47. Г.Сковорода – просвітитель, викривач соціального зла.

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода.

Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому і не поступився своїм переконаннями, не поласився на спокуси, і жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замов­лення. "Світ ловив мене, та не впіймав" - ці слова на прохання мудреця були вирізьблені на його могилі.

Вчення Г.Сковороди викладене у численних працях, серед них "Міркування про поезію та керівництво до неї "Наркис , "Асхань", “Бесіда, названа - двоє", "Кільце", "Змій ізраїльський", "Жінка Лотова", "Потоп зміїн" (1791), "Розмова дружня про світ духовний".

Філософські погляди Г.Сковороди:

Світ, за Сковородою, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому справжньої основи будь-чого, тобто Бога. Дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляється у видимій адек­ватно, тому між ними точиться вічна боротьба. Біблія — особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духов­ного.

Людина, як малий світ, мікрокосмос, "мирок", поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення. Перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі.

Оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця.

Треба прислухатись до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце є осередком духовного жит­тя в людині. Саме воно єднає раціональні й почуттєві складники світу люди­ни, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному й не­певному світі.

Окреслені провідні думки Г. Сковороди свідчать про те, що він, по-перше "дозволив" собі у ті часи мати такий світо­гляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся від санк­ціонованого церквою, а, по-друге, що він певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культи­вувався ще в Київській Русі та мав назву "філософствування у Христі". Це була філософія, яка найбільше цінувала злит­тя життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Звідси випливає, що Г.Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого культурно-історичного типу.