22 Статусно-рольові характеристики, особливості поведінки особистості в групі та в більш широких соціальних спільностях виражають поняття “статус”, “позиція”, “роль”, “ранг” та ін.

   Статус (лат. status — стан, становище) — місце індивіда в системі міжособистісних відносин у групі, суспільстві, його права, обов'язки і привілеї.Кожна людина охоплена різними соціальними зв'язками і різними соціальними функціями, тому одночасно може мати багато статусів. Перебуваючи у взаємозв'язках різного рівня, індивід може мати статуси людини, громадянина, студента, члена сім'ї, неформального об'єднання тощо. З огляду на природність — набуття статусу, виокремлюють пропоновані (національність, соціальне походження, місце народження) і досягнуті (освіта, професія та ін.) статуси. Суттєвими також є економічний, правовий, професійний, політичний, особистісний статус людини. Іноді йдеться про заданий і досягнутий, формальний і неформальний, суб'єктивний та об'єктивний статуси. Між офіційним і неофіційним статусом існує тісний взаємозв'язок: авторитетна особистість має більше шансів зайняти високий ранг, водночас підвищення офіційного статусу піднімає рейтинг людини, її оцінку іншими. Авторитет і престиж особистості є головними складовими статусу. Авторитет (лат. autoritas — вплив, влада) — загальновизнаний вплив індивіда на займаній посаді; визнання за індивідом права на прийняття відповідального рішення в умовах спільної діяльності. Престиж (франц. prestige — авторитет, вплив, повага) — міра визнання суспільством заслуг індивіда (соціальної спільноти), громадська оцінка його суспільної вагомості; результат співвідношення соціально значущих характеристик особистості зі шкалою цінностей, що склалася в певній групі.    Позиція (лат. positio — розміщую, ставлю) — стійка система відносин людини з певними аспектами дійсності, що виявляється у відповідній поведінці та вчинках; узагальнена характеристика поглядів, уявлень, установок людини, групи у статусно-рольовій структурі. Позиція відтворює погляди, уявлення, установки людини щодо умов власної життєдіяльності, тобто вона є суб'єктивним ставленням до навколишньої дійсності, суб'єктивною оцінкою соціуму, вибором оптимальної поведінки. Позиція не виникає ситуативно, вона пов'язана зі стійкими характеристиками особистості, що є підставою для тверджень про стійку і нестійку позицію, які характеризують ступінь особистісної зрілості. Розрізняють позицію і за ступенем активності. Активна життєва позиція виражає діяльне ставлення людини до подій та вчинків, пов'язана із намаганням впливати на соціальні відносини та події в соціумі. Важлива властивість позиції — прагнення завойовувати для себе право на певну поведінку.

   Роль (франц. role — список) — певна соціальна, психологічна характеристика особистості, спосіб поведінки людини залежно від и статусу і позиції у групі, суспільстві, в системі міжособистісних, суспільних відносин. Роль є поведінковою характеристикою людини. Психологія класифікує соціальні ролі за різними критеріями. Наприклад, концепція символічного інтеракціонізму (Дж.-Г. Мід та ін.), беручи за основу ступінь заданості, поділяє їх на конвенціональні (формалізовані — закріплені у суспільстві і визначені позицією індивіда в соціальній взаємодії) та міжособистісні (їх визначають учасники соціальних відносин). Концепція соціалізації (Т. Парсонс) класифікує ролі задані на включення людини в соціальні структури та групи (визначаються народженням, статтю, соціальним походженням індивіда тощо) та досягнуті завдяки особистісним зусиллям (пов'язані з освітою, кар'єрою та ін.). Значна кількість ролей визначається різноманітністю соціальних груп, видів діяльності й відносин, в які включена особистість. Однак жодна з них повністю не вичерпує особистість, яка протягом свого життя виконує безліч ролей. Постійне виконання однієї чи кількох ролей сприяє їх закріпленню. Щодо особистості її оточення має певні рольові сподівання — систему уявлень про те, як вона повинна поводитись у конкретній ситуації, яких вчинків від неї очікувати. Серед багатьох ролей особливий інтерес становлять соціальні ролі, які відзначаються високим ступенем нормування, та психологічні ролі, які характеризуються стереотипністю поведінки людини, хоч і можуть бути різноманітними.    Із соціально-психологічного погляду роль реалізується як поведінка, тобто вона виникає тільки в контексті соціальних відносин особистості. Характер ролі зумовлюється особливостями групи, в якій відбувається взаємодія, до якої належить або в якій уявляє себе людина. Спільнота настільки впливає на рольову поведінку індивіда, наскільки він дотримується суспільних і групових норм і стереотипів. Так формуються рольові очікування (експектації) стосовно індивіда — учасника взаємодії.    Якщо роль прийнята особистістю, то вона є і особистісною характеристикою індивіда, який, відчуваючи рольову ідентичність, усвідомлює себе суб'єктом ролі. У соціальній психології здебільшого йдеться про такі форми рольової ідентичності:— статева (полягає в ототожненні себе з тією чи іншою статтю);— етнічна (визначається національною свідомістю, мовою, етнопсихологічними та соціокультурними особливостями);— групова (залежить від участі в різних соціальних групах);— політична (пов'язана із соціальними та політичними цінностями);— професійна (зумовлена певною професією).

