9. Шандор патефі «янош»

Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі першої третини XIX ст. був романтизм, який рішуче витіснив класицизм, виявивши себе у всіх європейських країнах і вплинувши на всі мистецькі жанри, зокрема на поезію, малярство і музику, а також на всі галузі гуманітарних наук.Зародження романтизму ще у 70-х роках XVIII ст. було культурною реакцією на Просвітництво, вплив якого дедалі слабшав. Але романтизм стає масово привабливим у 20 —30-ті роки XIX ст., коли на авансцену культурного життя вийшло покоління, що сформувалось за доби революційних випробувань і наполеонівських війн, а після 1815 р. опинилось під мертвотним тягарем реакційних режимів. Це покоління переконалось на власному досвіді, що стан, в якому опинилось суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про що мріяли філософи-про-світителі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною "розуму", повною таємниць і непередбаченостей. Зневіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес принесла лише нові соціальні контрасти й антагонізми, призвела до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, "світової скорботи" притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848 pp.), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 pp.), ліричної поезії Генріха Гейне (1797 — 1856 pp.) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., найяскравіше втілившись у творах видатного англійського поета Джорджа Ноела Гордона Байрона (1788—1824 pp.), німецького письменника, композитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776—1822 pp.), американського письменника Едгара Аллана По (1809—1849 pp.), російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841 pp.), автора поеми "Демон", яка стала геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.Романтики заперечували все, що обстоювало Просвітництво. Просвітителі наголошували на силі розуму, романтиків вабило все ірраціональне, таємниче, надприродне, містичне, пристрасне. Забобони, страждання, божевілля, смерть — все, що відкидалось класицизмом як антиінтелектуальне та потворне, стало предметом художнього осмислення. Просвітителі наголошували на дедалі більшій владі людининад природою, романтиків надихала неприборкана могутність природи, їх приваблювала безлюдність пустель, самотність морів, велич гірських скель і водоспадів. Просвітителі понад усе цінували гармонію та стриманість, правила і канони, романтики кохалися в усьому, що кидало виклик панівним нормам "цивілізованого" суспільства, їх приваблювали фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут, звичаї далеких країн. Просвітителі прагнули ствердити порядок в усьому, романтики звертались до динаміки внутрішнього духу, бодай хаотичного. Якщо ідеї просвітителів були нере-лігійними або ж відверто атеїстичними, романтики мали щиру побожну вдачу, навіть тоді, коли зневажали певні традиційні християнські обряди.Водночас романтикам було властиве почуття необхідності радикального оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої цивілізації полярно протиставлявся романтичний потяг до "нескінченного", до ідей абсолютних та універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом і дійсністю отримав у романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому, в творчості, наприклад, поетів англійської "озерної школи" — У.Вордс-ворта, С.-Т.Колріджа, Т.Сауті переважала думка про панування в світі незрозумілих і загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших — Д.Байрона, М.Лермонтова переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.Романтики відкривали читачеві глибину і красу духовного світу людини, безмежність виявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, потаємних рухів душі, інтуїтивного і підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду. Характерний для романтизму й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шел-лінг (1775— 1854 pp.) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся "гострота" життя. Апологія особистої свободи стала ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розрив творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виник як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного "класичного" мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу загалом — провідна світоглядно-естетична проблема, яку намагались розв'язати романтики. Не випадково, мабуть, "Меккою" європейського романтизму стала Франція, де можна було ковтнути свіжого революційного повітря ЗО —40-х років. Як і Голландія у XVII ст., Франція притягала емігрантів, усіх, хто тікав від реакції на батьківщині. Так, з Німеччини приїхали Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Францішек Шопен.Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 pp.), англійця Вальтера Скотта (1771-1832 pp.), француза Віктора Гюго (1802-1885 pp.) становлять неперевершений здобуток світової літератури.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи створено в одноіменних поемах Д.Байрона та В.Гюго; в Паризькому художньому салоні 1827 p. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу оцінку.Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури стало й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епосу. Саме внаслідок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль і фольклорні сюжети становили духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875 pp.), де романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та іронією. ПЕТЕФІ, Шандор (1823-1849) — угорський поет.