4. Класицизм . П*єр Корнель. Сід

Класици́зм — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI-го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля. У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації художньої творчості. Звідси в ньому чіткість, простота і переконливість в усьому: в ідеях, життєвих ситуаціях,людськиххарактерах. Основним естетичним критерієм літератури класицизму було визнано її раціоналістичність, відповідність формально-логічним вимогам розуму і здорового глузду.Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну "класику". Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму. Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила, насамперед, римська література. Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко. Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник. Основні правила класицизму: 1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. 2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами: — високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема); — середні (наукові твори, елегії, сатири); — низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми). Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів. Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися неприпустимими. Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості. У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія. 3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів. 4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо). 5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні. 6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці. 7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів. 8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило. 9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури .

Корнель (Pierre Corneille) - відомий французький драматург, "батько французької трагедії", один із творців класицизму у французькій літературі Корнель створив монументальну трагедію, у якій політичні ідеї абсолютистської держави - єдність нації, наступ на феодальну анархію, зміцнення влади монарха, пріоритет громадянського обов'язку й обов'язків перед приватними інтересами й особистими пристрастями - вперше втілилися в героїчних ідеалізованих образах, здебільшого запозичених із політичної історії Риму. У 1629 р. він поставив свою першу п'єсу - комедію "Melite", що привернула на себе характерний докір у "занадто великій простоті плану і природності мови". За нею пішов ряд комедій, захаращених, по тодішній звичці, різними інцидентами. Наприкінці 1636 р. з'явилася інша трагедія Корнеля, що складає епоху в історії французького театру: це був "Сід". Ця патріотична трагедія була написана на сюжет драми іспанського драматурга ХVІ ст. Гільена де Кастро, "Сід" зобразив торжество нових суспільних норм феодальної централізованої держави над старим вузьким принципом феодальної честі.Поїздка в Париж принесла знайомств із кардиналом Ришелье і його політикою, Корнель створив собі положення і привернув до себе увагу кардинала. Париж, а за ним уся Франція продовжували "дивитися на Сіда очима Шимени" навіть після того, як паризька академія засудила цю трагедію, автор цієї критики, Шаплен, знаходив вибір сюжету трагедії невдалим, розв'язку - незадовільною, стиль - позбавленим достоїнства. У наступних трагедіях Корнель намагався більш послідовно проводити політику Ришелье - "Гораций" , "Цинна" і "Полієвкт", хоча і віддавав данину ідеям волелюбності . Для цих трагедій характерний раціоналізм, героїчний пафос, величний ораторський стиль мови. Далі Корнель трохи відходить від эстетичного кодексу класицизму. Корнель зображує ідеальне людство, героїв з непохитною волею у виконанні найсуворішого обов’язку, і якщо це і додає деяку сухість його трагедіям, то вона відшкодовується життєвістю трагічних конфліктів, зображуваних поетом. Корнель виходить з аристотелівського принципу, що трагедія повинна відтворювати важливі події, що в ній повинні діяти сильні люди, щиросердечні конфлікти яких приводять до фатальних наслідків. Але разом з тим він пам'ятає, що душу глядача торкають тільки нещастя, що випливають із властивих йому самому пристрастей. Тільки в "Сіде" перемога залишається на стороні кохання, що вносить гармонію в роз'єднані обов’язком душі. Трагедії Корнеля не вільні, однак, від великих недоліків; чудова також нерівність його таланта. Епітет "великого класика" Корнеля заслуговує в сутності тільки чотирма кращими своїми трагедіями.Трагедію "Сід" (яку сам він визначав як " трагікомедію ", підкреслюючи щасливий фінал, неможливий для трагедії) Корнель написав у 1636, перебуваючи в Руані. Головним героєм п'єси став герой іспанської Реконкісти Родріго Діас, відомий як Сід Кампеадор. Дон Дієго і Дон Гомес вирішили одружити своїх дітей Хімену і Родріго, які закохані один в одного. Однак дон Гомес, заздрячи тому, що король обрав дона Дієго в якості наставника принца, дає йому ляпаса і тим самим наносить образу дону Дієго. Дон Дієго, вже ослаблений роками, занадто старий для того, щоб помститися сам. Тому він доручає своєму сину, Родріго, помститися за нього, Родріго, опинившись перед нелегким вибором між коханням і обов'язком, виконує свій обов'язок, вбивши батька Хімени на дуелі. Хімена намагається зректися від кохання до Родріго і закликає короля до справедливості, вона просить у короля голову Родріго. Однак атака королівства маврами дає Родріго шанс довести свою відвагу і заслужити прощення короля. Як ніколи закохана в Родріго, який став національним героєм , Хімена стоїть на своєму і добивається від короля проведення дуелі між доном Санчо, який закоханий в Хімену, і Родріго. Вона обіцяє стати дружиною переможця. Родріго переможно отримує руку Хімени від короля, але король відкладає весілля на рік, щоб дати загоїтися сердешним ранам Хімени."Сід" - перша п'єса в французькій літературі, в якій розкритий основний конфлікт, який займав письменників епохи класицизму, - конфлікт між обов'язком і почуттям. Хоча вибір герої послідовно здійснюють на користь боргу, Корнель став першим, хто показав пов'язані з ним душевні муки, які відображені в словах Хімени