Контрольні запитання

1. Екологія як наука: визначення, історія розвитку, об’єкт та предмет дослідження.

2. Структура сучасної екології (основні напрямки, підрозділи).

3. Екосистема (визначення, класифікація).

4. Біогеоценоз (визначення, структура).

5. Основні екологічні поняття і терміни.

6. Екологічні фактори (визначення, класифікація).

1.2. Проблеми екологізації національного розвитку і оборонної сфери України

Економічна спадщина та екологічні наслідки

Становище України на час здобуття незалежності було особливим. Загальна площа її становила менш ніж 3 % території колишнього Радянського Союзу, проте на ній було зосереджено 25 % усього промислового потенціалу, а це означає, що на Україну припадало близько 25 % забруднення природного середовища.

У 1991 році на одиницю продукції витрачалося у кілька разів більше сировини та енергії, ніж у розвинених країнах. Розвиток енергетичного комплексу орієнтувався переважно на використання невідновлюваних природних ресурсів. Структуру енергетики України за встановленими потужностями складали 69 % тепло-електростанцій, 27 % атомних електростанцій та 4 % гідроелектро-станцій.

Приріст національного доходу супроводжувався дедалі відчутнішим збільшенням використовуваних у виробництві природних ресурсів і стійким зростанням відходів. За оцінками експертів Світового банку, в Україні споживання енергії на одиницю національного прибутку було у 8–10 разів вищим, ніж у країнах Європейського союзу.

Диспропорції у розміщенні продуктивних сил, що мали місце упродовж тривалого часу, призвели до того, що територія України за техногенним навантаженням на природне середовище у 4–5 разів перевищувала аналогічний показник розвинених країн. При цьому розораність земель сягнула 80 % відсотків щодо площ сільгоспугідь і 57 % щодо загальної площі суші, а об’єм води, що використовувався в технологічних процесах, у 2–5, а на деяких підприємствах – у 10–13 разів перевищував рівень використання порівняно з сучасними технологіями.

В умовах планування централізованої адміністративно-командної системи економіка України формувалася без належної оцінки екологічного стану окремих регіонів. І як наслідок – виникли регіональні центри з надмірною концентрацією промислових підприємств, що характеризуються підвищеним забрудненням довкілля та інтенсивним використанням природних ресурсів. Розвиток промислово-територіальних структур відбувався без врахування господарської ємності біосфери, а відтак і призвів до утворення в деяких регіонах України надзвичайно потужних концентраторів техногенного тиску. Одним з таких став Донецько-Придніпровський промисловий комплекс, який посів одне з перших місць щодо забруднення в Європі.

Криза в аграрному секторі була викликана передусім руйнуванням вікового укладу господарювання на землі, створенням великих агропромислових комплексів. Політика надмірної централізації і гігантоманії в управлінні сільським господарством призводила до проблем, властивих промисловості та містам. У результаті створення величезних тваринницьких комплексів на 25–100 тис. голів великої рогатої худоби або свиней формувалися найбільші джерела забруднення довкілля у сільській місцевості. Комплекс, де утримувалось 100 тис. свиней, за забрудненням дорівнював місту з населенням в 400 тис. жителів.

Трагедією в історії українського народу стала Чорнобильська, так звана тоді аварія, – найбільша екологічна катастрофа техногенного походження, яка стала вагомим компонентом глобальної екологічної кризи. З-понад 2000 населених пунктів, розташованих у радіаційно-забрудненій зоні, було переселено 200 тис. чоловік.

Україна була і залишається одним з найменш водозабезпечених регіонів Європи. Дефіцит водних ресурсів покривається частково за рахунок транзитного річкового стоку та каналів і водоводів, які виконують функції між басейнового перерозподілу. Створення великих водосховищ на Дніпрі з метою забезпечення електроенергією та водою промислових центрів Криворіжжя і Донбасу, а також зрошення сільгоспугідь Причорномор’я і Криму себе не виправдало і призвело до негативних екологічних наслідків. Було затоплено і виведено із сільськогосподарського обігу понад 500 тис. гектарів родючих земель, близько 100 тис. гектарів прилеглих до водосховищ земель опинились у зоні підтоплення, а вироблення електроенергії гідроелектростанціями дніпровського каскаду становило менш ніж 4 % загальнодержавного обсягу. Масовими стали явища “цвітіння” води і руйнування берегів.

