47. Політичний розвиток та політична модернізація

Зрозуміти сутність еволюційних змін у політиці, поступового реформування політичного життя, упорядкованості політичних структур і політичних перетворень можна, розглядаючи їх у системі політичного процесу, політичних змін і політичного розвитку.

Будь-яка система — від біосфери до людини і суспільства — живе в певних ритмах. Існують також історичні ритми. Сучасна Україна ще має вивчити свої еволюційні рівні, ритми історичного розвитку народу, становлення української нації. У політичному відношенні європейську сучасність (епоху модерну) цілком справедливо пов'язують з виникненням територіальної держави або так званої нації-держави. Саме навколо цього політичного феномену і відбувається творення всієї політичної тканини.

Як свідчить політична світова історія, слід розрізняти такі ключові поняття сучасної політичної думки, як "політичний процес", "політичні зміни" і "політичний розвиток".

Історична реальність показує, що змінення політичного устрою, скасування уряду, створення нової конституції, формування політичної культури, голосування в парламенті, здійснення політичних реформ, видання указу тощо — дії різнопорядкові. Всі ці дії не випливають автоматично одна з одної. Політичну систему або політичну свідомість не можна так швидко і так легко змінити, як, наприклад, склад парламенту або уряду. Такі зміни відрізняються за суб'єктами творення, за часом, за своїми масштабами і глибиною. Однак у результаті різних політичних дій, взаємодії політичних інституцій, прийняття й реалізації політичних рішень формується і розвивається політичний процес.

Термін "процес" походить від латинського processus, що означає рух вперед, просування. Отже, політичний процес відображає динаміку політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ.

Політичний процес — це сукупність видів діяльності суб'єктів політики, що включені в динаміку практично-політичних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей.

Політичний процес — один із суспільних процесів, це соціально-політичні дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в політиці. Залежність політичного процесу від соціального полягає в тому, що соціальний процес є передумовою, соціальною базою процесу політичного.

Соціальний процес становить сукупність дій соціальних спільнот, прошарків, груп, індивідів, що спрямована на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Розвинена соціальна структура характеризує розвинене громадянське суспільство, яке, в свою чергу, є соціальною основою розвитку політичних структур і політичного процесу.

Політичний процес охоплює вертикальний і горизонтальний зрізи політичних відносин у суспільстві. Політичний процес безперервний і складний. Він проходить у різних напрямах. Темпи його залежать від уміння суб'єктів політичної діяльності використовувати політичний час. Отже, за змістом політичний процес — це технологія здійснення влади суб'єктом політики.

Так, суб'єкт влади може втручатися у протікання політичного процесу. На зрілі й пізнані тенденції суб'єкт влади може впливати на різних етапах їх руху. Окремі тенденції можуть бути некерованими, тоді вплив суб'єкта влади буде безрезультатним. Суб'єктові влади слід чітко усвідомити характер, зміст, силу, тривалість політичного процесу, питому вагу всіх суб'єктивних і об'єктивних чинників.

Політичний процес має різні стадії, що змінюють одна одну і відрізняються за часом. Сума стадій і становить структуру політичного процесу.

Всі ці стадії становлять цілісний політичний процес. Кожна стадія має свої особливості. Тому протікання політичного процесу не є однолінійним. Кожен з періодів може займати свої часові рамки. Швидкість стадій протікання політичного процесу може бути різною. І тут потрібні тривалі зусилля політичних сил, щоб не втратити досягнутого. Втрачений результат важко відтворити, оскільки населення перестає вірити у можливості успіху.

Усі політичні процеси мають свої особливості. Знання їх допомагає зрозуміти політичну реальність і зміни, які в ній відбуваються, напрями розвитку, оволодіти політичною ситуацією, прогнозувати наслідки того чи іншого процесу та ін. Розглянемо особливості окремих процесів.

Політичні процеси в суспільстві, як правило, відбуваються поступово, повільно, проте політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть прискорити їх. Таке прискорення є не що інше, як намагання вирвати політику, політичну систему із системи "суспільство" і примусити її працювати за невластивими їй законами. Це призводить до відриву від реальності, а він, у свою чергу, — до суб'єктивізму, волюнтаризму, в кінцевому підсумку до політичного краху. Будь-яке прагнення до прискорення тих чи інших політичних процесів у суспільстві має враховувати взаємодію їх з усім суспільством, можливість такого прискорення, міру впливу на механізм проходження суспільних процесів.