   Ранг (нім. rang — чин і франц. rang — ряд) — чин, звання, категорія людей, явищ дійсності; ступінь соціального визнання людини в групі.

Нормативна регуляція поведінки зумовлює з урахуванням ситуації певний тип поведінки, відповідні їй спосіб досягнення мети, реалізації намірів тощо, а також оцінку поведінки згідно з цими нормами. Як соціальний феномен, норми мають соціокультурне й етнопсихологічне походження, тобто визначаються суспільством, його політико-економічною практикою. Соціальні норми — еталон, мірило, зразок, з якими особистість співвідносить свої вчинки, на основі яких обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших. Основу культури людини утворює її здатність орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні норми, які виробляються індивідом у процесі засвоєння зовнішніх соціальних та культурних норм.Кожна людина по-різному входить у групу і соціалізується в ній. Залежить це від багатьох об'єктивних та суб'єктивних чинників: складу групи, її спрямованості, часу перебування індивіда в ній, індивідуальних особливостей об'єднаних у ній осіб. Процес входження індивіда у відносно стабільне соціальне середовище, розвиток і становлення в ньому, як правило, охоплює такі фази (А. Петровський):    1. Фаза адаптації.    2. Фаза індивідуалізації.    3. Фаза інтеграції. Якщо суперечність не усунена, настає етап дезінтеграції.

Соціометрія - теорія вивчення міжособових відносин, автором якої є австрійсько-американський психолог та соціолог Якоб Морено. Рідше соціометрією називають методику вивчення внутрішніх групових звязків та ієрархії в маленьких групах осіб.Тому часто під соціометрією розуміють методи дослідження структури міжособистісних відносин в малій соціальній групі шляхом вивчення виборів, зроблених членами групи по тих чи інших соціометричних критеріях. Одним з основних соціометричних методів є соціометричне опитування, а соціометричним критерієм – запитання соціометричної анкети (тесту), в якій респондентам пропонується обрати одного або декількох членів досліджуваної групи (найчастіше для спільної діяльності в прожективній ситуації). Таким опитуванням є, наприклад, опитування членів виробничої бригади за допомогою анкети, що включає запитання типу “Кого з членів вашої бригади ви залишили б у ній, якби вона формувалася наново?” У відповідь на кожне таке запитання респонденти повинні вказати номери членів бригади з врученого їм разом з анкетою списку.Метод соціометрії — вивчення структури і стилю взає­мин у колективі (запозичений із соціології). Учневі пропонують відповісти на запитання типу: «З ким би ти хотів...» На кожне запитання він має дати три або більше «вибори». За числом виборів можна визначити місце, роль, статус кожного члена колективу, наявність внутріколективних угруповань, їх лідерів. Отримані дані дають змогу змоделювати внутріколективні стосунки: рівень згуртованості колективу, способи його впливу на важкого учня та ін.

23 Спілкування – процес встановлення між людьми контактів, що породжені потребою в сумісній діяльності та вкл. в себе обмін інформацією (комунікацію), виробітку єдиної стратегії взаємодії (фнтеракцію), сприйняття і розуміння один одним (емпатія).

Відомі різні підходи до проблеми структури спілкування: Андреева визначає структуру спілкування як виокремлення в ньому трьох взаємопов'язаних чинників: комунікативного (передбачає обмін інформацією між індивідами), інтерактивного (організація взаємодії між учасниками спілкування, тобто обмін не лише знаннями, ідеями, а й діями), перцептивного (процес сприймання й пізнання партнерами один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння). Б. Паригін розглядає структуру спілкування як взаємозв'язок двох аспектів — змістового й формального, тобто комунікацію та взаємодію зі своїми змістом і формою. О. Бодальов у структурі спілкування виокремлює гностичний (пізнавальний), афективний (емоційний) і праксичний (діяльний) компоненти.Оптимальною вважають класифікацію рівнів, запропоновану Б. Ломовим, який виокремив: — макрорівень. Спілкування як складна система взаємозв'язків індивіда з іншими людьми і соціальними групами, важливий аспект його способу життя; — мезорівень. Спілкування як сукупність цілеспрямованих логічно завершених контактів чи ситуацій взаємодії людей у конкретний період свого життя; — мікрорівень. Спілкування як взаємодія поведінкових актів.

