Окса́на Дми́трівна Іване́нко

(31 березня  1906р. - 17 грудня 1997р.)

Окса́на Дми́трівна Іване́нко - українська дитяча письменниця та перекладачка. Мати дитячої письменниці Валерії Іваненко.

Народилася 31 березня (13 квітня) 1906 року в Полтаві. Дочка журналіста та письменника Дмитра Олексійовича Іваненка. Навчалася в гімназії, потім у робітничій школі. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти.

У 1926 році закінчила факультет соціального виховання Харківського інституту народної освіти, у 1931 році — аспірантуру при Українському науково-дослідному інституті педагогіки, керувала секцією дитячої літератури у Київській філії цього інституту. Була вихователькою в дитячій колонії імені Горького під керівництвом Антона Макаренка.

У 1932р.–1939р. працювала працювала у видавництві «Молодий більшовик», у 1947–1951 роках — у журналі «Барвінок». Померла в Києві 17 грудня 1997 року. Похована на Байковому кладовищі.

Синичка

 

(Скорочено)

А синичка на зиму і не заснула, і не відлетіла.

—   Ти замерзнеш тут, чепурушко, — казали солов’ї, які відлітали найраніше. — Летимо швидше з нами!

—   Ти вмреш з голоду, під снігом нічого не знайти, — говорили журавлі. — Нам сумно, але треба летіти! — І вони жалібно закурликали.

—   Нам набридає в одному місці, — заявили, збираючись у дорогу, граки. — Тепер ми летимо за кордон, а наші північні родичі прилетять сюди. Так уже ми, граки, виховані: влітку — вдома, взимку — мандрівка.

—   Може, й тобі хочеться летіти? — спитала з острахом лісова яблунька, на гілках якої умостилася синичка. — Ах, як сумно, коли всі відлітають, коли йде сніг і виє хуртовина! Та нехай усі дерева скажуть тобі: синички ще ніколи не кидали нас, навіть у найлютіші морози... Але, звичайно, як хочеш...

—   Ні, ні, — заспокоїла її синичка, — я нікуди не полечу від тебе. Адже зимували тут і тато і мама, лишаються брати і сестри. І дивись, скільки ще гостей налетіло з півночі зимувати в наш ліс... Мабуть, не така вже й страшна зима, як усі кажуть. — І вона застрибала по гілках, заглядаючи в усі щілинки, чи не заховалися де-небудь якийсь черв’ячок чи гусінь, бо вона й хвилинки не могла посидіти без роботи.

Синичка співала весело:

Зіні-зіні-зіні-зі!

Не боюся я зими.

Ти, зимо, не лякай,

я не кину рідний гай!

І всім деревам зробилося спокійніше. Та, мабуть, сама зима чула, як хвалилася синичка. Вона заскреготіла, зарипіла від люті. О! Це було добре чути по всьому лісі. Усі струмочки й річки кригою вкрилися. А вранці прокинулася синичка і побачила, що весь ліс у снігу: і долі сніг, і на гілках сніг — скрізь сніг.

• Назви персонажів казки. Хто з них хвилювався за синичку?

• Чи знала синичка, які труднощі чекають на неї взимку? Доведи свою відповідь словами з тексту.

• Прочитай опис зимового лісу. Доведи, що авторка наділила зиму людськими рисами.

—  І що там зима виробляє? — питає сонечко у хмар.

—  Та є в лісі птичка-невеличка, зветься синичка, не хоче вона зимі коритися — усе стрибає та співає.

—  Ану, гляну, що то за пташка, — мовило сонечко і глянуло. Бачить: справді, чепурна та гарна манісінька пташка по снігу ніжками чеберяє, і видно, холодно їй і голодно, а стрибає.

—  Ну й мила пташка, зими не боїться! — сказало сонечко і засміялось.

А як сонечко засміється, то всі вже знають — враз тепліше стає. І всі вгору починають дивитись. І синичка голівку підвела. Бачить — сонечко до неї сміється. Весело їй стало, і так голосно вона заспівала, що аж сонечко почуло:

Зіні-зіні-зіні-зінь, а вже сонце і теплінь!

Сонце, сонечку, світи, не ховайсь за хмари ти!

Ну, звичайно, після такої пісеньки сонечко вже не могло заховатися. І навіть коли вже брів у ліс вечір, воно затрималось, тому й день став трошки довший.

Замість високих кучугур з’явилися великі прозорі калюжі. Дерева прокидалися від холодного зимового сну...

По снігу забігали весняні комашки, і навіть торішні метелики прокинулися. І сонечко сяяло, і струмки дзюр- чали, і навіть вітри од рук відбивалися — не хотіли вже сердито дути, а почали грати з деревами та струмками і самі стали теплі й лагідні. Махнула зима рукою, зарипіла вночі востаннє та й подалася на північ. Струмки вмивали землю, вона вкривалася зеленою травицею, зацвітали перші квіти, набухали бруньки на деревах, летіли додому пташки.

—  Ти жива, маленька? — весело ґелґотали гуси.

—  Ти не замерзла, крихітко? — курликали журавлі. — От і ми вдома!

А коли у молодої берізки вже так розпустилися листки, що на них могли вміститися крапельки роси і з них можна було напитися, прилетів і соловей.

Соловей співав краще від усіх у лісі. Перша його пісня завжди була про далеку мандрівку, про теплі розкішні гаї з надзвичайними квітами й золотими плодами. Маленька синичка слухала і згадувала люту зиму, вітри, кучугури снігу. Може, й справді краще відлітати туди?

Та старий дуб ніби знав, про що думає синичка, і лагідно бурмотів:

—  А зиму все ж таки ти прогнала, і про весну ти перша заспівала.

Це почув соловей. І друга його пісня була про рідні ліси, які в сто разів кращі від найрозкішніших південних садів. І ця пісня ще була хвалою маленькій, веселій, сміливій пташці, що не побоялася зими.

Синичці зробилося соромно, і вона щось зацвірінчала. До неї приєдналась друга, третя, четверта пташка.

Вони цвірінчали, що тепер весна, усім добре й радісно і не треба думати про сніг і холод.

Ліс увесь шумів, і струмки гомоніли. І хоч найкраще співав соловей, але в радісному лісовому хорі чути було і ніжний спів маленької синички.

• Які звуки природи тобі вдалося «почути», читаючи казку? Які картини виникли у твоїй уяві?

• Знайди і прочитай лагідні слова, якими називали синичку.

• Виконай одне із завдань (на вибір):

1. Розкажи, як синичці вдалося пережити зиму.

2. Знайди в казці опис весни. Розкажи, коли прилітає соловей.

3. Уяви, що синичка всім дарує свою весняну пісню. Про що вона заспівала б?

• Які почуття викликала в тебе казка? Визнач основну думку твору.