Стан екосистем Чорного й Азовського морів є передкризовим саме через забруднення акваторій промисловими і комунальними стоками з “гарячих точок” прибережної зони та забрудненого стоку таких річок як Дунай, Дніпро, Дністер, Південний Буг і Дон.

Досі не вирішено транскордонні проблеми міжнародного рівня, які стосуються забруднення річковим стоком Дунаю північно-західного шельфу Чорного моря та забруднення Дніпра з території Росії та Білорусі. Внаслідок міграції забруднюючих речовин з району придунайського шельфу, обумовленої природними чинниками, 50 % наявного забруднення Дунаю потрапляє в українську виняткову (морську) економічну зону, сприяючи зниженню тим самим біопродуктивності в місцях вилову основних промислових видів риб.

Смертельна загроза нависла над значною кількістю видів фауни і флори України, особливо в районах інтенсивної господарської діяльності. Ще у 1991 році зазначалося, що для збереження тільки 50 % видів живих істот потрібно було залишити 10 % території держави заповідною. У той час площа всіх заповідних об’єктів в Україні складала лише 2,1 % (1 млн. 211 тис. гектарів), а у деяких регіонах – 0,5 %. Стан заповідної справи, успадкований Україною, не забезпечував збереження генофонду рослин і тварин.

За часів радянської влади кожного року економіка України споживала 1,3–1,5 млрд. тонн сировинних матеріалів. Значна їх частина поверталася в довкілля у вигляді відходів. Станом на 1991 рік в Україні було накопичено 17 млрд. тонн відходів на території площею в 53 тис. гектарів. Більшість відходів акумулювалися в Дніпропетровському і Донецькому регіонах, ступінь повторного використання відходів був дуже низький. Не вирішувались проблеми поводження з токсичними відходами, яких було накопичено у Донецькій області 2,7 млн. тонн, у Дніпропетровській – 3,2 млн. тонн, у Кіровоградській – 1,3 млн. тонн та у Миколаївській – 1,7 млн. тонн.

Екологічні наслідки тоталітарного господарювання на території сучасної України можна охарактеризувати як надзвичайні та такі, що створюють системні і складні проблеми на шляху до сталого розвитку.

Становлення національної системи екологічного законодавства

За роки нашої незалежності практично створено нове природоохоронне законодавство, що включає Земельний (2001), Лісовий (1994), Водний (1995) кодекси, а також Кодекс про надра (1994), закони України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991), “Про охорону атмосферного повітря” (1992), “Про природно-заповідний фонд” (1992), “Про тваринний світ” (1993), “Про екологічну експертизу” (1995), “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” (1995), “Про поводження з радіоактивними відходами” (1995), “Про відходи” (1998), “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”, “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру”, “Про об’єкти підвищеної небезпеки” (2000) та ін.

Права громадян на екологічно безпечне життя закріплені в Конституції України (1996). Відповідно до неї, забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи є конституційним обов’язком держави.

Контроль за дотриманням вимог природоохоронного законодавства здійснюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади, тобто Міністерством охорони навколишнього природного середовища, Держкомлісгоспом, Держкомземом, Держводгоспом, Державним департаментом рибного господарства Мінагрополітики.

Основними їх завданнями є:

• підвищення ефективності екологічного контролю з метою забезпечення неухильного дотримання чинного природоохорон-ного законодавства;

• постійне вдосконалення законодавчо-нормативної бази;

• поширення сучасних методів і технологій ведення моніторингу;

• поліпшення методичного та довідково-інструктивного забезпечення природоохоронної діяльності.

А також контроль за:

• використанням та охороною земель, надр, у тому числі підземних вод;

• використанням та охороною поверхневих вод, морського середовища і природних ресурсів внутрішніх морських вод, територіального моря, континентального шельфу, а також виняткової (морської) економічної зони;

• охороною атмосферного повітря;

• охороною лісів та іншої рослинності;

• охороною тваринного світу, в тому числі боротьбою з браконьєрством;

• використанням і охороною територій та об’єктів природно-заповідного фонду (додаток 1);

• поводженням з небезпечними речовинами, в тому числі токсичними промисловими і побутовими відходами;

• додержанням норм радіаційної безпеки;

• дотриманням вимог природоохоронного законодавства та норм екологічної безпеки при переміщенні через державний кордон України транспортних засобів і вантажів.

На сьогодні можна вважати, що національне екологічне і природоохоронне законодавство пройшло шлях становлення, проте ще не стало дієздатною системою нормативно-правового забезпечення екологізації національного шляху розвитку. Проблема дієздатності, забезпечення її ефективними механізмами виконання вимог чинного законодавства набула тепер надзвичайної гостроти.

