6.Просвітництвою вольтер»кандід, простак»

XVIII століття — поворотний етап у духовному роз-витку людства.

Ще у другій половині XVII ст. в середовищі освіче-них людей утвердилося прагнення пояснити всі явища природи і людського життя. Зростав авторитет науки.У XVIII ст. віра в людський розум стала провідною. Учені, письменники, філософи висували і відстоювали ідеї суспільного прогресу, вільного розвитку особистості, вважали, що людині потрібно нагадати про її високе призначення на землі, пробудити її розум — і тоді во¬на сама зрозуміє, що таке добро і зло, зможе сама від¬повідати і за свої вчинки, і за своє життя.У XVIII ст. людину оцінюють не за становим поход-женням, а за розумом, внутрішніми якостями. Учених, письменників, філософів, які були переконані в необхід¬ності просвітити людей, назвали просвітниками, а саму добу —Просвітництвом. XVIII століття ще називають Віком Розуму.Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, — вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви,патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.Просвітницький рух зародився в Англії. Ви вже знайомі з творчістю деяких письменників-просвітників. Це і Даніель Дефо, і Джонатан Свіфт, і Роберт Бернс. Пізніше ідеї Просвітництва почали поширюватися по всій Європі, проповідуючи культ знання та культ книги. Головна мета Просвітництва: за допомогою світла розу¬му змінити світ, зробити ясним і зрозумілим все, що оточує людину, просвітити й розвинути саму людину, щоб в ній гармонійно поєднувалися розум і почуття. На думку просвітників, розум здатен змінити суспільні відносини таким чином, щоб кожна людина, ким би во¬на не була за своїм походженням і майновим станом, могла виявити свою внутрішню суть.Просвітництво охопило всі європейські країни, але в кожній воно набувало специфічних рис, залежно від рівня політичного розвитку та від національних особ¬ливостей культури.Література Просвітництва виростає з класицизму XVII ст., наслідуючи його раціоналізм, уявлення про виховну функцію літератури, увагу до взаємодії людини й суспільства. Просвітницька література має повчальний характер. Порівняно з літературою попереднього століття, у просвітницькій літературі герой літературного твору вже не є «героєм» у розумінні володіння винятковими властивостями та не посідає вищих щаблів у суспільній ієрархії. Він залишається «героєм» лише в другому значенні слова — центральною дійовою особою твору. Читач може ототожнювати себе з таким героєм, ставити себе на його місце; цей герой ні в чому не вище від звичайної, середньої людини. Але цей герой, щоби привернути інтерес читача, мав діяти в не знайомій читачеві обстановці, в обставинах, які пробуджують уяву читача. Тому з цим «звичайним» героєм у літературі XVIII ст. ще відбуваються надзвичайні пригоди, непересічні події, адже для читача XVIII ст. вони й виправдовували оповідь про звичайну людину, саме в них полягала захопливість літературного твору. Пригоди героя можуть розгортатись у різному просторі, близько чи далеко від його домівки, у звичних суспільних умовах чи в неєвропейському суспільстві, а то й поза суспільством взагалі. Але незмінно література XVIII ст. загострює та порушує, показує крупним планом проблеми державного та суспільного устрою, місця особистості в суспільстві та впливу суспільства на окрему особистість.Літературне життя доби Просвітництва характери-зується пожвавленням національних зв'язків, активною перекладацькою діяльністю, що дає змогу говорити про єдиний літературний процес у XVIII ст.Протягом усього XVIII ст. центри літературного і куль¬турного життя переміщувались. Так, зародившись в Англії (кінець XVII — початок XVIII ст.), Просвітництво потім набуло поширення у Франції. У другій половині XVIII ст. просвітницький рух активізується в Німеч¬чині. Ідеї просвітництва в цей час почали поширюватися і в Росії та Україні, про що свідчить творчість О. Радищева, Ф. Прокоповича, С. Яворського, І. Кроковського.Філософська повість — середній за обсягом епічний прозовий твір, що характеризується однолінійним сюжетом, головними героями якого є не люди, а філософські ідеї; логіка розвитку подій у ньому зумовлена не логікою людських вчинків, а логікою філософської полеміки. Франсуа-Марі Аруе, знаний як Вольтер, використав жанр філософської полеміки для того, щоб навчити людство, показати йому, що у ньому погане, недоречне. Її основою є філософське осмислення світу й місця людини в ньому. Персонажі повісті - носії певних філософських ідей, які й зумовлюють їхню поведінку та характеристику. Кожного свого читача Вольтер змушує замислитися: хто цей герой? Чи вірить він у долю? Або у Бога? Чи добре влаштована змальована автором країна? Чи вона справедлива?Усі ці ідеї характерні саме для епохи Просвітництва, коли наперед вийшли ідеї, проголошені Французькою революцією — ідеї свободи, рівності, братерства. У філософських оповіданнях Вольтера ми марно стали б шукати психологізм, занурення у духовний світ персонажів, достеменний опис людського характеру або правдивий сюжет. Найяскравішим в творчості Вольтера і до сих пір залишаються його філософські оповідання. Цей жанр сформувався в добу Просвітництва та увібрав в себе основні її проблеми та художні відкриття. В кожному такому оповіданні полягає якась філософська теза, котра доводиться або спростовується в ході оповідання. Головне в них – надмірно загострене сатиричне зображення соціального зла, бездумність існуючих суспільних інститутів та відношень. Цією суровою реальністю і перевіряється істинна цінність філософських пояснень світу.Можна знайти спільне у цих різних за своєю спрямованістю творах.

