Дмитро Семенович Чередниченко

Дмитро́ Семе́нович Чередниче́нко (30 листопада 1935р. с. Межиріч, Канівський район, Черкаська область) — український письменник, поет, літературний редактор, педагог, мистецтвознавець. Член Національної спілки письменників України (1979). Перекладач литовської літератури.

Після Межиріцької середньої школи (1953) закінчив Київський педагогічний інститут імені М. О. Горького (1957), вчителював на Канівщині й Васильківщині (1957-1963), працював на журналістській та видавничій роботі (1963-1982).

Учасник діалектологічної експедиції в село Салтикову-Дівицю Куликівського району Чернігівської області (керівник Ф. Т. Жилко, 1955) та першої української антропологічної експедиції по Україні, Молдові, Білорусі та Росії (керівник В. Д. Дяченко, 1956), а також міжнародних конференцій з питань національної символіки, літератури й мистецтва.

З 1991 по 2002 редагував українознавчий часопис для українського шкільництва «Жива вода». З лютого 1992 року керує літературним об'єднанням «Радосинь».

Хлопчик івасик і дідусь тарасик

Був собі хлопчик Івасик, якого дуже любив дідусь Тарасик. Любив, доглядав, бо Івасик часто мудрував. Ідуть ото вони луками як рівні, тільки й того, що дід високий, а хлопчик низенький, дід бородатий, а внук навіть безвусий, у діда долоня, як сонях, а в хлопчика долонька, як ромашка. Ідуть собі, розмовляють, над нелегкими загадками вдвох метикують. А найбільше тих загадок в Івасика виникає.

—  Діду, ді’!.. А куди ховаються рибки від дощу?

—  А й справді — куди? Треба буде, онучку, дослідити. Ось підемо в дощ до річки та й засядемо в кущах, в куширах1 та й будемо спостерігати... Ми їх неодмінно застукаємо зненацька.

—  О, діду! Ді’!.. А яким молоточком і по якій кувалдочці зозуля кує? Чуєте? Ку-ку, ку-ку... Ось прислухайтесь: день-дзень, день-дзень...

—  Ти знаєш, онучку, я вже давненько над цим задумався. Я вже й підкрадався та придивлявся. От-от, здається, побачу. Ось вона, зозулька, й замахнулася, ось у очах мелькнуло — і вже чую: ку-ку, день-дзень...

—  То, може, разом, діду, ми дослідимо?..

—  Авжеж, Івасику. Авжеж...

Якийсь час ідуть вони мовчки. Дідусь думає про своє, Івасик — про своє. Івасиковій ручці, що як ромашка, тепло й затишно у дідовій руці, що як сонях. Коли це хлопчик просто засипає діда своїми загадками, наче в горіховій скриньці їх набрав.

—  Діду, ді’!.. А щука спершу під лінійку собі стежку виміряє, що так рівно шугає?..

—  Діду, ді’! — не дає онучок дідові й слова на відгадку сказати. — А коли риби ходять у школу, то в чому вони зошити носять?

—  Я...

—  Ні, діду. Ні... А в щуки є пропелер, що вона так швидко плаває?.. Діду, ді’!.. А риби вранці вмиваються?.. Ой діду... А жирафа така, як телевежа? Що, вона мультики показує?.. — і хлопчик замовк.

—  Ну й багато ж ти мені загадок назагадував!.. Як мені їх розгадувати? По черзі?..

—  Стривайте, діду, стривайте... А на що схожий човник?

—  На...

—  На вербовий листок, діду. А тополька на що схожа, га? Ану, діду, відгадайте...

—  На...

—  На пір’їну, діду! Бачте, яка зелена пір’їна стоїть. Одна, друга, третя... А разом — наче зелений гребінець. Ой діду, — струмок. Як же ми перейдемо?

І хлопчикові стало страшно: коли не перейдуть струмка, то як же вони потраплять додому?

—  Тепер ти, внучку, відгадай цю загадку.

—      На крилах перелетимо...

—      А в тебе є крила?

—      Нема-а-ає...

—      Ну, що ж, тоді вилазь на діда верхи та й поїдемо. Дід Тарас підкотив холоші, посадив собі хлопчика

на плечі та й:

—      Но-о, конику. Но!..

Перебрів той струмок, вийшов на стежку, порослу кучерявим споришем, і погуцикав до села:

—      Додому, конику, додому!..

Івасик глянув на небо: і маленькі, як він, рожевуваті хмарки також додому пливли.

• Знайди і прочитай опис зовнішності Івасика й дідуся. Який художній засіб використав у ньому письменник?

• 3 якими запитаннями хлопчик звертався до дідуся? Як можна знайти відповіді на них?

• Словами з тексту доведи, що загадки Івасика сипалися, як з мішка горох.

• Який малюнок ти запропонуєш до кінцівки оповідання?