29. Самостійницькі ідеї м. Міхновського. Український інтегральний націоналізм д. Донцова.

Одним із прихильників повної незалежності України був М.Міхновський. З появою у 1900 р. "Самостійної України" постійно точилися суперечки про те, чи можна вважати її першою програмою українського націоналізму, а М.Міхновського його батьком.

В "Самостійній Україні" наголошувалося, що існує боротьба між нацією гнобленою і нацією - гнобителем. За мету боротьби Міхновський визначив гасло: "Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж до Кавказу". Становище українського народу характеризується як стан „зрабованої нації". Аргументи Міхновського ґрунтуються на прикладі українсько-російських відносин: „Українська нація платить „данину" не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців". Таке становище, на його думку, не може бути визнане за нормальне. Тому, Міхновський дійшов висновку: „державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин" [1, c. 108].

        Ключові ідеї його праці: 1) відновлення державної самостійності України, а не боротьба за зміну режиму в Росії; 2) боротьба за права нації, а не за класові інтереси і плекання почуття національної солідарності, а не класової боротьби всередині української спільноти; 3) ідейна відданість кожного справі національного визволення. У "Самостійній Україні" Міхновський окреслив одну із визначальних рис українського радикалізму: відмежування усього українського від усього російського: "Нехай вчені розшукують, хто кому був родичем; ображення чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією... Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насильства"

Квінтесенцією теоретичних розробок Д. Донцова став його твір «Націоналізм» (1926 p.), де визначено головні вимоги інтегрального націоналізму (інтегральний націоналізм розглядає всі без винятку явища суспільного життя через призму національних інтересів): воля до життя, влади, експансії; романтизм і догматизм. Романтизм — це захоплення катастрофою, що принесе нове, а догматизм «з'явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху». Якщо Україна хоче вийти зі стану провінції, — стверджує Д. Донцов, — то вона має витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного й політичного нації. Ініціативна меншість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії проти інших. Узагальнювальний висновок: життя — це боротьба, у якій панує закон соціального дарвінізму, або виживання найпристосованіших. Це стосується й націй — сильніші нації мають перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя. Невіддільною частиною ідеології Д. Донцова було поняття «творчого насильства» (підкорення натовпу елітарній меншості), яке ця ініціативна меншість має застосувати до несвідомих. Д. Донцов намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: внутрішню (виховання на засадах західної культури) й зовнішню (повна сепарація від Росії). Росіянам, доводив Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна за своєю культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишалася з Європою. Д. Донцов вважав, що політичний сепаратизм є можливим і відповідає українському народові та має спрямовуватися проти російської державності. Слід відірватися від Росії, позбутися будь-якої злуки з нею. Призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він убачав зміст української національної ідеї. Ідеї Дмитра Донцова мали величезний вплив на молодь у міжвоєнний період (надто у 30-і роки) та стали світоглядною основою для виникнення (в 1929 р.) і зростання впливу Організації Українських націоналістів (ОУН). До речі, її членом сам Донцов так ніколи й не був. У праці «Заповіт борцям за визволення», написаній наприкінці життя (1949 p.), В. Винниченко висловив однозначно негативне ставлення до націоналізму Д. Донцова, оцінюючи його ідеологію як фашистську, ворожу українському народові, як особливий різновид тоталітаризму.

30.Державницька ідеологія В. Липинського

Українську державницьку ідеологію В. Липинський бу­дував на давніх народних традиціях, зокрема на держав­ному досвіді гетьмансько-козацьких часів і високій етніч­ній культурі хліборобської спільноти. При цьому держав­ність бачилася йому як спадкоємна монархія, очолювана гетьманом.

В. Липинський намагався обґрунтувати такий держав­ний устрій. Він вважав, що парламентаризм при однопа­латній системі із загальним виборчим правом як форма правління чужої духом та інтересами буржуазної демо­кратії для хліборобського класу і загалом хліборобської країни не підходить. В. Липинський виходив з того, що ні одна нація не розпочала і не може розпочати свого існу­вання від демократії і що демократичні нації можуть іс­нувати тільки там, де була чи є своя власна національна держава, або там, де вже були і правили свої власні класократичні або охлократичні аристократії.

