- •1. Р. Арон, п. Ренувен і ж.-б. Дюрозель: заперечує об'єктивні засади цього поняття
- •1. Цивілізаційний підхід до вивчення людської історії.
- •2. Військово-стратегічні концепції.
- •3. Теорії географічного детермінізму
- •2 Причини необхідності з’ясувати шляхи перетворення суто географічного терміну серединна Європа в політичну дійсність:
- •II. Теорія життєвого простору (Ганс Брім, Генріх Замден)
- •III. Теорія географічного роздвоєння світу (Карл Шміт, „Планетарна напруга між сходом і заходом: протистояння землі і моря”, „Земля і море”).
- •Два завдання які стоять на шляху самодостатньої творчості
- •4) Ідіома вторинності або відсутності самодостатності.
- •2. Концепція світової (ойкуменічної) загальнолюдської чи інформаційної цивілізації
- •3. Концепція громадянського суспільства, збільшеного до планетарного масштабу.
- •1) Глобальні можливості;
- •1. Розвиткова теорія.
4) Ідіома вторинності або відсутності самодостатності.
5) Ідіома серединності. Стверджує уявлення про Росію, як мітання між Зах. Та Сходом.
6) Ідіома неосяжності. “Умом Россию не понять…”. У цьому кліше є протиставлення.
Ці ідіоми доповнюються проблемами:
1) Проблема онтології Рос. Зміст: чим є Рос? Ільїн - вирішення цього питання лежить через відповіді:
а) Рос. це імперія, що перевищує розміри СРСР – охоплює Польщу, Фінляндію, Аляску.
б) Рос. геогр. Співпадає з контурами СРСР.
в) Рос. – це РФ сьогодні.
г) Рос. – це те чим вона може бути після відокремлення від Рос. Великоросії.
2) Проблема ідентичності нац. духу. До цього часу відсутня апологетика, а наявна не завжди глибока чесна критика рос. культури.
3) Проблема геополітики. Є дві тенденції:
а) Передбачає раціональну, активну кооперацію на базі формування фільних економічних просторів.
б) Відстоює автаркію на базі господарсько-політичного соц. аспекту
4) Проблема хронополітики. Пов’язана з розумінням того, яку саме Євро і яку Азію слід мати на увазі під час вироблення проектів Європеїзації.
5) Проблема консолідації – загальний принцип розбудови Рос. держави.
6) Проблема онтології Рос. життя. Зі з’ясування умов виникнення общини. Подолання ідіом і розв’язання проблем мислителями, з’ясування структури Західного міфу про Рос. – існування цього міфу свідчить про факт певної відчуженості О-та міфологізації від тих хто є носієм міфу.
У цьому міфі розрізняють три компоненти:
- Побутовий міф про Рос. Зароджується у межах літератури про подорожі і змальовує явище Рос. побутової культури з т. з. звичних цивілізаційних уявлень європейців.
- Літературний міф. Ґрунтується на тому, що Рос. літературні образи є достовірним джерелом знань про Рос. реальність.
Політичний міф. Ядро: уявлення про Росію, як про країну внутрішнього деспотизму і зовнішньої агресії, як про країну, якій простоїть Західне метафізичне прагнення до свободи. Рос. одвічно нездатна породити самостійний внутрішній імпульс до свободи, а ствердження цього імпульсу можливе у спосіб наслідування західного взірця.
Велика Європа Ж. Тіріара.
Жан Тіріар (стаття „Надлюдський комунізм”) розвинув ідею континентальної держави, яка повинна змінити державу територіальну. На основі цієї ідеї обґрунтовує положення про Європу від Дубліну до Владивостоку. Така необхідність зумовлена наступними факторами:
- недостатність ідеї націоналізму для об’єднання європейських народів;
- фактичне існування декількох Європ, якими маніпулює Вашингтон;
- американська присутність у Європі, яка не лише породжує ризик війни і загрожує перетворенням Європи на поле битви, а й позбавляє американців можливості подолати кризу власного суспільства, яка розпочинається.
Майбутня єдина Європа, вважає Ж. Тіріар, в ідеологічному плані повинна базуватися на так званому націонал-комунотаризмі, тобто синтезі немарксистського комунізму та нерасистського націонал-соціалізму. Як політичне утворення Єдина Європа буде мати за основу концепцію континентального націоналізму і існувати у вигляді імперії, право приєднання до якої буде надаватися не кожній державі.