Гостро також стоять проблеми постійного удосконалення чинного законодавства відповідно до сучасних вимог реформування економіки та реальних умов діяльності суб’єктів господарювання із законодавчим закріпленням загального принципу “забруднювач платить”, а також гармонізації національного екологічного законодавства з європейським.

Гармонізація національного законодавства з європейським

На виконання Указу Президента України від 14.09.2000 р. № 1072 “Про програму інтеграції України до Європейського союзу” урядом розробляється і впроваджується деталізована програма наближення природоохоронного законодавства до законодавства ЄС. Інтеграція України до Європейського союзу має здійснюватися шляхом створення правової, нормативно-методичної та організаційної бази, гармонізованої з європейською, яка має відповідати вимогам національної та загальноєвропейської екологічної безпеки.

З метою гармонізації природоохоронного законодавства урядом України здійснюються конкретні заходи – розроблено проекти нових законодавчих актів: “Про екологічний аудит”, “Про екологічне страхування”, “Про екологічну (природно-техногенну) безпеку”, “Про ратифікацію Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату”. Прийнято закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів у зв’язку з ратифікацією Україною Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля”. Розроблено низку законодавчих і нормативних актів, необхідних для реалізації в Україні вимог Монреальського протоколу щодо речовин, які руйнують озоновий шар. Запроваджено ліцензування експорту й імпорту озоно-руйнуючих речовин. Відпрацьовуються механізми законодавчо-нормативного регулювання взаємодії природоохоронних органів з іншими уповноваженими у цій галузі органами виконавчої влади, включаючи правоохоронні органи.

Екологічна інтеграція України до Європейського союзу має здійснюватися шляхом системного вдосконалення і приведення у відповідність з європейською базою екологічного управління й екологічної безпеки, взаємодії з громадськими об’єднаннями. Для цього необхідно в першу чергу ідентифікувати в першу чергу національну екологічну політику і привести її у відповідність із загальноєвропейською екологічною політикою.

Формування національної екологічної політики

Екологічна політика України за роки незалежності в цілому сформована. У березні 1998 року Верховна Рада України затвердила “Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”. Цей документ на державному рівні проголосив довгострокову стратегію розв’язання екологічних проблем України.

В умовах значної кількості екологічних проблем різного рівня складності та вкрай обмежених ресурсів, доступних для їх вирішення, до національних пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів віднесено:

• гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

• поліпшення екологічного стану басейну Дніпра та якості питної води;

• стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

• будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

• запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

• формування збалансованої системи природокористування й адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

• забезпечення біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природничо-заповідної справи.

Політика у галузі охорони довкілля та раціонального і ощадливого природокористування невід’ємна від головних механізмів її реалізації – екологічних програм. Природоохоронні програми спрямовані на поліпшення якості повітря, води, на розвиток заповідної справи, на створення єдиної екологічної мережі, запровадження і додержання принципів екологічно збалансованого розвитку.

Згідно з європейськими вимогами національна екологічна політика повинна постійно вдосконалюватися і розвиватися. Те, що вже напрацьовано, потребує актуалізації з урахуванням нових глобальних – європейських і національних – реалій, рішень Всесвітнього самміту в Йоганнесбурзі (2002). Проблема полягає у відсутності постійно діючого національного законодавчого механізму актуалізації стратегічних рішень з екологізації розвитку держави, інтеграції цілей екологічної політики з цілями соціально-економічної, інноваційної та інших політик розвитку.

Формування регіональної екологічної політики

Основи регіональної екологічної політики закладені в “Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”.

Гармонізація загальнонаціональних і регіональних інтересів є основою процесів регіоналізації в Україні. Зміни у державній регіональній політиці визначаються як рівнем усвідомлення владою і суспільством сутності регіональних соціально-економічних процесів, так і обранням моделі, за якою здійснюватиметься подальше державне регулювання сталого регіонального розвитку. Модель розвитку регіонів, що закладена у Концепції державної регіональної екологічної політики, має на меті:

• запровадити стимулювання регіональних органів влади за ефективність використання як державних ресурсів, так і коштів місцевих бюджетів;

• скоординувати діяльність центральних і місцевих органів влади у вирішенні проблем регіонального розвитку;

• визначити фінансові механізми стимулювання регіонального розвитку в умовах жорстких бюджетних обмежень.