Отже, згідно з концепцією В. Липинського, саме держава повинна об'єднати мешканців території в органіч­ну цілість. Цей організм як наслідок спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бажання суспільного самовираження у формі власної нації. Передумовою цього самовираження є існування держави, оскільки, на думку В. Липинського, ідея бажання, кінцевою метою якого є створення нації, може реалізуватися тільки в матеріальних формах держави.

31. Українська політико-правова думка в умовах тоталітаризму. Політичні ідеали української діаспори

Історично склалося так, що за межами української держави опинилися мільйони українців. Живучи в різних країнах світу, зокрема в США, Канаді, Франції, ФРН та інших країнах, вони були і залишаються часткою українського народу.

Знаходячись в іншому національному середовищі,- українці зуміли зберегти традиції, культуру свого народу, внести творчий доробок у розвиток його духовної культури. Звичайно, не все рівнозначне у цьому доробку українців за кордоном. Проте ігнорувати надбання української діаспори (як це робилося до недавнього часу) було б невиправдано. Такий підхід збіднював українську культуру, насамперед у сфері мистецтва, літератури, філософії.Умовно можна виділити три напрями розвитку української філософії в діаспорі. Це, по-перше, розробка проблем політичної філософії, по-друге, аналіз філософської проблематики в дусі традиційної класичної філософії, який можна назвати академічним. І нарешті, третій напрям було названо у філософській літературі українським персоналізмом. Академічний напрям у розвитку української філософії в діаспорі представлений Д. Чижевським (1894 — 1977).Д. Чижевський зробив значний внесок у дослідження не лише філософії, а й літератури, історії, естетики, його дослідження присвячені культурі не тільки українського народу, а й російського, польського, словацького, чеського, німецького. Значним є його внесок у дослідження спадщини Г. С. Сковороди. Насамперед Д. Чижевський зупиняється на аналізові таких понять, як нація і людство. Розуміння нації може бути або раціоналістичним, або романтичним. Раціоналістичний підхід передбачає логічно аргументований аналіз, що грунтується на принципах розуму. Такий підхід виходить з того, що в житті має сенс лише те, що можна зрозуміти та обгрунтувати з допомогою розуму.

Раціоналістичний підхід, за Чижевським; передбачає визнання національних особливостей у розвитку народів, хоча вони й обмежені. Визнаючи обмеженість національних особливостей, раціоналісти вважають її необхідним етапом у розвитку людської історії. Проте, на думку Чижевського, справжньою цінністю є не національне особливе, а загальнолюдське, наднаціональне. Різноманітність типова не лише для тваринного і рослинного світу, вона властива також і людському роду. Чижевський ставить питання про те, чи мало б сенс людське життя, яке проходило б серед ідеальних, але цілком схожих один на одного людей? На думку Чижевського, кожна конкретна філософія є усвідомленням абсолютно-ціннісних елементів певної національної культури, наукового світогляду, певної релігійності, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди. «Як ми не можемо вважати лише один художній стиль носієм прекрасного, краси, а вважаємо, що в кожнім розкриваються різні і в різноманітності своїй однаково важливі сторони краси, так само і щодо окремих «філософій». І як моральний світ збіднів би, якби не було різних типів людей, що різними шляхами і у різних формах стремлять до справедливості, як збідніло б мистецтво, коли б стратило різні національні та історично зумовлені форми, так і з пункту зору філософії, якби не було .різних історично-змінних та національних стилів у ній» н. Чижевський підкреслює, що помилки у філософії трапляються тому, що абсолютним проголошується одностороннє і часткове.Кожна філософська система, яка хоче бачити в собі реалізацію абсолютної істини, стає помилковою. Це ж стосується і національної філософії, яка претендує на пізнання абсолютної істини.

Тоталітарний режим, який в цілому вже сформувався в СРСР в 20-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності і політичної влади, всеосяжним контролем над усіма сферами життя радянського суспільства. Він передбачав домінування державного над особистим, певне поглинання державою індивіда. До основної характеристики цього режиму слід віднести монополію на владу комуністичної партії, що призвело до утвердження режиму беззаконня і політичного терору, а також використання єдиної ідеології, яка стає об’єктом фанатичної віри, неприпустимим для критики [5, с. 254-255].

