Тема 7. Соціальна робота з віл/снід.

1. ВІЛ/СНІД як соціальна проблема

2. Соціальна робота у сфері ВІЛ/СНІДу

ВІЛ-інфекція - захворювання, викликане вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), яке характеризується прогресуючим ураженням імунної системи. Збудником ВІЛ-інфекції є вірус імунодефіциту людини, який вперше було відкрито у 1983 р. Люком Монтеньє та Робертом Галло. Існують вірогідні дані відносно того, що вірус був присутній в популяції набагато раніше, згідно яких найбільш ранній доведений випадок датується 50-ми роками ХХст.

Особливістю ВІЛ-інфекції є багатовекторність її впливу на медичні, демографічні та соціально-економічні аспекти суспільства. Із суто медичної проблеми охорони здоров'я населення ВІЛ-інфекція перетворилася на проблему соціального розвитку.

Зростання передачі ВІЛ статевим шляхом стає все частішим фактором поширення ВІЛ в Україні, коли усе більша кількість нових випадків інфікування відбувається внаслідок незахищених сексуальних стосунків між людьми, які не мають безпосереднього зв'язку зі споживачами ін'єкційних наркотиків. Все більшого визнання отримує підхід щодо спільного вирішення проблем репродуктивного здоров'я та удосконалення профілактики, лікування та догляду за людьми, що живуть з ВІЛ (ЛЖВ), оскільки забезпечення доступу до послуг у сфері репродуктивного здоров'я для ЛЖВ є вагомим внеском до ефективного розв'язання проблем, пов'язаних з ВІЛ-інфекцією.

Оцінюючи можливий ризик інфікування при контакті з біологічними рідинами ВІЛ-інфікованого пацієнта необхідно враховувати що вміст ВІЛ у рідинах і секретах інфікованого організму є різним. Високі концентрації збудника і, відповідно, високий ризик зараження при контакті з кров'ю та її складовими частинами, спермою, вагінальним секретом, грудним молоком.

Низький вміст вірусу ВІЛ і, відповідно, вкрай низький ризик зараження при контакті мають сеча, слина, сльози. Інфікування при контакті з цими біологічними рідинами є практично неможливим. ВІЛ відсутній в поті, фекаліях, вушній сірці. [6, с. 44].

При черезшкірному ушкодженні гострими інфікованими інструментами (голки, тощо) ризик передачі вірусу ВІЛ, в середньому, складає 0,3%, що є меншим ніж для інших інфекцій, які мають подібний шлях передачі. Так, в аналогічних умовах ризик передачі вірусу гепатиту С складає 1,8%, а вірусного гепатиту В під час його реплікації може сягати 62%. [2, с. 46].

Особливістю сучасного етапу епідемічного процесу ВІЛ-інфекції в Україні є зростання ролі гетеросексуального шляху передачі ВІЛ, що обумовлює розповсюдження інфекції серед соціально адаптованих верств населення. Водночас 25 відсотків людей, що живуть з ВІЛ в Україні є молодь віком до 20 років, а серед всіх нових випадків ВІЛ-інфекції у 2005 р. у 58.5 відсотків - молоді особи віком до 30 років (за даними дослідження «Діти та молодь, які живуть або працюють на вулиці: приховане обличчя епідемії ВІЛ в Україні», проведеного Дитячим Фондом Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ) та Міжнародним благодійним фондом «СНІД Фонд Схід-Захід» спільно з Міністерством України у справах сім'ї, молоді та спорту, 2007 р.).

Крім того, епідемія ВІЛ/СНІД в Україні фемінізується, тобто щороку усе більше молодих жінок інфікуються ВІЛ.

Відповідно, зростає ризик передачі ВІЛ новонародженим, який за відсутності заходів, спрямованих на попередження вертикальної трансмісії, складає, в середньому, 30-40 відсотків. За умови ефективності проведених заходів спрямованих на попередження передачі ВІЛ від матері до дитини практично усі новонароджені можуть бути здоровими, вільними від ВІЛ.

Найбільш уразливим контингентом щодо негативних наслідків ВІЛ-інфекції серед усіх ВІЛ-інфікованих є діти. Тимчасом, будь-яка демократична держава має стояти на захисті прав дітей, у чому вагома роль належить праву. Між тим, факти свідчать про те, що права дітей, що живуть з ВІЛ в Україні порушуються. Вони дуже часто зазнають стигматизації та дискримінації. На жаль, це відбувається і в лікувально-профілактичних установах. Це робить необхідним проведення просвітницької роботи спрямованої на збільшення поінформованості медичних працівників із правових питань щодо ВІЛ-інфекції та захисту прав ВІЛ-інфікованих дітей.

Ключовим компонентом програм профілактики та здійснення лікування і догляду за хворими на ВІЛ-інфекцію/СНІД є добровільне консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію. Система надання послуг з медичного догляду та лікування ВІЛ/СНІДу в Україні спирається на мережу з 40 обласних та міських центрів профілактики та боротьби зі СНІДом (центри СНІДу). Стаціонарні відділення мають 10 регіональних центрів СНІДу (Вінницький, Дніпропетровський, Донецький, Запорізький, Івано-Франківський, Луганський, Миколаївський, Одеський обласні та Київський і Севастопольський міські) та 2 міські центри СНІДу (Дніпропетровський, Білоцерківський), на загал 404 ліжок. [4, с. 54]. Окрім того спеціалізована стаціонарна допомога ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД дорослим надається в інших лікувально-профілактичних закладах.

Спеціалізована медична допомога ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД в центрах СНІДу надається за принципом мультидисциплінарної команди, в склад якої входить лікар, медична сестра та соціальний працівник.

Соціальний супровід в рамках такого підходу передбачає надання пакету соціальних послуг (зокрема, формування прихильності до антиретровірусної терапії та соціального і психологічного компонентів паліативної допомоги) поряд із комплексом медичної допомоги з метою покращення якості життя ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД. [6, с. 44].

До цього часу соціальний супровід ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД здійснювався переважно неурядовими організаціями за підтримки Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.

Проте мережа цих неурядових організацій не є однаково добре розвиненою в усіх областях і майже не досягає районного рівня, що унеможливлює надання допомоги за місцем проживання. [7, с. 44].

Нормативна база України в цілому відповідає потребам у наданні медико-профілактичної допомоги ВІЛ-інфікованим. Проте стрімке збільшення кількості ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, а також розвиток служби СНІДу в країні (розширення лабораторної та диспансерної бази, впровадження антиретровірусної терапії) потребують значного перегляду нормативної бази МОЗ України щодо відпрацювання оптимальної структури цих закладів, організації мережі служби СНІДу на районному рівні з метою наближення кваліфікованої медичної допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД до місць їх постійного проживання.

У зв'язку з тенденцією до збільшення хворих на ВІЛ/СНІД в Україні необхідно здійснювати пошук шляхів профілактики цього захворювання, а також розробляти нові, ефективні методи роботи з цією категорією хворих. Перспективним напрямком дослідження є розробка інноваційних технологій роботи соціального працівника з хворими на ВІЛ/СНІД.