42. Циркуляція політичної еліти.

Циркуляція у відкритих елітах досить динамічна, високою тут є також міра соціальної адаптації до зовнішніх змін; у закритих елітах – циркуляція повільна чи навіть загальмована, але тут зберігається внутрішня стабільність, спадкоємність політики та врівноваженість рішень, що приймаються. Для демократичних суспільств більш характерні “відкриті” політичні еліти, що надбали легітимності і через закон, і через легітимацію (визнання, підтримка) у свідомості широких мас, чим забезпечується досить стабільна соціальна згода. Крім того, в демократичних суспільствах політичні еліти опосередковано використовують бюрократичний апарат влади і легальність її, а у тоталітарних суспільствах – еліта зливається з апаратом влади (останні обставини, до речі, мають досить небезпечні наслідки, бо надбана легітимність еліти може бути витрачена разом із атрибутами легальної влади). Динамічні соціальні зміни у суспільстві є, за думкою В.Парето, наслідком протиборства і “циркуляції” еліт. В своїй відомій праці “Підйом і падіння еліт” він писав, що “історія людства – це історія постійної зміни еліт; одні підносяться, а інші йдуть до занепаду”. Таким чином, суспільство знаходиться в стані динамічної і постійно поновлюваної рівноваги – “еквілібризму”, який є соціальним циклом руху від коливань до рівноваги та залежить від “циркуляції еліт”.

Циркуляцію еліт В.Парето вважав соціальною закономірністю, яка виявляється у зміні одних елітарних груп іншими, в оновленні елітарних якостей та ознак, у зміні типів пануючої еліти тощо; а історія, за його думкою, стає “цвинтарем аристократії”. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, якщо забезпечено пропорційне поповнення еліти людьми як першої, так і другої орієнтації; припинення циркуляції приводить до деградації правлячої еліти. Якщо ж еліта прямує до занепаду, то контр-еліти – до активного відтворення елітарних якостей і елементів; таким чином, виникає процес “масової циркуляції еліти чи просто революції”.

Рівень циркуляції еліт в суспільстві досить різний. Десь середній рівень динаміки є характерним для еліт світу мистецтва, інформаційної та політичної еліти (як вищої, середньої, так і адміністративно - бюрократичної). Остання оновлюється через ротацію під час виборів, через вихід у відставку, ріже смерть. Що ж до економічної та практично всіх типів традиційної та духовно - релігійної еліти, то їм практично не притаманні "здорові" механізми циркуляції, тільки фізичний ухід із життя є засобом вибуття з лав цих еліт.

Таким чином, всю соціальну динаміку В.Парето пояснював “циркуляцією еліт”, тобто системою “обміну” людьми між двома частинами соціуму – елітою та іншім населенням.. Отже, циркуляція еліт тягне за собою циркуляцію ідей, це відбувається тоді, коли правлячий клас відкритий і визнає необхідність постійного оновлення.

43. Лідерство як політчний феномен.

Проблема політичного лідерства позначає взаємодію різних суб'єктів політичного процесу з точки зору того, хто бере на себе право та зобов'язується тим самим вести за собою інших та на кого покладається відповідальність за наслідки своєї провідної ролі у соціально-політичних перетвореннях: на маси чи на окремих осіб, наділених певними соціально-психологічними та організаторськими якостями та здатними вести їх за собою.

Поняттям „лідерства" користується не одна тільки політологія із соціальних наук, зокрема, це поняття вживають соціологія, управлінські науки, психологія, військові, економічні науки, зокрема, менеджмент та інші, тому достатньо операційним є звернення до такого найбільш загального соціологічного визначення: „Лідерство — це ефективний соціальний вплив одних людей на інших безвідносно до того, чи мають перші адміністративні важелі чи ні".

В управлінській науці феномен лідерства частково покривається схожими термінами - „управління", „керівництво", які характеризують специфічну форму відносин у групі, яку один з її членів - лідер - об'єднує, спрямовує, керує зусиллями групи, а та сприймає, підтримує лідера та очікує позитивних результатів від такої діяльності.

