Теорія наслідування

Спроба пояснити зародження мистецтва небіологічно призвела до появи ще однієї теорії - наслідування. У ній проглядається той наївний реалізм, що настільки характерний для так званого здорового глузду. Справді, коли Демокріт говорив, що імітація співу птахів породила музику, він бачив у цьому матеріалістичний спосіб вирішити складну проблему. Аристотель у своїй «Поетиці» вже обґрунтував причини наслідування: воно породжене природною схильністю людини до імітації і тієї насолоди, що вона доставляє. Вже в наш час І. М. Сєченов писав про інстинктивну схильність людини наслідувати те, що потрапляє в поле його уваги. Відмінні наслідувальні здібності характерні для всіх стародавніх народів; і тому здавалося, що коли людина імітує пози, рухи або голоси тварин, то він уже немов створює зачатки скульптури, танцю і музики.

Ідеалістичний варіант наслідувальної концепції отримав назву «теорії відчування», згідно з якою ми наслідуємо прояви ... нас самих в природних предметах. Ось типове міркування Т. Ліппса: насолода від споглядання могутнього схилу є насолодою від споглядання в ньому мене самого. Я захоплююся власною силою, внутрішньою активністю, які пробуджуються в мені від вигляду кручі і тому мною відчуваються в ній. Лотце пояснював це так: небо в хмарах нагадує нахмурений лоб, дощ - сльози, блискавка - блискучі гнівом очі, тому вони нам і доставляють естетичну насолоду. Воррінгер дає пояснення, чому наслідування взагалі має місце: предок людини, мавпа - тварина, найбільше схильна і здатна до передражнювання. Природно, імітація заміняла у її нащадка - первісної людини - слаборозвинений інтелект, а тому первісне мистецтво суцільно наслідувальне, примітивне.

Матеріалістичний варіант теорії наслідування, безумовно, несе в собі зерно істини; він звертає увагу на первинність природи по відношенню до мистецтва, на реалістичну орієнтацію мистецтва як первісного, так і розвиненого. Його мінус - в спрощеному тлумаченні проблеми, в нездатності зрозуміти активне, творче начало в мистецтві, здійснювану в ньому специфічну переробку дійсності в художній образ.

Що стосується «теорії відчування», то вона вірно схоплює зв'язок в мистецтві зовнішньої природи з внутрішнім світом людини, намагається пояснити мову асоціацій, у тому числі і художніх. Але ці дійсно важливі питання ставляться нею з ніг на голову: мистецтво виявляється не відображенням дійсності, а виразом суб'єктивного людського начала, яке виступає перед ним всюди: чи звернеться художник до свого внутрішнього світу, чи до природи. Не витримує ця теорія також і історичної перевірки. Усім, чого людина досягла на ранній стадії свого розвитку, вона зобов'язана природі і праці, за допомогою якої вона природу перетворювала. Саме таким шляхом людина не тільки набувала знання про природу, а й формувала свій власний суб'єктивний світ, у тому числі і здатність асоціативно пов'язувати природні явища зі своїми почуттями та думками. Перш ніж стало можливим «відчування», потрібно було, щоб з'явився той суб'єктивний світ, який людина переносила на дійсність.