Функції спілкування:контактна – встановлення контакту як стану готовності до прийому/передачі повідомлення і підтримка взаємозв”язку в формі взаємної орієнтованості;інформаційна – обмін повідомленнями, думками, рішеннями…спонукальна – стимуляція активності партнера до спалкування, що спрямовує його на виконання конкретної дії;координаційна – взаємне орієнтування і координація дій при організації спільної діяльності;розуміння – розуміння суті повідомлення, думки, рішення намірів паортнерів по спілкуванню;емотивна – збудження, есоц.переживання, кмоц.стан, його зміни;встановлення відносин – створення свого місця в ділових, особистих та ін відносинах суспільності;впливу – зміна стану партнера, його поведінки, потреб, рішень…

Спілкування як комунікація передбачає обмін інформацією між людьми, що здійснюється за допомогою знаків (слів, жестів, ієрогфифів), які співвідносяться з речами, явищами дійсності.

Виділяють вербальну і невербальну комунікацію. В вербальній комун. – знакова система – мова, структ.одиниця – слово. Спілкування за допомогою мови – мовлення.

Невербальна конун. – доповнює мову і передає емоційний стан, вкл.символи:оптико-кинетичні (жести, міміка);паралінгвістичні (якість голосу, його діапазон, тональність);екстралінгвістичні (паузи, сміх, темп мовлення);просторово-часові – взаємне розташування, час спілкування, ситуаця спілкування.

Стиль спілкування — система принципів, норм, методів, прийомів діяльності і поведінки індивіда.У цьому контексті виокремлюють три стилі: авторитарний (директивні способи управління, зовнішній контроль за стратегією діяльності групи, придушення ініціативи, одноосібне прийняття рішення); демократичний (колегіальність, заохочення ініціативи); ліберальний (усунення від керівництва).

Соціальна роль — поведінка, очікувана від того, хто має певний соціальний статус. Обмежується сукупністю прав і обов'язків, відповідних цьому статусу. Також соціальну роль визначають як сукупність нормативно обумовлених соціальних властивостей, очікувань і зобов'язань у поєднанні з конкретною соціальною позицією. Соціальна роль - це сукупнiсть очiкувань щодо поведiнки людей стосовно певного соцiального статусу , або сукупність норм такої поведінки. Тобто, у найбільш поширеному розумінні роль - це не сама поведiнка , а тiльки, так би мовити, безавторський " проект" поведiнки, соціально очікувана " схема " поведiнки.

Очікування щодо рольової поведінки називають рольовими експектацiями

Виконання ролi (role perfomance) - це реальна (актуальна) поведiнка особи, що займає той чи iнший статус.Щодо особистості її оточення має певні рольові сподівання — систему уявлень про те, як вона повинна поводитись у конкретній ситуації, яких вчинків від неї очікувати. Серед багатьох ролей особливий інтерес становлять соціальні ролі, які відзначаються високим ступенем нормування, та психологічні ролі, які характеризуються стереотипністю поведінки людини, хоч і можуть бути різноманітними.    Із соціально-психологічного погляду роль реалізується як поведінка, тобто вона виникає тільки в контексті соціальних відносин особистості. Характер ролі зумовлюється особливостями групи, в якій відбувається взаємодія, до якої належить або в якій уявляє себе людина. Спільнота настільки впливає на рольову поведінку індивіда, наскільки він дотримується суспільних і групових норм і стереотипів. Так формуються рольові очікування (експектації) стосовно індивіда — учасника взаємодії.    Якщо роль прийнята особистістю, то вона є і особистісною характеристикою індивіда, який, відчуваючи рольову ідентичність, усвідомлює себе суб'єктом ролі. У соціальній психології здебільшого йдеться про такі форми рольової ідентичності:— статева (полягає в ототожненні себе з тією чи іншою статтю);— етнічна (визначається національною свідомістю, мовою, етнопсихологічними та соціокультурними особливостями);— групова (залежить від участі в різних соціальних групах);— політична (пов'язана із соціальними та політичними цінностями);— професійна (зумовлена певною професією).