У політичній науці лідерство конкретизує функціональну сторону політичної влади з точки зору соціально-психологічної, соціокультурної, неосмисленої ірраціональної складової зі всієї сукупності відносин між керівником та масою. Питання лідерства у практично-політичному аспекті стає все більш актуальним - впливовий часопис "The Economist" у червні 2007 року спеціально звернувся до діяльності нових лідерів країн СНД у порівнянні з лідерами нової генерації Заходу - Н. Саркозі, А. Меркель та зауважив щодо браку справжніх харизматичних лідерів на усьому пострадянському просторі, за винятком окремих випадків. Зокрема, у статті „The Economist" високо оцінені лідерські якості колишнього президента Росії В. Путіна.

На наш погляд, поняття лідерства має більш складний зміст, ніж той, що розкривається у більшості вітчизняних підручників з політології. Так, відомий український політолог Ф. Рудим вказує, що лідер „це володар, який використовує будь-які засоби для наведення громадянського ладу й збереження свого панування". Але лідер може бути й неформальний, який ще не перебрав на себе політичну владу, лідер може бути "революціонер-опозиціонер", який використовує свій вплив для руйнації існуючих порядків, а не спрямовуючий свою волю на "підтримку громадянського ладу", таким в Латинській Америці був Ернесто Гевара (Че Гевара), а в Україні таким неформальним (і незамінним, як з'ясувалось) лідером-опозиціонером був В'ячеслав Чорновіл і т.д.

Глибокі демократично-революційні перетворення, у яких активну участь беруть народні маси, неодмінно ставлять на порядок денний питання лідерства, бо народ має схильність передавати свої повноваження у керівництві державними справами, суспільством в цілому і, зрозуміло, перекладати відповідальність за результати роботи на обраних ним видатних осіб, нерідко на військових керівників, що стають політичними лідерами. При цьому "якість" лідера визначається не тільки його здібностями, морально-психологічними якостями, а саме вибором народу.

Провідні політологи України справедливо вказували, що лідерство як феномен сучасності не привертав уваги радянських науковців, які, очевидно, боялись зіставляти реалії поточного комуністичного керівництва з науково-нормативістським підходом до лідерства. Зокрема, теорія рис лідерства засновувалась на тому, що лідерові мають бути притаманні особливі масштабні риси характеру, мислення, волі, практичної діяльності, а парадокс останніх років радянської доби полягав у тому, що формальним політичним лідером КПРС і СРСР у 1984 році після смерті неординарної особистості Ю. Андропова правлячі партійні кола обрали К.У. Черненка, начисто позбавленого необхідних лідерських рис. Тобто, чиновники обрали типового бюрократа вищої ланки політичного управління, у якого були "видатні усереднені" особистісні якості, згідно поглядів на правлячу бюрократію Макса Вебера.

Ж. Блондель вказує, що якщо звести політику до її кістяку, до того, що є на виду у всіх громадян, так ними будуть загальнонаціональні лідери своєї та іноземних держав. Це самий визнаваємий, самий характерний момент політичного буття, бо по суті і формі він є феномен влади не багатьох.

Політичний лідер — (від англ. Leader провідник, керівник) людина в процесі такої взаємодії між масовим суб'єктом політичного процесу та окремими особами, в результаті якого ті беруть на себе достатній обсяг прав та відповідальності для здійснення керівництва масами. Народні маси добровільно віддають частину своїх владно-політичних повноважень і відповідальності, що накладає на лідерів додаткове навантаження, яке не кожна особа в змозі нести. Недарма до лідерів здавна пред'являлись високі вимоги: масштабність мислення, міцна політична воля, сильний характер, комунікабельність, вміння знаходити спільну мову з народними масами.

Перші теоретичні спроби осягнути феномен лідерства сягають часів античності та розквіту східної політологічної думки, тобто IV - V століть до н.е.

У Стародавній Греції Геродот, Плутарх, Tum Лівій примітили, що у будь-якій спільноті завжди знаходяться видатні люди, найбільш досвідчені, найбільш сміливі, люди видатного розуму чи волі, що дістали повагу та підтримку громадян (визнаємо, що не завжди чесним шляхом, бо поняття „популізм " зародилось саме з тих часів намагань лідерів отримати підтримку народу).

Давньокитайський мудрець Конфуцій, зокрема, поділяв людей на тих, хто може здійснювати керівництво суспільством та на тих, хто лише утворюють труднощі на цьому шляху. До лідерів політичної сфери Конфуцій не відносив жінок і відтепер ця традиція живе також у інших сферах життя. Так, у Японії та Китаї жінок-менеджерів вищої ланки управління менше 1 %, у той час як у США їх кількість перевищує 20%.