Головні кроки для створення такої Європи є:
- усунення американського домінування у Європі та відмова від ідеї „фінляндизації” Німеччини, яка передбачає надання Німеччині статусу „обеззброєного нейтралітету”;
- укладання союзу зі сходом (Росія), розробка разом з ним власної доктрини Монро, девіз якої – „жодного американського солдата на Середземному морі”.
- визнання Росії не лише Європейською державою, а й єдиною Європейською країною, яка не залежить від світової американської імперії
- поєднання геополітичної концепції Хаусхофера (теорія континентального блоку) з могутністю російської армії.
Вирішальна роль у побудові нової Європи у Німеччини, яка стоїть однією ногою на сході, іншою – на заході. Тому вона найкраще може виконати роль посередника між Західною Європою і Сходом.
Ж. Парвулеско про геополітичні підстави єдиної Європи.
Фр.письменник Жан Парвулеско на підставі ідеї де Бенуа про спільне минуле європейських народів, робить висновок, що майбутнє „Великоконтинентальне європейське об’єднання” виключає Китай і має південно-східним полюсом Індію. Сенсом прогресуючої інтеграції Великого континенту є ядерне оточення Китаю ансамблем Великоконтинентальних держав, які утворюють вісь Париж-Берлін-Москва-Нью-Делі-Токіо.
Політично єдина Європа:
- становить велику перешкоду для реалізації США плану встановлення планетарної гегемонії,
- загрожує перетворенням США на другорядну державу у спосіб руйнування так званого „американського міфу”.
Цим пояснюється спроба США об’єднати зусилля з нейтралізації Великої Європи з прагненням Китаю протистояти своєму континентальному оточенню. До цих прагнень додаються різноманітні версії ісламського фундаменталізму, які географічно локалізовані вздовж південного берега Євразії. Протистояння США і Європи підпадає під загальну схему протистояння морської і континентальної могутності. Геополітичними підставами подолання цього протистояння на користь Європи є:
- усвідомлення особливої об’єднуючої місії Франції стосовно всіх елементів Великого континенту
- розуміння того, що ця місія зумовлена тяжінням Франції до Південної Америки, яка є континентом-дублером для США та Антарктики, контроль над якою разом з контролем над Арктикою дозволить Євразії отримати статус „imperium ultimum” – імперії без обмежень.
- підтримка претензій Індії на тотальну політичну гегемонію в Південній Азії, оскільки Індія є крайнім сходом для великого континенту.
визнання за Росією ролі „геополітичного рятівного мосту з Європи до Індії” внаслідок переміщення центру тяжіння сучасної великоконтинентальної політики із заходу на схід.
Г. Й. Лохаузен про геостратегічне значення Перської затоки.
Австрійський генерал Йордіс фон Лохаузен: війна у Перській затоці була війною США проти об’єднаної Європи, центром якої є економічна могутність Німеччини. Протистояння об’єднаній Європі було при цьому непрямим воєнним протистоянням, а мало метою одне з джерел її економічного процвітання – арабо-перську нафту. Контроль над родовищами корисних копалин, які є життєво важливими для Європи, з боку США значно посилює позиції США в протистоянні з Євросоюзом.
Крім нафти Перська затока має й велике стратегічне значення, зумовлене її географічним положенням: Перська затока – не лише серце Близького сходу, який в свою чергу є центром старого світу, а й найбільш вразливе в геополітичному відношенні місце старого світу. Така вразливість пояснюється тим, що ніде окрім цього місця, океани не врізаються так глибоко в Афро-Євразійський континент, а саме: Індійський океан через Червоне море і Перську затоку, а Атлантичний океан через Середземне і Чорне моря.
Район Перської затоки є найбільш вразливою точкою старого світу тому, що він є найбільш доступною для провідників океанічної могутності зоною Світового острову. Крім цього володіння цією зоною, яка своєрідно пов’язує далекий схід з Африкою і Європу з Індією, може як забезпечити захист, так і створити загрозу Середньому сходу, Європі, Індії та Африці.
Європейські пріоритети сучасного атлантизму.
Бжезінський Європа природна союзниця Америки. яка поділяє з нею ті самі цінності, має ту саму релігійну спадщину і практикує ту ж саму демократичну традицію. Але Європа важливий г.п.-й плацдарм на євразійському континенті, без якої можливість США поширювати свій вплив вглиб Євразії була б значно обмежена.
