Квиток №7

1. Творчий портрет Дмитра Шостаковича.

Дмитро Дмитрович Шостакович (25 вересня 1906-9 серпня 1975) — російський композитор, піаніст, педагог і громадський діяч, один з найзначніших композиторів 20 століття. Народний артист СРСР (1954).

Творчість Шостаковича обгорнула всі форми і жанри музики, поєднала традиційні підвалини з новаторськими відкриттями. Композитор проявив мудрість, не підкорившись ефектності формальних новацій. Подання музики як органічної частини різноманітного художнього процесу дозволило Шостаковичу зрозуміти плідність на сучасному етапі поєднання різних принципів композиторської техніки, різних виразних засобів. Нічого не залишивши без уваги, він всьому знайшов природне місце у своєму індивідуальному творчому арсеналі, створивши свій неповторний стиль, в якому організація звукового матеріалу диктується живим процесом інтонування, живим інтонаційним змістом. Він вільно і сміливо розсунув рамки тональної системи, але не відмовився від неї. Так виникло синтетичне ладове мислення Шостаковича, відповідальне багатству образного змісту. Дотримуючись переважно мелодико-поліфонічного складу музики, він відкрив, зміцнив багато нових граней мелодійної виразності, став родоначальником мелосу виняткової сили впливу. З тією ж сміливістю розсунув Шостакович діапазон тембрового забарвлення, темброінтонацій, збагатив типи музичної ритміки, максимально зблизивши її з ритміками мовлення, російської народної музики. Дмитро Шостакович — національний композитор за своїм сприйняттям життя, творчою психологією, по багатьом особливостям стилю. Він у своїй творчості завдяки багатству, глибині змісту і величезному діапазону інтонаційної сфери вийшов за межу національних кордонів, ставши явищем загальнолюдської культури.

Шостаковичу випало щастя за життя пізнати світову славу, почути про себе визначення «геній», стати визнаним класиком в ряді з Моцартом, Бетховеном, Глінкою, Мусоргським, Чайковським. Це утвердилося в 1960-ті роки і особливо потужно прозвучало в 1966 році, коли урочисто відзначалося 60-річчя композитора.

2. Франсіс Пуленк моноопера «Людський голос».

«Людський голос» — моноопера Франсіса Пуленка в одній дії, текст Жана Кокто. Перша постановка відбулася у Парижі 17 лютого 1959 року.

«Людський голос» — своєрідна музична монодрама. Жінка, яку покинув коханий, востаннє розмовляє з ним по телефону. На сцені вона одна. Реплік чоловіка не чути, про них можна лише здогадуватися за реакціями жінки. Вся опера складається з великого діалогу з відсутнім партнером, що, фактично, надає їй форму монологу.

Зовнішньої дії в опері немає. Все зосереджено на тому, щоб розкрити внутрішню драму. Виразною є вокальна партія, в якій мелодія гнучко передає відтінки почуттів та душевного стану героїні; багатий на тембри оркестр розкриває тему страждання людини, її журби за щастям.

Квиток №8

1. Творчий портрет Пауля Гіндеміта.

Пауль Гіндеміт (6 листопада 1895-28 грудня 1963) — німецький композитор, диригент, альтист і теоретик музики.

Пізньоромантичні й експресіоністичні риси відбилися на ранній творчості П. Гіндеміта, проте вже у 1920-х роках Гіндеміт заперечує ці традиції.

Звернувшись до традицій Й. С. Баха та поліфоністів добахівської епохи, композитор відновлює і розвиває стародавні поліфонічні форми, ставши біля витоків нового стилю в європейській музиці неокласицизму. Найяскравіше цей стиль проявився у серії камерної музики 1922-1927 років, яка була написана для невеликих, часто нестандартних інструментальних ансамблів. Пізніша камерна творчість Гіндеміта також вирізняється надзвичайно широким спектром інструментів.

У 1930-ті роки Гіндеміт звертається до симфонічних жанрів, у 1935 він, тимчасово проживаючи у місті Ленцкірх, завершує оперу «Художник Матіс», основою якого стала біографія відомого митця. Музика цієї опери лягла в основу однойменної симфонічної поеми Гіндеміта. Пауль Гіндеміт звертався до жанру, так званої, ужиткової музики, яка розрахована на аматорське музикування.

У ці ж роки Гіндеміт розробив унікальну гармонічну систему, яка характеризується, як і класичний dur-moll, наявністю тонального центру, проте може вільно використовувати всі 12 звуків хроматичної гами. Інтервали 12-ступеневого ладу розміщені П. Гіндемітом у порядку їх загострення дисонантності. Аналогічний принцип закладено в основу класифікації акордів, які він розбив на 6 категорій в залежності від наявності тритону, а також відчутності тонального центру. Що стосується мелодики, то система П. Хіндеміта тяжіла до уникнення таких малюнків, що включали б мажорні чи мінорні 3-звуки.

У кінці 1930-х П. Гіндеміт пише музикознавчу книгу «Майстерність музичної композиції», в якій він детально описує свою систему, яку використовуватиме протягом усього свого творчого шляху. Крім того, П. Гіндеміт намагався використати цю систему і для аналізу творчості інших композиторів, починаючи від Й. С. Баха і закінчуючи Шенбергом.

2. Сергій Прокоф’єв симфонія №7.

Симфонія №7 cis moll op. 131 — симфонія Сергія Прокоф'єва, написана у 1952 році за рік до смерті композитора. Вперше виконана 11 жовтня 1952 року у Москві, диригував Самуїл Самосуд.

7 симфонія була задумана С. Прокоф'євим як твір для дітей, однак у процесі роботи над твором його концепція змінилася. Симфонія була закінчена влітку 1951 року. Її музика стала широко відома в 1970-ті роки завдяки телевізійній заставці для інформаційної програми «Час». В цій симфонії відзначається тенденція до спрощення музичної мови, переважають меланхолійні та ностальгічні настрої. Оптимістичний фінал симфонії був написаний за порадою колег-композиторів з міркувань щодо уникнення переслідувань системою Жданова.

У 1957 році симфонія нагороджена Ленінською премією.

Симфонія складається з 4-х частин.

Написана симфонія для великого симфонічного оркестру (потрійний склад духових).