У Стародавній Греції Плутарх і Геродот лідерами вважали тих, хто у скрутні часи, завдячуючи своїй силі, розуму, хитрощам, сміливості, дістають підтримку і визнання громадян. У Я. Макіавеллі державець. Володар держави, головнокомандувач національного війська і є одночасно політичним лідером держави.

Фр. Ніцше мабуть що найбільш емоційно і схвильовано звернувся до феномену лідерства, як до особливого біологічного типу людини, яка є зв'язком між минулим і майбутнім людства. Це - „лев, який сміється", бо він не тільки сміливо дивиться в очі небезпеці, але і глузує з неї. У роботах Фрідріха Ніцше "Так казав Заратустра", " По той бік добра і зла" лідер є представник непоборного роду "гіперборейців". Лідер ігнорує загальнолюдську мораль — знаряддя та схованку слабких. Він не просто веде за собою своїх прибічників — він стоїть над ними. "Я люблю тих, хто як важкі краплини поодинці падають з темних хмар, що нависають над людьми — вони віщують блискавку", - словами Заратустри віщує Ніцше.

Для К. Маркса політичний лідер є той, хто більше за інших бажає соціально-політичних змін, хто бачить політичну перспективу розвитку суспільства далі всіх. По суті, це революціонер, який веде за собою маси.

У сучасній політичній теорії, як водиться, немає однозначного тлумачення феномену лідерства. Для розкриття його змісту ми виділимо такі складові, атрибути політичного лідерства.

1. Лідерство виникає як об'єктивна потреба членів соціальної групи у формі очікувань та вимог до свого провідника, якому передається певний обсяг прав та відповідальності.

2. Феномен лідерства може бути пояснений, кажучи словами термінології Курта Левіна, єдністю психологічного поля" між ним та оточенням (масою), яке без застережливо довіряє лідеру.

3. Лідерство, скоріш за все, це неформальні відносини між суб'єктами політики, тому слід розрізняти поняття: "лідер", " керівник", "менеджер", "управлінець" тощо. Останні займають певні посади, мають визнаний суспільний статус, нормативні права та обов'язки і користуються, скоріш, вимушеним визнанням підлеглих.

4. Наявність у політичного лідера особливих харизматичних якостей (у цьому контексті ми підтримуємо теорію рис лідерства), що буденною мовою виражається словосполученням "яскраво виражений лідер" з надзвичайними психологічними рисами. Так, новий політичний лідер партії лейбористів Великої Британії Гордон Браун (як кажуть британці, "нахмурений шотландець") явно поступається у цьому відношенні колишньому лідерові Тоні Блеру — комунікабельному, яскравому колишньому керівникові англійського уряду. Недарма останній після відставки займається облаштуванням складних міжнародно-політичних справ.

5. В сучасних умовах феномен політичного лідерства проявляє свій опосередкований характер, бо взаємодія лідера з масами, з виборцями відбувається, як правило, через ЗМІ, забезпечується різного роду „промоутерами", спеціалістами „ПІАР- менеджменту", тому слід враховувати відмінність між образом лідера та його реальними здібностями й можливостями впливати на політичний процес.

6. Слід вказати також на особливо складні тендерні аспекти політичного лідерства, бо сучасні політичні лідери великих потужних країн - здебільшого чоловіки. Заданими Міжпарламентського Союзу у депутатському корпусі планети не більше 13% жінок (а в Україні в два рази менше), тому жінки-лідери скоріш є виключенням: такими були баронеса Маргарет Тетчер (Велика Британія), Беназір Бхутто (Пакистан), Індира Ганді (Індія), а тепер є Ангела Меркель (ФРН). Трагічна загибель Бхутто, як і у свій час вбивство І.Ганді показують, на наш погляд, реальну силу останніх та побоювання їх противників стосовно непоборних можливостей жінок-лідерів у чесній боротьбі.

Таким чином, лідерство є особливий суспільний феномен, коли видатні особистості, завдячуючи непересічним якостям та вмінням впливу на маси, особливостям соціально-політичної ситуації, мають здатність очолювати масові рухи за суспільні перетворення або керівництво суспільством в цілому.