5. Період після заслання

Повернувшись із заслання, Куліш спробував надрукувати роман «Петр Іванович…», але цензор у рецензії зробив висновок, що автор «прямо излагает мысли, приближающиеся к коммунизму и социализму…». Роман у світ не вийшов.

Переїхавши до Петербурга, Пантелеймон Олександрович працював у Міністерстві державного майна. Оскільки заборона друкуватися знятою не була, повісті російською мовою він вміщував переважно в некрасовському «Современнике» під псевдонімом «Миколай М.». Видав також двотомник «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя» — перший ґрунтовний життєпис великого письменника.

Захопившись руссоїстською ідеєю близького до природи життя і вченням Спінози, Куліш вирішив залишити гомінке місто. Він мав два хутори — батьківський і жінчин (Мотронівку), купив і третій — Баєвщину (на Лубенщині) і почав господарювати на землі. До Петербурга приїздив зрідка.

Лише 1856 року після тривалого клопотання було знято заборону друкувати твори П. Куліша. Тепер він частіше відвідує столицю, довше в ній проживає. Для задуманих видань разом з Білозерським відкриває власну друкарню. Українські видання друкувалися «кулішівкою».

6. Останні роки життя

Останні десять років П. Куліш проживав то на своїх хуторах, то за кордоном. У цей час він переклав особливо багато творів Ґете, Гейне, Байрона та інших класиків світової літератури. Ці переклади разом із зробленими раніше ввійшли до збірки «Позичена кобза». За мелодійність вірша, різноманітність римо-ритмічних форм, багатство мови І. Франко назвав цю збірку гідною кращих перекладів, зроблених у європейських країнах.

Живучи переважно в Мотронівці, Куліш уклав збірку власних публіцистичних статей та художніх творів під назвою «Хуторская философия и удаленная от света поэзия». У ній він доводив, що український народ не має права на самобутній культурний розвиток, пропагував патріархальний хутірський побут, протиставляючи його міській цивілізації. Книжка була заборонена й вилучена з продажу.

Коли в Мотронівці скоїлася пожежа, згоріло багато рукописів П. Куліша, зокрема переклади з Біблії. Частину поезій йому пощастило відновити по пам’яті, з них він уклав збірку «Хуторські недогарки», яка вийшла в Харкові вже після смерті автора. Помер Пантелеймон Олександрович 14 лютого 1897 року на хуторі Мотронівка, там і похований.

Майже все життя П. Куліш терпів переслідування й утиски від царського уряду. Суперечливим було ставлення до письменника його сучасників. Вони то захоплювалися його багатогранною діяльністю такого цінного культурного розвитку рідного краю, то засуджували за непослідовність політичних переконань. Тяжкі переживання, викликані, на його думку, несправедливим ставленням, поет «виразив у таких рядках поезії «На чужій чужині». Не забудеш мене, поки віку твого, моя нене Вкраїно, Поки мова твоя голосна у піснях, як срібло чисте, дзвонить…

7. П. Куліш і Ганна Барвінок: історія кохання

Історія кохання Олександри Білозерської й Куліша (а потім — 50-річного подружнього життя, в жодному разі не ідилічного, де було все; а все ж таки Куліш мав усі підстави написати коханій дружині: «О, ні, з тобою ми, Пречиста, не помрем: // Зоставим дві душі у любій Материзні, // Світитимуть вони спарованим огнем // Народу темному, безбатченку в Отчизні), ця дивовижна, невигадана історія гідна того, щоб бути відтвореною в романах. І недарма багато друзів (серед них — видатний український вчений, просвітитель та перекладач Іван Пулюй) називали Олександру Михайлівну «нашою Беатріче», «ідеальною дружиною Куліша». Тут немає жодного перебільшення. Коротко нагадаємо історію їхніх стосунків. 

15-річна Олександра та її майбутній чоловік (старший від неї на дев’ять років) познайомилися в Мотронівці; Куліш, уже багатообіцяючий письменник, приїхав туди погостювати на запрошення свого друга, Василя Білозерського, пізніше — відомого діяча нашої культури (зокрема, активного кирило-мефодіївця, а згодом — одного з видавців першого українського журналу «Основа»), рідного брата Олександри. Як згадує Василь, сестра, вихована «під уважним наглядом матері», прагнула (або була вимушена) бути стриманою з Кулішем. «Він (Куліш. — І.С. ), пристрасний і нетерплячий, хотів неодмінно домогтися її освідчення, — пригадує Василь Білозерський, — але не міг, і коли виїжджав від нас для подорожі Київською губернією, просив її прийняти його портрет на згадку, проте вона відмовилась, і він, виїхавши від нас, за ворітьми знищив його й викинув у рівчак». Чи знав Куліш, що «тиха» й «сором’язлива» Олександра заявила матері буквально таке: «Ви не бажаєте, щоб я вийшла заміж за Пантелеймона Олександровича, — я з вашої волі не вийду, але ніхто інший не буде моїм чоловіком»? 

Гордий та самолюбний, Куліш майже рік намагався забути про Олександру, проте не міг і несподівано знову з’явився до Білозерських. Відбулася відверта розмова між ним та невблаганною матір’ю дівчини; Олександра, покликана «заявити вирішальне слово», заявила, що кохає Пантелеймона, проте Білозерська-старша заявила, що дочку заміж в жодному разі не віддасть. Кулішів роман на деякий час припинився. Але в 1846 році письменник дістав наукове відрядження за кордон (для вивчення слов’янських мов). Перед від’їздом він вирішив побувати в Мотронівці. Здавалося б, «приборкане» кохання відродилось з новою силою, протистояти якій було неможливо. Тепер вже Олександрина мати згодилася на шлюб — можливо, справа була в тім, що Кулішеві, на її погляд, відкривався шлях до кар’єри. Що ж до самої дівчини? Пригадуючи ту пору в листі, написаному 1905 року у віці 77 літ (!), Ганна Барвінок писала: «Всем ли так удается в молодости три года обоюдной горячей любви? И теперь еще этот пыл любви не угас, и оттого я так долго живу, что есть горючесть жизни, есть фундамент — воспоминания прошедшего». 

Весілля молодих відбулося 24 січня 1847 року; «старшим боярином» на тому весіллі був сам Тарас Шевченко, який так і сипав жартами, дотепами. У понад 50-річному (Куліш помер на початку лютого 1897 року, щойно відсвяткувавши разом з дружиною «золотий ювілей» того незабутнього весілля) подружньому житті Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок було більш ніж достатньою драматичних моментів. Молодій дружині (до речі, Олександра Михайлівна у своїх блискучих поетичних спогадах називає не раз свого чоловіка «моя дружина», це вельми цікаво!) доводилось стійко переносити приниження під час арешту і заслання Куліша до Тули, й виявляти дивовижно мудру терплячість .