Соціальна перцепція – це багатофункціональний процес, який передбачає сприйняття зовнішніх ознак людини, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками, інтерпретацію і прогнозування на цій основі її вчинків.Його трактують як:•процес ототожнення (уподібнення) себе з іншим індивідом або групою, в основі якого лежить емоційний зв'язок;•набуття, засвоєння цінностей, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків;•копіювання суб'єктом думок, почуттів або дій іншої людини, яка є моделлю

Ідентифікація— це спосіб розуміння іншої Емпатія − прагнення емоційно відгукнутися на проблеми іншого (співпереживати, співчувати)Егоцентризм – зосередженість індивіда лише на власних інтересах і переживаннях, що призводить до нездатності особистості зрозуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від неї.Рефлексія - усвідомлення суб'єктом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільноти

24. Конфлікт — це зіткнення протилежно спрямованих цілей, ін­тересів, позицій, думок, поглядів суб'єктів взаємодій. В основі будь-якого конфлікту перебуває конфліктна ситуація, тобто збіг обставин з протилежними тенденціями. Щоб конфлікт почав розвиватися, потрі­бен інцидент, необхідно, щоб якась сторона почала діяти,зачіпаючи ін­тереси іншої. Якщо протилежна сторона відповідає такими самими ді­ями, то конфлікт із потенційного перетворюється в актуальний.У структурі конфлікту можна виділити такі основні поняття: учасники конфлікту, умови перебігу конфлікту, образи конфліктної ситуації, можливі дії учасників конфлікту, наслідки конфліктних дій.

Основна причина конфлікту — незадоволення соціальних потреб людини в групі: низький статус, мало любові та поваги з боку оточую­чих, відсутнє почуття захищеності в групі, немає умов самовираження, самоствердження. Ця причина породжена природою перебування лю­дини в групі — вона завжди конфліктна: з одного боку — особистість мас бути її і руні для досягнення споїх жнттєпих цілей, для захисту, для задоволення соціалі.ііо-нсихолопчніїх потреб; з іншою — особистість намагається зберсггіі свою свободу, незалежність та індивідуальність, що стає джерелом тривоги, страху.

До ознак поведінки, які свідчать про потенційний конфлікт, можна віднести,зокрема,такі: мовчання, відсутність захоплення, відсторонення; критиканство, лайка, демонстрація зверхності; несподівані запитання, відповіді, неадекватна поведінка;

формальна ввічливість, встановлення певних норм, буквоїдство. споглядання за іншими;

кокетливість,капризи, дитинство; перетворення справи у жарт, розмови на сторонні теми;

пошук пинних, самокатування, удавана скромність, звинувачення колективу або його окремих членів.

Існує велика кількість порад щодо розв'язання конфліктних ситуа­цій. Наприклад, пропонується оригінальна методика вирішення біль­шості міжособистісних конфліктів поступовою реалізацією чотирьох кроків: опис (початок розмови з конкретного і максимально об'єктивного опису конфліктної ситуації), виявлення думок і почуттів у зв'язку з конфліктною поведінкою іншої людини; визначення, як пропозиція варі­анту поведінки, що може усунути конфлікт; наслідки — інформування про те, які будуть переваги, якщо людина змінить свою поведінку (мож­ливо, доцільно згадати і про негативні наслідки від незмінної поведінки).

Головне в стратегії розв"язання конфліктів -- уявлення про те, що лише кооперація ( увага до інтересів іншогонамагання задовольнити його інтереси ) дає виграш обом сторонам конфлікту. Програш обох — цс джерело агресії, а виграш од­ного можливий лише за умов прояву або альтруїзму, або егоїзму.

Однак треба пам'ятати, що розв'язати конфлікт, тобто створити без­конфліктний стан, коли люди працюють у повній гармонії, неможливо. Це пов'язано з їхньою об'єктивною природою. Так народилася ідея управління конфліктами вироб­ленням індивідуальної стратегії і тактики продуктивної поведінки у конфліктній ситуації.

Для досить повної характеристики поведінки суб'єкта діяльності у конфліктній ситуації розглянемо двомірну модель регулювання конф­лікту, що має дві основні стратегії поведінки: кооперацію та наполег­ливість (настирливість).

Перша стратегія — кооперація. Це орієнтація на інтереси і потреби партнерів, стратегія узгоджень, пошуку спільних інтересів (формула: «наш інтерес—у тому, щоб якнайкраще забезпечити інтереси іншої сторони»).

Друга стратегія — наполегливість. Передбачає реалізацію влас­них інтересів, досягнення власних цілей, жорсткий підхід (учасники — супротивники, мета — перемога або поразка). Прихильники цієї стра­тегії настирливі, нетерплячі, егоїстичні, не вміють слухати інших, на­магаються нав'язати власну думку тощо.

Кожна з цих стратегій може мати повну міру прояву — від міні­мального до максимального. Це дає можливість визначити п'ять осно­вних стилів поведінки у конфліктних ситуаціях :

1. Уникнення — відсутність прагнення до кооперації і відсутність тенденцій прагнення досягти власних цілей; психологічні ознаки цього стилю поведінки: прагнення не брати на себе відповідальність за при­йняття рішення, не бачити розбіжностей, заперечувати конфлікт, вва­жати його безпечним; прагнення вийти із ситуації не поступаючись, але й не відстоюючи своїх позицій; бажання утриматися від суперечок, дискусій, заперечень опоненту, висловлювань своєї позиції.