Фактор вихідного пункту трансформації має особливий вплив на розвиток України. Це обумовлює актуальність розгляду та аналізу ідеологічного аспекту пострадянського переходу. Так, В. В. Лемак державу, яка здійснює модернізацію своєї сутності у напрямі від тоталітарного соціалізму до державно-правової організації суспільства, заснованих на принципах демократії та ринкової економіки визначає як постсоціалістичну державу [12, с. 21]. В цьому напрямі з’ясування феномену соціалізму виступає важливим для розуміння сутності пострадянської держави

32. Розвиток політології в Україні в пострадянський періоднинішній етап розвитку України ми маємо характеризувати саме через призму відходу від монополізму у владі однієї і єдиної на політичній арені партії та формального декларування влади народу через Ради депутатів. В Україні йде процес формування дієвих механізмів забезпечення народовладдя та пошук шляхів впливу на владу з боку суспільства. Аксіомою є те, що Україна – пострадянська держава. Усі пострадянські держави перебувають на різних стадіях пострадянської трансформації, інакше ми не говорили б про глибину та енергійність реформ як основних чинників, які створюють відмінні умови життя громадян у країнах, що вийшли з однієї правової сім’ї. Проте, пострадянський період – не постіндустріалізм. Він не є “вища стадія” і не “новий ступінь розвитку” того режиму, що існував раніше. Трансформація відбувається у вигляді відходу від раніше сконструйованої системи і спробі “на руїнах старого побудувати новий світ”. При цьому слід враховувати, що “ще не всі відголоси старих порядків трансформовано в такі, на яких вже ніколи не зможе відродитися “партія-держава” комуністичного зразка, і цеглини зі старих стін, образно кажучи, всюди ще валяються під ногами, спонукаючи тих, хто в цьому зацікавлений, збирати їх задля відбудови того, що розвалилося і зникло в ході “всесоюзної” перебудови та українського державотворення” [6, с. 84-95].Сучасні держави колишнього соціалістичного табору характеризуються різними формами відходу від тоталітаризму. Більшість із них стали продуктом демократичної антитоталітарної революції, котра загалом відзначалася мирним характером [3, с. 4]. Тож, коли йде мова про найзагальніше визначення сутності еволюції державного ладу сучасної України, найчастіше використовують тезу саме про перехід від тоталітаризму до демократії. Такий підхід здається нам практично неспростовним і водночас вочевидь недостатнім з наукової точки зору. Адже за умови, що ми беремо за відправну точку відліку – тоталітаризм, а за кінцеву – демократію, буде охоплена лише одна (хоча і дуже суттєва ) риса трансформації державного ладу України, а саме: державний режим. І демократія, і тоталітаризм є “чистими” різновидами державно-правового режиму і не можуть вважатися категоріями, достатніми для відображення еволюції державного ладу в цілому.Проте, акцентування уваги на пріоритетності саме такого розуміння трансформації державного ладу в Україні, яке отримало своє втілення і у наукових працях, і у висловлюваннях політиків, державних діячів, свідчить про неабияке значення зміни державно-правового режиму, який багато в чому визначає й зовнішні риси нового державного ладу України [8, с. 6].Таким чином, перехідний період у становленні посттоталітарних держав, соціумів у цілому, їхня гранична динамічність і багатоваріантність передбачає і змінюваність, невизначеність, динамічність їх основних характеристик. До того ж, елементи, структури, принципи організації старої системи, яка руйнується, тобто тоталітаризму і нової системи, яка встановлюється, тобто демократії, не просто співіснують, а знаходяться, як правило, у стані жорсткого протистояння, конфлікту. Тому на кожному етапі трансформації пострадянських країн ми можемо спостерігати характерні риси як попереднього етапу так і того, який ми прагнемо побудувати.

33. Політичні ідеали Г. Сковороди.