З цього випливає основна політична дилема атлантизму: у формі 2-х питань:
1. Якій саме Європі Америка повинна надавати перевагу і, отже, сприяти, або
2. якого типу Європу Америка хотіла би бачити і якій готова була сприяти рівній партнерці чи молодшій союзниці?
Її вирішення має суперечливий хар-р. З одного боку США мають сприяти розбудові Європи, як політичного, а не лише регіонального цілого, оскільки розширення Європи автоматично означає розширення сфери американського впливу. Це означає, що дійсно єдина Європа неможлива без спільно з США домовленості про безпеку.
З іншого боку США повинні попередити перетворення Європи в настільки політично інтегровану, щоб вона могла конкурувати з США в г.п.-х справах, які мають велику вагу для Америки по всьому світу, а особливу на Середньому Сході.Виходячи з цього головним завданням Америки є побудова Європи, яка залишається пов’язаною з США.
1) Така Європа має залишатися на франко-німецькому зв’язку, оскільки Франція і Німеччина бажають визначити в Європі щось геополітично нове і змінити таким чином статус кво.
2) Франція, яка претендує на центральну політичну роль в об’єднаній Європі і Німеччина, що претендує на статус економічного локомотиву, є достатньо могутніми для того, щоб чинити значний регіональний вплив.
Франція і Німеччина э основними будівничими нової Європи, і мають 2 різні концепції єдиної Європи: величі (Фр), спокути (Нім).
Франція вбачає в новій Європі засіб відновлення втраченої минулої французької величі. Німеччина намагається спокутувати себе через Європу, схвалюючи розширення на схід основних інституцій Європи НАТО. Тим самим вона прагне просувати спільні інтереси Європи. В той же час спогади про минуле Німеччини, унеможливлюють Європу побудувати Берліном, а отже і вибір Америки на користь Німеччини.
Однак в той же час підтримання Німеччино розширення на східробить американсько-німецьку співпрацю вирішальною для перспектив США в Європі така співпраця дозволяє:
1) спонукає інших союзників НАТО до схвалення розширення НАТО на схід;
2) дозволяє продемонструвати, що завдання розбудови Європи не залежить від схвалення чи заперечення Москви.
Загалом вирішення завдання розбудови Європи, яка буде пов’язана з США, має базуватися на:
1. визнання в перспективі Європи в якості головного партнера США
2. стосується виправдання у найближчий час тактичної опозиції до французького політичного курсу і підтримки німецького лідерства з одного боку, та поступового пристосування до французької точки зору щодо розподілу влади між трансатлантичними інституціями з іншого боку США+ЄС (самостійний інститут).
Висновок щодо необхідності втручання США у справу визначення географічних меж Європи з тим, щоб подолати проблеми визначення остаточного статусу в Європейській системі Прибалтійських республік і України, і тим самим нейтралізувати вплив Росії на них.
Офіційний Ватикан про єдину Європу.
Мотиви Єдиної Європи присутні у політиці офіційного Ватикану, викладеній в численних промовах та посланнях Івана Павла II. В 1979 р. у промові тодішній Папа Римський висловив переконаність, що своєю персоною він уособлює духовну спільність християнської Європи, що є спадкоємницею двох великих традицій. Іван Павло II вважав, що Бог вибрав його для того, щоб він залучив до церковної спільноти слова та мови, які ще ріжуть слух, що звик до звуків романської, германської, англосаксонської, кельтської мов. Тим самим офіційний Ватикан закликав до перегляду зверхності Заходу по відношенню до слов'янських культурних традицій та мов і до нового розуміння Європи, яке не може більше ідентифікуватися виключно лише з західною її частиною.
Іоанн Павло II звертає погляд на сучасне становище континенту. Криза охопила і світське і релігійне життя. Штучні розколи позбавляють народи права вільно об’єднуватись для вирішення проблем інших континентів.