Природа політичного процесу складна і суперечлива. Політичний процес може бути творчим і руйнівним. Якщо творчий процес потребує необхідних політичних сил і значного відрізку часу, то руйнівний відбувається значно швидше. Творчі і руйнівні процеси одночасно відбуваються в усіх суспільствах. Який з них переважає в той чи інший період, залежить від здатності і вміння суб'єкта політики впливати на політичні процеси. За відсутності такого впливу руйнівний політичний процес призводить до політичної кризи, а згодом і до політичного краху. В цілому це призводить до регресу.

Отже, політичний процес зумовлений об'єктивними законами розвитку суспільства. У разі порушення об'єктивних законів соціального розвитку, послідовності стадій протікання самого процесу, динаміки можливих змін він може перетворюватись на свою протилежність. Це призводить до відкидання суспільства у своєму поступальному розвитку на десятиліття і навіть на століття.

Політичні процеси поділяються також на внутрішньополітичні і зовнішньополітичні. Вони взаємозалежні і залежність ця різноманітна: 1) внутрішньополітичне життя та його розвиток визначаються зовнішньополітичним середовищем, активністю і розвиненістю зовнішньополітичних сил; 2) внутрішньополітичне життя визначальне щодо зовнішньополітичного; 3) внутрішньо- і зовнішньополітичне життя і процеси, що з ними пов'язані, взаємозалежні, рівновпливові та рівновагомі. Кожен з підходів у вирішенні проблеми взаємодії зовнішньо- і внутрішньополітичних процесів відображає реальне життя. Визначальна роль того чи іншого з них залежить від конкретного історичного періоду і політичної ситуації, що склалася.

За умов раціоналізації упорядкованості суспільства широкі маси населення, які раніше були об'єктом політики, стають її суб'єктом. Вони мають можливість безпосередньо (через систему виборів) впливати на політичний процес, у тому числі на прийняття політичних рішень. Проблема полягає у суперечності між досить значним впливом мас на політичний процес — з одного боку, і низьким рівнем їх загальної, особливо політичної, культури, з іншого. Наслідком цього є загроза руйнування самої демократичної політичної системи і становлення тиранії. Це дає унікальні можливості для маніпулювання свідомістю мас, для пропаганди популістських лозунгів масового дійства, рішучих насильницьких змін, сліпої покори владарям або анархічного бунту. У цьому разі виникає загроза тиранії більшості.

Політична реальність розвивається у просторі й часі. Це означає, що одна і та сама реальність політики, розвиваючись, може постати або в масштабі реального часу, що вимірюється добовими, тижневими, річними та іншими циклами (процес), або в масштабі історичного часу, що вимірюється циклами повного оновлення політичних систем, що самовідтворюються. Суспільство у своєму розвитку проходить кілька етапів, періодів. Тривалість кожного з них різна. Це залежить насамперед від якісного стану політичної і в цілому соціальної системи. Етапи і періоди можуть вимірюватися століттями, десятиліттями, роками, місяцями і навіть днями. Наведемо приклад: ми часто радянську історію поділяємо на ленінський, сталінський, хрущовський, брежнєвський, андроповський та горбачовський етапи, пов'язуючи її з особами, які стояли на чолі держави і партії. Проте сутність не в цих особах, а в тому, що в ці відрізки часу відбувалися такі процеси, що саме характерні для них, і що ці процеси мали значення для змін у практично-політичній діяльності. Довгочасовими політичними тенденціями визначається весь радянський період як період тоталітаризму.

Стан політичного життя, політичної системи суспільства безперервно відтворюється у її структурних та функціональних зв'язках між елементами. Політична система в усій повноті постає лише після завершення всього циклу свого самовідтворення. Такі цикли природно пов'язані з деякими змінами. Про них свідчить поява нового, тобто наступний стан політичної системи не є ідентичним її попередньому етапу. Відбувається безперервне нагромадження нового, що і приводить до якісно нового стану, а отже, до виникнення нової політичної системи. Нова політична система постає як новий тип політичної системи, а виникнення нової політичної системи і є "політичні зміни".

Політичні зміни — це наростання нового у структурних і функціональних особливостях політичних явищ, що забезпечує як самовідтворення, так і оновлення суспільно-політичного організму.

