допомогу ".

У липні близько селища Мелло селяни зустрілися з військами Карла Злого, короля Наваррського, який поспішав із своїми Наваррського і англійськими лицарями в Париж, розраховуючи захопити французький престол. Селянські і лицарські загони простояли два дні один проти одного в повній бойовій готовності. "Гільйом Шарль і госпітальєрів збудували Жаков (в бойовий порядок), утворені (з них) два загони по 3 тис. чоловік у кожному. Тих, у кого були луки та арбалети, виставили вони вперед, а перед ними поставили свої вози. Ще один загін вони утворили зі своїх кавалеристів, і було в ньому 600 осіб, з яких більшість мала зброю. І стояли вони там, збудовані в такому порядку, два дні. "

Але оскільки чисельна перевага була, на стороні Жаков, то Карл Злий запропонував перемир'я і, висловив готовність співпрацювати з селянами, називаючи себе союзником лідера повсталих парижан - Етьєна Марселя.

Повіривши лицарському слову короля "Гільйом Шарль пішов до нього запросто, не було потрібно жодних заручників ...", але був підступно схоплений. "Так жаки залишилися без вождя". Після цього лицарі кинулися на позбавлених воєначальника селян і жорстоко їх розгромили.

"Роберт Серкот ударив на них з флангу з усіма своїми людьми і зламав з них загонів силою мечів, та й гарячі коні топтали і перекидали при цьому натиску перед собою Жаков. Тоді жаки зовсім змішалися, так як не було з ними їхнього капітана; вони самі стали тиснути один одного, і безліч їх було вбито англійцями ... ".

Гільйом Каль і його товариші були віддані болісній страті. На цьому повстання в Бовезі припинилося. В інших областях, де діяли здебільшого розрізнені селянські загони, хвилювання тривали до серпня 1358г.

Характерно, що сили місцевого дворянства виявилося недостатньо, і для перемоги над селянами, всюди потрібні були королівські загони.

Після придушення повстання дворянство жорстоко розправилися з селянами: страти, штрафи і контрибуції обрушилися на села і села. Однак, незважаючи на перемогу, феодали довго не могли забути "комічного" жаху, відкраяла їх під час повстання, і боялися підвищувати феодальні повинності

Повстання Жакерія було одним з найбільших бунтів тієї епохи. Жакерія розділила звичайну долю селянського повстання епохи феодалізму, які неминуче кінчалися поразкою. Свою мету - знищити феодалів - жаки розуміли чітко і активно її здійснювали. Але їх смутні соціально-політичні сподівання, що зводилися до вільного життя "без панів" під верховенством "доброго короля", були нездійсненною мрією. У цьому виявилися монархічні ілюзії, характернідля селянських повстань середньовіччя.

Вона посприяла подальшому розкладанню феодальних відносин. Зростання товарного виробництва, зміцнення самостійного селянського господарства та його зв'язку з ринком, розвиток грошової ренти - ці процеси у французькому селі не змогли знищити феодальний лад і були розбиті, але їх самовіддана боротьба до певної міри припинила спроби сеньйорів збільшувати феодальну експлуатацію, і відстояла можливість подальшого розвитку особистої свободи селянства і його господарство.

  Це повстання городян Парижа було викликане різким погіршенням економічного становища парижан, переважно внаслідок збільшення податків під час Столітньої війни. Невдоволення парижан погіршили поразка французів при Пуатьє в 1356 року чергова перечеканка (псування) монети, до котрої я вдався дофін Карл, намагався в такий спосіб отримання коштів для викупу з полону свого батька Іоанна II Доброго й подальшого ведення Столітньої війни. Генеральні штати, скликані після битви при Пуатьє, пред'явили дофіну низку вимог до, ограничивавших його особисту владу. Дофин відмовився їх не виконати і розпустив штати. У відповідь у Парижі почалися хвилювання. На чолі парижан встав купець Етьєн Марсель. На скликаних в 1357 року Генеральних штатах розробили проект реформ - Великий березневий ордонанс, який обмежував виконавчу владу дофіна. Основну роль появу Великого березневого ордонанса зіграла багата частина паризького купецтва на чолі з Этьеном Марселем. Вже у лютому 1358 року, щоб зломити опір дофіна наметившимся реформам, підняв виступи ремісничі верстви Парижа. Близько понад три тисячі повсталих на чолі з Марселем ввірвалися до міститься королівський палац, де у присутності Карла вбили його радників - маршалів Шампані і Нормандії, самого Карла врятував Марсель. Дофин втік із Парижа і, видавши указ про заборону поставок продовольства Парижу, став готуватися для її облозі. Марсель спробував використовувати яке започаткували селянське рух (Жакерию) у своїх інтересах, потім багаті городяни на чолі з нею вирішили вдатися до зрада й впустити до столиці загони англійських найманців на чолі з королем Наварры Карлом Злым. Більшість прибічників залишила Марселя, незадоволені городяни відкрили ворота дофіну. У 1358 року Паризьке повстання був пригнічений.