Визнання єдності Європи офіційним Ватиканом було засвідчене проголошенням святих Кирила та Мефодія разом зі святим Бенуа покровителями Європи. Завдяки спадку Кирила та Мефодія відбулася зустріч між Заходом і Сходом. Європейська ідентичність базується на християнських принципах, які не можуть бути маргіналізовані й використані в якості деякої етнічної сили. Європа в її географічній єдності — це плід злиття двох течій християнства, до яких додаються ще й два різних, але взаємодоповнюючих один одного типів культури. У своїй промові Іван Павло II висловив побажання, щоб Європа поширилася до масштабів, відведених їй географією, але ще більше історією, тому що її культура, яку надихала християнська віра, справила величезний вплив на історію всіх народів єдиної Європи. Без цієї віри ставиться під сумнів не дише минуле Європи, а й майбутнє кожного європейця - як віруючого, так і невіруючого. З приводу тисячоліття хрещення Київської Русі Іоанн Павло II стверджує фундаментальну спільність європейської віри і культури. Хрещення Русі відбулося в кінці першого тисячоліття, коли Церква ще була єдиною. Цей факт означає для Папи символ і підставу для надії: саме єдина Церква прийняла нову дочку, народжену на берегах Дніпра.
М. Фуше про геополітичні контури та провідні мотиви “будування” Європи.
Фр.вчений Ф. Фуше: Європа сьогодні переживає феномен парадоксальної інтеграції. З одного боку, спостерігається ствердження європейськими народами своїх відмінностей, з іншого, афішуються пошуки неможливої єдності. Цей парадокс, є свідченням, що європейці перейшли від геополітики закритих суспільств, організованих за принципом друг/ворог, до геополітики відкритих суспільств, що базуються на взаємозалежності держав. Національні інтереси європейців виявилися поділеними, але нація лишилася фундаментальною політичною і культурною рамкою й підставою громадянства. Мова як основа нації є нині центральною структурою політичної свідомості й різноманітності частин Європи.
Європейське будівництво сьогодні детерміноване переважно національним інтересом. Відповідно майбутнє Європи по-різному малюється різним європейським країнам. Для Франції Європа передусім простір перетворення втраченої величі, що має гарантувати та посилити національну могутність Франції. Європа як союз національних держав має відновити впливовість, щоб могла здійснитися ідея величі Франції.
Німецький проект Європи викладений у 1996 р. Крістіаном Дейбнером: Європа передусім економічний союз, скоріше федеративна держава, ніж федерація держав, з сильною децентралізацією та договірною системою фінансового вирівнювання. Акцент на центральному положенні Німеччини, з чого виводиться абсолютна пріоритетність Східної Європи.
Британський варіант майбутнього Європи окреслений Тоні Блером і передбачає повномасштабну участь Великобританії в європейських справах шляхом їх орієнтації через створення альянсів для захисту британських інтересів.
2 підходи до вирішення проблеми будівництва Європи (Фуше):
1) геоекономічний акцент на економічній могутності європейських держав;
2) геополітичний на стосунках Європи зі США.
Перевага нинішньої Європи: існує як своєрідна геополітична лабораторія, яка займається винайденням нової політичної конфігурації сил у сучасному світі. Якщо США діють як єдиний центр, що посилюється коаліціями та альянсами, Європа знаходиться на шляху створення першої багатодержавної системи, що ґрунтується на добровільному союзі держав-націй, тому саме їй належить досвід формування справді багатополярного світу. Єдність Європи існує не як монолітна цілісність, а як співвідношення комплексів та частин різних масштабів. Їх спільний досвід неможливо виразити однією формулою, тому неможливо й недоцільно встановлювати зараз кордони ЄС, контури якого будуть створені з часом. В той же час уникнення питання про кордони Європи стає фактором невпевненості.
Р. Гріффтіс про основи єдиної Європи.
Гріффітс Річард Т., професор Лейденського університету (Нідерланди).
4 головні напрямки або школи (причини Єдиної Європи)
1. Школа американської гегемонії: в післявоєнний період США були гегемоном, який міг і хотів нав’язати свою модель решті світу. Зацікавлення США у створенні ЄС
2. Федералістський напрям – базу для європейської інтеграції склав феномен наддержавності, наднаціональності, що властивий європейській суспільно-політичній думці.
3. Історико-дипломатичний напрям – ініціативи із інтеграції виходили від провідних європейських державних діячів, таких як Монне, Шуман і Аденауер. Монне після війни очолив французьке Бюро планування, що відповідало за господарське відновлення країни. Монне звернувся до Шумана з пропозицією використати Західну федерацію для запобігання майбутнім конфліктам. План був готовий і представлений французькому кабінету, звідки потрапив до французького міністра закордонних справ Р.Шумана. Дипломатична історія виявила зв'язок між великими державними діячами і важливими ініціативами наддержавнності.