Зразками дієвості регіональної екологічної політики в Україні можна вважати Донецько-Придніпровський регіон, регіон басейну Дніпра. Водночас слід зазначити, що поки не сформовано цілісної, гармонізованої із загальнонаціональною, регіональної екологічної політики. Певна її результативність нині обумовлена лише активністю місцевих органів влади, громадськості. Проблема полягає у тому, що сучасна система державного екологічного управління залишається ще надто централізованою і в основі своїй – відомчою, з розподілом функцій з урахуванням територіальних інтересів.

Інтеграція до європейської екологічної спільноти

В умовах державотворення та соціально-економічного реформування найвищими пріоритетами є національні інтереси безпеки життєдіяльності. Водночас у політичних і громадських колах є розуміння того, що з екологічною спадщиною минулого Україні важко впоратися самотужки, без відповідної міжнародної допомоги.

З іншого боку, природний потенціал України є екосистемою складовою загальноєвропейських природних багатств, а отже, збереження і відтворення їх – справа спільна, загальноєвропейська. Звичайно, історично і географічно Україна інтегрована в європейське навколишнє природне середовище, а відтак усе залежить від рівня і якості відпрацювання і впровадження політико-економічних та організаційних механізмів європейської екологічної інтеграції.

У 2000 році в Україні було затверджено “Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 рр.”. Її розроблено відповідно до рекомендацій “Загальноєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття” (1995). Значну увагу в ній приділено питанням формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафтів.

Поєднання Національної екологічної мережі з екологічними мережами сусідніх країн, що входять до Загальноєвропейської, передбачається здійснити шляхом створення спільних транскордонних елементів екологічної мережі у межах природних регіонів та коридорів, узгодження проектів землеустрою на прикордонних ділянках.

Процесові екологічної європейської інтеграції України сприяє угода про партнерство та співробітництво між Європейським союзом і Україною, зокрема спільна стратегія ЄС щодо України.

Мінохоронприроди України брало активну участь у підготовці розділу з охорони навколишнього природного середовища та ядерного регулювання Програми інтеграції України до ЄС, прийнятої Указом Президента України від 14.09.2000 р. № 1072.

З метою виконання зазначеного Указу були визначені такі пріоритетні напрями:

• забезпечення участі громадськості у процесі прийняття рішень, доступу до правосуддя з питань, що стосуються довкілля;

• розробка технологічних нормативів якості води та повітря;

• розробка адаптованих норм і стандартів для оцінки можливого впливу генетично модифікованих організмів на збереження і стале використання біорізноманіття;

• удосконалення процедур інспектування ядерних установок;

• підготовка і здійснення нагляду за обліком та контролем ядерного матеріалу;

• дотримання принципів регулювання ядерної та радіаційної безпеки, що базуються на міжнародних підходах, рекомендаціях МАГАТЕ.

Співробітництво з ЄС здійснюється у рамках програми TACIS, що сприяє підвищенню ефективності природоохоронних заходів, які здійснюються як на державному, так і на регіональному рівнях, а також робить реальним виконання Україною міжнародних зобов’язань в галузі охорони довкілля.

Україна є стороною 35 двосторонніх угод, 14 з яких – міжвідомчі. Нашими партнерами є, зокрема, такі країни: Республіка Польща, Республіка Молдова, Угорська республіка, Російська Федерація, Республіка Білорусь, Словацька республіка, Румунія і Республіка Болгарія. Значного розвитку набуло співробітництво із США, Канадою, Нідерландами, Данією, Німеччиною, Швейцарією і Великобританією. Розпочато роботу і здійснюються заходи щодо підготовки міжвідомчих угод про співробітництво в природоохоронній галузі з Естонією, Чехією, Грецією, Марокко, Аргентиною, Казахстаном, Бразилією.

Особливу цінність мають двосторонні відносини в частині вивчення досвіду вирішення певних екологічних питань та принципів побудови державної екологічної політики.

У вересні 1997 року представники Білорусі, Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Молдови, Румунії, Словаччини та України підписали Торунську декларацію про співробітництво в галузі охорони довкілля серед країн Центральної і Східної Європи. Країни зобов’язалися розвивати співробітництво в різних сферах охорони довкілля, включаючи зміну клімату, проблеми енергії і здоров’я, моніторинг стану довкілля, загальні й організаційні питання екологічної політики, сприяння регіональним стратегіям сталого розвитку.

