2.3 Становлення теоретичної бази глобалістики

В основу всіх теорій глобалізації покладена дихотомічна типологія соціальної організації: «локальне / глобальне». У межах цієї типології суспільними змінами можуть виступати лише процеси, пов’язані зі зміною просторових характеристик соціальної організації / соціальних взаємодій. Тому поява дискурсу (розгортання думок, опис процесу) глобалізації часто трактується як «просторовість» теорії змін. Дихотомія (поділ на дві не пов’язані між собою частини) «локальне / глобальне», що фіксує «розрив» між минулими і новими просторовими характеристиками соціальних процесів, моделює зміни, які відбувалися у першій половині ХХ ст. і визначалися подіями і тенденціями цього періоду.

Перші докладно розроблені теоретичні моделі глобалізації були створені на рубежі 1980-1990-х рр. на стику конкуруючих форм дискурсу – дискурсом світової системи та власне дискурсом глобалізації. Характерними для цього періоду є праці І. Уоллерстайна, в яких проводиться межа між традиційним типом інтеграції локальних суспільств (імперіями) і сучасним типом (капіталістичною світовою системою, яка виникла у ХV-XVI ст.). Внаслідок того, що процеси поза національно-державними кордонами і всередині цих кордонів суттєво різняться одні від одних, парадигмою змін слугує дихотомія «національне / інтернаціональне».

Е. Гідденс розглядає глобалізацію у чотирьох вимірах – це світова капіталістична економіка, система національних держав, світовий військовий порядок, міжнародний поділ праці, які можна об’єднати у дві системи: світова економіка та світова політика.

Л. Склер вважає, що транснаціональні практики існують на трьох рівнях: економічному, політичному, ідеолого-культурному. На кожному з них транснаціональні практики створюють базовий інститут, що стимулює глобалізацію. На рівні економіки – це транснаціональні компанії (ТНК); на рівні політики – це транснаціональний клас олігархів; на рівні ідеології та культури – це конзьюмеризм (споживацтво).

Окремою групою можна виділити моделі глобалізації, розроблені на основі критики теорії світової системи та теорій глобальної системи. У середині 1980-х р. Р.  Робертсон висунув тезу про те, що світ «стискається», стає єдиним, позбавленим існуючих бар’єрів і поділу на специфічні зони соціальним простором. У глобалізації Р. Робертсоном виділяються два напрями: глобальна інституціоналізація світу та локалізація глобальності. Перша розглядається як організація локальних соціальних взаємодій під безпосереднім впливом макроструктур світового порядку і виражається у експансії капіталізму, західного імперіалізму, розвитку глобальної системи мас-медіа. Локалізація глобальності покликана висвітлювати тенденцію становлення глобального не «згори», а «знизу», тобто через локальне: через перетворення взаємодій з представниками інших держав і культур до повсякденної практики.

У праці «Що таке глобалізація?» (1997 р.) У. Бек пропонує категорію транснаціонального соціального простору. Поняття транснаціонального соціального простору дає можливість У. Беку поєднати під спільною назвою «глобалізація» процеси у сферах політики, економіки, культури, екології тощо. У політичній сфері глобалізація означає обмеження суверенітету держав внаслідок дій транснаціональних структур. В економіці глобалізація означає наступ ТНК, які поступово виходять з-під державного контролю в процесі їх транснаціональної діяльності. У культурі глобалізація означає взаємопроникнення локальних культур у транснаціональних просторах, якими є західні мегаполіси.

Г. Терборн пропонує теорію глобальної соціальності, що концептуалізує зміни на двох рівнях: макро- та мікросоціальному та у двох напрямах: власне глобалізація і локалізація глобального.

А. Аппадураї, розглядає глобалізацію як детериторизацію – втрату прив’язки соціальних процесів до фізичного простору. У ході глобалізації формується «глобальний культурний потік», який розпадається на п’ять культурно-символічних просторів-потоків: етнопростір, технопростір, фінансовий простір, медіапростір, ідеопростір. У моделі А. Аппадураї використовується дихотомія «територіальне / детериторизоване».

Фундаментом теорії глобалізації за М. Уотерсом є концепція відносин між соціальною організацією та територіальністю, які в кожний історичний момент детермінуються одним з трьох типів обміну: матеріальним (економічним), політичним, символічним (культурним). При цьому матеріальні обміни мають тенденцію до локалізації соціальних відносин: виробництво товарів передбачає концентрацію у певному місті робочої сили, сировини, капіталу тощо. Політичні обміни мають тенденцію до інтернаціоналізації – територіальної експансії соціальних відносин. Символічні (культурні) обміни мають тенденцію до вивільнення соціальних відносин із просторових рамок.

Сьогодні виникає новий дискурс змін – дискурс віртуалізації. Першим вченим, який почав оперувати розбіжністю реального та віртуального, був Ж. Бодрійяр. У 70-х-90-х роках ХХ ст., використовуючи цю розбіжність, він створив концепцію «занепаду реальності». Термін «віртуалізація» для позначення соціальних процесів активно впроваджується у науковий обіг із середини 90-х років ХХ ст. Протягом 1990-х р. на основі розрізнення «реальне / віртуальне» були створені теоретичні моделі суспільних змін. Віртуалізація в цих теоріях розуміється як будь-яке заміщення реальності її симуляцією / образом – не обов’язково за допомогою комп’ютерної техніки, але обов’язково з використанням логіки віртуальної реальності. Наприклад, віртуальною можна вважати економіку, в якій операції здійснюються за допомогою Інтернету, або коли спекуляції на фондовому ринку перевищують матеріальне виробництво.

Заняття № 3