Глибинні політичні зміни стають фактом тільки після кількох або навіть багатьох циклів самовідтворення політичної системи. Системно циклічний розвиток свідчить про перехід до якісно нового стану, до оновлення суспільно-політичного організму. У цьому зв'язку не можна змішувати такі політичні явища, як "зміна уряду" і "зміна політичного ладу".

Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя не зводяться до лінійних процесів. Будь-який суспільний процес несе в собі приховані нелінійні параметри. Людська історія як цілісний процес саморозвитку має нелінійний характер. Приклад тому — історія України з її несподіваними поворотами, падіннями та злетами. Або інший приклад: сучасні соціальні процеси і явища не можна пояснити формаційною теорією. Так, прогрес світового співтовариства не вкладається у схему розвитку і зміни суспільно-економічних формацій, оскільки останні не можуть відобразити всю складність реального світу. Не випадково наука звернулася до таких понять, як епоха і цивілізація.

Однак це не виключає і того, що лінійні зв'язки сповна виправдані. Наприклад, найбільш виразно це видно при короткочасних періодах зростання. Та навіть процес, який може здаватися еволюційним при слабкому рівні інновації, насправді є результатом складного взаємопроникнення явищ.

Поняття "політичні зміни" не означає заперечення абсолютно всього того, що було набуте у попередньому розвитку політичного життя, політичної системи, і визнання лише нових елементів і зв'язків, що не існували раніше. Навпаки, "політичні зміни" включають відтворення з максимальним усвідомленням всього ґрунтовного, кореневого, глибинного. Вони передбачають також творення по-новому нетрадиційних сторін або властивостей життєдіяльності політичних систем та їхніх структур.

Нова, змінена політична система у стані функціонування витісняє традиційне. Поряд з цим відбувається творення нового на більш високому рівні. Змінюється режим політичного процесу. Такі зміни потребують нового змісту і форм політичної упорядкованості національної політичної системи і світового політичного порядку.

Зміна порядків — це зміна епох у розвитку людства. Сучасне суспільство вступило у всесвітню епоху зміни порядків. У цьому її новизна і зміст як епохи. Така зміна відбувається нерівномірно, по різних осях багатомірного розвитку. За умов "політичних змін" рівень невпорядкованості соціально-політичного життя може досягти критичної точки. Щоб "політичні зміни" мали доцільний результат, рівень невпорядкованості не повинен перетворитися на хаос, інакше "зміни" втрачають смисл і трансформуються у руйнівний і загрозливий процес. Найбільш типовими ознаками такого стану суспільства є: різноманітність політичних орієнтацій за відсутності очевидного домінування хоча б однієї з них; швидка зміна політичних пріоритетів; спалахи екстремізму; схильність до використання крайніх засобів політичного впливу (голодовок, страйків) та інших форм силового тиску на владу, а з боку влади — звернення до кримінальних та адміністративних заходів там, де можна використати політичні заходи; відсутність чітко визначених прав; невміння регулювати політичні конфлікти; ставлення до політики як до жорсткої системи ієрархічних зв'язків, що не допускає жодного відхилення від накресленої лінії поведінки або, навпаки, як до необмеженої сфери реалізації егоїстичних, вузькогрупо-вих інтересів; орієнтація більшості учасників політичного процесу на політичний радикалізм з його стійкою схильністю до рішучих дій у політиці; звернення до швидких і простих рішень у розв'язанні складних проблем; почуття власної правоти та ін.

Отже, "політичний процес" і "політичні зміни" пов'язані між собою. Процес і зміни у своїй взаємозалежності забезпечують "політичний розвиток". "Політичний процес" уособлює безперервність розвитку, а "політичні зміни" — дискретність його.

Політичний розвиток — це перехід з одного політичного стану до іншого, якісно більш досконалого, від простого до більш складного на основі зростання і зміни політичної культури оволодіння досконалими формами політичної діяльності.

Отже, політичний розвиток здійснюється у двох взаємопов'язаних, але різних планах — процесу і змін. Поступовість їх перетворень на основі просування вперед є еволюція політичного розвитку.

