Розділ ііi. Кульмінація діалогу – промова Сократа та завершення

Сократ вступає у діалог подібно до попередніх мовців: намагається компенсувати той факт, що його слово йде після блискучих промов попередників, новизною постановки питання про Ерос. Він вважає слушним судження Аґатона про те, що треба говорити про сам Ерос, яким він є, а не про його прояви в людських відносинах. Вперше за весь діалог Платон, ніби в жарт, вдається до застосування діалектичного підходу, коли Сократ починає невеличку полеміку з Аґатоном. Філософ все ж змушує шляхом аргументації визнати свого співрозмовника той факт, що він не розуміє істинної природи кохання. Якщо Ерос прагне краси, то це означає, що він нею не володіє. Він її потребує. Якщо ж Ерос потребує краси, то сам він не може бути ні прекрасним, ні всемогутнім, яким його оспівував Аґатон.

Проте, слід мати на увазі, що Платон не має за мету загострювати суперечку, тому він, як майстерний драматург, вводить посередника між Сократом і його співрозмовниками. Таким посередником стає Діотима - мантінейська піфія. Сократ, як людина, позиції якої були спростовані Діотимою, лише передає сутність її вчення, не беручи на себе відповідальності за ці слова. Але насправді, в промові Сократа спростовуються зовсім не його позиції, а позиції Агатона, але, знову ж таки, завуальовані під слова Діотими. Сам образ віщунки багатозначний і може трактуватись по-різному. Найвірогідніше, що це вигадана Платоном постать, ім᾿я ж її перекладається як “хвала Зевса” і несе в діалозі досить символічний характер, як певна благодать, божественне одкровення. Містерія у грецькій релігії була найінтимнішою формою віри, тому саме шляхом містагогії можна досягти тієї глибини осягнення Ероса, яка відкриє нам вимір вічнопрекрасного ідеального існування.

Діотима відразу підкреслює, що якщо Ерос не є прекрасним і добрим, це не означає, що він потворний і злий. Він — середина між смертним і безсмертним. Він — сила, що проводить богів до людей і людей — до богів (202е). Цим Діотима виводить нас на теорію пізнання Платона. Філософія закрита для тих, хто уже володіє істинним знанням (як-то боги) і також неможлива для того, хто взагалі не прагне до знань. Тому, філософ — це той, хто стоїть між повним незнанням і істиною, він постійно сходить до все більш досконалого знання. Після такого викладу Платоном філософії як любові, прагнення до мудрості, еротичне значення стає самою програмою філософії.

Підтвердження такої двоїстої природи Ероса Платон надає у поетичній формі міфу. Ерос походить від бога Багатства — Пороса, і Убогості — Пенії. Він вічно розділяє то долю свого батька, то матері. “Передусім — він вічний злидар, до вічної вроди й краси, яку бачать в ньому більшість, йому далеко. Радше навпаки, - він грубий і неохайний, босий і бездомний. Спить де коли трапиться — на землі, без постелі, на порозі або край дороги просто неба. Успадкувавши природу своєї матері, він нерозлучний з нуждою. По батькові ж — тягнеться до краси й добра. Він мужній, сміливий аж до зухвальства; а ще він сильний, вправний ловець, удатний сплітати підступи; прагне мудрості і всіляко умудряється, щоб до неї наблизитись”(203c – d).

Отже, Платон представляє Ероса як силу, що єднає речі і надає всьому цілісності. Це дуже вагома концепція у філософській думці Платона. З одного боку, для пояснення фізичного світу, необхідно синтетичне посередництво між протилежностями, які його утворюють, і з іншого боку - вища сутність, яка уможливлює це посередництво. Внаслідок цього, прийняте Платоном розмежування між «буттям, яке вічно є» ідеального світу та «буттям, яке вічно стається» фізичного космосу, неодмінно вимагає посередництва, від чого залежить сама первинна форма посередництва - начало, яке може структурно пов'язати усе із самим собою. З цього виходить, що воно повинне мати подвійне призначення. Перше — горизонтальне — для поєднання матеріальних тіл у фізичному світі, друге — вертикальне — для зведення воєдино світу вічного блага із земним, безсмертного із смерним. У цьому і полягає основна функція Еросу — він посередник між Вищим благом і людиною. Така природа Ероса у Сократа. На відміну від Агатона, він зображує його любовним началом, певною творчою потенцією, а не об᾿єктом кохання.

