6. Постанови сенату.

У період принципату імператори були змушені прикривати свої авторитарні форми правління зовнішнім збереженням республіканських установ. Але довірити прийняття законів народним зборам влада не могла. Формально закони створювалися сенатом (т. зв. сенатусконсульти), але по суті це були одноосібні розпорядження принцепсів, які сенат приймав практично без обговорення.

Сенат — своєрідна державна рада Риму (за часів Ромула — 100 членів, після скинення царів — 300, за Цезаря — 900, за Августа — 600). Постанови Сенату — sena tusconsultum — стали джерелом римського права ще за часів Республіки. Зберігалися у храмі Церери , потім Сатурна. В епоху принципату — основне джерело права.

З І до сер. III ст. н. е. сенатусконсульти виступали основною формою законодавства, що прикривалося давньою формулою, ніби сенат лише вважає, радить і рекомендує (censet, videtur, placet). У сенатусконсультах давалися тільки загальні принципові установки, а потім приписувалося преторам в едикті вказувати засоби їх практичного застосування.

7. Імператорські конституції.

У період домінату законодавча влада імператора розглядається вже як один із проявів божої влади самого імператора. Тепер воля імператора набуває без­посереднього безумовного і загальнообов'язкового значення.

Розпорядження імператорів мають загальну назву "конституцій". їх було чотири види:

Edicta - загальні розпорядження, які були обов'язковими як для службо­вих осіб, так і для населення;

Decreta - імператорські рішення в судових справах;

Mandata - інструкції чиновникам і правителям провінцій;

Rescripta - відповіді імператора на запитання службових і приватних осіб.

Користування імператорськими конституціями утруднювали їх численність та безсистемність. Виникла потреба в їх кодифікації. Проте потреба в кодифі­кації імператорських конституцій була викликана й деякими іншими причинами, а саме:

1)намаганням закріпити в твердій і систематизованій формі існуюче пра­во, яке виражало правомочність рабовласників;

2)кризою і розпадом Римської імперії, західна частина якої зазнавала на­паду варварів. Видання єдиного кодексу мало бути символом єдності Римської держави і права при політичному розділі на дві частини. Тому кодифікації надавалось політичного значення.

8. Кодифікація Юстиніана.

Панівний клас Римської імперії був зацікавлений в анулюванні застарілих норм-і в оновленні права. На здійснення цієї мети була спрямована і.політика в, га­лузі законодавства. Виконав цей план у найширшому масштабі візантійський імператор Юстиніан.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга І містить конституції, які торкаються церковного пра­ва, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. Усередині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

1. Правоздатність фізичних осіб.

Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право на­зивається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб'єкта суттє­вішою є правоздатність.

Зміст правоздатності – це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа. Повна правоздатність особи в сфері приватноправових відносин складалася з двох основних прав: права укладати законний шлюб, який регулюється римським правом (ius conibii) і права бути суб’єктом усіх майнових правовідносин, зокрема право торгувати (ius commercii). Крім того, можна вважати, що до змісту правоздатності необхідно також віднести право роботи заповідальні розпорядження та одержувати за заповітом (ius testamentii).

Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терм­іном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина на­родилася живою.

Для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

1. стану свободи - status libertatis:

2. стану громадянства - status civitates:

3. сімейному стану - status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства - римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.

Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім'ї.