2. Змагання — прагнення задовольнити свої інтереси, не беручи до уваги інтереси іншої людини, бажання відстояти своє шляхом відвертої боротьби за свої інтереси, зайняття жорсткої антагоністичної позиції, за­стосування влади, тиску, використання залежності партнера; тенденція сприймати ситуацію як питання перемоги або поразки.

3. Пристосування — жертовність щодо власних інтересів; цей стиль поведінки характеризується прагненням зберегти або налагодити приємні стосунки, забезпечити інтереси партнера згладжуванням супе­речності; готовність до дії на шкоду власним інтересам, відсторонення від обговорення суперечливих питань, примирення з вимогами, претен­зіями; прагнення підтримати партнера, щоб не зачепити його почуттів, шляхом піднесення загальних інтересів, замовчуючи розбіжності.

4. Компроміс — бажання запобігти конфлікту взаємними поступ­ками; це пошук серединних рішень, коли ніхто багато не втрачає, але й не виграє; інтереси обох сторін повністю не розкриваються.

5. Співробітництво — пошук альтернативи, яка повністю задово­льняє інтереси обох сторін шляхом відвертого обговорення; спільний і відвертий аналіз розбіжностей у процесі опрацювання рішення; ініціа­тива, відповідальність і виконання розподіляються за взаємною згодою.

Визначити індивідуальні характеристики поведінки у конфлікті мо­жна за допомогою опитувальника К.Томаса.

Оптимального стратегією поведінки суб'єкта діяльності вважає­ться така, в якій застосовуються усі п'ять стилів (кожен із них має зна­чення в інтервалі 5-7 балів, за опитувальником К. Томаса). Отже. не­обхідно з'ясувати власні якості особистості щодо стратегії поведінки у конфліктній ситуації з метою її оптимізації. Оптимізація поведінки пе­редбачає здатність використовувати всі тактики залежно від конкрет­них умов конфліктної ситуації (стиль поведінки учасників конфлікту. природа конфлікту, можливі наслідки тощо).

Види к.:1. Спосіб розв’язання:— насильницькі;— ненасильницькі2. Сфера прояву:— політичні;— соціальні;— економічні;— організаційні3. Спрямованість впливу:— вертикальні;— горизонтальні4. Ступінь виразності:— відкриті;— приховані5. Кількість учасників:— внутріособистісні;— міжособистісні;— міжгрупові6. Потреби:— когнітивні;— конфлікти інтересів