Далі Діотима переходить від пояснення сутності Ероса до користі, яку він приносить людям. Її потрібно шукати у прагненні досягти блага, закладеному в людині від природи. Оскільки кожен бажає вічного оволодівання благом, а Ерос — це та сила, яка постійно рухається в наближенні до нього, то саме Ерос визначає всі людські вчинки і є тим рушієм, що підносить людину до прекрасного. Він — символ людської любові до блага. Проте, греки не кожну любов називали Еросом, адже у них існувало як мінімум шість понять для назви різних її видів. “Ерос” означав саме фізичне, чуттєве кохання. Платон, вживши цю назву, тим самим намагається розширити межі її значення, підняти на рівень узагальнення. Це він пояснює на прикладі поезії, яка раніше означала творчість в цілому, а згодом це слово почали вживати для позначення лише одного її виявлення. Таке звуження значення є вторинним, і Платон повертає Еросу йому колишній загальний сенс.

Оскільки тепер Ерос перетворився у прагнення до досконалого блага, то тяжіння до конкретних проявів прекрасного у матеріальному світі втрачає сенс. Діотима узгоджує це непорозуміння наступним чином. Ерос — це не лише прагнення до вічного володіння благом, а й бажання розродитися в прекрасному. Народжувати — це справа богів. Наша природа, як тільки досягає певного віку, хоче народжувати і тілом і душею. Це основна засада безсмертності у смертній людині. “Тому, що народження для смертного є тим вічним і безсмертним, що відпущено кожному смертному. А якщо любов, як ми погодилися, є прагненням вічно володіти благом, то разом з благом не можна не прагнути й безсмертя. Отож виходить, що любов неминуче є прагненням безсмертя” (207а ). Тому і люди, «вагітні тілом» «у дітях лишають пам'ять про себе і осягають блаженство на всі прийдешні часи» (208е). А ті, що «вагітні душею» прагнуть зачати та народити чесноти, зокрема розсудливість та справедливість, які допомагають керувати розумно домом та державою – тобто те, що личить самій душі.

Із сказаного вище починає оформлюватися концепція поетапності кохання. Ерос уже виступає як певна рушійна сила, яка піднімає закоханих по сходах до прекрасного у його найвищому прояві. Ця поетапність є основним принципом в усій теоретичній побудові Діотими. Розвиток осягнення прекрасного починається в ранній юності, коли людина захоплюється красою одного прекрасного тіла. Згодом люблячий має навчитися віднаходити красу в усіх прекрасних тілах і таким чином прийти до усвідомлення краси як видового поняття, такої, яка існує сама по собі. Це є перехід до духовного кохання. Від тіл і душ Ерос звертається до всієї світової цілісності. Тут любов напрямлена на споглядання всього безкрайнього моря краси. Віднині людина вільна від прив᾿язаності до конкретних проявів прекрасного як в тілах, так і в певних видах діяльності. Вона цілком поглинена спогляданням найвищої сутності блага у його чистому вигляді. Це є краса сама в собі, позбавлена будь-яких визначень, домішок, не обтяжена плоттю, однорідна і божественна. Хто побачив цей безмежний, потойбічний світ, той і живе істинним життям (210а — 212а). Мова йдеться не про окремий момент екстазу в спогляданні прекрасного. Лише все життя, спрямоване до вищого блага можна назвати істинним.

