5. Особисті та майнові відносини між батьками і дітьми

У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов­'язання дітей не відповідав. Тільки за делікт він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати вин­ного потерпілому. З часом відбувається поступове послаблення абсолютної влади домовладики як в особистому, так і майновому напрямах.

Щодо майнової самостійності, то на перших порах батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання - пекулій. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа, за якою все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджа­тись. Це було першим визнанням майнової самостійності дітей, хоч і у вузькому колі спеціальних відносин. Син міг це майно навіть заповідати, і лише у ви­падку його смерті без заповіту воно переходило до батька.

6. Опіка і піклування

Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) - a d о р t і о.

Arrogatiо. В стародавні часи здійснювалося в народних зборах по куріях за участю жерців у присутності як усиновителя, так і усиновлюваного.

Adорtіо. За цією формою усиновлення батько усиновленого ніби прода­вав його за допомогою m a n с і р a t і о якій-небудь посторонній довіреній особі.

ПІКЛУВАННЯ: Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохво­рими особами та осіб з нахилами до марнотратства.

1. Поняття та види речового права

Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб’єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв’язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов’язані визнавати цей зв’явок приналежності і не порушувати його своїми діями.

Класифікація майнових прав на речові і зобов'язальні римськими юриста¬ми не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). Розмежування речових і зобов'язальних прав ви¬роблено в пізніший період. Зокрема, римські юристи вважали, що в тих випадках, коли особа має таке право на річ, яке дає її носію можливість без¬посередньої дії на неї, то таке право є речовим. Коли ж у суб'єкта немає безпосереднього права на річ, а тільки є право вимагати від іншої особи на¬дання речі, то таке право є Зобов'язальне. Отже, різниця між речовим і зобов'язальним правом проводиться за об'єктом права. Якщо об'єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об'єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов'язальне.

До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, пра¬во власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникають з позадого¬вірних правомірних дій.