4. Школа національного інтересу – держави не стануть вступати в договори, які не принесуть їм вигоди, і навпаки, вони будуть шукати угод лише, якщо їх не задовольняють наявні. Оскільки видобуток вугілля і сталеливарна промисловість виявились перед труднощами, тому саме ці галузі і були вибрані для створення нового об’єднання, яке дозволило своїм членам подолати їх.
Росія і ЄС: Принцип наддержавності був задуманий як найкращий спосіб контролювати поведінку членів: забезпечує єдині правила поведінки, їх застосування, загальну обов’язковість. Наддержавність – спосіб контролювати поведінку партнерів, забезпечуючи підвищення рівня передбачуваності, стабільності і безпеки. Якщо Західна Європа боїться, що в майбутньому в Росії, що має ядерну зброю, прийде до влади націоналістичний уряд, то стримати його простіше буде в рамках наддержавної структури. Так само, якщо вона прагне інтенсифікації торгових відносин на основі рівності, прозорості і безпеки, цього легше досягти в рамках наддержавної структури.
В можливому членстві в ЕС для Росії є ще одна перевага: відпадає необхідність шукати тіснішого кооперування з окремих проблем. Звернення Росії з проханням про прийняття в ЕС відкрило б доступ до всіх проблемним областей, що сьогодні в сфері компетенції ЄС.
Постмодерні засади сучасної геополітики.
Сучасна геополітика переживає складний період трансформації предметного поля, зумовленої необхідністю врахування реалій постбіполярного світу і збереження статусу наукового знання з огляду на потребу приведення у відповідність до цих реалій. Постмодернізм – інтелектуальна течія, покликана осмислити політичні та культурологічні проблеми, обґрунтувати домінуюче значення особистісних характеристик над соціальними. Постмодернізм є характеристикою не стільки об'єктивних процесів, скільки позначенням певного стану людської свідомості, що притаманний втомленій культурі, відміченій есхатологічними настроями, естетичними мутаціями, дифузією стилів життя, еклектикою художніх жанрів. Термін постмодернізм використав у період першої світової війни Панвіц у своїй роботі Криза європейської культури. Хабермас, Бауман, Белл, Тоффлер: постмодерн як символ постіндустріального суспільства, зовнішній симптом глибинних трансформацій соціуму, що виражений у тотальному конформізмі, ідеї кінця історії, естетичному конформізмі. Теоретично постмодернізм оформився після Другої світової війни у працях Ж. Ліотара, Дерріди, Ж. Бодрійяра, Лакана.
Реалії постмодерного світу спричиняють мутацію головних чинників класичної та модерної геополітики, внаслідок чого в сучасних умовах географічні фактори впливають на міжнародні відносини через всю структуру системних детермінант (національна ідентичність, характер світової та регіональної політики, рівень розвитку технології). В першу чергу, така мутація стосується місця національних держав на світовій арені та ролі воєнної сили у реалізації їх інтересів.
Арон: Національна або модерна держава є передусім територіальною, тобто визначається єдністю політичного утворення, суверенного у межах кордонів на карті і є виразником інтересів народу. Це – централізоване просторове утворення, чиї суверенність, могутність та незалежність випливають із його територіальності. Головне завдання: забезпечення захисту і безпеки та захист від зовнішніх втручань і контролю. Сьогодні держава втратила основні риси як цілковито територіальне утворення. Знецінення територіальної держави відбулося внаслідок дії наступних факторів:
- розвиток військової техніки. Політ літака вважається незаконним, а політ супутника - вже ні. Запитання: То на якій же висоті зникає суверенність держави? Зброя масового нищення також підриває суверенність модерної держави, оскільки у випадку атомної війни вона не здатна захистити свій простір.
- існування транснаціональних рухів та партій: лібералізм, націоналізм, соціалізм, - стосовно яких кордони модерної держави виявляються прозорими, а вона виявляється безсилою забезпечити власну внутрішню стабільність.
- виникнення між- та наднаціональних економічних, політичних та військових організацій, що дедалі більше набувають статусу акторів світової політики. За таких умов національна держава означає або спільність культури, або колективне бажання політичного існування й існує передусім у вигляді карликової держави. Стосовно останньої є виправданим застосування геополітичних критеріїв у їх традиційному розумінні. Країни, що мають менше мільйона жителів, належать до нераціональних, тобто витрати держави пропорційні до кількості населення є невиправдано високими. Однак у деяких випадках місцеві ресурси — нафта у Габоні чи залізо в Люксембурзі — дають населенню не лише бажання, а й засіб утвердити незалежність. Крім цього, маленька держава, яка займає стратегічно важливе становище, позбавляє великі держави всіх переваг або ж уможливлює створення буферної зони між кордонами останніх. В цілому час національних держав минув.