25. Розвиток — це складний інволюційно-еволюційний поступальний рух, в ході якого відбуваються прогресивні і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині. (Л.С.Виготський, Б.Г.Ананьєв).Виділяють такі типи розвитку (за Л.С.Виготським):1. Преформований. 2. Непреформований.Преформований тип розвитку — це такий тип, коли є чітко визначені, закріплені і зафіксовані стадії та кінцевий результат розвитку. Прикладом такого типу є ембріональний розвиток.Непреформований тип розвитку не визначений наперед. На нашій планеті він більш поширений: це й розвиток Галактики, Землі, біологічна еволюція, розвиток суспільства, а також процес психічного розвитку дитини.Онтогенез — це індивідуальний розвиток організму від стадії запліднення до кінця індивідуального життя. Фактори пс.розвитку: А) біологічні передумови психічного розвитку. Спадковість - фізіологічні ознаки які спільні для всіх представників людського роду (будова тіло, будова нервової системи, будова мовленнєвого апарату, будова руки як органу пізнання). Задатки - це вроджені анатомо-фізіологічні особливості будови нервової системи, головного мозку, та органів чуття. Вродженість - це ті індивідуальні особливості яких набуває дитина під впливом умов її розвитку в утробі матері (вживання матір'ю алкоголю, наркотиків, токсичних речовин, захворювання, травми при пологах) Б) соціальний фактор: Макросередовище (природне середовище, географічне положення клімат), рівень суспільно-історичного та соціально-економічного розвитку суспільства, вплив ЗМІ., рівень розвитку науки, культури, ідеології) Мікросередовище (первинні -малі групи в яких формується особистість людини (сім'я, дитсадок, клас, група, трудовий колектив,) групи за місцем проживання та інтересами). Ігрова діяльність, навчання, виховання, праця. Природні передумови, сам по собі не визначають психічний розвиток, а виступають лише основою цього розвитку, розвиток психіки (визначається соціальним середовищем) при в взаємодії з біологічними передумовами - вирішальну роль відіграють навчання і виховання. Природні передумови впливають на псих. розвиток в таких напрямках. Визначає шляхи і способи формування певних психічних властивостей. Впливають на темпи та рівень досягнень людини у певній сфері. При дуже яскраво виражених задатках можливе досягнення людиною значних успіхів навіть при несприятливих соціальних умовах. Рушійні сили: В науці існує дві концепції розгляду проблеми розвитку взагалі і психологічного зокрема:1) метафізична - з позиції цієї концепції розвиток розглядається як накопичення кількісних сил, а проблема рушійних сил розвитку навіть не піднімається з позиції такої концепції розвиток психіки людини розглядається як збільшення обсягу уваги, пам'яті, збільшення словникового запасу тощо.2) діалектико-матеріалістична - з позиції цієї концепції розвитком розглядається не як просте накопичення кількісних змін, а як перетворення на певному етапі кількісних змін у якісні, розвиток психіки трактується як перетворення (збільшення словникового запасу дитини на певному етапі її життя переходить у нову якість здатність до спілкування за допомогою мови. З позиції цієї концепції рушійними силами розвитку є боротьба протилежностей (внутрішні суперечності між новим та старим).· Суперечності між новими потребами які виникають у дитини та наявним рівнем її можливостей який ще недостатній для негайного задоволення її потреб· Між зрослими фізичними та психічними силами дитини та старшими способами взаємодії з дорослими видами діяльності, які вже не задовольняють дитину· Суперечність між новими вимогами, що ставляться суспільством та дорослими та наявним рівнем розвитку, що не дозволяє виконувати ці вимоги.Виділяють такі закономірності психічного розвитку людини: 1). Нерівномірність психічного розвитку виявляється тоді коли навіть при найсприятливіших умовах різні психічні функції розвиваються по різному у певний віковий період. Виділяють найбільш сприятливі умови для розвитку лише певних психічних функцій, такі періоди називають сенситивними для розвитку цих функцій.2). Інтеграція психіки - полягає у набутті психікою людини в процесі розвитку все більшої єдності, цілісності та стійкості. Психіка маленької дитини являє собою мало систематизовані поєднання тимчасових психічних станів, а психіка дорослої людини являє собою цілісну систему стійких рис особистості. 3). Диференціація психіки - полягає в урізноманітненні психічних проявів психічних якостей та властивостей в процесі дорослішання людини(інтелект, почуття у дитини в період раннього дитинства представлені лише допитливість у підлітків такі почуття стають різноманітними та більш багатогранними). Диференціація психіки виявляється набуттям все більшої, багатогранності та комплексності. 4). Пластичність психіки ґрунтується на пластичності нервової системи яка виявляється у здатності психіки швидко пристосовуватись до постійних змін умов середовища на основі пластичності психіки розвивається здатність до компенсації. 5). При недорозвитку або випаданні однієї психічної функції починається інтенсивний розвиток інших психічних функцій(при втраті зору розвивається слух і дотик). Акселерація - це прискорення фізичного та психічного розвитку дитини. Причини: біологічні - за рахунок збільшення у раціоні людини білкової їжі тваринного походження за рахунок використання у сільському господарстві біостимуляторів росту - вплив малих доз іонізуючого випромінення; соціальні - урбанізація життя (збільшення кількості великих міст та прискорений стиль життя у них). Величезний обсяг інформації за рахунок впливу засобів масової інформації, передових інформаційних технології. Інфантилізм - це прояв рис дитинства у більш дорослому віці прояв рис притаманним більш раннім віковим періодом. Інфантилізм виявляється у незрілості суджень, легковажності, у невмінні брати на себе відповідальність за власті вчинки. Причини: недоліки сімейного та шкільного стиль гіперопіки і не сприяють розвитку дитини самостійності активності та відповідальності.Фізичний розвиток передбачає ріст організму, певні кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів.Психічний розвиток характеризується процесами змін і становлення психіки людини.Розвиток людини протікає у трьох напрямках: фізичному (динаміка росту й ваги, зміни структури мозку, сенсорні можливості та моторні навички тощо); когнітивному (охоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам'яті, мисленні, уяві, мовленні тощо) та психосоціальному (розвиток особистості, зміни Я-концепції, емоцій і почуттів, формування соціальних навичок і моделей поведінки).

26. Психічний розвиток людини проходить ряд періодів, послідовна зміна яких необоротна й передбачувана. Кожен період (вік) — своєрідний ступінь психічного розвитку з притаманними йому відносно стійкими якісними особливостями.

Відповідаючи на це запитання, Д.Б. Ельконін обґрунтував положення про те, що в процесі розвитку дитини спочатку відбувається засвоєння мотиваційної сторони діяльності, а вже потім операційно-технічної. Він відкрив закон чергування, періодичності різних типів діяльності: орієнтації в сфері відносин та орієнтації в способах вживання предметів, які йдуть одна за одною. Кожного разу між ними виникають суперечності, які і є чинником розвитку.