• Передусім стиль, який у Вольтера завжди насмішкуватий. Стрімкий і, принаймні на перший погляд, недбалий.

• У цих творах не було жодного персонажа, до якого б автор поставився цілкомсерйозно. Всі вони — або втілення якої-небудь ідеї, доктрини

• Майже всі філософські повісті і романи Вольтера розповідали про катастрофи,але з точки зору «раціо» (розуму).

• Їхній темп настільки швидкий, що читач не встигав навіть посумувати.

• Вольтерові подобалося виводити на сцену священнослужителів, яких він називав магами, суддів, котрих він іменував муфтіями, фінансистів, інквізиторів, простодушних і філософів.

• У самого письменника було кілька запеклих ворогів, які з’являлися в кожному його романі під новою маскою, проте без зусиль виказували себе.

• Щодо жінок, то Вольтер їх не надто поважав. Коли вірити йому, то вони тільки і мріють про кохання гарного, молодого, щедрого чоловіка, однак, за своєю натурою, корисливі і лякливі.

• Те, що по-справжньому об’єднувало повісті Вольтера — це його філософія.

В одному з найвизначніших оповідань Вольтера є «Кандид», чітко проступає філософський перелом, що відбувся в свідомості письменника після повернення з Пруссії. Оптимістична ідея Лейбніца про «предустановленную гармонию добра и зла», й причинно-наслідкового зв’язку, пануючого в «лучшем из существующих миров», послідовно спростовується подіями з життя добродійного юнака Кандіда; після несправедливого вигнання з замку, де він виховувався через милість, йде несправедливе вигнання, потім його силою роблять рекрутом, нівечать шпіцрутенами. Замальовуються картини кровавої бійні та мародерства солдат (відголоски прусських спогадів Вольтера). Оповідання має незвичайний сюжет: героїв спіткають надзвичайні пригоди, що йдуть одна за одною в дуже швидкому темпі. Дія переноситься із Німеччини в Португалію, в Новий Світ, в утопічну країну Ельдорадо, де дорогоцінні каміння розкидані прямо долу. Сам контраст між відносно примітивною кінцівкою та напружено-драматичними подіями оповідання є характерним для гротескного стилю оповіді. Така кінцівка. У Вольтера може уникнення будь-якого рішення обрати одну з концепцій світу. Але є й інша трактовка – заклик перейти від слів до діла. У повісті «Простак» показана доля так званої «природної» людини, яка виросла у віддаленні від цивілізації. Ідея «природної людини» - одна з головних у Просвітництві. Герой «Простака» — дикун Гурон, дитя природи. Він опинився у цивілізованому світі. Ми бачимо цей «цивілізований» світ очима простої людини, яка сприймає прості речі і прості взаємини між людьми, до всього ставиться буквально. Гурон не розуміє, чому люди усе заплутують та роблять вчинки, у яких немає здорового глузду. «Я витратив на свою освіту п’ятдесят років, але боюся, що у відношенні здорового глузду мені буде важко справитися з цією напівдикою дитиною»,— так думає вчитель Гурона.

