5. Класицизм . Жан Расін.Андромаха

Класици́зм — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI-го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля. У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації художньої творчості. Звідси в ньому чіткість, простота і переконливість в усьому: в ідеях, життєвих ситуаціях,людськиххарактерах. Основним естетичним критерієм літератури класицизму було визнано її раціоналістичність, відповідність формально-логічним вимогам розуму і здорового глузду.Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну "класику". Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму. Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила, насамперед, римська література. Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко. Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник. Основні правила класицизму: 1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. 2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами: — високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема); — середні (наукові твори, елегії, сатири); — низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми). Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів. Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися неприпустимими. Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості. У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія. 3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів. 4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо). 5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні. 6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці. 7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів. 8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило. 9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури . Жан Бати́ст Расі́н (фр. Jean-Baptiste Racine, *21 грудня 1639 — †21 квітня 1699) — французький драматург, один із «Великої Трійці» драматургів Франції XVII століття поруч з Корнелем та Мольєром. Расін увійшов у літературу тоді, коли для жанру трагедії настали нелегкі часи. У середині XVII ст. і особливо у першій половині 60-х pp. трагедія переживала період тимчасової кризи. Саме тоді із надзвичайною силою розкрився геній Мольєра. Жанр комедії, незважаючи на те, що його надалі вважали «низьким», набув у мистецтві провідного значення. Трагедії Корнеля вже не мали колишньої слави, а його новим творам, на жаль, не вдалося сягнути рівня «Сіда» та «Горація». Героїчну трагедію Корнеля витісняє так звана «лірична трагедія». Цей новий різновид жанру не переймається значними, загальнонаціональними проблемами, персонажів ліричних трагедій не цікавлять дискусії про форми державного правління, немає тут і справді героїчних характерів. Стають мізернішими не тільки тематика, проблематика, ідейний зміст трагедій, а й їхня художня форма. Увага зосереджується на проблемах особистого життя персонажів, на описі кохання. Нова епоха потребувала нової індивідуальності. На зміну трагікові Корнелю, веселому і ущипливому Мольєрові прийшов сумний Р. Свої перші трагедії він передав Мольєрові, котрий ставив їх у своєму театрі. Але незабаром драматурги розірвали дружні і творчі стосунки: їхні погляди на головні проблеми мистецтва виявилися надто різними. Расін зображає той самий класицистський конфлікт між обов'язком і почуттям, що й Корнель. У своїх трагедіях він так само безкомпромісно виступає на захист обов'язку, розуму, доброчесності, які повинні приборкати пристрасті людського серця. Але, на відміну від Корнеля, Расін здебільшого показує не перемогу обов'язку, а, як правило, перемогу почуття. Увага до людини, рис її особистості, світу її почуттів, перенесення конфлікту із зовнішньої сфери у внутрішню також позначилися на структурі трагедій Расіна. Для Корнеля дуже важливу роль відігравали події, що відбуваються в об'єктивному світі, відтак йому майже ніколи не вдавалося зберегти єдність часу, місця та дії. Натомість для Расіна, у трагедіях якого показаний внутрішній світ людини у мить трагічної катастрофи, дотримання класицистського канону трьох єдностей не складає жодного клопоту. У п'єсах Р. майже немає зовнішніх подій, його твори вирізняються суворістю і гармонійністю форми.Загострена увага до духовного світу людини спонукала Расіна до утвердження у французькій літературі принципу психологізму, що орієнтує мистецтво на дослідження внутрішніх мотивів будь-якої дії, складних взаємин різних почуттів людини. Проте слід пам'ятати, що Расін — класицист, він змальовує не конкретних людей, а абстрактно-типових героїв, тому-то він відтворює психологію людини не індивідуалізовано, а узагальнено. Расін залишається послідовником філософії раціоналізму. Зображення почуттів у його трагедіях зберігає раціоналістичний характер: герої у монологах і розмовах із повірниками» аналізують свої пристрасті, витлумачують їх мовою логіки. У порівнянні з Корнелем твори Расіна насичені іншими життєвими враженнями. Його образи відрізняються більшою внутрішньою суперечливістю та драматизмом. В своїх творах Ж. Расін виражає власне, особливе розуміння грецької трагедії. Він заявляє про можливість нової побудови сюжету: його міфологічні герої борються не з зовнішніми силами, а з власними пристрастями.Світогляд французького драматурга відкидає розв'язку трагедій за допомогою втручання богів. На його думку розв'язка випливає безпосередньо з п'єси. Расін відкрив для літератури силу пристрасті і показав її вплив на людину, взявши основу для сюжетів з античності. Героїні більшості п’єс поета – жінки, адже вони, на його думку, беззахисні перед пристрастю. Його герої страждають, намагаються приборкати свої пристрасті, але зазнають поразки і викликають співчуття. У трагедіях Расіна глядач побачив людей з їхніми слабостями і недоліками.