Розвиваючи ідеї JI.C. Виготського, Д.Б. Ельконін запропонував розглядати кожен психологічний вік на підставі таких основних критеріїв, як соціальна ситуація розвитку, провідний тип діяльності, основні новоутворення розвитку та кризи.

Кожен вік характеризується своєрідною, специфічною для нього соціальною ситуацією розвитку, яка -є, за висловом J1.C. Виготського, висхідним моментом для всіх динамічних змін, які відбуваються в розвитку протягом даного періоду. Вона визначає ті форми і той шлях, йдучи по якому, дитина набуває нових якостей особистості, беручи їх з середовища, де соціальне стає індивідуальним. З життям дитини в даній соціальній ситуації виникає провідний тип діяльності. В ній розвиваються новоутворення, властиві для даного віку, які приходять в суперечність зі старою соціальною ситуацією розвитку, руйнують її та будують нову, яка, в свою чергу, відкриває нові можливості для психічного розвитку дитини в наступному віковому періоді. Така перебудова соціальної ситуації розвитку і складає основний зміст критичних періодів.

Хронологічно вікові кризи визначаються межами стабільних періодів: криза новонародженого (до 1 міс.), криза одного року,, криза трьох років, криза семи років, підліткова криза (11 — 12 років), юнацька криза.

1. За Д.Б. Ельконіним дитинство ділиться на 7 періодів:вік немовляти — до 1 року;раннє дитинство — 1—3 роки;молодший і середній дошкільний вік — 3—4—5 років;старший дошкільний вік — 4 (5—6) 7 років;молодший шкільний вік — 6 (7—10) 11 років;підлітковий вік — 10(11—13) 14 років; ранній юнацький вік — 13 (14—16) 17 років.

Весь процес дитячого розвитку ділиться на 3 етапи: 1) дошкільне дитинство (0—6) 7 років; 2) молодший шкільний вік (6—11 років); 3) середній і старший шкільний вік (12—17 років).

Кожен з етапів складається з двох періодів, які відкриваються міжособистісним спілкуванням як провідним типом активності, яка спрямована на розвиток особистості дитини, і завершується предметною діяльністю, пов'язаною з інтелектуальним розвитком, формуванням знань, умінь і навичок та реалізацією операційно-технічних можливостей дитини.

Перехід від одного етапу до іншого супроводжується кризами, тобто невідповідністю між рівнем досягнутого особистісного розвитку і операційно-технічними можливостями дитини. З роки і 11 років — це кризи відносин, за ними виникає орієнтація в людських відносинах. 1 рік і 7 років знаменуються кризами світогляду, які відкривають орієнтацію в світі речей.

У першій стадії немовляти (від народження до року) виділяють коротку, але надзвичайно важливу фазу новонародженості (триває до чотирьох тижнів).

У перші дні після народження найбільше значення в життєдіяльності дитини мають аналізатори (тактильні, смакові, нюхові, температурні, вестибулярні) і відповідні їм форми чутливості.

Друга фаза розвитку немовляти. Під впливом природних і нових потреб, що виникають на їх основі (у враженнях, спілкуванні з дорослими), у дитини швидко розвиваються форми активності й функції, які їх задовольняють. Цьому сприяють: фізичний ріст; розвиток нервової, сенсорної, моторної систем; поява перших форм спілкування з дорослими.

Ранній дитячий вік (від одного до трьох років) — період істотних змін в анатомо-фізіологічному, психічному розвитку, спілкуванні з дорослими. Розвиток дитини характеризується подальшим інтенсивним фізичним ростом організму, хоч темп його уповільнюється.

Цей період характеризується значним розвитком психічних процесів і пізнавальної діяльності дитини.

Увага в ранньому дитинстві розвивається від мимовільної її форми до перших виявів довільної (дія за вказівкою, долання труднощів).

У ранньому дитинстві відбуваються значні зрушення в пам'яті.

Переддошкільний вік (від 3 до 5 років) має свої анатомофізіологічні особливості розвитку, особливості психіки і пізнавальної діяльності, особистісного формування дитини.

Високий темп фізичного розвитку, що був характерним для перших двох років життя малюка, на третьому році дещо уповільнюється.

У переддошкільному віці вдосконалюються сенсорні можливості дітей.

Має свої вікові особливості й пам'ять. Оскільки довільні процеси не досить розвинені, дитина ще не вміє цілеспрямовано запам'ятовувати, тому основним ще є мимовільне запам'ятовування та згадування.

Дітям властиве активне дійове мислення. їм легше що-небудь зробити, аніж розповісти про зроблене. Характерні особливості у цей період має увага: підвищується стійкість мимовільної уваги, збільшується її обсяг.

Емоційне збудження.

Дошкільний вік (від п'яти до шести—семи років) — останній віковий період дошкільного дитинства.