Разом з тим соціалістичний експеримент започаткував велику реформацію XX ст., пов'язану з перетвореннями капіталістичної системи, розпочатими у 30-ті роки, і формуванням нового типу суспільства, яке характеризується динамічним поєднанням висхідних альтернативних тенденцій капіталізації і соціалізації. Кризу 30-х років багато в чому було подолано зверненням до соціалізації. Діалектика соціалізації і капіталізації якісно змінила соціально-економічний лад суспільства. Ці зміни уособлюються у розмиванні класичного змісту таких категорій капіталізму, як приватна власність, експлуатація, додаткова вартість, володіння та ін. Розмивається база протилежності капіталізації і соціалізації, зменшується амплітуда їхнього відособлення. Можливо, що суспільство майбутнього — це не суміш того й іншого, а якісно новий стан, де такі тенденції будуть лише моментами інших багатовимірних формувань.

Логіка історичного розвитку така, що він пронизує всю світопросторову площину суспільства в цілому. Він вимагає відповідного ставлення до сукупного світового розвитку, а тому підхід до політичних явищ з позиції того, що всі рішення знаходяться в чиїхось руках, невиправданий. Можливості атомізованого розвитку у світовому співтоваристві є не що інше, як ілюзорна логіка. Твердження про можливість розвитку національного суспільства як суспільства закритого — відхід від світового розвитку.

Нині домінує поліцентричний тип відносин, коли дії законів не можуть бути подані у класичному вигляді, а набувають багаточинникового характеру. Урахування такого розвитку — першочергове завдання політики.

48.СТРУКТУРНІ ТЕОРІЇ ПЕРЕХОДУ ДО ДЕМОКРАТІЇ = 49 ПРОЦЕДУРНІ ТЕОРІЇ

Основні теорії політичної модернізації

Однією з центральних проблем сучасної політології є дослідження переходів від авторитарних і тоталітарних режимів до демократичних. Сучасні переходи, за висловом американського політолога С.Хантінгтона, отримали назву "третьої хвилі демократизації". Порівняння з хвилею підкреслює нелінійність процесів демократизації, можливість "зворотних" рухів. С.Хантінгтон визначив і хронологічні межі двох попередніх хвиль: повільна хвиля, що тяглася з 1828 р. до 1926 p., і хвиля 1943-1964 pp. Обидві хвилі супроводжувались відмовою від демократії в деяких країнах і установленням з 1974 p., на думку ученого, починає відлік "третя хвиля глобальної експансії демократії". Вона починається з падіння диктатури і відновлення демократичних свобод у Португалії. В цьому ж році впала диктатура "чорних полковників" у Греції, а в 1975 р. із смертю диктатора Ф.Франко закінчується тридцятидев'ятилітній період диктатури в Іспанії і починається історія демократичних реформ, що проводилися "зверху" за ініціативою короля Хуана Карлоса.

Демократичні процеси практично охоплюють всі регіони сучасного світу. Процеси руйнування тоталітарних режимів в СРСР та інших країнах Східної Європи розглядаються у межах теорії "третьої хвилі".

На сьогоднішній день в політологічній науці немає єдиної теорії, яка б пояснювала закономірність становлення і розвитку демократії. І це не дивно. Під єдину схему неможливо підвести всю багатогранність демократичних перетворень, що розгорнулися у другій половині XX ст., а тим більше, всю історію розвитку демократії, яка сягає своїм корінням у попередні епохи. Сучасні країни, що стали на шлях демократичного розвитку, володіючи різним потенціалом і готовністю до змін, демонструють різні моделі переходу.

Цікавість до проблем переходу до демократії виникає після закінчення Другої світової війни. Вона була продиктована визначенням перспективи післявоєнного розвитку світу. Критерії розвитку трактувалися у межах теорії модернізації, тобто осучаснення суспільства на засадах Європейського лібералізму, раціоналізму і ринкової економіки. Перші однолінійні теорії модернізації пов'язували досягнення демократії з економічним ростом і розвитком ринкової економіки. Оскільки у якості еталону для наслідування виступали західні країни, модернізація розглядалася як "вестернізація". Перспективи розвитку демократії пов'язувалися з утвердженням в інших країнах і на інших континентах західноєвропейських і американських цінностей, моделей політичних інститутів і відносин. Вчені вважали, що на основі економічної допомоги розвинутих країн і інвестицій в економіку розвитку ринку, можна буде забезпечити економічний ріст, а відповідно, підвищити рівень життя і грамотність населення і тим самим створити соціальну базу демократії - середній клас, що бере участь у політичних процесах. Відмінними рисами цього підходу були оптимізм в оцінці перспектив демократії і упевненість, що ці зміни можуть бути здійснені в принципі в будь-якій країні, незалежно від міри їх готовності до цих змін. Американський політолог С.Ліпсет чітко сформулював ідею взаємозв'язку економічного росту з демократією: "Чим більше нація досягає економічного росту, -писав він, - тим більше шансів для того, щоби нація стала демократичною".

