3.Історична роль римського цивільного права та його значення для сучасної цивілістики

Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне пра­во продовжувало існувати і навіть розвиватися в його східній час­тині — Візантії. Саме там була зроблена спроба врятувати рабо­власницький спосіб виробництва шляхом кодифікації римського права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак невмолиме колесо історії остаточно розвалило колись могутню рабовласниць­ку імперію Стародавнього Риму. З її падінням для римського пра­ва настала епоха забуття. На тривалий час воно ніби зникло. Його перестають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, ос­таточна загибель і втрата неминучі. Проте римське право продов­жувало жити у свідомості римського народу, підкореного варва­рами. Поступово його починають застосовувати у відносинах між римським населенням, а потім і вивчати.

З розвитком ремесел, торгівлі і торгових відносин попит на римське право зростає. Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований університет, який набув всесвітньої слави завдяки вивченню рим­ського права. Він став центром юриспруденції, що відроджувалась. Болоньський університет відіграв особливу роль у вивченні, систе­матизації і тлумаченні римського права. Сюди стікалися студенти з усієї Європи, а отже, формувалася корпорація знаменитих про­фесорів. Слава Болоньської школи швидко зростала, в діяльності її простежуються дві особливості:

1. Заклик до ґрунтовного вивчення першоджерел. Особлива ува­га приділялася головній частині Корпусу Юстініана — Дигестам. Професори Болоньської школи .виявили та усунули багато проти­річ, перекручень первісного тексту.

2. Суворе дотримування норм закону. В період, що передував заснуванню Болоньського університету, юристи дозволяли собі за­надто вільно поводитися з нормами римського права. Було прого­лошено, що внаслідок колізії права і справедли­вості перевага надавалася правовій нормі.

4. Поняття і особливості римського цивільного права

У поняття цивільного права (права власності на певну річ, права вимоги до певної особи) за нашими сучасними уявленнями як необхідний елемент вхо­дить і впевненість про захист державою. Право не вважали б правом, якщо б не було впевненості, що у випадку його порушення можна вжити для захисту своїх прав державну владу, спираючись на її моральний авторитет і зовнішню силу. Якщо порушено право, то особа пред'являє позов, тобто звертається до органів державної влади з вимогою про захист її права.

Відомо, однак, що римський народ, як і багато інших народів, до утворен­ня державного суду пережив епоху приватної розправи з порушниками права. Кожний, хто вважав, що його право неправомірно порушено, розправлявся з кривдником власними силами або силами своєї сім'ї. Поступово органи дер­жави беруть у свої руки розв'язання відповідних справ, що й сприяло зникненню варварського способу здійснення права.

Однак цей процес зосередження в руках держави монополії судових функцій розтягнувся на тривалий період. Сфера державного захисту права аналогічно поширювалася і на галузь чисто майнових спорів, які випливали з договорів. Про це свідчить той факт, що протягом довгих століть Риму було чуже уяв­лення про те, що всяке право повинно бути захищено державою на вимогу

 потерпшого, що судовий захист права нерозривно пов'язаний з існуванням самого права. Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави вста­новлювали для даної категорії справ можливість пред'явлення позову. Не встановлено позову - немає і захищеного державою права.

Отже, перехід від приватної саморозправи до державного суду відбувався поступово. Проміжними етапами були: а) система регламентації приватної роз­прави шляхом встановлення певного порядку застосування насильства до кривдника; б) система викупів; в) передача справи захисту права органам держави.

Але навіть у розвиненому римському праві ще зберігалися сліди початко­вої епохи саморозправи. Так дозволявся самозахист, тобто самоуправне відбивання від насилля, яке загрожувало порушенням права: проти насилля дозволялося застосовувати силу і таким чином попереджувати порушення права.