Закон про мови

Зако́н «Про мо́ви в Украї́нській РСР», прийнятий 28 жовтня 1989, ще до проголошення незалежності України. Закон став першим вагомим здобутком національно-демократичних сил і закріпив позиції, які на той час здобули українська інтелігенція та національний рух.

Скасований законом України «Про засади державної мовної політики».

Згідно зі Статтею 2. Державною мовою Української РСР встановлювалася українська мова:

«Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею».

Разом з тим у Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов ін. національностей, які проживають в Україні.

Зако́н «Про заса́ди держа́вної мо́вної полі́тики» № 5029-VI (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або «мовний закон») — закон, прийнятий Верховною Радою України 5 червня 2012 року у першому читанні 234 голосами «за» (за деякими даними за нього проголосувало лише 172 депутати), 3 липня 2012 року — у другому читанні 248 депутатськими картками (голосування відбулось з порушенням Конституції України, норм регламенту та процедури розгляду). 31 липня законопроект, попри категоричну власну заяву в ефірі каналу «Рада» про непідписання документу, прийнятого в такий спосіб, підписав Голова Верховної Ради Володимир Литвин, а 8 серпня — Президент України Віктор Янукович.

Законопроект внесли народні депутати Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов 7 лютого 2012року. Він отримав реєстраційний № 9073.

Закон набув чинності 10 серпня 2012 року.

Закон встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10% від населення певного регіону, а в окремих випадках й менше 10%. Так, частина 7 статті 7 закону зобов'язує громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову — «У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, …, здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов'язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян — суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб».

Дія закону розповсюджується на 18 мов:  російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, 

кримсько-татарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську (циганську), румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську і 

кримчацьку.

Закон містить неоднозначне визначення терміну «рідна мова», трактуючи його таким чином: «рідна мова — перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві». Згідно з висновками Головного науково-експертного управління ВРУ визначення терміну «рідна мова» в законі є неточним і некоректним, оскільки із нього, як вказано у висновку, випливає, що рідною мовою може бути чужа мова, якщо за певних обставин людина оволоділа нею першою.

Закон містить 17 помилкових посилань на неналежну статтю закону (ч. 3 ст. 8, замість ч. 3 ст. 7).

Закон складається з 11-ти розділів та 32-х статей. Він припиняє дію закону Української РСР «Про мови в Українській РСР», вносить зміни у декілька діючих законів.