Політична філософія Григорія Сковороди базується на зрозумінні людини як особливого витвору макрокосму. Людина, вважав філософ, є центр, у якому сходяться всі життєві проблеми, діяльність і пізнання. Щоб пізнати світ (макрокосм) людина має пізнати себе (мікрокосм). Саме в самопізнанні бачив Григорій Сковорода ключ до розкриття буття світу як світу природи і людської культури. Найважливішим для людини є щастя, яке ґрунтується на духовному багатстві людини. Ні чини, ні звання, ні посади не можуть підмінити глибину духовного єства людини. Пізнавши себе, вважав філософ, людина вибере відповідно до власної природи заняття («сродний труд») і організує свій спосіб життя відповідно до своїх духовних надбань. Г. Сковорода обстоював ідею відродження людини, маючи на увазі ідеал пізнання людиною в собі Бога. Звідси ж беруть витоки обґрунтування філософом системи суспільних відносин як людських, людяних, гуманістичних. Суспільно-політичний ідеал — гармонійне суспільство — трактується ним як «люд­ська держава», політичний устрій якої спирається на суспільний компро­міс, взаєморозуміння і духовну (божественну) єдність громадян. І хоч його міркування певною мірою мають фрагментарний характер, багато в чому позначені утопізмом і містикою, загальну ідеологію повернення (наближення) людини до людських форм соціальних відносин, схоплені філософом досить точно і своєчасно.

Філософська спадщина Григорія Сковороди багато в чому визначала загальну спрямованість ідей його сучасників й мислителів більш пізнього періоду, зокрема, І. Котляревського, П. Гулак-Артемовського, М. Кос­томарова, М. Максимовича, Т. Шевченка, створеного ними Кирило-Мефодіївського товариства, української політичної думки XIX ст. загалом.

34.Ідеї про державу і політику в «Історії русів

Саме як політичний памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обгрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

В. Міяковський, говорячи про місце і значення "Історії Русів" писав: "Мусимо також відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у знаменитій "Історії Русів", книзі, яка для цілого XIX віку була джерелом патріотичного натхнення і відомостей про Україну для прихильних до неї росіян. З неї черпав зміст для своїх дум поет Кіндрат Рилєєв, вона дала матеріал Шевченкові для його історичних творів і тих ідеалізуючих українську історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчості. ... "Історія Русів" була надихана гарячим національним почуттям, вона клала ідеї української державности, української самостійности, вона підносила національну гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і формотворчий вплив. Відси можна починати розвиток української громадської думки XIX віку" [178, с. 60].

Виклад історичних подій служить для анонімного автора "Історії Русів" засобом утвердження його власної політичної концепції, захисту честі і гідності власного народу, його прав на самобутність і самостійне державно-політичне існування. Як підкреслює В. В. Кравченко "..."Історія Русів" створювалась з патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, у першу чергу, іноетнічних або іноземних авторів

35. Тарас Шевченко про долю України та шляхи національного відродження

У поемі-містерії "Великий льох", що складається з трьох частин ("Три душі", "Три ворони", "Три лірники") й епілогу ("Стоїть в селі Суботові"), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації. У своїх творах Т. Шевченко негативно оцінював Переяславську угоду, яка спричинила до возз'єднання України з Росією та остаточної втрати останніх рис української державності. У творі "Кавказ", що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Т. Шевченко із сарказмом виступив проти імперської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Т. Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не лише в Україні. Шевченкове послання "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…" — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мав служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії "Холодний Яр" Т. Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши російського імператора Миколу І "лютим Нероном", гостро картав ту частину українського панства, яка покірно плазувала перед російським царатом.

В історії кожної літератури є твори, які володіють магічним даром безсмертя. Саме до таких шедеврів належить поезія Великого Кобзаря. Йому було властиве глибинне відчуття кревної причетності до долі рідного народу, до його трагічної історії. Саме тому він спрямовує свої твори на захист пригнобленого люду.

З творчої скарбниці Т.Шевченка можна виділити твір, який, на мою думку, чи не найглибше виявляє патріотизм і почуття національної гідності поета. Це — послання "І мертвим, і живим...".

У своєму творі Тарас Григорович порушив найважливіші питання суспільного та національного життя. Передовсім треба, на думку поета, усунути соціальну несправедливість. Він протестує проти кріпацтва, ганьбить тих "земляків", які

 

людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають...

 

Бачачи, що розвиток освіти й культури не йде належним шляхом, Шевченко радить плекати своєрідну національну культуру, а не перещеплювати штучно й бездумно чужі ідеї.

 

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

 

Лише коли збудуться усі поетові бажання, коли обіймуть "найменшого брата", тоді настануть для України кращі часи, і "світ ясний, невечірній тихо засіяє..."

Закарбуємо в своїй пам'яті рядки із славнозвісного твору, бо і ми, як сказав поет, ненароджені земляки його, є адресатом послання, що було спрямоване й у вічність.

Цей твір служив дороговказом на шляху національного відродження українського народу, бо в ньому підняті вагомі проблеми, які чекають свого розв'язання саме сьогодні, в час становлення української державності.

Перебудова розбудила нас, окрадених, але не безтямних. Нам не однаково, чи наша земля буде вкрита золотим колоссям пшениці й жита і бринітиме рідна мова на ній, чи буде вона закута кригою байдужості, національної пасивності. Яке може бути виправдання людині, яка зреклася рідної культури?

Хіба можна забути, як у тяжкі часи для України все ж таки були борці, які не поступалися своїми демократичними принципами, відстоювали справедливість і гуманізм, за що й страждали. Згадаймо Олександра Олеся, Миколу Куліша, нашого земляка Василя Стуса, Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати... Прикро, що ми нічого не знали про творчість цих майстрів слова, які будили народ від сплячки, відкривали людям очі на виразки суспільства, провіщали перебудову нашої країни. І за це зазнавали гоніння і переслідування з боку більшовицьких єзуїтів та інквізиторів.

Ні, не можна цього забути! Треба бути стійкими і відданими нашій Вітчизні! Ми повинні знати свою історію, рідну мову, адже вона є виразником нашої національної гідності.

Я твердо переконаний: в Україні є головне — ділові, по-новому мислячі, енергійні люди, зацікавлені в тому, аби незалежність України здобула економічну базу. Треба надати їм таку можливість. Так давайте ж підтримаємо їх і збудуємо вільну, демократичну державу, де "врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі".

36. Політична думка ХІХ ст. на західноукраїнських землях (М. Павлик, Ю. Бачинський).

Павлик Михайло Іванович (1853—1915) — громадський і культурно-освітній діяч, літератор. Народився на Станіславівщині в селянській родині. Після закінчення гімназії у Львові (1874) вступив до Львівського університету, де став членом «Академічного гуртка» і співробітником його друкованого органу «Друг». У 1878 р. разом з І. Франком розпочав видання місячника «Громадський друг», після закриття якого видавав збірники «Дзвін> та «Молот». У 1879 р. у зв'язку з політичними переслідуваннями був змушений виїхати до Женеви, де прожив до 1882 р. Там разом з М. Драгомановим і С. Подолинським видавав журнал «Громада». Наприкінці 80-х років став одним із фундаторів Української радикальної партії і редактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ» (1890—1895). У 1895—1905 рр. — перший бібліотекар НТШ і редактор радикального «Громадського голосу». В 1914 р. — заступник голови Головноі Української Ради. Творча спадщина Павлика складається з художніх творів, перекладів та наукових робіт «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1886), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманов, 1841—1894» (1896), «Якуб Гаватович» (1900) та ін.

Використовуючи свої часописи «Молот», «Громадський друг», «Дзвін», «Світ», молоді радикали вели активну пропагандистську та агітаційну роботу в масах. Їхня діяльність сприяла поглибленню процесу політизації робітничого класу і селянства.

Починаючи з 90-х років XIX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку — інтенсивно розгортається робота щодо організаційного згуртування та розмежування політичних сил, чіткіше кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви населення. Вже в жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія — Русько-украінська радикальна партія (РУРП). Це політичне об'єднання було першою легальною українською політичною партією європейського типу і водночас першою в Європі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала своєрідним сигналом для формування багатопартійної системи в межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії: Українська національно-демократична партія — УНДП (1899); Русько-український християнський союз (1896), який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).

Наприкінці XIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена») вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію.

Під впливом загострення соціально-економічних протиріч, посилення національного руху наростає хвиля виступів робітників і селян. Їхня активність досягає свого піку на початку XX ст. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив понад 500 сіл Східної Галичини, страйкувало майже 100 тис. осіб. Масштабність та інтенсивність страйкового руху особливо зросла в роки першої російської революції, відлунням якого стала наростаюча активність народних мас у західноукраїнських землях. Зокрема, у Східній Галичині 1905 р. кількість страйкуючих підприємств порівняно з 1900 р. зросла майже в 4 рази, а кількість страйкарів — більше, ніж у 3 рази. Того ж року на Буковині страйкувало понад 200 підприємств. У цих страйках взяли участь майже в 4 рази більше робітників порівняно з 1901 р.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Зростає товарність сільського господарства, ширше  використовується вільнонаймана праця, поліпшуються знаряддя праці, частіше застосовується техніка тощо. Проте водночас з позитивними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицьке землеволодіння; завдяки перебуванню сервітутів — під поміщицьким контролем юридично вільні селяни фактично потрапляють в економічне кріпацтво; загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Через це в аграрній сфері західноукраїнських земель накопичується комплекс протиріч, які заважали поступальному розвиткові. Ці протиріччя значною мірою були зумовлені колоніальним характером економіки краю.

37. Іван Франко про державу і політику

Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов´язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів. У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби. Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну рівність, бо юридична рівність, що не спирається на економічну та освітню рівність, залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездійсненна.

Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативне ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв´язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу. Народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває освіту й захищається. У майбутньому суспільстві утвердиться справжнє народовладдя. Головними осередками влади народу будуть громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань — зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.

Щодо шляхів і засобів переходу до соціалізму І. Франко висловлював різні думки. В одних працях він обстоював правомірність застосування трудящими радикальних засобів для звільнення від експлуатації і здобуття свободи, в інших — схилявся до мирних форм політичної боротьби. Рушійною силою цієї боротьби визнавалися не тільки пролетаріат, а й інші категорії трудівників. І. Франко не поділяв марксистської ідеї про історичну місію пролетаріату, за якою йому належить очолити боротьбу за соціалізм усіх трудящих. Він говорив про «робітництво», під яким розумів усіх, хто працює, — робітників, дрібних селян, ремісників, інтелігенцію. На відміну від марксизму І. Франко прагнув до того, щоб його соціалізм спирався на загальнолюдські, а не на суто класові цінності. Це мав би бути самоврядний, недержавний соціалізм.

Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. І.Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов´язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об´єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.

38. Еволюція політичних поглядів В. Винниченка

Володимир Винниченко (1880-1951) був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату (уряду Української Народної Республіки).

Упродовж життя Винниченко залишався соціалістом, однак негативно ставився до соціалізму в радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав "колектократією". Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм - це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або колектократизація - організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів - приведе до соціалізму.Винниченко як соціаліст, розв'язання національного питання підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією.

Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності не може швидко зникнути, так само як почуття сервілізму в української нації. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викорінити ці шкідливі наслідки минулого і найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

39. Явище українського націонал-комунізму.

З розвитком капіталізму в Україні в ХІХ ст., українці так і не сформували свою національну буржуазію, і були вимушені йти у найми до іноземних власників. Українська нація так і залишилась монокласовою, тобто складалась лише з пригноблених верств – безземельного селянства і пролетаріату, і тим ще гостріше входила в протиріччя з інородними поміщиками і буржуа (росіянами, поляками і євреями). Бунти, які мали національний характер, були нічим іншим, як класовими війнами.

Події 1917 року підняли це питання на новий рівень. Ліберальна Центральна Рада, яка складалась не тільки з соціалістів, але й з достатньо таки реакційних елементів, не могла законодавчім шляхом ані забезпечити національну незалежність українцям від імперій, ані звільнити їх від економічного визиску, то ж селянство і пролетаріат зацікавилися більш радикальними рухами.