К. Ясперс: Сучасні світові держави охоплюють собою множину націй.
Сучасні дослідники – П. Кеннеді, М. Вевйорка, Г. Саламе: акцентують увагу на феномені так званої слабкості націй-держав у постбіполярному світі та необхідності переглянути деякі аксіоматичні положення геополітики:
1) принцип державного та національного суверенітету;
2) принцип невтручання у внутрішні справи держави;
3) принцип розрізнення внутрішньої і зовнішньої політики, монополія здійснення яких належить державі.
Слабкість держави означає, що вона стає неспроможною виконувати класичні функції: обстоювати у власних інтересах монополію на легітимне використання насилля та бути єдиним представником нації на світовій політичній арені. Перша функція сьогодні є роздрібненою між різними терористичними угрупуваннями, кримінальними та мафіозними структурами, релігійно-фундаменталістськими організаціями. Другу поряд із державою виконують різні між- та наддержавні організації, переважно економічного плану (Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній банк), окремі індивіди, установи (університети) та інші недержавні об'єднання (діаспори, релігійні общини). Міжнародне спілкування з міждержавного перетворюється на транснаціональне. без участі держави. Здатність політичних діячів і організацій, урядів і держав контролювати події, приймати та реалізовувати рішення залежить не лише від їх можливостей та прерогатив усередині власної країни, як колись, а від здатності враховувати і впливати на положення у зовнішньому світі.
Форми та сценарії насилля у сучасному світі. Поняття соцієтальної безпеки.
Міждержавна війна, традиційна для територіальної держави, в умовах втрати нею монополії на легітимне використання фізичного насилля доповнюється наступними його формами:
Міжнародний тероризм. Сучасні дослідники:явище етатистського тероризму=терор, антиетатистського = тероризм. Тероризм – тактика опозиційної щодо держави організації, терор – репресивна політика держави, вперше апробована у Франції в період якобінської диктатури. Сьогодні 2 підходи:
- описовий – пошук універсального визначення тероризму як насильницького та систематичного порушення права громадян та цілих країн на існування з метою створення стану небезпеки у суспільстві та у міжнародній системі для досягнення політичних цілей.
- класифікаційний – з'ясування окремих складових тероризму: ознак, сфер, типи злочинів. Міжнародний тероризм є не складом злочину, а соціальним та політичним явищем, яке виявляє себе у конкретних деліктах: захоплення заручників, викрадення літаків. Прийнято також розрізняти міжнародний (політичне використання терору, що відверто чи таємно інспірується державою) ітранснаціональний тероризм (замовником теракту є не держава, а недержавна організація чи група осіб). Деякі дослідники вважають, що тероризм, який розливається по всьому світу, може набути характеру замінника нової світової війни.
Екзистенційне насилля, пов'язане зі зміною природи локальних конфліктів. Є. Бистрицький: сутність локальних конфліктів сьогодні не в територіальній обмеженості, а у зіткненні локальних форм життя, особливих культурних світів, які існують як локальні, унікальні способи буття людей, способи організації повсякденного життєвого досвіду. Ці способи максимально визначають екзистенційні виміри поведінки та стосунків людей у суспільстві: особистісні переживання, розуміння сенсу життя, відчуття страху смерті. Тому локальний конфлікт – конфлікт особливих і унікальних способів людського буття у світі. Він переживається як загибель нашого і мого власного світу, а тому й як необхідність його захисту будь-якою ціною. Врахування екзистенційного насилля має важливе значення для розуміння геополітичних колізій сучасності та створення відповідної до її реалій концепції безпеки. Остання набуває на сьогодні ознак соцієтальної безпеки, яка не є тотожною державній. Концепція соцієтальної безпеки розроблена колективом авторів з Інституту стратегічних досліджень у Копенгагені. Державна безпека має справу з безпосередніми критеріями безпеки (економічним, політичним, військовим, екологічним), а соцієтальна — з проблемами ідентичностей (національних, етнічних, релігійних).
