26. Теорії демократії

Плюралістична демократія (Е. Хейвуд, Г. Ласки) – згідно цієї теорії, центральним елементом демократичної і політичної системи є зацікавлені групи. Особистість при цьому відходить на задній план, однак вона зберігає статус первинного суб’єкта влади.

Патрисипаторна демократія (К. Пейтман, К. Макферсон, Б. Барбер) – демократія розуміється як універсальний принцип всіх сфер суспільного життя, що забезпечує повагу гідності особистості. Демократія повинна бути скрізь – в сім’ї, школі, університетах, на виробництві, в партіях, державі, тощо.

Представницька демократія – ця концепція виходить з розуміння демократії як компетентного і відповідального перед народом представницького правління. Тут воля народу не ототожнюється з його прямою участю.

Колективістська демократія – до головних рис належать: 1) визнання народу єдиним однорідним цілим, що має об’єктивні, існуючі ще до свого усвідомлення загальний інтерес і волю; 2) відсутність протиріч в середині народу, розгляд політичної опозиції як патології або ворога, яку необхідно знищити насильницьким шляхом; 3) активна рівноправна участь в усіх справах держави і суспільства; 4) тоталітарний, абсолютний характер влади, який здійснюється вождями, що ототожнюються з народом(класом,нацією), повна беззахисність меншості, у тому числі окремої особистості; 5) всезагальна політична мобілізація, переважно пряма участь громадян в управлінні, розгляд представницьких органів і посадових осіб не як самостійних в рамках закону і відповідальних за прийняті рішення керівників, а лише як провідників волі народу, його слуг.

Соціалістична демократія – виходить з гомогенності і цілісності спочатку робітничого класу, а після побудови соціалізму і усього нарду, а також наявності у цих суверенів влади класового, а потім загальнонародного інтересу. Після чого, перш за все, через Ради, оформлюється і виражається загальна воля народу. В Радах реалізується такі принципи колективістської демократії, як повновладдя.

Ліберальна демократія – сутність цієї теорії полягає у пріоритеті інтересів особистості та їхньому відокремленні від державних інтересів. Джерелом влади визнається окрема особистість, а її права права мають пріоритет над законами держави.

Елітарна демократія – прихильники елітарної моделі демократії ділять суспільство на правлячу меншість – еліту і не правлячу меншість – масу. Маса не цікавиться політикою, не володіє необхідними знаннями та повною інформацією, не вміє приймати правильні рішення, а відтак вона добровільно передає еліті право керувати політичним процесом.

Легальна демократія (Р. Нозик, Ф. Хайек) – демократія розглядається як засіб, що дає людям змогу відгородити себе від надмірного втручання уряду у їхнє життя. Прихильники цієї теорії виступають за відокремлення держави від громадянського суспільства та обстоюють принципи правової держави. Головне в демократії полягає в мінімізації ролі держави, натомість створенні максимального простору для індивідуальної свободи й розвитку вільних ринкових відносин.

Електронна демократія – ця теорія виходить з того, що сучасне бачення процедурних основ демократії не може ігнорувати технічний розвиток сучасного суспільства. Зокрема, новітні інформаційно – комунікаційні технології надають громадянам можливість одержувати швидкий доступ до інформації, брати безпосередню участь в управлінні державними та недержавними структурами, оперативно реагувати на різні політичні проблеми та дії політиків тощо. Перехід до демократії.

Перехід до демократії здійснюється в процесі демократизації. Демократизація — процес, в результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Даний процес відбувається нерівномірно — з припливами і відпливами.

Вчені виділяють три моделі переходу від недемократичних режимів до демократії:

• Класична лінійна модель (Англія, Швеція). їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту.

• Циклічна модель (країни Латинської Америки). Демократичні та авторитарні режими по черзі змінюють один одного.

• Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії.

Усі ці моделі переходу до демократії передбачають певні зміни, без яких демократизація взагалі неможлива. Універсальними вимогами успішного переходу до демократії є:

- утвердження та розширення сфери приватної власності та формування ринкових відносин;

— створення середнього класу й умов для соціальної мобільності;

— широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;

— формування громадянського суспільства;

— гарантії прав людини і створення механізму їх захисту;

— політичний плюралізм;

— розгалужена система вільної політичної комунікації та інші вимоги.

Більшість транзитологів, аналізуючи перехід до демократії, виокремлюють при цьому ряд стадій. Д. Растоу. порівнюючи переходи до демократії у Швеції (з 1890 до 1920 pp.) і Туреччині (з 1940 до 1960 pp.), виділив три фази: підготовчу фазу, у процесі якої загострюються конфлікти між основними соціальними і політичними силами; фазу прийняття рішень, коли досягається компроміс між політичними акторами щодо нових правил демократичної політичної гри; фазу звикання, за якої демократичні інститути набувають стійкості.

Аналогічну схему переходу до демократії пропонують американські політологи Ф. Шміттер та Г. О'Доннел. Вони виділили наступні фази переходу: лібералізації, демократизації, ресоціалізації. Фаза лібералізації розпочинається кризою авторитарних чи тоталітарних режимів та кризою ідентичності еліт, яка закінчується їх розколом. Фаза демократизації відрізняється, інституціональними змінами в політичній системі. На цьому етапі з'являються такі політичні інститути, як політичні партії, виборча система, які дають змогу формувати органи влади демократичним шляхом.

Отже, перехід-демократизація має певні фази, які проходить кожна країна, що демократизується. Але тривалість цих фаз та їх результативність залежать від конкретно-історичних умов розвитку суспільства.