В кінці 70-х років XX ст. позиції однолінійної теорії модернізації були серйозно зрушені. Деякі країни, демонструючи економічний ріст на базі розвитку ринкових відносин і нових технологій, вибрали не демократію, а авторитаризм. Типовою стала фрагментарна модернізація, яка проявляється у неузгодженості розвитку економічної і політичної сфер. Це пов'язано з тим, що модернізація породжує цілий комплекс соціальних і політичних проблем. Надії на зовнішню фінансову допомогу не завжди бувають виправданими. Ресурси для модернізації шукаються всередині суспільства, що передбачає появу груп населення, які "програли" і не зуміли адаптуватися до нових відносин. Різке майнове розшарування, крах очікувань призводять до росту політичної активності мас, мітингової стихії, що сприяє вибуху суспільної нестабільності. На думку С.Ханінгтона, вибираючи стабільність політичні еліти роблять ставку на авторитаризм.

Нарешті, в перших теоріях модернізації ігнорувався культурний фактор. Але саме він часто виступає самостійним фактором розвитку, зводячи нанівець всі спроби реформ або надаючи їм інших рис. Прикладом краху модернізації-вестернізації невдача "білої революції" в Ірані (1963-1979 pp.) -спроба проведення реформ шахом Мохамедом Реза Пехлеві. Релігійна традиція виявилася сильнішою від світської інновації і призвела у 1979 р. до ісламської революції і установленню теократичного режиму на чолі з релігійним лідером Хомейні. Події в Ірані - свідчення невдалої спроби швидкої модернізації і механічного копіювання західного досвіду, а в результаті -опір зі сторони традиційного фактору. Не будь-яке суспільство може швидко дорости до того, що у західних країнах створювалося у ході довгої еволюції. Пізніше в теорію модернізації були внесені певні корективи.

Зокрема, було визнано, що:

• на розвиток країн суттєвий вплив здійснює культурний фактор, фон історичних традицій, що призводить до неоднакового сприйняття цінностей модернізації;

• країни відрізняються різним обсягом ресурсів, необхідних для модернізації, що робить можливим багатоваріантність переходу до демократії.

Відповідно у дослідженнях перспектив розвитку демократії проявилися два напрямки. Перший акцентує увагу на своєрідності кожної країни і ставить питання про можливість типологічної різноманітності моделей демократії. Наприклад, розглядається питання про самобутність "східної"" демократії (індійської, японської), обговорюється питання про схильність України до східного чи західного типу. Є заклики з боку суспільствознавців розробити нову демократичну теорію, виходячи з досвіду незахідних регіонів. Якщо в західних теоріях в якості культурних передумов демократії виступає поширення цінностей індивідуалізму, замінюючи колективістські і патріархальні типи мислення, то у східних демократіях, як визнають дослідники, західні цінності можуть межувати з колективізмом.

Другий напрямок аналізує моделі переходу до демократії. Серед політологів стали популярні теорії "транзитології" (від лат. дієслова - transire - переходити). Вчені намагаються змоделювати процеси перехідного (транзитивного) періоду від недемократичних режимів до демократичних і виявити набір факторів, що сприяють чи ускладнюють ці переходи. В межах цього напрямку виділяються декілька підходів.

Процедурний підхід трактує перехід до демократії у більшій мірі залежним від вибору тактики застосування конкретних процедур і технологій у початих перетвореннях, ніж від соціально-економічних і культурних факторів. Наприклад, є думка, що розширення політичного простору демократії визначається бажанням і волею правлячих еліт. У межах цього напрямку можна виділити теорію раціонального вибору, згідно якої всі політичні процеси детерміновані діяльністю людей, що приймають рішення для отримання очікуваної вигоди. Відповідно перехідний період розглядається як боротьба між прибічниками і противниками змін, результат якої залежить від того, чи зуміють ці групи домовитися між собою і укласти угоду про набір нових демократичних правил і процедур.

Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов. На відміну від ранніх теорій модернізації, значення цих факторів не абсолютизується. Як стверджує С.Ханінгтон, демократизація у різних країнах містить у своїй основі різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного.