Витівки бабусі зими

Розлютилася стара зима й задумала все живе зі світу звести. Спочатку вирішила вона до птахів дістатися: набридли пернаті своїм криком і писком. Подула зима холодом, зірвала листя з лісів і дібров та розкидала їх по дорогах. Нікуди птахам подітися; почали вони зграйками згуртовуватися, думоньки думати. Зібралися, покричали та полетіли за високі гори, за сині моря, в теплі краї. Залишився горобець, і той під стріху забився.

Бачить зима, що птахів їй не наздогнати – накинулася на звірів. Запорошила снігом поля, завалила кучугурами ліси, вкрила дерева крижаною корою та посилає мороз за морозом. Ідуть люті та злі, з ялинки на ялинку перестрибують, потріскують і поклацують, звірів лякають. Але тварини не бояться: в одних шуби теплі, інші у глибокі нори заховалися; білка в дуплі горішки гризе, ведмідь у барлозі лапу смокче; зайченя, плигаючи, гріється, а конячки, корівки, овечки давним-давно в затишних хлівах сіно жують.

Ще дужче злиться зима – до риб добирається. Посилає мороз за морозом, один від одного лютіший. Морозці жваво біжать, молотками голосно постукують: без клинів по озерах і річках мости зводять. Замерзли водойми, але тільки зверху, а риба вся вглиб пішла: під крижаною покрівлею їй іще тепліше.

– Ну, постривай же, – думає зима, – дістану я людей!

І знову шле мороз за морозом, один від одного зліше. Заволокли хурделиці візерунками вікна; стукають і у стіни, і у двері, що аж колоди лопаються. А люди затопили печі, смажать собі млинці гарячі та із зими сміються. Доведеться кому по дрова в ліс їхати – вдягне кожух, валянки, рукавиці теплі та як почне сокирою махати, аж піт ллється. А на дорогах, ніби зимі на сміх, вози потягнулися: від коней пар в’ється, візники ногами топчуть, рукавицями плескають, плечима смикають і морозець підхвалюють.

Але найприкріше здалося зимі, що малі діти – й ті її не бояться! Катаються собі на ковзанах і на полозках, у сніжки грають, баб ліплять, гори зводять, водою поливають і ще мороз кличуть: «Прийди допоможи!» Щипне зима зі злості одного хлопчика за вухо, іншого за ніс, щічки побіліють, а малий схопить снігу, почне терти – й розгориться в нього обличчя, як вогонь.

Бачить зима, що нічим їй не перемогти, та заплакала від злості.

• Кого та як намагалася зима налякати?

Поділіть казку на частини.

Леся УкраЇнка (Лариса Петрівна Косач) (25.02.1871 - 01.08.1913)

Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді – Волинському, тепер Житомирської області в інтелігентній, “літературній “ родині. Її мати – відома письменниця Олена Пчілка, Батько – юрист, громадський діяч, багато уваги приділяли вихованню дітей (було їх шестеро), їх гуманітарній освіті.  Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою, розумницею і чепурушкою. Серед ровесників виділялась здібністю і працьовитістю. У 12 років вона захворіла на тяжку хворобу – туберкульоз кісток, яка з роками все більше мучила Лесю.

Боротьба і праця. Такий був зміст усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоплення. І серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка - великий поет України і жінка з трагічною долею. Звістка про смерть славної дочки України глибокою скорботою озвалася в серцях мільйонів людей. Не лише на Україні, але й у петербурзькій, московській пресі, в Грузії і Білорусії, навіть на Далекому Сході були вміщені некрологи на її смерть.