«Андромаха» (фр. Andromaque) — трагедія у п'яти актах, твір французького драматурга Жана Расіна. Написана Олександрійським віршем. Расін звернувся до давньогрецької міфологічної тематики. Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом та багатьма іншими античними авторами, неодноразово привертав до себе увагу наступних поколінь людства. Андромаха - вдова Гектора, ватажка троянців у Троянській війні, що забив його Ахілл, полонянка сина Ахілла Пірра. Драматург, ставлячи основних героїв трагедії перед однією і тією ж проблемою - вибором між обов'язком і почуттям, що суперечить цьому боргу, створює конструкцію, в якій персонажі пов'язані один з одним повторюваними відносинами: Пірр любить А., але вона не любить Пірра, бо вірна пам'яті Гектора; Герміона любить Пірра, але він любить не її, а А., яка любить Гектора; Орест любить Герміону, але вона любить не його, а Пірра, який любить А., яка любить Гектора. У цьому ланцюжку тільки А. любить того, кого любить велить їй борг. За концепцією Расіна лише в цьому випадку герой може врятувати своє життя і піднятися, в інших же випадках, коли борг забутий, героя чекає нещастя і смерть. Пірр, який зробив А. царицею, був убитий перед вівтарем греками на чолі з Орестом, мстівшімі за залишену Герміону.

Расін-психолог досліджує проблему нерозділеного кохання як справжньої трагедії людини. А. не викл-чення: її любов до Гектору не може бути реалізована і робить її нещасною незалежно від того, полонянка вона чи цариця. Але зображення страждає А. суперечило б філософського пафосу прославлення вірності обов'язку. Расін знайшов найбільш точне художнє вирішення цього протиріччя.

Пірр - син Ахілла, цар Епіра. В якості воєнної здобичі після перемоги греків у Троянській війні отримав вдову Гектора Андромаха разом з сином Астіанаксом. Відзначаючи його заслуги перед греками, цар Спарти Менелай посилає йому свою, дочку Герміону, шлюб П. з якою має зміцнити союз грецьких держав. Але П. любить Андромаха. Неразделенная Любов П. трагічна, як трагічна нерозділене кохання інших персонажів Расіна. Однак дії П. гідні засудження з того моменту, коли він ставить пристрасть вище боргу перед своєю країною, і в системі расіновскіх оцінок П. неминуче платить життям за таку перевагу. Перші критики дорікали Расіна в тому, що він зобразив П. в традиціях галантних романів, що той став схожий на ідеального закоханого Селадону з "Астрєї" Оноре д `Юрфе. Драматург, зробивши вигляд, що його дорікали в прямо протилежному, дав в перший передмові до "Андромаха" розгорнуту характеристику створеного ним образу: "Так, зізнаюся, Пірр справді недостатньо покірний волі своєї коханої, і Селадону краще його знав, що таке ідеальна любов. Але що поробиш! Пірр не читав наших романів: він був несамовитий і грубий по своїй натурі, та й не всі ж герой покликані бути Селадону! "

Андромаха — вдова Гектора, полонянка Пірра.

Пірр — син Ахілла , цар Епіра .

Орест — син Агамемнона.

Герміона — дочка Олени і царя Спарти Менелая, наречена Пірра.

Пілад — друг Ореста.