Проте, варто повернутись до уже згадуваного значення Ероса у грецькій мові як саме тілесного, фізіологічного елементу кохання. Не дарма Платон вживає саме це слово, адже, хоч він і піднімає його на вищий рівень узагальнення, все ж це свідчить про те, що первинне значення не втрачається повністю. Тобто, Ерос — один і той самий на кожній стадії: як чуттєвій, так і високодуховній. Таким чином руйнується усталена давно думка про те, що платонічне кохання — це чисто духовне єднання закоханих. Але і тілесним його називати було б просто насмішкою над мислителем. Не може ж Платон говорити про те звичайне, банальне, сліпе і нестримне кохання. Що ж тоді мається на увазі? Все наводить на ту думку, що філософ має на увазі якусь особливу тілесність, яка будучи фізичною покидає свої вузькі земні рамки і прямує до ідеалу. Думка про те, що Платон проповідує одне лишень духовне кохання є хибною, так само, як і протилежна. “Якби Платон трактував просто духовне кохання, то земне, чуттєве кохання виявилася б ув᾿язненим у дужках; на нього треба було б просто закривати очі і залишати таким, як воно є. Платон сміливо дивитися йому у вічі, називає звичайним найменуванням і перетворює його, одухотворяє. Платон хоче такого перетворення світу, в якому плоть була б чистою і плоттю саме духу, а не злим началом”⁵ - так трактує Ерос Платона А. Лосєв.

Отже, як бачимо, своєю промовою Платон якісно преображає природу Ероса. Він відкриває позачуттєве буття і, найголовніше - надає Еросові метафізичного виміру. Ерос, як стремління від темряви до світла, є фактично (в античному значенні цього слова) релігійним елементом, що становить ключову частину промови Сократа. У зв᾿язку з цим дуже доречним є зауваження Альфреда Тейлора: «Якщо у нас немає тієї крихти містицизму, який необхідний для розглядання оновлення душі як основного завдання життя, ця промова не матиме для нас реальної цінності і ми зможемо розглядати її лише як «гарний сон» міфологічного типу»⁶ Проте, Платон не зайшов надто далеко у своїй ідеї сходження до Вищого блага. Вона в нього залишається в певному сенсі пасивною, адже, піднявшись на найвищий щабель осягнення краси, людина зупинється на її спогляданні. У цьому заключається трагедія Платона : він не зміг встановити Ерос як живий, буттєвий зв᾿язок бога і людини. Він у нього попросту завмирає у абстрактному світі ідеального блага. Володимир Соловйов про це писав так : “Платонівський Ерот, природа якого і загальне призначенн так прекрасно описані філософом-поетом, не здійснив свого прзначення, не поєднав неба із землею і пеклом, не побудував між ними жодного дієвого мосту, і байдуже відлетів із порожніми руками у світ ідеальних умоглядів” ⁷

Що ж до завершення діалогу, то воно є на перший погляд досить неочікуваним. Автор вводить образ Алківіада, який вривається п᾿яним у супроводі ватаги на бенкет і виголошує промову про самого Сократа. Панегірики любові завершуються панегіриками Сократу. У ньому — втілення Еросу, тобто сама філософія. Проте, поруч з порівняннями Сократа із силенами, вихвалянням його фізичної витривалості і сили, Алківіад також вдається до критики філософа. В цьому проглядає глибока, гостра життєва іронія, яка присутня на всіх рівнях людського існування. В тісному переплетінні земного і божественного, іноді навіть до повної їх нероздільності, людина марно намагається віднайти гармонію. Наочним прикладом такого людського томління в діалозі і є Алківіад.

Дуже символічною є останн фразая, виголошена Сократом на зібранні, про те, що “той самий поет має знатися на створенні комедії і трагедії, і добрий трагік повинен також бути комічним поетом” (223d). У ній, власне можна побачити всю суть платонівської ідеї про Ерос як про начало, що поєднує протилежності.