11. Особливі засоби преторського захисту

Особливі засоби преторського захисту

В сфері захисту порушених прав у розпорядженні претора крім системи позовів були також інші процесуальні засоби у вигляді актів адміністративної влади – інтердиктів (interdicta).

Вони мали форму наказу чи заборони, обов'язкових для виконання. Претор видавав інтердикти у тому разі, якщо за заявою зацікавленої особи необхідно було негайно відреагувати на порушення права або попередити його. Всі інтердикти, якими користувався у своїй практиці претор, заносились ним до свого едикту.

В залежності від мети інтердикти класифікуються на декілька видів:

1) інтердикти про пред'явлення (exhibitoria), які містили наказ надати речі або особу

2) інтердикти про повернення (restitutoria), що наказували повернути певну річ

3) заборонні інтердикти (prohibitoria), які приписували утримуватись від певної поведінки.

Інтердикт виносився після короткого розслідування скарги і повинен був негайно виконуватись особами, яким він адресувався. Проте, якщо виявлялося, що він був необґрунтований, особа вправі була оскаржити інтердикт до суду.

Іншим засобом швидкого впливу на конфліктуючі сторони був наказ претора одній з них дати урочисту обіцянку - стипуляціо (stipulatio praetoria), яка б гарантувала існуюче право.

Особливим процесуальним інструментом претора була реституція (restitutio) – відновлення особи у попередній юридичній ситуації. Застосовувалась реституція з метою скасування юридичної сили дії, яка за своєю суттю була несправедливою і спричиняла шкоду. Таким чином претором скасовувалось рішення суду, яке він вважав таким, що прийняте всупереч виданій формулі, з порушенням права або принципів справедливості. Окремими засобами захисту в адміністративному порядку було введення у володіння будь-якою річчю зацікавленої особи на її прохання. Це могло статися або з метою примусового виконання рішення суду, або для охорони майна, або з метою допустити до володіння фактичного спадкоємця, чиє право не могло бути основане на ius civile.

12. Суб’єкт римського цивільного права.Правове становище римських громадян

Суб 'єкт права — це той, хто може бути носієм права, особою. Ця здатність залежить від соціально-економічного розвитку суспільства, це не було природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб'єктами, а об'єктами права. Суб'єктом права були фізичні й юриди­чні особи, які тоді не розмежовувалися. У той час знаряддя праці поді­лялися на німі, мукаючі й обдаровані мовою. Юрист Ульпіан ствер­джував, що "з точки зору цивільного права раби вважаються ніким". В свою чергу, вільні члени суспільства мали неоднакову правоздат­ність і дієздатність. Повна правоздатність складалася з трьох основ­них елементів - стан свободи, стан громадянства, сімейний стан. Ли­ше особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, "батько сімейства") користувалася цивільними правами в пов­ному об'ємі. Ці права полягали: 1) в праві вступати в законний римсь­кий шлюб; 2) праві торгувати, тобто укладати будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна. Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора) і при тому не корис­туватися повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував пе­ребувати під батьківською владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи. Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство. Особа могла або набувати певного об'єму прав, або втрачати частину правоздатно­сті чи й усю правоздатність (продаж у рабство).

При народженні вільного або при наданні рабу свободи виникала їх правоздатність. В окремих випадках правоздатність могла виникну­ти і до народження дитини (поділ спадщини, при якому до уваги бра­лися діти спадкодавця, народжені після його смерті). Цивільна смерть - це припинення правоздатності зі смертю вільного чи його продажем у рабство. Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування у разі смерті кількох членів ро­дини, кожний з яких міг бути спадкоємцем.

Поступово, зі становленням Риму як світової держави, відмінності правового статусу вільних - громадян, латинів, перегрінів, вільновід­пущеників - згладжувалися, однак прірва між вільними і рабами збе­рігалася.