Миротворчість – з 1 боку, комплекс заходів, спрямованих на припинення конфлікту та створення умов для його мирного розв'язання, з іншого – засіб розширення розвинутими країнами сфери впливу шляхом встановлення контролю над конфліктними зонами. З точки зору міжнародного права, основою якого є визнання та повага суверенітету країни, миротворчість – пряме порушення суверенітету, оскільки миротворці фактично беруть на себе функцію визначати політичний устрій зайнятої території, вибір політичного керівника відповідної держави, воєнних злочинців. Суперечливий характер миротворчості зумовлює необхідність використання під час оцінки доцільності не лише воєнно-політичного, а й морального, юридичного та загальнополітичного критеріїв.
Інформаційні війни – зумовлені перетворенням інформації на стратегічний ресурс та ставку зовнішньополітичної діяльності. Інформаційні технології дозволяють забезпечити розв'язання геополітичних криз без пострілу шляхом контролю та управління інформаційними ресурсами противника. Інформаційна війна – форма боротьби держав, що являє собою цілеспрямоване використання інформаційної зброї для реалізації політичних та воєнних інтересів і захисту власних інформаційних ресурсів. 2 аспекти:
1) кібернетичний – дезорганізація системи управління противника, вивід її з ладу та захист власної системи управління. Головний засіб: інформаційна зброя як сукупність інформації та засобів інформатизації, що використовуються для впливу на галузі діяльності держави, пов'язані з формуванням та використанням інформаційних ресурсів. Види інформаційної зброї: засоби радіоелектронної боротьби, комп'ютерні віруси, логічні бомби. Воєнний потенціал країни передбачає:
- створення інформаційних засобів, здатних накопичувати та обробляти інформацію про противника незалежно від умов та характеру ситуації;
- розробку логічно-математичного апарату і програмних засобів, які реалізують функцію співставленім даних про засоби воєнної боротьби й дозволяють робити висновки та приймати рішення.
2) Соціальний аспект – регулювання рівня знання у суспільстві. Головний засіб: інформацій ний вплив як комплексне проведення заходів з підриву поглядів, цілей та світогляду населення. Інформацій ний вплив здійснюється як процес навчання, в основі якого лежить цілеспрямоване маніпулювання вхідними даними Воєнний потенціал країни включає формування у людини вміння вчасно зрозуміти, чому можна навчатися, а чому – ні, які вхідні дані можна обробляти, які – ні. Способи інформаційного впливу:
- способи передачі хибної чи викривленої інформації;
- способи пропагандистського впливу;
- рефлексивне управління як приховане управління противником шляхом передачі йому інформації для вироблення та прийняття ним рішення, адекватного задуму протилежної сторони.
Передумови виникнення та головні напрями сучасної глобалістики. Глобалістика та концепція “сталого розвитку”.
Глобалістика є визнанням виникаючої цілісності людського буття. Ця цілісність мислиться не як деяка єдина сутність чи сума багатьох таких сутностей, а як сукупність взаємозалежних сутностей. 3 напрями:
1) Соціологічний – вивчення економічних та політичних світовідносин; проблеми глобалізації світової економіки та світового політичного порядку
2) антропоекологічний, або аналіз стосунків суспільства і природи; проблеми виживання людства,
3) культурологічний – дослідження класичних та сучасних цивілізацій, проблеми глобалізації культур та з'ясуванні можливості народження глобальних культур на основі загальнолюдських цінностей або ж на підставі відродження універсальних західноцентриських цінностей.
Концепції глобалістики:
1. Концепція Р. Робертсона. Глобалізація – становлення світу у вигляді єдиного чи загального простору. Світоцілісність є деякою глобальною обставиною чи умовою існування людства, оскільки структурує сучасність, до складу якої входять різні: держави, суспільства, міждержавні системи, цивілізації, індивіди та людство. Становлення держав і націй у локальних масштабах не є антитезою глобалізації, а моментом розгортання останньої. Глобальність має 2 аспекти: онтологічний (зростаючі зв'язки між частинами світу) і гносеологічний (глобальна свідомість, яка існує у вигляді дискурсу щодо цілісності світу). Такий дискурс утворюється взаємозв'язком різних дискурсів та ідентичностей і відбувається як процес оцінки та переоцінки окремих ідентичностей у межах глобальної свідомості. Наприклад, якщо мова йде про ісламську ідентичність як складову глобальної свідомості, то вона виступає як бачення світоцілісності через призму культури ісламу.