Для поглиблення економічних зв’язків між країнами-учасниками Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ) та Чорно-морського економічного співтовариства (ЧЕС), вироблення і впро-вадження конкретних проектів у сфері охорони навколишнього природного середовища Україна активно використовує потенціал співробітництва в рамках цих угруповань.

Отже Україна, як природна складова загальноєвропейського навколишнього природного середовища, проводить активну інтегруючу політику як з Європейським союзом, так і на двосторонній основі.

Основні напрями державної екологічної політики у військовій сфері

Геополітичне розташування України на Європейському континенті історично зумовило роль і місце її території, а також військово-економічного потенціалу в проектах і програмах реалізації військових доктрин різних громадсько-політичних систем і військово-політичних блоків. Тому в центрально-східному регіоні Європи за десятиріччя накопичено дуже велику кількість військ і сил флоту, різноманітної військової техніки та озброєнь, у тому числі ракетно-ядерних. Склалася також розвинута мережа потужних підприємств, установ і організацій оборонного призначення.

Щоденна військова діяльність, як правило, вкрай негативно впливає на довкілля. Внаслідок багаторічних порушень природоохоронного законодавства, зокрема щодо утримання та експлуатації авіаційних і військово-морських баз, полігонів і танкодромів, учбових центрів, баз і складів пально-мастильних матеріалів, військово-ремонтних і будівельних підприємств, парків бойової і автотракторної техніки, військлісгоспів і підсобних господарств, об'єктів тепло-, водо-, енергопостачання, зливних і очисних споруд, місць збору та утилізації відходів, а також внаслідок недотримання вимог екологічної безпеки під час проведення заходів бойової та оперативної підготовки військ і сил флоту вже забруднено та продовжується забруднення основних складових довкілля: ґрунтів, поверхневих та підземних вод, повітря.

Екологічний стан у ході проведення широкомасштабної військової реформи, конверсії оборонної промисловості, ліквідації ракетно-ядерної зброї та хімічної зброї, що залишилася з другої світової війни, продовження утилізації (знешкодження) застарілих видів військової продукції та боєприпасів, відходів військового виробництва може суттєво покращитись, якщо військові будуть дотримуватися при цьому вимог екологічної безпеки.

Умовами здійснення екологічної політики у військовій сфері і конверсії військово-промислового комплексу (далі – ВПК) є:

• екологізація військово-технічної політики держави;

• формування екологічного світогляду і природоохоронної правової свідомості військового керівництва, особового складу військ Збройних Сил України, робітників і службовців підприємств ВПК;

• проведення наукових досліджень і науково-технічних розробок з метою оцінки, поліпшення і стабілізації екологічного стану в районах розташування військових частин і об’єктів, у тому числі іноземних;

• впровадження в Збройних Силах України екологічної паспортизації об'єктів, налагодження системи екологічного моніторингу гарнізонів і підприємств ВПК, включення її до системи державного моніторингу навколишнього природного середовища;

• обов’язковість особистої юридичної відповідальності за порушення природоохоронного законодавства з боку військово-службовців, у тому числі іноземних військ, тимчасово дислокованих на території України, і персоналу підприємств оборонного спрямування;

• розробка і реалізація Комплексних програм забезпечення екологічно безпечної діяльності Збройних Сил України на перспективу.

Для досягнення стабільної і гарантованої екологічної безпеки військової діяльності та конверсії ВПК потрібно спрямувати основні зусилля на:

• формування банку даних екологічного стану об'єктів оборонної сфери і можливостей використання конверсії ВПК для ліквідації завданої довкіллю шкоди і поліпшення екологічної ситуації у Збройних Силах України;

• розроблення і виготовлення сучасних зразків природо-охоронної техніки та обладнання для Збройних Сил України;

• включення об’єктів оборонної сфери в єдину Державну систему екологічного моніторингу України;

• розв’язання проблем, пов’язаних з розподілом Чорно-морського флоту, його берегової інфраструктури;

• раціональне природокористування, екологічно безпечне використання в навчально-бойовій та виробничій діяльності територій, об’єктів, земель, лісів і водних акваторій, призначених для потреб оборони держави;

• налагодження взаємодовіри, взаємоінформації і взаємодії між Мінохоронприроди України і керівництвом Збройних Сил України з питань екологічного стану і ефективності природоохоронної діяльності в оборонній сфері;

• розширення гласності та підвищення рівня об’єктивності у висвітленні екологічних проблем оборонної діяльності в засобах масової інформації України.