Великий угорський поет Ш. Петефі (1823-1849) народився в сім'ї бідного дворянина, а мати його була звичайна наймичка. Незважаючи на бідність, батьки мріяли дати синові гарну освіту. Шандор вивчав угорську, німецьку та латинську мови, з захопленням читав угорських та зарубіжних письменників, мріяв про літературну творчість і театр. Та на жаль, коли батько остаточно зубожів, для Щ. Петефі почалися важкі роки поневірянь. Він змушений був сам заробляти на життя: служив у війську, працював у театрі, займався перекладами. Отже, про бідність та життя трудового народу він знав не з чужих розповідей.Перший вірш Петефі «Пияк» («Aborozo») з'явився в журналі «Athenaeum» 1842 р. У 1844 р. Петефі вирушив у Пешт з наміром видати свої вірші. Велику допомогу юному поетові надав відомий поет-романтик М. Верешмарті, й того ж таки року вийшла друком перша поетична книга Петефі «Вірші» («Versek»). У своїй першій книзі Петефі звертається до жанрів народної пісні, пейзажних замальовок та любовних віршів, жанрових образків. Він пориває з умовностями класицистичної поезії, протиставляючи ш простоту і природність народної пісні. П. не просто запозичує окремі фольклорні мотиви, ритміку й образний лад народної поезії, а й стає виразником народних дум і сподівань, народного погляду на дійсність. Деякі з ранніх віршів Петефі сприймалися народом як частина фольклорної культури («Торг» — «Alku», 1845). Героями багатьох поезій Петефі стають прості люди, селяни, наймити, пастухи, що нерідко зображаються на тлі широких степів. Світ природи у Петефі, як у багатьох поетів-романтиків, — царство свободи, якої поет не може знайти у суспільстві. З арсеналу романтичної поезії Петефі запозичує образи розбурханої природної стихії: моря, бурі, грози, вітру («Розбурхане море», «Змовкла грозова арфа бурі», «Вітер», «Тиса»), які передають не суб'єктивний душевний стан поета-романтика, а часто символізують міць народного духу, приховані можливості народного характеру. Фольклорно-казкова поема «Витязь Янош» — розповідь про простого селянського парубка та його неймовірні пригоди. Герой перемагає велетнів та чаклунок, знаходить живу воду і здобуває щастя у «країні мрії», що символізує майбуття народу. Демократизм, переконаність у необхідності змін, віра у майбутнє народу, простота і виразність форми наближають поему до справжнього народного епосу.Герой поеми-казки \"Витязь Янош\" - простий селянський хлопець, пастух без роду-племені, якого малим дитям знайшла у кукурудзі бездітна молодиця. Із малих літ пас Янчі овець, а коли одного разу на пасовищі пропала половина отари, хазяїн мало не вбив хлопця. І подався юнак у мандри шукати свого щастя, залишивши в селі кохану Ілушку - своє щастя, свою сердечну рану.Чимало випробувань випало на долю Янчі, в яких він проявляє і відвагу, і самовідданість, і мужність, і вірність коханій.Зустрівши вночі у лісовій хатині розбійників, Янчі не здригнувсь, бо вдачу мав завзяту.Він знищує розбійників, законом яких був грабунок, які людську кров лили, мов воду.Потім доля звела мандрівного чабана з хоробрими гусарами-молодцями, що йшли визволяти французький народ від турецької орди. І Янчі з радістю приєднався до них. У бою він виявляє свою силу та хоробрість, визволяє з полону французьку принцесу. Король за відвагу дає Янчі Кукурудзі нове ім'я: Тепер нове ім'я від мене ти дістанеш, І зватимешся ти віднині - витязь Янош.Він також пропонує витязю в дружини свою доньку-красуню та королівський трон. Але Янош залишається вірним своєму коханню:Отож забудь мене, красуне-королівно,Я Ілушку свою кохатиму все рівно.І Янош поспішає повернутися до свого села, де залишив любу Ілушку. Довгим і важким був той шлях: потрапив витязь у шторм, мало не загинув, втратив все те золото, що дав йому король в нагороду. Та найбільша втрата на нього чекала попереду - без нього померла Ілушка:Було і горя, й сліз у бідної чимало, А мачушина злість вкінець її зламалаПопрощавшись з могилою коханої, вирушає Янош знову в путь. І здолавши небезпечні перепони, дістається він, нарешті, до чудової країни фей, у якій панують любов і злагода.Саме про таке щасливе життя одвічно міряв народ, змушений жити в злиднях. І в цій країні вічної весни стається чудо: квітка шипшини з могили коханої, яку завжди носив із собою Янош, в озері з живою водою перетворилася на Ілушку. Феї \"на царство вибрали і повели вінчати\" Я00ноша та Ілушку:Так Янош мій зазнав нарешті щастя й долі, -В обіймах Ілушки сидить він на престолі.В образі витязя Яноша Ш. Петефі втілив найкращі чесноти народу: самовідданість, мужність, вірність в коханні, віру в щасливе майбутнє, наполегливість у пошуках своєї долі.Новий етап у творчості Петефі характеризується наближенням його до реалізму. В одному з програмних віршів цього періоду «Поетам XIX століття» («А XIX szazad koltoi», 1847) він викладає своє уявлення про естетичний та суспільницький ідеали. Вірш підкреслено полемічний. За структурою це своєрідна суперечка поета з його ідейними супротивниками, з тими, хто сіє втішні ілюзії серед народу. Заперечуючи брехливі ідеали, Петефі утверджує своє уявлення про гідне життя, яке для нього нерозривно пов'язане з принципами Рівності і Справедливості. Для Петефі прекрасні лише те життя й та людина, які осяяні світлом думки. Ідеал поета включає Розум як необхідну умову краси та гармонії. Естетичний та суспільницький ідеали Петефі зберігають істотні риси просвітницького ідеалу, збагачуючи його на новому етапі історичного та літературного розвитку революційним пафосом, тісніше зближаючись із життям.