Завдяки загальному фізичному розвитку дошкільників удосконалюється структура і функції мозку, відбуваються прогресивні зміни вищої нервової діяльності, для якої характерною стає особлива жвавість орієнтувальних реакцій.

Відбувається помітне підвищення чутливості аналізаторів, їх здатності диференціювати оптичні, акустичні та інші властивості предметів і явищ, продовжує розвиватися кольоровідчування, розрізнення світлових відтінків. Мовний слух дитини розвивається швидше, ніж звуковисотний, який є основою музикальних здібностей.

Прискорено розвиваються кінестетичні відчуття завдяки рухливим іграм, ритмічним і фізкультурним вправам, малюванню, ліпленню, ручній праці. Розвиток їх виявляється у збільшенні точності й вправності рухів, швидкості вироблення рухових навичок.

Інтенсивно розвивається просторова орієнтація дошкільників та орієнтування в часі.

Пам'ять їх розвивається в осмисленій діяльності, в якій розуміння є основою як мимовільного, так і довільного запам'ятовування

Збагачується репродуктивна уява, здійснюється процес формування довільності уяви.

Мислення стає образно-мовним, набуває певної самостійності: поступово відділяється від практичних дій, стає розумовою дією, спрямованою на вирішення пізнавального мислительного завдання.

Період життя дітей від 6—7 до 11 років називають молодшим шкільним віком. При визначенні його меж враховують особливості психічного і фізичного розвитку дітей, перехід їх до навчальної діяльності, яка стає основною.

Під час навчання — основної діяльності учнів — якісно і кількісно розвиваються пізнавальні процеси. Вони виявляються у розвитку сприймання.

Під впливом навчання формується логічна пам'ять, яка має вирішальне значення у здобутті знань.

Розвиток уяви відбувається у напрямі від репродуктивних її форм до творчого осмислення уявлень, від довільного їх комбінування до логічно обґрунтованої побудови нових образів. Мислення стає конкретно-образним, але все більшого значення набувають абстрактні компоненти.

27. Підлітковий вік охоплює період розвитку дитини від 11 до 15 років. Він є органічним продовженням молодшого шкільного віку і водночас відрізняється від нього. Його називають перехідним, тому що відбувається перехід від дитинства до юності в фізичному, психічному і соціальному аспектах.

Підлітковий вік характеризується значним розвитком психіки, пізнавальних процесів. Навчання залишається основним видом діяльності, проте зазнає значних змін в організації, змісті. Воно характеризується довільністю, зростанням активності й самостійності, зміною пізнавальних і соціальних мотивів навчання.Удосконалюється сприйняття, стаючи більш плановим, різнобічним, але не досягає ще повного розвитку. На нього впливає не лише характер об'єкта, що сприймається, але й емоційний стан підлітка.

Зазнає якісних змін мотивація навчання. Поглиблюючись і диференціюючись, пізнавальні інтереси підлітків стають виразнішими, стійкішими і змістовнішими. Навчальний процес ставить підвищені вимоги до уваги підлітків, здатності зосереджуватись на змісті навчальної діяльності й відволікатись від сторонніх показників. Навчання вимагає як мимовільної, так і довільної уваги, сприяє зростанню обсягу уваги, вдосконаленню уміння розподіляти і переключати її. Для підлітків характерним є прагнення виховувати в собі здатність бути уважними, елементи самоконтролю й саморегуляції.

Підлітки прагнуть до логічного осмислення матеріалу, застосовуючи при цьому порівняння, зіставлення, узагальнення, класифікацію тощо. Підвищується рівень абстрагування, формуються системи прямих і зворотних логічних операцій, міркувань та умовиводів, що стають більш свідомими, обґрунтованими.

Пам'ять набуває більшої логічності, довільності й керованості. Підлітки використовують різноманітні засоби запам'ятовування: логічну обробку матеріалу, виділення опорних пунктів, складання плану, конспектування.

Розширюються і поглиблюються пізнавальні інтереси учнів, більш вибірковим стає інтерес до навчальних предметів.

Цей віковий період відрізняється бурхливим перебігом емоцій, раптовими змінами емоційних станів, переживань, настроїв, переходами від піднесення до нестриманості, галасливості, від надмірної рухливості до спокою, байдужості. У динаміці емоцій виявляються стосунки підлітка з близькими людьми, колективом, успіхи в діяльності. До раптових змін настрою можуть спричинити погана оцінка, розчарування в другові, неуважність дорослих до інтересів і почуттів, нетактовний спосіб втручання в його емоційне життя.

Моральні якості пов'язані з вольовими. У цей період зникає навіюваність, зміцнюється сила волі підлітка, його самовладання, зростає здатність до подолання труднощів, вияву рішучості й наполегливості. Колектив має важливе значення у формуванні особистості підлітка.