Так значного розвитку набули селянські рухи отаманщини націоналістичного (Холодний Яр) і анархо-комуністичного спрямування (Гуляйпілля), які в принципі мало чим між собою відрізнялись починаючи від ідей (створення широкого самоврядування, ліквідування класового розшарування, національна незалежність України), закінчуючи символікою. Українське робітництво, на жаль, не мало свого війська, тому виступало в громадянській війні разом із всеросійським пролетаріатом у складі червоної армії. Проте, нестала позиція вождів більшовиків спричинила до утворення українських самостійницьких фракцій: боротьбистів, шумківців. Саме тоді зароджувався термін «український націонал-комунізм». З перемогою більшовиків і встановленням номінально радянської влади, українські націонал-комуністи (Скрипник, Хвильовий) відіграли значну роль у впровадженні національно-культурної коренізації в України, але в 30-х повністю були придушені сталінізмом із погано обґрунтованих марксизмом причин. Націонал-комуністичний рух в Великій Україні зупинився на кілька десятиріч…

Проте набув свого розвитку на Західно-українських землях у складі Польщі. Там ще діяли українські політичні партії і гуртки, найбільш цікаві з яких Організація українських націоналістів і Комуністична партія західної України. ОУН формувала свою політичну програму на основі різних теорій, серед яких були і крайньо-реакційні донцовські ідеї аристократизму та елітаризму, і солідаристська ідея «Націократії» Сціборського, і відверто соціалістичні ідеї Міхновського.

Розвитку саме лівої традиції в ОУН посприяв розкол і саморозпуск КПЗУ, більшість членства якої підтримала курс Олександра Шумського і виступали за об’єднання Східної і Західної Україну в єдину незалежну соціалістичну республіку. Припинення діяльності партії призвело до того, що частина КПЗУшників виїхала в СРСР і зазнала сталінських репресій, а інші залишились в Польщі і влились в ОУН. Так в 1941 році членом проводу бандерівської ОУН став націонал-комуніст Михайло Степаняк…Українська повстанська армія також не була позбавлена комуністичних ідей. Петро Федун «Полтава», Іван Мітринга, Василь Кук (останній генерал УПА) були головними пропагандистами ідей безкласового суспільства, робітницького самоврядування, антикапіталізму, антиімперіалізму. В першому числі повстанської газети «Оборона України» містилось гасло: «Тільки в самостійній українській державі зможемо поглибити та закріпити соціальні здобутки жовтневої революції». Що там казати – навіть Бандера під час війни захопився соціалістичними ідеями, критикував Радянський союз за несоціалістичність і називав націоналістів більшими борцями за свободу, рівність і братерство, ніж більшовики! З придушенням робітничо-селянської УПА, націонал-комуністичні ідеї в тій чи іншій мірі підхопили шестидесятники (Василь Стус, Левко Лук’яненко тощо). «Соціалізм — це найчесніший людський лад. І він мусить виростати на чистій, на природній людській основі чесності, справедливості і взаємодопомоги людей, а не підтримуватись зграєю платних шпигунів, поліцейських, донощиків, кар'єристів, чиє ім'я — людська безликість. І за такий соціалізм варто боротися до скону.» - писав захисник української культури і прав людини Василь Стус у критичних листах до партійних функціонерів.

З отриманням української республіки юридичної незалежності у 1991 році націонал-комунізм зник з української політики як осмислене, серйозне явище. Терміни «націоналізм» і «комунізм» стали в свідомості українців антагонізмами, а їх поєднання – оксюмороном. Як в сталінські часи в партійній верхівці, так сьогодні в націоналістичному середовищі термін "націонал-комунізм" став політичним кліше для тих його учасників, хто мислить за рамками догм вузьких реформістських ідеологій. В легальних комуністичних організаціях справи ще гірше – націоналізм там присутній лише в крайньо-шовіністичній, імперській проросійській формі аж до українофобії, адже все українське в таких сектах відкидається як «буржуазно-націоналістичне».

Разом з тим ми не маємо обирати між нашою національною незалежністю і соціальною справедливістю, як не обираємо ми що сьогодні краще зробити: попити чи поїсти. Нам необхідне об’єднання комунізму і націоналізму. Українцям важливо відродити традицію несправедливо забутого націонал-комунізму, щоби постала єдина Українська незалежна республіка вільних робочих людей!