У повісті Вольтер не вдається до казкового або фантастичного сюжету. Герої повісті такі ж реальні, як і дійсність, сучасна письменнику. Обивателі виявляють неабияку цікавість, слухаючи розповіді Гурона. Вони докладають багатьох зусиль до того, щоб охрестити новознайденого родича. Саме тут Вольтер вкладає у вуста дійових осіб повісті полеміку про церкву і віротерпимість. Мадемуазель де Сент-Ів не розуміє, чому такий красивий молодик досі не охрещений,чому він досі не католик, наче у світі існує лише католицька віра. Відповідь на це Вольтер вкладає у вуста Гурона, вона є новою для того часу ідеєю свободи віросповідання: «Кожний в Англії має право жити так, як йому заманеться, а його гуронське віросповідання є рівноцінним нижньобретонському».Вирішивши добровільно прийняти католицьку віру, Гурон вивчає духовенські твори і починає робити відповідні до цього духовного вчення вчинки. Сприймаючи досить буквально усе прочитане у духовних текстах, він, скінчивши обов’язкову для віруючого сповідь, вимагає такої ж сповіді від монаха-францисканця, а хреститися намагається у річці, виконуючи тим самим букву католицтва. Кумедні ситуації, у яких опиняється Гурон, вигадані Вольтером для того, щоб показати, наскільки безглуздими є закони і правила у так званих «цивілізованих» країнах, якими нікчемами виглядають європейці у своїх бажаннях пояснити дикуну сумнівні переваги свого життя. Коли Гурон дізнається, що для того, щоб одружитися з коханою жінкою, не достатньо їхніх особистих обітниць, а потрібні ще свідки, нотаріуси, угоди та дозволи, він доходить висновку: «Мабуть, ви дуже безчесні люди, якщо вам потрібні таки перестороги…», — каже він.Герой Вольтера не розуміє і конфесійних відносин католиків і гугенотів, і вимагає пояснити, чому «такий великий король, чия слава дійшла навіть до країни гуронів, залишив себе без такої великої кількості сердець, які могли б любити його, і такої великої кількості рук, які могли б служити йому?» Безглуздість цих розбіжностей сьогодні є ще очевиднішою. Вольтер наголошував на цьому три століття тому. На жаль, вона є актуальною і сьогодні. Представники різних конфесій налаштовані вороже один до одного і не можуть об’єднати людство.Результатом таких учинків Гурона було те, що родичі відправили мадемуазель де Сент-Ів у монастир. З пояснень наш герой почує, що монастир — місце ув’язнення молодих дівчат, і доходить висновку про жорстокість життя бретонців. Вольтер сміється з релігійного життя бретонців, вважає, що не потрібні ані монастирі, ані сама релігія, оскільки вона не може жодної людини зробити щасливою. Кохання Гурона та мадемуазель де Сент-Ів дуже сентиментальне, але, на відміну від інших вольтерових повістей, «Простак» закінчується трагічно. Наречена гине заради врятування Гурона. На думку Вольтера, кохання, найкраще з людських почуттів, не сумісне з вимогами суспільства. Суспільство клопочеться про те, щоб зберегти форму, а зміст залишає поза увагою. Мадемуазель де Сент має зникнути з цього світу, який стільки уваги докладає дотриманню етикету і не збереженню кохання і життя взагалі.Перебування Гурона у Версалі для Вольтера є тільки приводом, щоб розповісти про сучасні письменнику державні установи, про страшну бюрократичну мишину, яка існує заради себе самої. Не заставши чиновника, якого треба чекати дуже багато часу, Гурон не розуміє цього: «Невже у цім краї усі люди — невидимки? Набагато легше боротися у Нижній Бретанії з англійцями, ніж воювати у Версалі із тими, до кого маєш справи».